Йоан був ще хлопчиськом, через це й прив’язався до Ісуса, мов до батька, і завжди схиляв свою голову на плече Спасителеві. Після смерті Христа заопікувався Матір’ю Божою, й вона померла на його руках в Ефесі; заслуговував Йоан на повагу, проте екзальтованість наймолодшого апостола дратувала Тому.
Симона Каноніта Тома боявся: він був лихий і злий, вибурчував водно під ніс богохульні слова, коли Ісус нагадував учням, що Боже Царство прийде невість-коли; Симона не вдовольняла релігія очікування, і він давно покинув би Вчителя, якби не підозрював, що Ісус не є небесним Месією, а земним гебрейським вождем, який з’явився у ґалілеї для того, щоб очолити повстання проти римлян.
Інші ж апостоли були невиразні, вони завжди до когось приєднувались, чиюсь думку обстоювали – нині одну, а завтра іншу, і тільки Юда Іш Каріот тримався від усіх осторонь: здавався він злобним, підступним, тож довір’я до нього не мав ніхто. А все ж Юда цікавив Тому, й вони часто наодинці розмовляли, через що після Юдиного самогубства всі апостоли, крім Андрія, який навіть від найнепомітнішої людини чекав корисного діла для віри, відвернулися від Томи, залишивши його сам на сам з ордою покутних думок.
Та незважаючи на доброту й благородство Андрієве, зближення між двома мандрівниками не відбулося: про якісь сумніви і здогадки Андрій і думати не захотів би, тож за всю дорогу до Кесарії дізнався Тома від Андрія лише те, що той почув від Луки: посланці від антропофагів уже прибули з Матеєм до Ольвії й чекатимуть на викуп у Верхньому місті біля храму Зевса-вседержителя.
Одне тільки зважився попросити Тома в Андрія.
– Дай мені, – сказав несміливо, – ті дві лепти, що поверх двохсот срібняків. Я знаю Божу жінку Анну й віддам їй ялмужною – нічого ж бо вона не має…
І повернув Андрій Томі дві лепти, які переважували двісті динарів, зібраних у багатих людей на викуп Матея, як сказав Христос, – бідна жінка пожертвувала більше від усіх: кинула в карнавку все, що мала.
У кесарійському порту стояла біля причалу величава червоновітрильна римська трієра, готова вирушити до Ольвії. Команда прийняла апостолів на борт за невелику мзду – як пілігримів від ольвійської юдейської громади, що відбували паломництво до Єрусалима на велике свято Шавуот.
III
І знову знайоме таланіння, пронизливе й уїдливе, почало вливатися в пустельну кумранську чашу, що перекинулась, розбилася й вихлюпнула з себе густу патоку Мертвого моря, а крешем хребта між вершинами Дук і Нево вперлася в небеса і там плавилася під сонцем; розбита чаша пустелі не втримувала в собі переситного дзвону, й розтікався він по заюженому безмежжі, котився хвилями тремтливих міражів, наповнював печеру вщерть, і знав уже Тома, що так звідомляє про своє наближення Азазель, подібно, як блискавки й громи провіщають Божий голос.
Його очі прикипіли до нори, де сховалася гадюка, що просичала йому про можливий вибір, а він не зумів тих слів розтлумачити й записав їх на папірусі, щоб не забути, – чи ж то цією загадкою має розпочатися книга Благої вісті від Томи? – і тепер знесилює свій мозок над дилемою: з’їсти лева, щоб він став людиною, чи дати себе на поталу – і звір очоловічиться?.. А хто ж той лев, де він, чи не запізно поставив Азазель перед Томою загадку: звір уже вдосталь пожер людей і не олюднився, зате людина може озвіріти на дикій трапезі.
Навіщо підступний Азазель закрутив мені голову саме в той момент, коли я задумав викласти на папірусі весь мій життєвий досвід – для застереження ще ненародженим, щоб вони колись не спотикалися в невизначеності, як нині я, щоб навчилися виминати Сцілли й Харібди небезпек – земних і небесних? А чи скристалізувався у мені мій досвід у чітку, мов формула, думку, чи міг він визріти в цей стлумлений двома епохами час, коли на стратовану землю мусить сходити Бог, щоб прокласти межу між звірством і людяністю, коли людяність ще не може подолати звірства, незважаючи на те, що воно вже само по собі почало здихати від переситу трупом… Яка ж ідея може врятувати нині світ від загибелі – непрощення чи милосердя, яку птаху я повинен пропустити між двох міфічних скель, розвівши їх настільки, щоб мій народ цільним проскочив крізь пройму в нову еру?.. Андрій не вдовольнив мене своєю відповіддю, а чи дасть її Азазель?
