Азазель присів біля Томи на лежаку й вичікувально вдивлявся в нього колючими очима, в яких на мить зажевріла іскорка лагідності, – певне, діткнулося до його сатанинської сутності звичайне співчуття до замученого старця з брунатним кружалом лисини, обведеної стрепіхами сивого волосся, з глибокими ритвинами на обличчі, з яких виростала ріденька борода, – був Тома змарганий життям докраю, проте у проваллі темних очей і досі бурхотів неспокій та невситима допитливість.
– Я не кликав тебе, Азазелю, – промовив він перегодя, виминаючи колючий погляд диявола. – Але не проганяю: може, почую від тебе міркування, які допоможуть мені збагнути антиістину і тим самим у справжній істині упевнитися… Ти через свого посланника – гадюку – загадав мені якось загадку: що ліпше – з’їсти лева, чи хай лев з’їсть мене?.. Я багато років прожив у чужому оріянському краю, якому приніс нову віру, а ще й крихти культури свого люду, – і аж там зрозумів, що духовне життя кожного племені – то закрите багатьма замками Святеє святих, і коли відкрити його для іншого народу, то стається вмить той вибір: він перемішує зіткнені духовні світи, й народжується щось третє. Якщо мій світ сильніший, то я спожию чужий, але тоді й мій переміниться настільки, скільки чужий вартує. Коли ж я слабший, чужий світ перетравить мій у своєму чреві й теж зміниться на вартість світу мого… То чи варто було чинити те, що зробили Христові учні: розбрелися світами й започаткували нову епоху, в якій культури втратять своє обличчя, і в першу чергу – наша, гебрейська?
– Ти, я бачу, повернувся з чужого краю розполовинений, – відказав Азазель. – Частку себе віддав оріянам, забравши взамін частку їхню: і вже тужиш за тим краєм, який тобою скористався. І не можеш жити ні без нього, ні без своєї вітцівщини, бо ж зостався тільки наполовину з’їдений. Ха, яка марниця! Звичайно, не слід було цього робити: хай би і ти і все людство незмінними пробиралися в грядучі віки – такими самими в добрі і злі, як вас створили Яхве й Сатана. Але й найвищі сили не завжди спроможні керувати світом так, як їм цього хотілось би: чи то кожен вітець вміє виховати сина за своєю подобою – скільки благородних батьків соромилися своїми дітьми, а скільки ницих родителів віддавали світові благородних чад! Бо людина отримала від антисвітів незалежний ні від кого розум. Ось що! Ти заплутався у своїх стосунках з новими виявами історичного процесу – нічого не вдієш, історія перемінна. Але людина має право належати лише сама собі – якщо не дасть себе з’їсти левові або не обжереться ним. Думаюча людина має силу порвати всі зв’язки з традиціями і заснувати свій власний самостійний світ!
– Це правда, – піддавався Тома логіці Азазеля. – Як же то страшно: бути причетним до створення нової віри, до витворення ідеї всезагальної любові, всесвітнього братства, мати можливість дати поштовх духовному розвиткові іншого народу і в той же час втратити себе і свій народ, який вважався обраним, а залишився без власної святині, мов жебрак на цвинтарі. То, може, і я спричинився до загибелі єрусалимського храму, пішовши за Христом будувати Храм його?
– Не муч себе, Томо… Я тобі нагадав про власний і незалежний від ветхих традицій світ людини. Кожен може його запосягти. Та щоб досягнути цього, треба передовсім з’ясувати для себе, з якого народу ти вийшов, хто він – той народ і чи вартує твоєї жертви? Тобі легко буде це зробити: згадай лише долю юдея Ісуса, вивищеного твоїми родаками і розіп’ятого ними ж… Ви є народ із стадним гоном, який дивовижно легко переходить із стану захоплення до стану обурення – від «осанна» до «розіпни», ти мав змогу в цьому переконатися. Ви є народ, який не звик незалежно думати, а тому завжди знаходите простаків, які згодні думати за вас, і як наслідок – розумні слухають невігласів. Ви дозволили саддукеям підмінити біблійне тверезе мислення завченими фразами й охоче користуєтесь ними у всіх випадках життя… Ви, наївні й ліниві, заколисуєте себе баєчками про свою винятковість і вибраність – міфами, що м’яко душу лоскочуть, а кожну сміливу думку сприймаєте зі страхом і заздрістю, з ненавистю дивитесь на людину, яка виросла серед вас на голову вище. Що ви вчинили з Ісусом?.. Ви є народ, який визнає пророка тільки тоді, коли він вивищується над вами на хресті, – о, тоді ви готові стати поруч з ним одесную чи то ошуйцю, і нікого з вас досі, крім Юди, не замучила совість! Ха, а найбільший пошанівок мають у вас крикуни і демагоги, які багато обіцяють і нічого робити не вміють – крім, хіба що, кривавої різні: ти ж сам бачив, до чого довели Єрусалим зелоти. Як же може думаюча людина вважати себе клітиною такого народу? Ганьба!
