«Горбачов – секретний американський агент… Масон… Зрадив комунізм. Комуністів – на смітник, комсомольців – на звалище! Я ненавиджу Горбачова за те, що він украв у мене Батьківщину. Радянський паспорт, як найдорожчу річ, бережу. Так, ми стояли в черзі за синюшними курчатами та згнилою картоплею, але це була Батьківщина. Я її любив. Ви мешкали у «Верхній Вольті з ракетами» а я жив у великій країні. Росія завжди для Заходу – ворог, її бояться. Кістка в горлі. Нікому не потрібна сильна Росія – з комуністами чи без них. На нас дивляться як на склад – нафти, газу, лісу та кольорових металів. Нафту міняємо на труси. А була цивілізація без шмаття та мотлоху. Радянська цивілізація! Комусь було треба, щоб її не стало. Операція ЦРУ. Нами вже керують американці. Горбачову добряче за це заплатили… Рано чи пізно його віддадуть під суд. Сподіваюсь, Юда доживе до народного гніву. Я б охоче прострілив би йому потилицю на Бутовському полігоні. (Стукає кулаком об стіл.) Настало щастя, авжеж? З’явилися ковбаса й банани. Порпаємося в лайні і їмо все чуже. Замість Батьківщини – великий супермаркет. Якщо це називається свобода, то мені така свобода не потрібна. Тьху! Народ нижче плінтуса опустили, ми раби. Раби! За комуністів кухарка, як казав Ленін, керувала державою: робітники, доярки, ткачихи – а тепер у парламенті сидять бандюки. Доларові мільйонери. Їм у тюрмі слід сидіти, а не в парламенті. Надурили нас із перебудовою!
Я народився в СРСР, і мені там подобалося. Мій батько був комуністом, навчав мене читати по газеті «Правда». Кожне свято ми з ним ходили на демонстрацію. Зі сльозами на очах… Я був піонером, носив червону краватку. Прийшов Горбачов, і я не встиг стати комсомольцем, про що шкодую. Я – совок, так? Мої батьки – совки, дід і баба – совки? Мій совковий дід загинув під Москвою в сорок першому… А моя совкова бабка була в партизанах… Панове ліберали відробляють свою пайку. Хочуть, щоб ми своє минуле вважали чорною дірою. Я їх усіх ненавиджу: горбачова, шеварнадзе, яковлєва, – напишіть із малої літери, так я їх ненавиджу. Я не хочу в Америку, я хочу в СРСР…»
«Це були чудові, наївні роки… Ми повірили Горбачову, зараз уже нікому так легко не повіримо. Чимало російських людей поверталися з еміграції на Батьківщину… Був такий підйом! Гадали, що зламаємо цей барак. Побудуємо щось нове. Я закінчила філологічний факультет МДУ і вступила до аспірантури. Мріяла займатися наукою. Кумиром тих років був Авєринцев, на його лекції сходилася вся освічена Москва. Зустрічалися й підтримували одне в одному ілюзію, що незабаром буде інша країна, і ми за це боремося. Коли я дізналася, що моя однокурсниця їде в Ізраїль, дуже здивувалася: «Невже тобі не прикро від’їжджати? У нас усе тільки починається».
Чим більше говорили та писали: «Свобода! Свобода!», тим швидше з прилавків зникали не тільки сир і м’ясо, а й сіль, і цукор. Порожні крамниці. Страшно. Усе на талони, як за війни. Нас врятувала наша бабуся, вона цілими днями бігала містом і «отоварювала» ці талони. Увесь балкон був щільно заставлений пральним порошком, у спальні стояли мішки з цукром і крупою. Коли видали талони на шкарпетки, тато заплакав: «Це кінець СРСР». Він відчув… Тато працював у конструкторському бюро на військовому заводі, займався ракетами, і йому це шалено подобалося. Він мав дві вищі освіти. Замість ракет завод почав штампувати пральні машини та пилососи. Тата скоротили. Вони з мамою були завзяті «перебудовники»: писали плакати, розносили листівки – і ось фінал… Розгубилися. Не могли повірити, що свобода – вона ось така. Не могли із цим змиритися. На вулицях уже кричали: «Горбачову гріш ціна, бережіть же Єльцина!». Несли портрети Брежнєва в орденах, а портрети Горбачова – в талонах. Починалося царювання Єльцина: гайдарівські реформи й оце осоружне мені «купи-продай»… Щоб вижити, я їздила в Польщу з мішками лампочок і дитячих іграшок. Повний вагон: учителі, інженери, лікарі… Усі з мішками та торбами. Усю ніч сидимо й обговорюємо «Доктора Живаго» Пастернака… п’єси Шатрова… Як у Москві на кухні.