…Йшла римська трієра спокійними теплими водами дні й ночі, минаючи білі грецькі острови на Егейському морі, обережно, майже нечутно, начебто стояла на місці, пробивалася крізь Гелеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши крізь вузький Босфор, на берег якого наповзав багатолюдний Візантій, вихопилася в Понт Евксінський і на дванадцятий день морської дороги увійшла в лиман, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гіпоніса, на правому березі якого виднівся огороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький поліс – фортеця Ольвія.
Апостоли зійшли на берег й потонули вмить у портовій метушні: до трієри збігався ольвійський люд, щоб наввипередки, поки дешевше, накупити заморських фруктів, які вмить продаватимуться на агорі втридорога; римські леґіонери стримували натовп, штовхали, лаяли, плювались; були тут, крім ольвійців, метушливі візантійці, чорновусі даки, галасливі таври й довговолосі бородаті скіфи[4]. Скіфи першими проштовхувались до трієри, з якої раби звантажували скриньки, амфори, лантухи; в цьому грецькому місті-острівці скіф почувався господарем, маючи за собою в безмежжі Сходу й Півночі степові простори, які належали десяткам кочових і осілих племен, що їх греки називали одним словом – скіфи; кочівники скуповували у приїжджих купців фігури грецьких богів, наперед замовлені пекторалі із зображенням скіфських воїнів, що приборкують коней, срібні гребінці й фібули та золоті монети з карбованими парсунами скіфських царів.
Ольвія того часу вже належала Римові, була занедбана та ще й погромлена кочівниками, запущена в бруді й смітті, що накопичувалося горами в пристані і вздовж вулиць, які вели до розчинених, з поламаним залізяччям брам; Нижнє місто зяяло руїнами, де тулилися бездомні жебраки й злодії, – і тільки Верхнє із заставленою торговими рядами агорою та Зевсовим курганом, на якому височів храм Вседержителя, нагадувало про колишню славу Ольвії; а музиканти, давні вчителі яких супроводжували колись урочисті процесії на святах Аполлона й шалені діонізійські вакханалії, сиділи нині із своїми лірами, кіфарами й барбінтонами вздовж доріг, що вели на агору, й тягучими жебранками випрошували милостиню.
Андрій Первозваний зупинився перед кам’яними східцями, що спиналися до храму Зевса. Вражений контрастом між нужденністю Нижнього міста й величавим із рядами коринфських колон храмом, який самотньо височів у Верхньому й ніби волав до небес про кривду, заподіяну старому славному полісу, – й уперше за всю дорогу заговорив:
– Бачиш цей храм, Томо? То вже не життя, а історія. Sic transit gloria mundi. А ми розпочинаємо нову епоху – не Зевса, а Христа.
Тома, втішений, що заговорив урешті його супутник, мовив обережно, щоб не сполохати Андрія, бо знову надовго замовкне:
– А чи впевнений ти, що наше святе діло, яким започатковуємо нову епоху, залишиться в історії?
– В історії? – різко відказав Андрій. – Наша справа житиме вічно й ніколи не стане, як цей храм, німим свідком минулого.
– Блаженні віруючі. Але ж так думали колись і греки, а ось дикий сколот гарцює над еллінською культурою, і осквернює її хамством цивілізований Рим… Що ж ми закладемо для вічності нашої релігії – новітні храми, свята, звичаї, книги?
– Милосердя й любов. Ці духовні цінності, Томо, які сьогодні ще важаться шматком хліба, завтра будуть самоцінними. В час занепаду духа зароджується ідея духовності – навічно. Бо людина завжди матиме душу й потребуватиме для неї поживи. Людина ніколи не стане твариною, Томо! Чому ти весь час сумніваєшся навіть у такому, що ясне, як Божий день?
– Я не можу сліпо вірити, мов праведний Йов, Андрію. Я намагаюся збагнути істину, а не тільки визнати її, – чому ти вважаєш це гріхом? Якщо ми прагнемо злитися з Божеством, то чому маємо боятися проникнути в його містерію? Аж тоді можна стати апостолом Месії, коли в собі його відчуєш… Я ще не відчув: ідея, закладена в Нагірній проповіді, не стала для мене всеосяжною, – невже я повинен любити й римлянина, який поневолив мій народ?