– Я згоден з тобою, хоч мені це й боляче слухати, – все більше піддавався Азазелеві Тома, проте спробував-таки оборонятися. – Гірка це правда, але ж ніхто інший, а гебрейський народ зумів зберегти себе і в єгипетській, і у вавилонській неволях… А хто народив того, на голову вищого за всіх людей, Ісуса, – який народ на таке спромігся, хто ще поніс нову релігію по всьому світу? Греки? Ні, замкнулися в собі із своїми смішними богами, створивши захоплюючі казочки для дітей. Сколоти? Теж ні: назвали іменами боженят різні з’яви природи, і на цьому їх пізнання духовного світу закінчилось. Самаритяни, що поклоняються й досі Ваалу і зневажають Яхве, який віддав Мойсеєві з правдами віри скрижалі? Тільки юдей приніс у світ ідею жертовної любові й за це помер на хресті! То чому я мав би аж так зневажати свій народ, щоб відрікатися від нього?
Азазель зареготав.
– Любов? Ісус проголосив її, і вона стала враз для вас обов’язковою! Не з надр ваших душ народилася – силою привнесена: любіться, а не хочете – кара зійде на вас. Метода, розрахована на отарність! Ісус диктує вам догму любові, народ бунтується проти неї, тоді творець догми вдається до терору, оголошує апокаліпсис і знищує вас за те, що ви не хотіли любити… Помовчи, я знаю, що хочеш сказати, то загодя відповідаю: не з волі Сатани загинув Єрусалим, Бог-отець помстився на вас за розп’яття свого посланника, слова якого ви не зуміли й не захотіли прийняти. І мав вагомі на те причини: Сатана теж інакше з вами не повівся б, якби ви, приміром, спіймали в людському тілі мене й закатували. Вищі сили жорстокі, й тому, якщо хочеш власної свободи, вступися з поля бою вищих сил. Як Йосиф Флавій…
– Замовкни! – скрикнув Тома. – Не смій при мені згадувати Флавія… Я ще для Юди мав би виправдання – зрадив він одного лише Ісуса, а Флавій – весь народ! І не повісився! Вступився з поля бою вищих сил? Брехня – тобі запродався!
– Не гарячкуй… Яхве вибрав вас, Сатана – римлян. Але ж за непокору карає вас ваш Бог римлянами. Це зрозумів мудрий Йосиф Флавій і тому вступився, не його то справа – втручатися в стратегію надприродних сил… Так, він відступник, відступив набік і спостерігає, як нерозумні люди винищують одні одних невість за що, і все те записує. Для науки майбутнім поколінням. Він напише знамениту книгу на всі тисячоліття, щоб застерегти нащадків перед безглуздим кровопролиттям. Де ж ти бачив, щоб звір винищував собі подібних, – тільки людина, яка забула, що обдарована єсть розумом. То чи не благородно вчинив Флавій, що проміняв меч на перо, задумавши навчити людей глузду?