Згадую університетських друзів… Ми стали ким завгодно, але не філологами – топ-менеджерами рекламних агентств, банківськими службовцями, «човниками»… Я працюю в агентстві нерухомості в однієї пані, яка приїхала з провінції, колишній комсомольський працівник. У кого сьогодні фірми? Вілли на Кіпрі та в Маямі? У колишньої партноменклатури. Це до того, де слід шукати гроші партії… А наші лідери… шістдесятники… Вони крові на війні нанюхалися, але були наївні, як діти… Нам слід було днювати й ночувати на площах. Довершити справу до кінця – домогтися Нюрнберга для КПСС. Ми занадто швидко розійшлися по домівках. Фарцовщики та міняйла взяли владу. І всупереч Марксові, після соціалізму будуємо капіталізм. (Мовчить.) Але я щаслива, що жила в цей час. Комунізм завалився! Усе, він уже не повернеться. Живемо в іншому світі й дивимося на світ іншими очима. Вільне дихання тих днів я ніколи не забуду…»
Про те, як прийшло кохання, а під вікнами танки
«Я була закохана, ні про що інше не могла й думати. Жила винятково цим. І ось мама вранці будить: «Танки – під вікнами! Здається, переворот!». Я крізь сон: «Мамо, це навчання». Дуля з маком! Під вікнами стояли справжні танки, я ніколи не бачила танків настільки близько. По телевізору показували балет «Лебедине озеро»… Прибігла мамина подруга, вона дуже хвилювалася, що заборгувала партійні внески за кілька місяців. Говорила, що в них у школі стояв бюст Леніна, вона його винесла в підсобку, а тепер – що з ним робити? Усе одразу стало на свої місця: цього не можна й того не можна. Диктор зачитувала Заяву про введення надзвичайного стану… Мамина подруга при кожному слові здригалася: «Боже мій! Боже мій!» Батько плювався в телевізор…
Подзвонила Олегові… «Їдемо до Білого дому?» – «Їдемо!» Почепила значок із Горбачовим. Зробила бутербродів. У метро люди були мовчазні, всі сподівалися чогось лихого. Скрізь танки… танки… На броні сиділи не вбивці, а перелякані хлопці з винуватими обличчями. Бабусі годували їх вареними яйцями та млинцями. На душі стало легше, коли біля Білого дому я побачила десятки тисяч людей! Настрій у всіх чудовий. Відчуття, що ми все можемо. Скандували: «Єльцин, Єльцин! Єльцин!» Уже формувалися загони самооборони. Записували тільки молодих, а старшим відмовляли, й вони були незадоволені. Якийсь дідусь сердився: «У мене комуністи життя вкрали! Дайте хоча б померти гідно!» – «Шановний, відійдіть…» Зараз кажуть, що ми хотіли захистити капіталізм… Неправда! Я захищала соціалізм, але якийсь інший… не радянський… І я його захистила! Я так вважала. Ми всі так гадали… Через три дні танки вирушили з Москви, це вже були добрі танки. Перемога! І ми цілувалися, цілувалися…»
Сиджу на кухні в моїх московських знайомих. Тут зібралася чимала компанія: друзі, родичі з провінції. Згадали, що завтра чергова річниця серпневого путчу.
– Завтра – свято…
– А що тут святкувати? Трагедія. Народ програв.
– Під музику Чайковського совдепію поховали…
– Перше, що я зробила, взяла гроші й побігла до крамниць.
Знала: хоч би чим воно закінчилося, а ціни зростуть.
– Зрадів: Горбі приберуть! Набрид уже цей базіка.
– Революція була декоративною. Спектакль для народу. Пам’ятаю цілковиту байдужість, хоч із ким не побалакаєш. Вичікували.
– А я подзвонив на роботу – і пішов робити революцію. Вигріб з буфету всі ножі, які були в домі. Розумів, що війна… потрібна зброя…
– Я був за комунізм! У нас в родині – всі комуністи. Замість колискових мама співала нам революційні пісні. Й зараз онукам співає. «Ти що, з глузду з’їхала?» – кажу. А вона: «Я інших пісень не знаю». І дід був більшовик… і бабця…
– Ви ще скажіть, що комунізм – гарна казочка. У мого тата батьки зникли в таборах Мордовії.
– Я пішов до Білого дому разом із батьками. Тато сказав:
«Ходімо. Бо ковбаси й гарних книжок не буде ніколи». Розбирали бруківку й будували барикади.
