– Пророк єси? – спитав волхв.
– Пророк на сій землі, – відказав Андрій.
– То знай: пророк має силу збудити людський дух, але викохати його, зберегти спроможен лише народ – обрядами й прадідівським поконом своїм… Не квапся руйнувати требища наші: храми Вчителя твого зможуть вирости тут лише над нашими жертовниками.
Мовчки розійшовся оріянський люд із кручі, а над водами і долами підвівся в піднебесся білий хрест. І думав Тома: що принесе він цьому народові – новий Синай із заповітними скрижалями, новий Єгипет чи нову Голготу? Чи спинить новітня зброя духа навалу Роша? А може, сама навала орд викличе переможний похід просвіченого християнства Півдня на темрявичну Північ? Чи пройметься оріянський люд словом християнського Месії настільки, щоб зумів витворити в собі месіянський первень на противагу месіянству Антихриста – нащадка Роша? Та чи зуміє він це зробити, позбувшись ураз власних традицій, – яка ж тоді матерія зможе всмоктати в себе нову віру?
– Ти скривдив оріян, – сказав Тома до Андрія, – образив їхні святощі. Не так повинні ми приходити з хрестом.
– Їхні святощі поганські й вірі Христовій супротивні, – відповів Андрій. – Їх обряди, як і гебрейські, – прохальні, й нема в них криці, тільки мелос. Це розчулює й розлінивлює народ. А хрест може втримати тільки міцна раса. Я піду в край Роша.
– Не гоже вкладати меч Божий у безбожні руки. Й негоже силою впроваджувати Христову віру. Мусимо увійти в душі оріян через їхні молитви, на наші схожі…
– Я мовив уже тобі, Томо: нема на тобі благословення Господнього, тож і проникне через тебе зараза конаючого поганства в Храм Ісуса й розвалить його зсередини… Я поблагословив цей край, як було мені велено Провидінням, проте сьогодні, на межі світів, зрозумів і те, що край Магога набагато дужчий за оріянський. Оріяни, як ми, своїм ситі і в чужий край не підуть. А охрещений Рош у всі землі понесе нову віру. І Рим це здатний зробити, і Візантій…
– Облуда! – скрикнув Тома. – Ти накличеш на оріян орду Магога, яка хрестом, лживим братолюбієм і вірою єдиною зневолять цей благодатний рай!
– На все воля Божа, – мовив холодно Андрій. – Та лише в такий спосіб зможе вирости Новий Єрусалим на горах, нині мною освячених.
Й розійшлися апостоли навіки. Андрій Первозваний подався в гіперборейський город Словін, а Тома Невірний, покинутий побратимом і чужою землею іще не прийнятий, зійшов з круч і в степ подався. Він брів і брів травами, не знаючи, куди прямує, а коли залягла ніч, – знеможений і осиротілий впав горілиць на землю і вдивлявся в зоряний шлях, що біг небом до покинутої ним вітцівщини.
V
Що могли означати Андрієві слова про сильну расу, здатну понести світові хрест: зневіру у свій власний народ, який спромігся народити Месію, та неспроможний був через знесилення в неволі і з’яловіння духа зрозуміти несподівану новизну його вчення, чи був це послух настанові самого Ісуса, потаємно відданій первозваному апостолові – понести його ідею в сильніший, ніж Юдея, світ, щоб християнство не лише пригортало до себе народи, а й завойовувало їх? – думав Тома, лежачи на дні тирсового моря і вдивляючись у міріяди далеких планет, що розсипом дрібних мачинок мандрували по небесній дузі, названій в Оріяні Єрусалимським шляхом. – І кожна мачина в космічному безмежжі не є меншою, ніж земля, і серед всього космосу – я, маленький первень мислячого світу. Та невже ми з тобою, Андрію, повинні понести ідею Христа ще й туди, в небесні провалля, замешканим у ньому розумним істотам?.. Ба ні, гординя пойняла тебе, побратиме: Христос там уже бував. Христос бував уже всюди, а до нас, в Юдею, прийшов в останню чергу, покликаний воланням Ізраїля до неба, й запізно вручив йому хреста – аж тоді, коли знесилений народ не вмів уже ним скористатися… Але хрест – то наше знамення, Андрію. Не вірю я твоїм словам і паки й паки сумніваюся в їх справедливості: не Рим, не Візантій і не Рош, а мій народ понесе світові нову правду. Вилонивши із себе Месію і не дійшовши з ним згоди – на практичне діло контракту не підписавши, Юдея вбила його лише для того, щоб самій спам’ятатися і з вихолощеної неволею отари, яка у злуці з чужинцями могла лише Іродів сплоджувати, – народом стати. І гордий за своє страждання та ще не вбите лоно, яке дало світові ґенія, візьме його бандеру! Стане цей народ сильною расою і не віддасть більше свого першенства сусідам, котрих водно за мудріших вважав, і не дикому Рошу, а юдейському зелотові, у кривді змалку купаному, вручить зневаженого ним самим хреста!
