Тоді мені подумалося вельми крамольне, й пройняв моє серце біль за мій народ, уособлений нині в його вибранцях – апостолах. Якщо вилучити з-посеред нас одержимого Андрія і скептичного, який хто знає про що думає, Матея, то учні Ісусові горнуться до Вчителя виключно з користі, бо він їх нагодовує, напоює й обіцяє щасливе життя. Навіть якщо брати спонадіяного на повстання Симона Зелота, то і його сподівання суто земні, і мої – теж. Усі ми, весь наш народ – ще не готові зрозуміти того, що проповідує Христос: свято душі, можливість бачити в житті щось вартіснішого від їжі, безмежну радість усвідомлення своєї відмінності від тварі, здатність мислити, любити й страждати, щомиті виявляючи свою духовну сутність – таку близьку до сутності Божої. Не доросли ми ще до цього…
Але ж прагнуть дорости хоча б одиниці. Ось проходять апостоли дорогою, що розділяє старий Єрихон, зруйнований Ісусом Навином, і новий, розбудований Іродом Великим – з іподромом, амфітеатрами, царськими палацами і басейнами; з цього розкішного міста вибігають дивні люди з простягнутими вперед руками, начебто вони сліпі… А вони і є сліпці – і просять Ісуса, щоб зробив їх зрячими, вони прагнуть прозріти, а не можуть, бо не вміють повірити у святу субстанцію, що називається Духом, не знаходять її в собі… Тільки трьом, які увірували, повертає зір Христос. Та чи зможе просвітити весь народ, не ставши його вождем, не здобувши йому свободи, – бо лише на волі можливе духовне прозріння.
Ми йшли з Ісусом вузькою долиною з Єрихона до Єрусалима між випаленими сонцем горбами, а за нами тягнулася валка прочан, які й гадки не мали прозрівати. Вони пізнали вмільця, котрий умів паралізованого поставити на ноги, п’ятьма хлібинами нагодувати тисячну юрбу, а воду перемінити у вино, – й зажадали від нього чудес. Нахабніші підбігали до Ісуса, смикали його за поли й випитували, чи він насправді Син Божий, та Христос мовчав, з болем поглядаючи на незрячих, і нахаби сміялися з нього.
Поблизу Вітанії, за п’ятнадцять стадій від Єрусалима, побачили в розлогому сикоморі, що випустив коріння з гілок на дорогу, митаря Закхея, який – скільки мав голосу – закликав Ісуса й апостолів зайти до нього в гості й ревно каявся, що не вірив досі в Сина Божого. Ісус погодився, а незрячий люд і собі потягнувся на Закхеєве подвір’я й почав вимагати від Месії проголошення земного царства – уже в цю мить, бо скільки можна чекати й самими обіцянками жити: якщо він насправді Месія, то чому відкладає благо на потім?
І врешті заговорив Ісус. Він розповів нетямущим притчу про три таланти, про невсипущу працю над помноженням скарбів, переконував, що готового ніхто ніколи не дасть, й царство земне і Боже мусить кожен будувати сам. Бог посилає тільки роботящим, а лінивим і бездарним не дає нічого, – й почулося ремство в сліпому натовпі. Ми ж вірили, мовляв, що ти спошлеш нам Господні блага, адже десятки літ мучимося у римській неволі, то чей заслужили на винагороду, – ти ж примушуєш нас самих братися за будову. А хто дасть матеріял, хто нагодує будівничих – чи ж то такого Месії ми ждали; подібну мудрість ми могли б почути і від Закхея; не потрібне нам твоє царство, в якому ще невість-скільки бідувати доведеться, краще вже залишатися під Римом, в римській державі хоч їсти є що: раб працює і раба годують!
Пасхальної суботи ми досягли Єлеонської гори, де зібралися тисячі люду – віруючих і роззяв, – цікавих побачити Месію; незрячі паломники ще не встигли збунтувати народ – Ісуса чекав тріумф. На схилі Єлеонської гори, в Кедронській долині й біля Золотої брами хиталося людське море, готове розступитися перед вождем і вітати його. Юда ґалілеянин із зелотами сновигали поміж натовпом, заохочуючи й підбадьорюючи: «Звеселися, дочко Сіона, се цар твій гряде, осанна!» З вежі Антонії зорила за юрбою римська залога, готова рубати люд мечами, якщо б він ринув до палацу Ірода, де резидує Понтій Пілат.