– Зараз народ протверезів, і ставлення до комуністів змінюється. Можна не приховувати… Я працював у райкомі комсомолу. Першого дня всі комсомольські квитки, чисті бланки та значки забрав додому і сховав у підвалі, потім картоплю нікуди було складати. Я не знав, навіщо вони мені потрібні, але уявив, як прийдуть опечатувати й усе це знищать, а це були дорогі для мене символи.
– Ми могли піти вбивати одне одного… Бог оборонив!
– Наша дочка лежала в пологовому. Я прийшла до неї, а вона:
«Мамо, революція буде? Громадянська війна почнеться?»
– Ну, а я закінчив військове училище. Служив у Москві. Дали б нам наказ когось заарештувати, то, без жодних сумнівів, ми б цей наказ виконали. І багато хто виконав би його із завзяттям. Набрид хаос у країні. Усе раніше було чітко та зрозуміло, все за приписом. Був порядок. Військові люблять так жити. Взагалі люди полюбляють так жити.
– Я боюся свободи, прийде п’яний мужик і спалить дачу.
– Та які, людоньки, ідеї? Життя коротке. Нумо, вип’ємо!
19 серпня 2001 року – десятирічний ювілей серпневого путчу. Я в Іркутську – столиці Сибіру. Беру кілька бліц-інтерв’ю на вулицях міста.
Запитання:
– Що було би, якщо б ГКЧП переміг?
Відповідь:
– Зберегли б велику країну…
– Подивіться на Китай, де комуністи при владі. Китай став другою економікою у світі…
– Горбачова та Єльцина судили б як зрадників Батьківщини.
– Залили би країну кров’ю… і залюднили би концтабори.
– Не зрадили б соціалізм. Не розділилися б на багатих і бідних.
– Не було б жодної війни в Чечні.
– Ніхто не смів би говорити, що Гітлера перемогли американці.
– Я сам стояв біля Білого дому. І в мене відчуття, що мене ошукали.
– Що було б, коли б путч переміг? А він і переміг! Пам’ятник Дзержинському скинули, а Луб’янка залишилася. Будуємо капіталізм під керівництвом КГБ.
– Моє життя не змінилося б…
Про те, як речі дорівнялися до ідей і слів
«Світ розсипався на десятки різноколірних друзок. Як нам хотілося, щоб сірі радянські будні чимшвидше перетворилися на солодкі картинки з американського кіно! Про те, як ми стояли біля Білого дому, вже мало хто згадував… Ті три дні вразили світ, але не вразили нас… Дві тисячі людей мітингують, а решта їде повз і дивиться на них, як на ідіотів. Багато пили, у нас завжди багато п’ють, але тоді особливо багато пили. Суспільство завмерло: куди рушимо? Чи буде це капіталізм, чи буде це гарний соціалізм? Капіталісти гладкі, страшні – це нам втовкмачили з дитинства… (Сміється.)
Країна вкрилася банками і торговельними ятками. З’явилися зовсім інші речі. Не якісь неоковирні чоботи та старечі сукні, а речі, про які ми завжди мріяли: джинси, дублянки… жіноча білизна й гарний посуд… Усе барвисте, гарне. Наші радянські речі були сірі, аскетичні, вони були схожі на військові. Бібліотеки й театри спорожніли. Їх замінили базари та комерційні крамниці. Усі захотіли бути щасливими, отримати щастя негайно. Як діти, відкривали для себе новий світ… Перестали умлівати в супермаркеті… Знайомий хлопець зайнявся бізнесом. Розповідав мені: вперше привіз тисячу банок розчинної кави – розхапали за кілька днів, купив сто пилососів – теж миттєво розмели. Куртки, светри, будь-яка дрібниця – тільки дай! Усі перевдягалися, перевзувалися. Змінювали техніку та меблі. Ремонтували дачі… Закортіло робити гарні парканчики й дахи… Почнемо іноді з друзями згадувати, так зі сміху вмираємо… Дикуни! Геть злиденні були люди. Усього слід було вчитися… За радянських часів дозволялося мати багато книжок, але не дорогу машину чи будинок. І ми вчилися гарно вдягатися, смачно готувати, вранці пити сік і йогурт… Я до цього зневажала гроші, тому що не знала, що це таке. У нашій родині не можна було говорити про гроші. Соромно. Ми виросли в країні, де гроші, можна сказати, були відсутні. Я, як усі, отримувала свої сто двадцять рублів – і мені вистачало. Гроші прийшли з перебудовою. Із Гайдаром. Справжні гроші. Замість «Наше майбутнє – комунізм» скрізь висіли розтяжки «Купуйте! Купуйте!» Хочеш – мандруй. Можеш