Так буде. Народ, який тяжко згрішив, сплодивши Ірода, спокутував цей гріх, народивши Відкупителя. Тож забудьте нам, народи світу, наше гебрейське «розіпни» і залиште в пам’яті «осанну». Чей гордився юдейський народ своїм сином і встелював йому дорогу від підніжжя Єлеонської гори до храму пальмовим віттям, чекаючи від Месії порятунку. Чи ж винен той народ, стоптаний римлянами й виснажений власними мучителями, що в передпасхальний четвер, коли римські когорти вже прибули до Єрусалима і щонайменше триста центурій заполонили місто, зрікся Месії, не отримавши від нього жодної надії на порятунок від завойовника? Чи міг юдейський люд зрозуміти сутність вищого за земне царства в ту мить, коли відчайдушний Варавва звершив зримий крок до свободи: насмілився, таки насмілився вбити римського леґіонера на очах у натовпу!
Мій народ терплячий, але до міри, він не може вічно ждати Царства Небесного – його ж йому завжди обіцяли. І коли в нього вривається терпець, він стає страшний у своїй відчайдушності й готовий вбивати не тільки ворога, а й свого – якщо хтось там завагався підняти меча, чекаючи більш слушної хвилини… А схопивши раз зброю – воює без ваги, аж поки не схолоне в нього душа від крові, а тоді з непробудною нехіттю, рівною тій люті, яка до битви спонукувала, кидає долі меча й спокійно йде в ярмо, і ніхто вгамованих неволею лінивців уже не розбудить, не переконає, не засоромить, аж поки кривда знову переповнить чашу терпінь і заллє багряним туманом звичайний глузд. Хіба в такому стані може він сприйняти обіцянки Царства Небесного?
Року 63 до народження Ісуса ввійшов у Єрусалим римський імператор Помпей. Сталося це в суботу, коли закон забороняє гебреям працювати, – тож римські воїни без перешкод перелізли через мури храму й у дворі, де правовірні молилися до Яхве, принесли криваву жертву Юпітерові, вирізавши дванадцять тисяч гебреїв. І стерпів ту різню народ, стерпів лише через те, що імператор не наважився осквернити Святеє святих – не торкнувся священних сувоїв Тори.
Року 37 до народження Ісуса реґіментар Юдеї Ірод за сто талантів, вручених Кассію, отримав титул юдейського царя: настав час золотого розквіту юдейських міст й тихого щоденного винищення народу. Відбудовується єрусалимський храм, поруч виростає цитадель на честь римського полководця Антонія, закладається портове місто Кесарія; в новозбудованому єрусалимському театрі, оздобленому римськими орлами, відбуваються поєдинки людей з левами, в лазнях з голубого мармуру збирається на ради чужоземна знать, римські леґати везуть до Рима багаті подарунки від Ірода, – довколишній світ славить юдейського царя за щедрість і розум, а в столиці липучий страх неміччю сковує містян… Вирізано членів старого синедріону, нишпорки снують по Єрусалиму, вказуючи римським лікторам зрадників, у підвалах Антонії ночами страчують людей, запідозрених у змові проти Ірода. Ірод наказує вбити улюблену дружину Маріямну, яка докоряла цареві за жорстокість; юдейський цар, зляканий власними злочинами, ховається в схронах Антонії; щоб уникнути помсти від рідних синів, наказує їх знищити, а перед самою своєю смертю велить замкнути в тюрми єрусалимську знать, заповівши всіх убити після свого скону – щоб народ не радів на похороні тирана, а мусив проливати сльози за найпишнішим цвітом Юдеї… Не знав гебрейський народ такого лиха навіть у вавилонській неволі – і стерпів.
А ось цього стерпіти не міг… За Ірода Антипи, тетрарха ґалілейського – наслідника Ірода Великого, Юдея стала римською провінцією, прилученою до Сирійського намісництва, і правив нею римський прокуратор, обравши своєю резиденцією Кесарію. За імператора Тиберія став прокуратором Понтій Пілат, який замінив Аннія Руфа; зухвалий молодий вельможа і знати не хотів про звичаї й закони правовірних юдеїв, він навіть не підозрював, що цей народ має свої релігійні традиції, що вшановує свого Бога, а тому проголосив богом усіх намісництв і провінцій неосяжної імперії – Тиберія. А щоб юдейське плем’я мало можливість повсякчас бачити божество й молитися до нього, Пілат звелів різьбярам витесати з мармуру погруддя імператора й установити в притворі єрусалимського храму.