– Підступний дияволе, – схопився з лежака Тома, – ти хочеш зламати мою совість? Геть від мене… Я напишу свою Благу вість без твоєї допомоги, й за те, що не запродав тобі душі, пошанують мене нащадки…
– Ха-ха! Ти думаєш, що твої писання житимуть після тебе? Мана! Того сувою ніхто й не розгорне, бо настане інше життя, інші з’являться в людей клопоти – кому потрібні будуть сумніви, що огортали тебе, коли страждав твій народ, кому знадобиться твоя любов? Твій край зовсім перестане існувати або ж не таким він буде, яким ти його вимріюєш у своїх писаннях. А відступник Йосиф Флавій засвідчує холодну істину холодним розумом – і тільки такі книги матимуть майбутнє.
Азазель зник, ніби його й не було в печері, тільки з нори висунула голову змія, вона висолопила жало й сичала: був це сатанинський сміх над розпукою людини, яка зневірилася у всьому, що носило на собі печать благородства, а до бруду пристати не могла… І вив би Тома шакалом, гієною у мертвій пустелі, якби враз у звечорінні не побачив високо в небі всипаної дрібнотою зір білої дороги, яка теж належала вищим силам і несла на собі безліч світів, а в них досконаліших за землян розумних істот; може, чують вони німе Томине волання й поблажливо посміхаються над його дитячим стражданням. Живуть вони й рухаються вічною небесною дорогою, яку оріяни назвали Єрусалимським шляхом.
IV
Залишивши Ольвію і з євангелістом Матеєм попрощавшись, Андрій Первозваний і Тома Невірний подалися пішки понад Бористеном на північ – до межі світів, як було велено Провидінням: у день П’ятдесятниці долинув до Андрія голос з незнаної Оріяни й велів йому дійти до найвищої кручі, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити на ній хрест.
Йшли вони вдень і вночі й відпочивали тільки в полудневу спеку; вдень зорили на сонце, а вночі показував їм напрям Молочний Шлях, і вони брели попід ним, розгортаючи буйне волоття трав, – немов по дні морському. Губилися у високій тирсі, ніби в пралісі, там же й знаходили поживу: забирали з гнізд чаїні й перепелячі яйця, руками ловили куріпок і смажили їх на вогні, у захованих в гаях озерах ловили сітями рибу, що густо телесувалася в кришталевих водах, у дуплах лип та дубів знаходили мед, який збігав по стовбурах і застигав на корі грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на ній не треба, сама могла нагодувати кочових скіфів, які зрідка з’являлися під краєм неба з валками возів і чередами худоби й там же зникали, канувши за небокрай.
Вряди-годи апостоли вихоплювалися із тирсового полону, й тоді перед очима, скільки світу – аж до обрію, скопичувалися один над одним горби й пагорби, а між ними у глибоких байраках кучерявилися острівці ліщинових кущів, оточених, немов сторожею, терном і глодом; згодом горби маліли, а щоб їх побачило небо, бо нікому тут більше, взивали до нього фіолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розімлілих під сварожим промінням трав, звідки не видно світу, й дорогу на північ показувала мандрівникам широка бинда Бористену, що просвічувалась голубизною крізь зарості очерету, вільх та трепетолисту.
Не знали Ісусові учні назв цього зеленого буяння, як теж – і богів, які з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в світі благами майже безлюдний край, і подив та заздрість щербили їхні серця: чи ж то справедливо вчинив Яхве, коли випалив сонцем Ізраїль, Єгипет, Грецію, густо заселивши їх народами, й вони – на безводді й безхліб’ї, в пустелях, пісках і солончаках – мусили витворювати високі цивілізації й викрешувати в собі силу мислення в боротьбі з убозтвом землі? А може, саме в жорстокій спонуці до непосильної праці й таїться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторні культури, досконалі державні утворення, могутні війська?.. І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навіть домівок не мають: чей же ніколи мешканці бористенських степів не спожиють цього добра. То чи ж не є воно самоціллю й створене лише для втіхи єдиному Богові – тоді, як стільки народів світу ділять крихти, здобуті тяжкою працею на пустках?
