Йому справді вдалося зупинити кількох дівчат біля оркестрової ями й провести їх у напівтемний куток, де в кінці партеру сидів Тарас Адамович, занурений у свої роздуми.
Перша дівчина – висока білявка в трико. Манірна, але хіба не всі балерини такі? Чи то стереотипи? Назвалась Барбарою, Щербак звертався до неї не так офіційно – Бася. Ще одна полька? Всі київські балерини – польки?
– Ви з поліції? – запитала з викликом.
– Ні.
– Але ви розшукуєте Томашевич. Олег сказав.
– Так. Як приватна особа.
– Тоді я не зобов’язана говорити з вами, – підвелась вона.
Щербак ображено протягнув:
– Б-а-а-сь…
– Не зобов’язана, – повторила дівчина.
Тарас Адамович спокійно кивнув і, повернувшись до тендітної сором’язливої брюнетки в легенькій суконці поверх трико, що стояла поруч, запитав:
– Чи можу я дізнатися ваше ім’я?
Білявка Бася примружила колючі очі й знову проказала:
– Ми всі не зобов’язані говорити з паном…
– Тарасом Адамовичем Галушком, – злегка схилив голову колишній слідчий. – А ви…? – обережно зазирнув в обличчя брюнетки.
– Яся, – прошепотіла вона. І повторила сміливіше:
– Я…Ярослава.
– Ярославо, ви знаєте Віру Томашевич?
Ярослава знала. Віра Томашевич була улюбленицею дружини хореографа, балерини Броніслави Ніжинської. Ярослава хотіла танцювати, як Віра. Майже невагомо, коли не тільки глядач, але й хореограф, не помічає павзи між рухами. Коли крок балерини уже є актом мистецтва.
– Ага, просто друга Кшесинська, – різко кинула Бася.
Ярослава почервоніла.
– У нас іноді говорили, – після павзи додала вона, – що якби Броніслава вирішила ставити «Лебедине озеро», Одетту-Одилію вона віддала б Вірі.
«Лебедине озеро» Тарас Адамович бачив, хоч і пам’ятав дуже невиразно. Давня німецька легенда, яку переповідали балерини мовою тіла. Гер Дитмар Боє якось писав йому, що в будь-якій німецькій легенді обов’язково має бути свій Зигфрид. Без нього вона – або не німецька, або не легенда.
– Київ ще не бачив «Лебединого озера», – повідомив Щербак.
– Хіба? – запитав Тарас Адамович.
– Тільки уривки. Окремі сцени з балету. Та й то – у виконанні гастролерів.
Білявка Бася з викликом подивилась на нього.
– Ще побачить! – пообіцяла вона хтозна-кому.
Тарас Адамович усміхнувся:
– Я теж поділяю вашу впевненість, що Одетта – Віра Томашевич – має знайтися. Особливо, якщо ви нам допоможете.
Бася скривилась, усім своїм виглядом демонструючи, що мала на увазі зовсім не те. Тарас Адамович подивився на третю дівчину, на яку спершу не звернув увагу. Теж білявка, але не така яскрава, як Барбара. Невиразне личко, яке складно запам’ятати. Вона відчула його погляд і звела на нього перелякані світлі очі.
– Коли ви востаннє бачили Віру Томашевич? – запитав Тарас Адамович, звертаючись до всіх трьох.
Відповіді були різними. Бася рада була б не бачити ніколи, але зустріла Томашевич на останній репетиції в театрі, за день до її зникнення. За словами Басі, Віра, як завжди, була нестерпною і нестабільною.
– Тобто? – не зрозумів Тарас Адамович.
Бася мовчала. З поясненнями допомогла Ярослава:
– Віра неймовірно ставала в арабеск… Завмирала в позі, але центр тяжіння ніби зміщувала вперед, часто розкривала плечі. Здавалось, от-от впаде, але вона могла завмерти так надовго, це було дивовижно… Не академічно, але прекрасно…
– Неправильно, – обірвала її Бася.
Ярослава знітилась. Сама вона бачила Віру вранці, в день її виступу в Інтимному театрі – вони разом ходили до модистки.
– Віра щось шила на замовлення?
– Ні, я шила… Тобто мені шили капелюшок, Віра допомагала обирати фасон.
– Вона про щось говорила? Важливим є все, що ви згадаєте, – Тарас Адамович витягнув з кишені записник.