Заворушилася Юдея, заклекотів народ, мов розворушене необачним хлопчиськом шершневе гніздо, і стали враз єдиними вічно розсварені буквоїди-садукеї, які пішли на угоду з римською владою, й вільнодумні фарисеї й есеї, котрі не визнавали первосвящеників, й аскети назореї, проповідники-катехити й жебраки, торгівці, ремісники й бунтарі-зелоти, яких очолили Юда ґалілеянин і – потаємно від Ісуса – апостол Симон Каноніт, прозваний потім Зе- лотом.
Такої наруги не міг стерпіти юдейський народ: вносити будь-яке зображення до синагоги, де панує лише дух Божий, втілений у Торі, вважалося найбільшим гріхом, а вимагати поклонінь камінному погруддю лютого тирана Юдеї – було нечуваним блюзнірством: після такого святотатства осквернений храм мусив би згоріти, й самі гебреї стерли б із лиця землі його слід.
Тільки-но виїхав із Кесарії Понтій Пілат у позолоченому повозі, попереду якого вилаштувались преторіянці й ліктори, що двигали на ношах погруддя імператора, як на всій дорозі – скільки її від Єрусалима до резиденції намісника, а не менше п’ятисот стадій – суцільною процесією рушив безмовний народ і загородив намісникові проїзд, й ніяка сила, навіть смерть, не змогла б завернути людей назад. Пілат підвівся у повозі – обличчя його налилося кров’ю – і змахнув рукою: гикнули центуріони – й помчали вершники обабіч дороги. Тратуючи людей, вони проривали суцільну колону, ділили її на частини й дротяними нагайками з уплетеними в них свинцевими кульками лупцювали безборонних, загортаючи й женучи їх поперед собою юрбами – до мурів міста, на іподром.
Понтій Пілат врізався повозом у натовп, що безконечно напливав і його не меншало, він викликав мовчазний народ на відвертий бунт, та юрба була німою: ні криків, ні погроз, ані благань не почув намісник; ця тиша бентежила його, й він спитав урешті:
– Чого ви хочете?
– Заверни назад лікторів з ідолом, тоді розійдемося, – виступив наперед вождь зелотів Юда з ґалілеї.
– Неймовірно… Немислимо!! – заревів прокуратор. – На самого імператора руку підняли? Та чи ви знаєте, бидло, що цим ви образили весь римський народ і заслуговуєте кари? – Пілат знову змахнув рукою й скомандував: – Рубати їх!
А тоді сталося те, чого прокуратор сподіватися не міг: весь натовп, немов за єдиним наказом, повалився на землю, люди оголили спини.
Незворушно стояв німотою вражений прокуратор, врешті кволо кивнув лікторам, що несли погруддя Тиберія, й ті миттю зникли з ношею за мурами міста.
– Перемога, юдеї! – гукнув Юда ґалілеянин. – Перемога!
Й натовп галасливою процесією подався назад до Єрусалима.
Була п’ятниця – останній день перед пасхальною суботою: до столиці Юдеї стікалися прочани з усіх світів. Понтій Пілат, стривожений непокорою підданих, узяв із собою додаткові когорти й розмістив їх гарнізоном у Антонії, сам же оселився в палаці Ірода Великого…
На початку місяця адара[5] сказав до Ісуса брат Яків – назорей, який ніколи не стриг волосся, не їв м’яса, а коліна мав мозолясті, мов у верблюда, бо цілими днями молився навколішки в синагозі за людські гріхи.
– Приходили посланці від Юди ґалілеянина і втретє: якщо ти Месія, мовили вони, то маєш повести народ проти римлян… А ти твердиш водно, що прийшов до нас не від світу цього. І через тебе соромлять нашу родину сусіди, а тебе називають блаженним. Твоя мати Марія вже й по воду до джерела піти не може: кепкують з неї… То йди з ґалілеї в Юдею. Нехай і там побачать люди ділá, що ти їх робиш. Ніхто ж бо не чинить нічого таємного, коли сам явним бажає бути. Якщо ти Месія, то яви себе світові.
І сказав тоді Ісус:
– Настав мій час.