Ісусові привели ослицю, і я не міг збагнути: насміхаються з нього сліпці чи це сам Вчитель чинить зухвалий виклик пихатим римським вершникам, що стоять, ніби вилиті статуї, в Кедронській долині й біля Золотої брами храму; Ісус сів верхи на ослицю, і розступився натовп перед ним – печальним пілігримом з обличчям янгола, улюбленцем наївних простаків і мудрецем, якого за розум зненавиділи гордовиті книжники.
Я вбирав у себе його образ і бачив, як ця людина вмить оголюється перед тисячоокою публікою у своїй природній простоті й водночас закривається перед усім світом в шкаралупу недосяжного аристократизму. Ісус пробирався верхи крізь екзальтований натовп, який вистелював перед ним дорогу пальмовими галузками й одягом; грали флейтисти, сурмили сурмачі, гриміли барабани; Ісус був розчулений і водночас насторожений: ця юрба могла на перший поклик ватажка черні висміяти й розтерзати його за те, що насмілився приймати вселюдську почесть, сидячи на ослі, а теж – і піти за ним на смерть… Я ж боявся за Ісуса, знаючи, що нема гіршого ворога, ніж натовп.
– Благословен, хто гряде в ім’я Господнє, осанна во вишніх! – ревів натовп, а перелякані фарисеї благали Ісуса, щоб заборонив юрбі вітати його, адже кожної миті можуть вихопитися з Антонії леґіонери, щоб посікти народ, і каміння тоді заговорить… Я ще не міг знати, що за кілька днів ця сама юрба буде домагатися в Пілата кари для облудника, який всує царем себе назвав, і не сліпці будуть у цьому винні, а він, Ісус, бо прийшов до народу як Син Божий, не розуміючи того, що народ його приймає за ватажка земного і ніхто про Царство Небесне й не помислює.
Думав я: якщо ти, Ісусе, і справді Бог, то в цю хвилину мусиш стати людиною, якій повірив би народ… Благав його в душі: зійди з осла й поклич людей за собою! Я вже не боявся крові, сам готовий був піти з ним на битву, бо зрозумів остаточно: спочатку воля, а потім Царство Духа. Та не знав я ще тоді, що народ, який волав «Чудо вчини, чудо!», й не чекав поклику до бою, а готової волі…
Ісус не звертав уваги на захоплені вигуки, заклики й благання: чим більше йому слави додавалося, чим вищий ставав його тріумф, тим більше він замикався в шкаралущу своєї таємниці – чужий і цьому світові не належний. Він в’їхав у навстіж отворену Золоту браму, за якою зводився до неба храм, обведений ста п’ятдесятьма коринфськими колонами, покритий золотою бляхою, а спиці срібні й ворота теж сріблом ковані.
Христос зупинив ослицю й ступив на землю. Він підвів руки до молитви, та враз затулив долонями обличчя, й сльози хлинули крізь пальці – ніхто не знав, чому плаче чоловік, якого Месією називають, але плач був зловісний, і на мить стихла юрба, яка чекала – хто готового блага, хто заклику до битви, тільки не сліз. Та нічого не бачив тепер Ісус – крім величної святині, над якою звершувався відлік часу, і відчинилися перед Месією двері храму.
Ісус ступив крок, другий і зупинився, вражений побаченим. У притворі, де стояв жертовний вівтар, було людно й гамірно, й ніхто тут не молився. За ослонами сиділи крамарі й продавали різний крам для справляння треб і пожертв: чотки, ладан, лампади, оливу, баранів, голубів, ягнят; попід стіною стояли рундуки, в яких міняйли обмінювали шекелі на динари; йшли тут завзяті торги – звичайні, звичні і прадавні. Господній Дух витав десь там, у Святилищі храму, а тут ніхто до святощів діла не мав – у притворі кишів брудний базар: торгівці захвалювали товар, дурили покупців, базарні злодійчуки сновигали поміж рядами й спритно набивали, де тільки могли, кишені – крамом і грішми; тут ніхто не хвалив Господа, всюди смерділо тваринним послідом, і сторопілий Ісус стояв на порозі притвору із затиснутою в долоні пугою, якою поганяв ослицю.