– Я… Навряд чи я зможу чимось допомогти. Ми просто говорили… Щось безглузде, неважливе. Віра сказала, що їй більше подобаються етюди, які вона репетирувала з Броніславою, ніж сцени з класичного балету.
– Вона не казала про плани на вечір?
Ярослава зморщила лоба.
– Це було давно… Здається, вона збиралась з кимось зустрітися.
– З ким саме?
– Я… не пам’ятаю.
Бася закотила очі. Тарас Адамович кинув на неї запитливий погляд.
– Ярослава не вміє брехати, – пояснила білявка. – Всі в театрі знають, що Віра крутить роман з Назимовим, це офіцер з 1-ї запасної роти, палкий поціновувач її неакадемічності.
– А ви не схвалюєте?
– Неакадемічність? Звичайно.
– Ні, роман.
Бася розсміялась.
– Роман якраз схвалюю, маю надію, що Ромео колись забере свою Джульєтту з нашого театру, де всі такі нудні та академічні.
Третю дівчину звали Марі. Тарас Адамович ще раз подивився на неї, щось записав у блокноті. Марі Віру не бачила, принаймні точно не могла згадати, коли вони зустрічалися востаннє. Марі хотіла якнайшвидше піти, бо перерва закінчувалась, а вона мала купу справ. Тарас Адамович зітхнув. Щербак співчутливо поглянув на нього.
– Останнє запитання, – мовив слідчий. – Скільки заробляють балерини?
– Що? – здивовано закліпала очима Бася.
– Ви ж отримуєте платню? – поставив уточнювальне запитання Тарас Адамович.
– Так, але…
– То скільки?
– Ми не обговорюємо…
– Звичайно. Але ви ж можете назвати суму?
– Дев’ятнадцять карбованців.
Суму врешті назвала йому Марі, якій так кортіло піти. Це багато чи мало? Нижчі поліційні чини отримували близько двадцяти-двадцяти п’яти. Стільки ж – учитель початкової школи. Чи могла Віра на ці гроші утримувати себе та сестру? Оплачувати житло, а Міра Томашевич говорила, що згодом вони винайняли всю квартиру? І найголовніше – платити за навчання сестри?
– Чому ви запитали про гроші? – допитувався Щербак, коли вони прогулювались коридором.
– Щоби зрозуміти, що сталося, потрібно знати, чим жила Віра Томашевич, що її турбувало.
– Навряд чи вона турбувалась про гроші.
– Чому ви так думаєте?
Щербак потер підборіддя.
– Я спробую пояснити. Віра… спокійно ставилась до грошей. Ніколи не працювала безкоштовно, навіть якщо по допомогу до неї звертались друзі. Вона позувала для мене, але я платив їй погодинно.
Тарас Адамович мовчав, обдумуючи почуте.
– У неї не було вільного часу, постійні виступи, етюди, робота натурниці, репетиції в театрі.
Слідчий зупинився біля великого дзеркала. Подивився на зображення Щербака в ньому.
– Отже, Ярослава каже правду – Віра талановита?
– Звичайно. Вона неймовірна. Бася заздрить, – він стенув плечима. – Але варто віддати Барбарі належне – своє ставлення до Віри вона демонструє доволі щиро, без вивертів та брехні.
Після павзи додав:
– Якщо ви думаєте, що в театрі хтось міг затівати проти Віри щось лихе, то це точно не Бася. Вона занадто прямолінійна.
– Тоді нам варто поговорити з кимось менш прямолінійним, – усміхнувся Тарас Адамович.
Менш прямолінійних колег Віри Томашевич вони відшукали за пів години. Усі яскраві, наче метелики.
– Отруйні, як павучихи, – тим часом прошипів Щербак лиховісне попередження, поки вони крокували коридором театру, зазираючи до гримерок. Тарас Адамович зупинився. Обмірковував почуте, зіставляв факти.
– Я можу зустрітися з Броніславою Ніжинською? – запитав раптом.
– Навряд чи почуєте щось нове, – відповів художник. – Хіба що вона не послуговується плітками.
В одній з гримерок зупинились, Тарас Адамович знов дістав записник. Дівчата базікали, перемежаючи розповідь сміхом і натяками.
– Бася точно не перейматиметься зникненням Віри, – казала одна. – Тепер на Цар-дівицю з «Горбоконика» Ніжинська, напевне, поставить її.
– Мабуть, розважається з військовими, – кинула інша. – Казала, що хоче на озера, подихати свіжим повітрям.
– Певно, київське повітря надто задимлене для нашої прими.