– Сказав Ісус: любіть ворогів ваших, – невпевнено промовив Андрій.
– О, саме через це й мучать мене сумніви щодо божественності Христа, я навіть умисне навіюю їх собі, коли згадую ці Ісусові слова. Бо для мене дуже важливо: якщо любов до ворога проголошує Бог, то це не заклик, а вирок, який прирікає мені жити вічно в неволі; коли ж Ісус, не будучи Богом, висловив подібне побажання, то я можу й не прийняти його, як від людини, що має право помилятися.
– Воля, про яку ти мариш, є земним благом. Ісус же пообіцяв людям Царство Боже, й задля нього варто проміняти земні принади.
– Й ніколи не діждатися волі?!
– Онуки наші зате житимуть в блаженстві Господньому.
– Се ж тільки обіцянка…
– Обіцянка Божа – то ідея, а без неї ніхто не міг вижити. Від Авраама до Йосифа жила в юдеїв ідея волі, а Мойсей її здійснив.
– Бо він був людиною, а не Богом.
– Так, через це й воля земна не стала для нас вічною. Предки наші не мали високих ідеалів і через те потрапили в нове підданство – теж земне. І так буде повторюватися доти, доки ми не осінимо злетом нашого духа образ Божий, який носимо в собі. Ісус підготував нас до цього… Хіба ти ніколи не задумувався над тим, Томо, чому колись Божих обранців не розпинали? Бо вони творили матеріальні діла: Йосиф порятував народ від голоду, Мойсей – від кайданів. А Ісус запропонував порятувати від бездуховності – і його вбили користолюбці, ідеали яких не сягають далі земних потреб. До Ісусової ідеї треба ще народові дорости… Не під силу тобі, Томо, тягар, покладений на тебе Сином Божим.
Біля храму Зевса ждали на апостолів скіфські вої – у бронзових шоломах і шкіряних панцирах, з сокирами при боках. Поміж ними стояв, радісно посміхаючись, апостол Матей. Андрій віддав скіфові мішечок з грішми, той перерахував динари й відпустив полоняника.
– Слава Ісусу Христу, – привітався Матей і обняв побратимів. На його обличчі сяяла усмішка – без сліду скепсису й скритності, ніби він не тільки неволі позбувся, а й якогось лише йому знаного тягаря. Матей сягнув рукою за пазуху й, повагавшись трохи, вийняв папірусний сувій і подав Андрієві. – Я написав у неволі книгу про Христа й про нас – Благу вість для людей. Віддаю тобі, Андрію. В Скіфії безпечніше, там народ молодий, ще й релігії не має, буде, може, до вас поблажливий. А я піду, куди мені призначено – у Каппадокію, землю Понтійську… Передчуваю свій смертний час. Хай не пропаде Євангеліє…
– Візьми у свою торбу, – подав Андрій Томі папірусний сувій. – І прочитай. Може, знайдеш у книзі Матея відповіді на питання, які мучать тебе. Вона ж є першим свідком нашого чину, яким ми розпочали новий час.
…Я згодом прочитав і зрозумів, чому в Матея зникла з уст скептична посмішка, якою він завше бентежив апостолів і самого Вчителя. Колишній митар, півжиття якого збігло в шахрайстві, очистившись щиросердечним каяттям, осягнув величний світ духа, задля якого варто жити й життя віддати. Оточували ж його люди, які не розуміли вартості того, в що повірили: безпритульні, бідні й непросвічені рибалки знайшли у Христовій релігії зручне пристановище й за свою беззастережну віру чекали винагороди – затишного місця в Царстві Божому – й не задумувались над тим, що те царство тільки проголошене, а його доведеться ще виборювати й гинути за нього… Тому скептична Матеєва посмішка, яка не таїла в собі глуму чи погорди, дотикалася до його уст, коли він слухав захоплені розмови апостолів про майбутній світ миру й любові, що буде спосланий з неба, про рівність і достаток у ньому, про неминучу погибель Сатани з його злом і наругою: наївними дітьми були Христові апостоли й не могли зрозуміти того, що християнська віра – то передовсім таємниця, жадання розгадати яку пробуджує в людині спрагу пізнання і творення… Тепер Матей написав свою книгу – вгасив жагу, і спокій прийшов до нього, звершив бо він для віри найвище діло: вчитимуться з Євангелія від Матея невідомі ще нині будівники нового царства.