Він випростався, став вищий, високий, маєстатичний; я аж тепер помітив, що в рисах його обличчя немає нічого гебрейського, що він – леґат небесних світів, якого Провидіння послало з найдальших глибин космосу на землю тільки для того, щоб побачив він цей грішний содом, який вчинили в домі молитви бездушні люди, – і покарав їх або вмер за їхнє спасіння. Ще хвилину тому я підозрював, що Ісус давно домовився з Юдою ґалілеянином, й вони влаштували парадне видовище для того, щоб зібрати докупи й згуртувати народ; я навіть дивувався якоїсь миті, як уміло увійшов Ісус у відведену йому роль, і аж тепер зрозумів, що Месія навіть не бачив натовпу: нічого не бачив, поки не уздрів наруги над святинею і збагнув ту глибину прірви, в яку безслідно канув людський дух.
Розгніваний посланець Господній підвів караючу десницю й із затиснутим у долоні батогом кинувся до столів. Він перевертав їх, зсував руками крам на долівку й шмагав торгівців по головах і спинах; Ісус був один, а крамарів сотні, і що їм було зім’яти, побити, вбити напасника, та вони втікали стрімголов із притвору, пройняті несусвітним страхом – Месія карає! – і доганяв їх громовий голос мужа, з якого заговорив Бог:
– Се мій дім молитви, а ви зробили з нього вертеп розбишак!
І тут пролунав за балюстрадою, де належало стояти жінкам, голос. То заговорила Божа жінка Анна, яка щойно вкинула в карнавку все, що мала – дві лепти на пахучу оливу для Месії, знала ж бо, що помре він на хресті: хай вкладуть його, намащеного пахощами, до святого гробу… Божа жінка Анна простояла тут мовчки з дитинства, а нині вперше заговорила про те, що правдиво знала тільки вона. А знала, що Ісус – Син Божий, ще відтоді, як Богородиця восьмого дня після народження Ісуса принесла немовля до храму, щоб представити його перед Господом і за п’ять шекелів відправити над ним обряд обрізання. Ніхто б і не помітив матері з дитиною, якби не старий Симеон, який усе життя простояв у храмі, чекаючи утіхи для Ізраїля: він упізнав у дитяті Месію в той момент, коли могель звершив акт обрізання – по крику немовляти впізнав і сказав урочисто, а слова ці чула Анна: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу свого в мирі, бо мої очі бачили Спасителя – світло на просвіту поганам і на славу ізраїльського люду». Того дня помер старий Симеон, і знала тайну немовляти лише Божа жінка Анна, яка нині вперше заговорила, впізнавши в розгніваному Ісусові Месію:
– Це Син Божий, і поклоніться йому, народи!
Проте народ мовчав, і було це передгрозове мовчання. Остигли враз захоплення і екзальтація – люди прийшли сюди не для поклонів, а за порятунком: ось увійшли у двір храму римські леґіонери – варвари осквернили своєю присутністю святиню, і ніхто не наважується вигнати їх; а ти, посланцю небесний, проганяєш ні в чому не повинних крамарів й не бачиш і бачити не хочеш ні леґіонерів, ні пекла на землі – Царство Боже заступило тобі зір!..
Я подумав у цю мить про Йоана Хрестителя: саме нині вперше відлунився б його голос, який досі звучав серед людської пустелі. Та його немає, він у тюрмі… І ніби у відповідь на мою перелітну думку хтось у юрбі загорланив пропитим хриплим голосом:
– Хрестителя вбили в Тиверіяді! Ірод Антипа подав його голову на тарілці розпусній Сальомеї!
Викрикнув ці слова чорний чоловік без сорочки, волохатий і брудний, який вихопився з юрби і став перед народом.
– Варавва… Варавва! – заталанів народ стривожено: був це покидьок, знайдений у пустелі, безродний байстрюк, приречений на злодійства й убивства, бо ж не просився він на світ, а жити не мав за що і працювати не навчився; люди боялися його, проте тепер повторювали, ніби кликали: – Варавва, Варавва! – і добувався з їх тривожних вигуків стогін останньої надії.
– Убито нашого пророка, нашого вождя! – ревів Варавва й показував пальцем на Ісуса: – А цей вчить любити ворогів наших! Он там наш ворог, – змахнув рукою в бік леґіонера, – і я його задушу в своїх любовних обіймах!