Я чув цю розмову, й слова Учителя додали до моїх вічних сумнівів переконаності, що не Бог він, а лише Божий посланець на нашу згорьовану землю – з печаттю пророка і вождя. Я побачив теж, як завзяття, змішане з невимовною радістю, зблиснуло в очах Симона Каноніта, Зелотом потім прозваного, – і впав він на коліна перед Ісусом, кажучи побожно:
– Загину разом з тобою… Усі загинемо!
– Істину речеш, Симоне, – мовив Ісус, підводячи апостола з колін. – Прийде лихо, якого не було від початку світу аж донині, а коли те станеться, не залишиться в нашому краю каменя на камені.
– І хай під тим камінням пропадуть вороги! – вигукнув Симон.
– І рід цей не перейде, як станеться лихо, – закінчив свою думку Ісус, не звернувши уваги на патетичний заклик Симона.
Ми всі рушили з ґалілеї дорогою понад Йорданом, щоб на пасхальну суботу прибути до Єрусалима. Йшли не кваплячись, ніби передчували, що там, у Єрусалимі, чекають на нас тяжкі випробування, які можуть освятитися і славою, і смертю.
Апостоли перемовлялися зрідка між собою про ворохобництво Юди ґалілеянина в Юдеї. По дорозі нам зустрічалися прочани, що з ґалілеї й Самарії виходили на Єрихонський шлях, поспішаючи на Пасху до столиці, й у всіх на устах була мова про бунт на Кесарійському тракті, а ще хтось пустив чутку, що первосвященик Кайяфа – правда це чи не правда, а якщо так, то, певне, мав на увазі Юду ґалілеянина – сказав на засіданні синедріону, мовляв, не можна допустити, щоб за ним пішов народ, бо римляни весь Ізраїль в пустелю перетворять, і ліпше буде, коли один помре, а не весь люд загине…
Почувши це, Ісус сказав Петрові щось таке тривожне й загадкове про свою смерть і воскресіння в Єрусалимі… Ішов він попереду понад Йорданом, що прорив звивисте русло поміж шуварами, ховаючись в тінях акацій, кипарисів і тополь, і, може, думав Учитель про те, що ось на цьому місці, недалеко від Єрихона, де в старі часи Ісус Навин перебрідав з гебреями ріку, заходячи в обітовану землю, благословив його йорданською водою Йоан Хреститель – й відтоді розпочався в Icyca месійний чин, а нині вже – кінець…
Ісус ішов попереду, а ми, пригноблені й зажурені, тяглися за ним, мов журавлі, крутими стежками і, певне, кожен по-своєму трактував слова Учителя, мовлені впівголоса Петрові, а я був, як ніколи дотепер, роздвоєний, роздертий, розшарпаний: усе своє життя чекав початку повстання проти римлян, кожну мить виглядав вождя, який поведе мій народ на битву, і сам готовий був іти серед перших на смерть за волю батьківщини, а тепер тривога перед кровопролиттям, яке візьме життя сотень тисяч людей, пронизала душу: адже волі ми не здобудемо – Рим непереможний, перед Римом упало на коліна півсвіту, а Юдея – то ж мізерний клаптик землі, який не вмістить на собі й кінноти римської. То чи не краще вичекати, чи не краще визнати Ісуса Месією, а не земним вождем, і йти за ним, куди він кличе – до Царства Божого, і на тій дорозі підрости, викшталтуватися, духовно зміцніти й фізично – теж, а потім мирно перемогти здеморалізованих сваволею римських варварів – своєю моральною перевагою…
У мене зродилася думка – в критичну мить врятувати Ісуса. Я поглянув на Юду Іш Каріота – він ішов поруч зі мною з перекинутою через плече торбою, в якій тримав випрошені в людей харчі і гроші; його зизуваті очі начебто виминали мій погляд, та потім їдко вчепилися в мене й зблиснули злобною радістю: він зрозумів, що я не вірю в божественність Ісуса так само, як і він, що ми – однодумці, тож треба нам спільно виходити з цієї небезпечної гри, в якій зайшли надто далеко, – поки не пізно; наші зчеплені погляди помітили й інші апостоли, на нас почали падати їхні скрадливі позирки, і я побачив у них той самий страх, зневіру й бажання мерщій розійтися по домах. Я засоромився, бо те, що апостоли готові були так радо розділити мої сумніви, засвідчило, що мої вагання – то не розважливі думки мужа, а страх ницого боягуза; я глянув на Андрія й заспокоївся: первозваний апостол був побожний і врочистий, як завжди, і в очах його не чаїлося й дрібки зневіри чи страху.