Немає вже нині апостолів: розбрелися світами й гріхи свої і боягузтво й невігластво викупили найдорожчою ціною – віддали життя за проповідь науки юдейського Вчителя серед народів неюдейських. Воістину справедливий був Ісус, коли мовив, що його учні схожі на дітей, які сидять на полі, їм не належнім, і ось прийдуть господарі і скажуть: залиште наше поле. Достоту сталося так: пішли апостоли – кожен на призначену йому ниву – й зосталися там назавжди. Я ж вернувся… Що сказав би на це Матей – що добре зробив, бо ж юдейське поле таки мені належне? А може б, і не замислювався над цим виконавець вищої волі, якому присуджено було віддати людству Благу вість про народження нової ери, в котрій місця для юдейського народу визначити не зумів.
Що ж повинен вчинити я – маю визначити? А де моє поле: там, в Оріяні, де посіяв зерна Христової науки, чи у спаленій рідній Юдеї? З ким мені бути: з оріянським чужим народом, осяяним новою вірою, чи із своїм, юдейським, який з прадавньою іде у вигнання? Який рішенець має набрати форми слова й лягти в перших рядках мого Євангелія?
Пустельний дзвін гудів, збивався, ставав з міражних хвиль металом; таланіння забивало кожну клітину мозку й вичавило з нього думку, що стекла чорнилом на папірус:
«Коли ти пізнаєш себе – аж тоді зрозумієш, що ти син отця. Дотоді будеш відчужуватися від нього і йтимеш ведений за руку, поки не скаже тобі той, хто веде: ось Царство в небі! Але ти не радій: птахи небесні випередять тебе, і ти вернешся до отця».
Аж тоді спала напруга з мозку і таланіння стихло, а в печеру увійшов той, кого Тома чекав супроти своєї волі, боявся його, гидував ним, а проте не міг у цю хвилину обійтися без нього.
– Ти кликав мене, – сказав чоловік, одягнутий у тоґу римського патриція.
Чорне волосся кучерявилося над його високим чолом, мав він скошені до перенісся очі, як у Юди Іш Каріота, і думав Тома, що грішні думки до нього завітали, якщо на їх проліт з’явився найогидніший на землі злочинець; видно, пекельні господарі високо цінують зрадника, що ходить він у них в пошані, – ніколи ж бо живий Юда про чистоту й ошатний одяг не дбав: ні рук не мив, ні цюндрів не латав, а ось у тоґу нарядився; захожий нахилився над Томою, ніби хотів діткнутися до його чола гачкуватим, як у Юди, носом, і промовив, ошкіривши білі зуби:
– Ти подумав, що в заплату за свій дияволоугодний вчинок Юда месією від Сатани на землю посланий, й оце до тебе завітав… Дурниця, Іш Каріот своє зробив й перебуває у сутіношному царстві тіней, вічним же посланцем Сатани на землі є я – Азазель, якого ти покликав на пораду, вичавивши з себе перший рядок своєї немочі.
– Але ж, – схопився з лежака Тома, – ти приходив до мене змією.
– То баєчки: змії, вужі, цапки і всіляка інша твар. Вищі сили – Яхве і Сатана – не знають іншого образу, окрім людського, – мовив Азазель розважно. – То не люди прибрали божу чи сатанинську подобу; навпаки, йдучи до вас, ми приймаємо ваш образ, щоб ви впізнати й почути нас могли: єсьте ж бо на землі нашим інструментом… А коли ми вже почнемо з тобою, Томо, розмову, то не трактуй мене як злу силу – нема добрих чи злих сил, є антисвіти, які тримають у різновазі космос і землю в ньому й борються між собою за людину, що живе на землі, бо є вона знаряддям нашої влади в світі. Проте ніхто не може примусити вас робити те чи інше, ми тільки вербуємо людей собі на службу. Правда, надто впертих і затятих можемо й покарати – окремо Бог, окремо Сатана: антисвіти діють кожен за своїми законами, і один до одного ніколи не втручається. Чи ж коли-небудь Яхве порятував вас від нашої покари? Ніколи… А тепер кажи, чого кликав мене, і не шукай у моїх кучерях рогів, а в сандаліях копит; я абсолютний розум, тож не міг би для поважних розмов прибирати образ нерозумної тварі.