Біля воріт стояв на варті з алебардою в руці римський вояк – стояв, розставивши ноги, немов законний господар цієї землі, він був упевнений у своїй силі і на крик голодранця не звертав уваги. А голодранець знав лише одне: зжирає завойовник те, що він, Варавва, міг би з’їсти, і ніякий месія не порятує від ворога, сам Варавва себе порятує, – він кинувся на леґіонера, мов звір, звалив його на долівку й кулачищем переламав горлянку.
Убивцю тут же схопили ліктори й повели, а народ почав розбігатися, викрикуючи «Варавва, слава Варавві!» – і вже не пробивався страх крізь волання, а тільки зловтіха: хтось таки заступився за знедолених, а ми, дурні, слухали баєчки Месії про любов; брехня, не любити, а вбивати треба!.. Не міг у цей мент народ ждати Царства Небесного, обіцяного Христом.
Я зрозумів, яка небезпека нависла над Ісусом, – усе тепер звалять на нього, адже він розпочав бучу в храмі, – і шепнув Юді:
– Підкупи двох леґіонерів, хай вони виведуть його в безпечне місце.
Та Ісус сам пробрався крізь натовп до Гетсиманського саду, а мій задум про те, що треба заховати Христа від людей і закону, запав іншою мислею в темну голову Іш Каріота.
…У степу світало. Набухлі від роси шовкові китиці тирси обважніло схилялися над чолом Томи, якого перед світанком сон здолав. Китиці м’яко дотикалися до його обличчя, немов пестили, і йому було від цього невимовно втішно.
Розплющив урешті очі: над ним стояла, схилившись, дівчина у широкій лляній сорочці, підперезаній барвистою крайкою, й віночку з польових квітів, а русяве довге волосся перетягнула на чолі золота діядема; може, це прийшла до нього оріянська богиня – Тома не знав, та обличчя її було знайоме, воно всюди йому ввижалося, і він збагнув нарешті, що за ним ходить образ жінки, намальованої рукою Луки.
– Ти Марія? – прошепотів Тома, виборсуючись із сну.
– Ні, я Лада, – відказала дівчина.
VI
Тома вийшов з прохолодної печери, взявши з собою глечик, щоб набрати води з єрихонського джерела, віддаленого майже на десять стадій. Дорога пролягала крізь пустелю, що сліпила очі білизною вапнистого такиру, поколеного спекою й безводдям на квадратові щільники, і хоч недовга путь, та сил на її подолання ледве вистачало: Тома був знесилений і голодний. А міг він перейти усього кілька стадій на південь до оази Ен-Гадді, де проживало братство есеїв, у яких колись пізнавав правди віри Йоан Хреститель, – щедрі були правовірні аскети, які спільно користувалися майном і вділяли з нього дещицю кожному захожому, а дізнавшись, що дванадцятий апостол Ісуса Христа усамітнився в печері Ваді-Кумран, принесли йому папірус, ячмінних паляниць і дикого меду; порятували б вони Тому й сьогодні.
Та ще не настала для Томи пора відвідати стан братчиків. Вельми вимогливі були есеї до пілігрима, якщо він не лише хліба єдиного у них просив: мусив гість мати усталений погляд на життя й віру, а ще вміння викласти суть свого мислення так, щоб своїм багатством міг обдарувати й господарів і мав у мудрості своїй, мов незаповнені медові соти, комірки для насичення мудрістю їхньою, якою – кожен у свій час – користалися Йоан Хреститель та Ісус Христос.
Не мав ще права Тома йти на розмову до есеїв: у молодості він почерпнув у них зерна науки, й проросли вони, та не дозріли, й досі борсався апостол у сумнівах. Істина ділилася перед ним на дві іпостасі, й він не міг збагнути, яка є справжньою: та, що належала всьому людству, чи та, якою міг скористатися тільки окремий народ? Тома не дійшов до розуміння, котра є цілістю, а котра лише часткою іншої. Чи вселюдська, всеосяжна, розмита простором і чисельністю народів є одробиною тужавої, стиснутої до стану вибуху істини вибраного Богом племені, чи навпаки – правда обраного народу є незначним атомом істини вселюдської? До пізнання цієї дилеми мусив Тома дійти, а тому манджав нині з глечиком по воду аж до єрихонського джерела, полишаючи збоку пасмо горбів, за якими зеленіла десь там оаза Ен-Гадді.