Сміх. Радісний, з нотками торжества. Добре, що він не взяв сюди Міру.
– З якими саме військовими зустрічалась Віра? І де? – запитував слідчий. Дівчата відповідали, не задумуючись.
– У «Семадені», часто у «Празі» чи «Франсуа».
І звучало прізвище, яке він уже чув: «Назимов. Сергій Назимов».
– Дізнались щось цікаве? – запитав Щербак уже на вулиці.
– Можливо.
Все вказувало на те, що потрібно поговорити з офіцером. Балерини натякали на те, що він не пробачає зради.
– Він запальний, – хихотіла одна.
– А Віра… не зважала на це, – додавала друга.
– Хіба він не дарував квіти тобі, Лізі?
– Мені багато хто дарував квіти, я маю пам’ятати всіх?
– Назимова складно забути, – сміялись балерини.
Тарас Адамович подивився на свого супроводжувача.
– Олеже Іраклійовичу, а що ви скажете про Назимова?
Обличчя Щербака перетворилося на маску.
– Офіцер, який не на фронті? Та він більший актор, ніж усі, кого ви бачили сьогодні в театрі, – й картинно відкинувши волосся з лоба, надів капелюха.
Тарас Адамович повернувся до свого яблуневого обійстя близько четвертої години. Затишок саду обійняв і поглинув його відразу, відгороджуючи від світу, де яскраві, як метелики, балерини казали одна одній щось отруйне, художники допомагали колишнім слідчим, а офіцери під час війни розважались у київських ресторанах.
Міра відчинила хвіртку за пів години, відстукала каблучками по доріжці до веранди, пірнула в будинок, туди, де в кімнаті з шафою та столом біля вікна чекала на неї Естер – стара друкарська машинка. Вона оселилася в цьому помешканні ще за часів діда Тараса Адамовича, але ім’я їй дав теперішній власник. З єдиною метою – аби це ім’я звучало в його домі.
VI. Три жмутики гіацинтів
Черговий ранок упав білим осіннім туманом на яблуневе обійстя Тараса Адамовича. Він прокинувся раніше, ніж зазвичай, вийшов на веранду й завмер, милуючись прозорими кришталиками роси на траві. Гарно. Втягнув носом густе, ледь прохолодне повітря, вщерть наповнюючи ним легені. Видихнув, розім’яв плечі.
На кухню повернувся, сповнений ранкової бадьорості, яку подарувало осіннє повітря яблуневого саду. Такий настрій потребував якихось змін. Він вирішив почати їх із джезви. Відставив бронзову, в якій варив каву кілька днів поспіль, – спадок від діда, і дістав мідну – її подарували колеги.
З нею в нього склалися непрості стосунки: вона постійно тьмяніла. Бронзова добре полірувалась руками – цього було достатньо для збереження кольору. Мідна вимагала більшої уваги. Цього ранку він мав на неї час. Взяв з полички сільницю, додав яблучного оцту. Помішуючи розчин, обережно додав борошна. Минулого разу чистив джезву лимоном та сіллю. Результат був дивовижний, хоч і нетривкий. Суміш з борошна, оцту та солі наніс на поверхню джезви. Тепер варто почекати, хай діє.
Вийшов у сад, зібрав зі ще вологої трави опалі червонобокі яблука, поставив кошик на веранді. Треба буде порізати їх якнайшвидше – побиті боки за дві-три години зіпсують плоди. Яблучне варення з фруктів, що впали самі, завжди мало особливий смак – з ноткою солодкої перестиглості. Сильвестр Григорович не відчував цю нотку, але можна запропонувати порівняти два види варення Мірі.
Дівчина прийде по обіді, як завжди сповнена рішучості й тривожних думок. З кожним днем, що минає без звістки про сестру, рішучість її стає виразнішою, а тривожні думки нестерпними. Він відчував це, коли вона, не мигаючи дивилася на нього своїми бездонними синіми очима. Дні тягнуться повільно, важке полуденне повітря застигає між будинками й примушує людей рухатися не поспішаючи. І здається, думки так само повільно, як мухи в злегка загустілому меді, повзають у його голові.
Потрібно відвідати Інтимний театр, оглянути інтер’єр, знайти танцівницю, яку Міра бачила в день зникнення сестри. Варто було б відшукати Сергія Назимова в ресторані чи на службі, розпитати в нього про стосунки з Вірою Томашевич. Незайвим буде повернутися до розшукової частини й з’ясувати, чи прізвище Досковського раптово не спливало у звітах слідчих останнім часом. Треба зустрітися з дружиною балетмейстера Броніславою Ніжинської та розпитати в неї про конфлікти Віри з іншими балеринами.