побачити Париж… або Іспанію… Фієста… бій биків… Я про це читала в Хемінгвея, читала й розуміла, що ніколи цього не побачу. Книжки були замість життя… Так закінчилися наші нічні чування на кухнях і почалися заробітки, приробітки. Гроші стали синонімом свободи. Це хвилювало всіх. Найсильніші й найагресивніші зайнялись бізнесом. Про Леніна та Сталіна забули. Так ми врятувалися від громадянської війни, а то знову були би «білі» та «червоні». «Наші» – «не наші». Замість крові – речі… Життя! Вибрали гарне життя. Ніхто не хотів гарно вмирати, всі хотіли гарно жити. Інша річ, що пряників на всіх не вистачило…»
«Радянський час… Слово мало священний, магічний статус. І за інерцією на інтелігентських кухнях ще говорили про Пастернака, варили суп, не випускаючи з рук Астаф’єва та Бикова, але життя весь час доводило, що це вже неважливо. Слова нічого не значать. У дев’яносто першому… Ми поклали нашу маму до лікарні з важкою пневмонією, і вона повернулася звідти героїнею, вона там безперервно говорила. Розповідала про Сталіна, про вбивство Кірова, про Бухаріна… Її були ладні слухати день і ніч. Люди тоді хотіли, щоб їм відкрили очі. А нещодавно вона знову потрапила до лікарні, й скільки там була, стільки мовчала. Років п’ять усього й минуло, а реальність уже розподілила ролі інакше. Героїнею цього разу була дружина значного бізнесмена… Усім заціпило від її розповідей… Який у неї будинок – триста квадратних метрів! Скільки прислуги: кухарка, нянька, водій, садівник… Відпочивати з чоловіком їздять у Європу… Музеї – зрозуміло, а бутіки… Бутіки! Один перстень стільки карат, а інший… А підвіски… золоті кліпси… Повний аншлаг! Про ГУЛАГ або про щось таке ані слова. Ну, було й було. Що тепер сперечатися зі стариганами?
Я заходила за звичкою в букіністичний – там спокійно стояли всі двісті томів «Всесвітньої бібліотеки» й «Бібліотека пригод», та сама – оранжева, якою я марила. Дивилася на корінці й довго вдихала цей запах. Лежали гори книжок! Інтелігенти розпродавали свої бібліотеки. Публіка, звісно, зубожіла, але не через це книжки виносили з дому, не лише через гроші – книжки розчарували. Цілковите розчарування. Було вже непристойно запитувати: «А що ти зараз читаєш?» У житті занадто багато змінилося, а в книжках цього немає. Російські романи не вчать, як домогтися успіху в житті. Як стати багатим… Обломов лежить на дивані, а герої Чехова весь час п’ють чай і скаржаться на життя… (Мовчить.) Не дай Бог жити за доби змін – кажуть китайці. Мало хто з нас зберігся таким, яким був. Кудись зникли порядні люди. Скрізь лікті та зуби…»
«Якщо про дев’яності… Я б не сказав, що це був гарний час, він був огидний. Відбувся переворот в умах на сто вісімдесят градусів… Хтось не витримав і з’їхав з глузду, лікарні для душевнохворих були переповнені. Я навідував там свого друга: хтось волає: «Я – Сталін! Я – Сталін!», а хтось: «Я – Березовський! Я – Березовський». Таких ціле відділення – сталіних і березовських. На вулицях постійно стріляли. Повбивали величезну кількість людей. Щодня відбувалися розборки. Ухопити. Встигнути. Доки інші не встигли. Когось розорили, когось посадили. Із трону – в підвал. А з іншого боку, кайф – усе відбувається на твоїх очах…
У банках стояли черги людей, які бажали почати свою справу: відкрити хлібну крамницю, продавати електроніку… Я теж був у цій черзі. І мене здивувало, як нас багато. Якась тітка у плетеному береті, хлопчина в спортивній куртці, здоровило, який скидався на зека… Більш як сімдесят років учили: не в грошах щастя, все найкраще в житті людина отримує безкоштовно. Кохання, наприклад. Але варто було з трибуни промовити: торгуйте, багатійте – все забули. Усі радянські книжки забули. Ці люди зовсім не були схожі на тих, із ким я сидів до ранку та бринькав на гітарі. Три акорди я абияк вивчив. Єдине, що їх об’єднувало з «кухонними» людьми, це те, що їм теж набридли червоні прапори й увесь цей непотріб: комсомольські збори, політзаняття… Соціалізм вважав людину дурненькою.