Апостоли йшли, виминаючи непевних кочівників, які денеколи з’являлися на степових в’їжджених дорогах, – сповнювалось тоді зелене безмежжя ревом худоби, іржанням коней, скрипом дерев’яних коліс і лопотінням халабуд, нап’ятих на теліги, – були це ті самі скіфи-антропофаги, в котрих Андрій з Томою викупили Матея, й хоч не йняли вони віри, що тут насправді живуть людожери, все ж остерігалися бородатих понурих людей, які жили за поконом кочев’я: ходила ж бо чутка у грецьких полісах, що скіфи обертають чужинців у рабів, заздалегідь осліплюючи їх, щоб не втікали; скидають засуджених на смерть із урвищ; на похоронах князів убивають рабів, коней і жон, спалюючи їх разом з покійником на жертвенних огнях, – про це розказав Томі й Андрієві Матей, застерігаючи їх перед напівдикими людьми, в яких перебував у неволі, тож мандрівники ховалися далеко від доріг у вибалках, коли на обрії з’являлись валки.
Знав Андрій, що це ще не той край, де йому звелено хрест поставити; він здалеку прислухався до голосів степових мешканців – не була то мова, яка вгніздилася в пам’яті, коли завис над ним вогненний язик в день зіслання Святого Духа, тож мандрували вони з Томою далі й далі, поки не спустилися із плоских гранітних кряжів, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху річку, яка впадала в Бористен серед розлогої, мов плахта, рівнини.
Над річкою то тут, то там біліли розсипи хаток під солом’яними стріхами; кожен двір був обгороджений плетеним тином і потопав у садочку; посередині обійсть вивищувались щогли журавлів, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, бочівочки з водою; гавкали собаки на прив’язях, на берегах річки тихо паслися корови, й звідусіль ніби пісня долинала – чи то співали люди, чи так співуче розмовляли, та вчув Андрій знайомі звуки й слова й осінив себе хрестом: тут нарешті брав свій початок край, в який Провидіння звеліло Андрієві Первозваному понести Христове благословення.
Апостоли перейшли широким бродом річку й ступили на обійстя крайньої хати, висунутої на залучину до самої води. Стояли в нерішучості, вагаючись – заходити в дім чи ні, та рвався на прив’язі пес, звідомляючи втішним дзявкотом господарів, що гості прибули; врешті хатні двері тихо прочинилися й на порозі став чоловік у шовковій малиновій свиті й личаках; був він безбородий і голомозий, тільки шпакувата коса, що виростала з тімені, спадала, закручуючись за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жінка в націленій до неба гостроверхій шапці й кольоровотканій корсетці, – обоє пильно приглядалися до подорожніх, що змучені, зарослі й босі стояли серед подвір’я, спершись на костури, й нічого не просили, тільки спозирали господарів, ніби вгадати хотіли – добром чи злом зустрінуть їх.
Спитав господар:
– Откіль і куди прямуєте, люди добрі?
– З Єрусалима до межі світів, – відказав Андрій.
– А-а, – посміхнувся господар, мовби давно виглядав їх, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дітьми були: тоді з востока на полудне йшла небом звізда хвостата, спущающа од себе лучі предивні. Тямлю: видіння сеї звізди страхом об’яло весь люд, волхви же наші, на звізду смотрівше, тако рекли: «М’ятеж велій буде в землі полуденній».
– Тоді у Вифлеємі, що біля Єрусалима, Бог народився, – мовив Андрій.
– Чули-смо і те, та віри не йняли, бо свого Бога правічного маємо, і породив він вельми много боженят, що світом владіють… Звістили про це нас грецькі купці, що лодіями до нас прибувають, заморські вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед і віск, – мовляв, народився в далекій Юдеї Син Божий, а як до нього йти, ніхто не знав, – то зоряну білу дорогу, попід якою хвостата звізда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зріти Бога живого… А ви зріли?
– Зріли, – відказав Андрій. – Ми навчались у нього правди і любові.
– Он як… То заходьте до хижі, Божі люди, – запросив господар, нітрохи не дивуючись, що гості навчались у самого Бога. – А то по всій землі боги на землю сходять, так… До людей, до кого їм ще йти… Наш Перун сходить пломенем під час бурі, а в погодь Сварожем стає і по синьому небі білим конем день-денно галопує, щоб перед вечірньою денницею сховатися за травами, – а вранці знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звів до нього руки й молитву прошепотів: – Хай не застане Бог сплячого оріяна, хай встигне він при сході сонця шапку зняти…