Пройтися б у «Семадені», прогулятися б до Шато де Флер. А може, поговорити з курсистками, подругами Міри? Чи не тому Віру Томашевич ніхто не може знайти вже майже десять днів, бо вона сама не хоче бути знайденою? Надто багато запитань. Щоби отримати відповіді, потрібно платити найдорожчим – часом.
Тарас Адамович зітхнув і взявся чистити джезву. Обмив її під холодною водою, витер чистим рушником з льону, який тримав на кухні заради неї. Вибаглива посудина. Відміряв три ложки кави, залив водою, поставив у пісок. Опустився на стілець, поринув у думки. Отямився, аж коли пар над темною поверхнею кави сповістив, що напій варто помішати. Дав йому ще трохи часу розкрити аромат, відтак виніс джезву на веранду, яку потрохи починало заливати сонцем.
Сховався з непрочитаними листами в затінку, зробив ковток. Кава в блискучій джезві завжди інша – наповнена вдячністю, ароматніша. Вона не потребує ні цукру, ні вершків, прекрасна у своїй чорноті. Відставив філіжанку й прикрив очі, очікуючи, що невдовзі хвіртка рипне, сповіщаючи про прихід Костя – рознощика газет.
Малий кур’єр не забарився. Ось і він, усміхнений, з газетою в руці прямує до веранди. Тарас Адамович вправним рухом поклав у долоню хлопця гривеник.
– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу, – привітався той.
– Доброго, доброго, – з теплотою в голосі відповів господар дому. – Кави?
– Якщо ваша ласка, – несподівано погодився Кость.
Тарас Адамович усміхнувся. Зазвичай не можна було вгадати, коли саме його ранковий гість складе йому компанію. Однак для таких особливих випадків господар завжди тримав напохваті якісь смаколики. Цього разу – яблучний пиріг. Запросив хлопця до столу, на мить зник у будинку, виніс частування. Каву Кость пив повагом, оцінюючи смак.
– Ви почистили джезву, – констатував він. І незрозуміло було – завважив він її блискучу поверхню чи зробив висновок зі смаку напою.
– Як справи у видавництві? – ввічливо запитав Тарас Адамович.
– Як завжди – метушня, – стенув плечима хлопець, – Румунія тепер теж воює, – продовжив він тоном знавця, що веде світську бесіду.
– Так, – зітхнув Тарас Адамович.
З початком вступу Румунії у війну обривалось його листування з гером Дитмаром Боє, який надсилав листи з воюючої Німеччини до Румунії, а вже звідти пан Дан Тодореску, лікар, пересилав їх до Києва. Румун теж був шаховим партнером Тараса Адамовича, однак ця гра зацікавила його недавно, тож їхні партії більше нагадували уроки майстерності, які досвідчений викладач дає неофіту. Натомість листування з гером Боє було суперництвом: холодним і виваженим, сповненим іронії й глибокої поваги гравців один до одного. Якщо з мосьє Лефевром можна було грати запально, ризикувати, то гра з гером Боє вимагала уваги та терплячості. Тепер партію з німцем доведеться відкласти. Хтозна на скільки років. Тарас Адамович потер підборіддя. Шкода.
Хлопчина із задоволенням пригощався. Їв швидко, відкушуючи великі шматки – давня звичка не від доброго життя. Упіймав погляд Тараса Адамовича, відклав пиріг, ввічливо запитав:
– Як просувається ваша справа?
– Поки невідомо. Забагато запитань.
– Тітка каже, багато питань – багато зітхань. Але я не певен, що саме вона має на увазі, вона трохи… – він промовисто подивився на Тараса Адамовича. Колишній слідчий мовчки підсунув до нього тарілку з пирогом. Кость додав:
– Пан редактор сьогодні стрів мене в коридорі, засипав запитаннями. Чого швендяю, чого плутаюсь під ногами? Не думаю, що він чекав на відповіді. А вам вони потрібні?
– Потрібні.
– То спробуйте відповісти хоч на деякі запитання.
– Якби ж знати, на які саме.
– Оберіть найголовніші.
Звучить просто. Але як обрати? Що важливіше – поговорити з тими, хто бачив Віру в Інтимному театрі чи кинутись на розшуки Досковського, який може прикриватись фальшивими документами?