Я дуже добре знаю, що таке мрія. Усе дитинство я просив купити мені велосипед, і мені його не купили. Бідно жили. У школі я фарцював джинсами, в інституті – радянською військовою формою плюс символікою різною. Іноземці купували. Звичайна фарца. За радянських часів за це саджали на термін від трьох до п’яти років. Батько бігав за мною з ременем і кричав: «Спекулянт! Я під Москвою кров проливав, а виростив оце гівенце!» Учора злочини, сьогодні – бізнес. В одному місці купив цвяхи, в іншому набійки – упакував у поліетиленовий мішок і продав як новий товар. Приніс додому гроші. Накупив усього, повен холодильник. Батьки очікували, що за мною прийдуть і заарештують. (Регоче.) Торгував побутовою технікою. Скороварками, пароварками… Приганяв із Німеччини машину з причепом цього добра. Усе йшло валом… У мене в кабінеті стояла коробка з-під комп’ютера, повна грошей, я тільки так розумів, що це гроші. Береш, береш із цієї коробки, а там ніяк не закінчується. Уже начебто все купив: тачку, квартиру… годинник «Роллекс»… Пам’ятаю це сп’яніння… Ти можеш виконати всі свої бажання, таємні фантазії. Я багато дізнався про себе: по-перше, що в мене немає смаку, а по-друге, що я закомплексований. Не вмію з грошима поводитися. Я не знав, що великі гроші мають працювати, вони не можуть лежати. Гроші – це ж випробування для людини, як влада, як кохання… Мріяв… І я поїхав до Монако. У казино Монте-Карло програв величезні гроші, дуже багато. Мене несло… Я був рабом своєї коробки. Є там гроші чи ні? Скільки їх? Їх має бути більше й більше. Мене вже не цікавило те, що цікавило раніше. Політика… мітинги… Помер Сахаров. Я пішов із ним попрощатися. Сотні тисяч людей… Усі плакали, і я плакав. А тут нещодавно читаю про нього в газеті: «Помер великий юродивий Росії». І я подумав, що він вчасно помер. Повернувся з Америки Солженіцин, усі кинулись до нього. Але він не розумів нас, а ми його. Іноземець. Він приїхав у Росію, а за вікном Чикаго…
Ким би я був, якби не перебудова? ІТРом із жалюгідною платнею… (Сміється.) А нині у мене своя очна клініка. Кількасот людей залежать від мене зі своїми сім’ями, дідусями, бабусями. Ви длубаєтеся в собі, рефлектуєте, а в мене цієї проблеми немає. Я працюю день і ніч. Закупив найновіше обладнання, відіслав хірургів до Франції на стажування. Але я не альтруїст, я добре заробляю. Усього досяг сам… У мене було тільки триста доларів у кишені… Починав бізнес із партнерами, від яких ви б зімліли, якби вони зараз увійшли до кімнати. Горили! Лютий погляд! Тепер їх уже немає, вони зникли, як динозаври. Ходив у бронежилеті, в мене стріляли. Якщо хтось їсть ковбасу гіршу, ніж я, мене це не цікавить. Ви ж усі хотіли, щоб був капіталізм. Мріяли! Не волайте, що вас ошукали…»
Про те, що ми виросли серед катів і жертв
«Ідемо ввечері з кіно. У калюжі крові лежить чоловік. На спині в плащі дірка від кулі. Біля нього стоїть міліціонер. Так я вперше побачив забиту людину. Невдовзі звик до цього. Дім наш великий, двадцять під’їздів. Щоранку у дворі знаходили тіло, й ми вже не здригалися. Починався справжній капіталізм. Із кров’ю. Я очікував, що буду приголомшений, але цього не було. Після Сталіна в нас інше ставлення до крові… Пам’ятаємо, як свої вбивали своїх… І про масові вбивства людей, які не знали, за що їх убивають… Це залишилося, це присутнє в нашому житті. Ми виросли серед катів і жертв… Для нас нормально – жити разом. Немає кордону між мирним і воєнним станом. Завжди війна. Увімкнеш телевізор – усі балакають «по фєнє»: і політики, і бізнесмени, і президент: відкати, хабарі, розпили… Людське життя – плюнуть і розтерти. Як у зоні…»
«Чому ми не засудили Сталіна? Я вам відповім… Щоб засудити Сталіна, слід засудити своїх рідних, знайомих. Найближчих людей. Розповім про свою родину… Тата посадили в тридцять сьомому, слава Богу, він повернувся, але відсидів десять років. Повернувся й дуже хотів жити… Сам дивувався, що йому після всього, що він бачив, хочеться жити… Так було не з усіма, зовсім не з усіма… Моє покоління виросло з батьками, які повернулись або з таборів, або з війни. Єдине, про що вони могли нам розповісти, так це про насильство. Про смерть. Вони рідко сміялися, багато мовчали. І пили… пили… І врешті спивалися. Другий варіант… Ті, кого не посадили, боялися, що посадять. Усе це не місяць або два, а роками тривало – роками! А якщо не посадили, то питання: чому всіх посадили, а мене ні? Що я роблю не так? Могли заарештувати, а могли скерувати на роботу в НКВД… Партія просить, партія наказує. Вибір неприємний, але багато хто мусив його зробити… А тепер про катів… Звичайних, нестрашних… Доніс на тата наш сусід… дядько Юра… Через дурницю, як казала мама. Мені було сім років. Дядя Юра брав на риболовлю своїх дітей і мене, катав на коні. Ремонтував наш паркан. Розумієте, зовсім інший портрет ката виходить – звичайна людина, навіть добра… Нормальна… Заарештували батька й через кілька місяців забрали батькового брата. За Єльцина мені дали його справу, там лежало кілька доносів, один написала тітонька Оля… Племінниця… Вродлива жінка, весела… Гарно співала… Вона вже була стара, я спитав: «Тітко Олю, розкажи про тридцять сьомий рік…» – «Це був найщасливіший рік у моєму житті. Я була закохана», – відповіла вона мені… Батьків брат не повернувся додому. Зник. У тюрмі чи в таборі – невідомо. Мені було важко, але я все ж запитав про те, що мене мучило: «Тітко Олю, навіщо ти це зробила?» – «Де ти бачив чесну людину за сталінських часів?» (Мовчить.) А ще був дядько Павєл, який служив у Сибіру, у військах НКВД… Розумієте, немає хімічно чистого зла… Це не тільки Сталін і Берія… Це і дядько Юра, і вродлива тітонька Оля…»
Перше травня. Цього дня комуністи проходять вулицями Москви багатотисячним маршем. Столиця знову «червоніє»: червоні прапори, червоні кульки, червоні футболки із серпом і молотом. Несуть портрети Леніна та Сталіна. Портретів Сталіна більше. Плакати: «В гробу ми видели ваш капитализм!», «Красное знамя – на Кремль!» Звичайна Москва стоїть на тротуарі, «червона» котиться лавиною по проїжджій частині. Між ними весь час відбуваються пересварки, місцями доходить до бійки. Поліція безсила розділити ці дві Москви. А я не встигаю записати все, що чую…
– Поховайте Леніна, причому без почестей.
– Американські лакеї! За скільки продали країну?
– Дурні ви, братове…
– Єльцин і його банда вкрали в нас усе. Пийте! Багатійте!
Колись це закінчиться…
– Бояться народу відверто сказати, що будуємо капіталізм?
Зброю ладні схопити всі, навіть моя мама-домохазяйка.
– Багнетом багато чого можна зробити, але сидіти на ньому незручно.
– А я би буржуїнів клятих танками давив!
– Комунізм придумав єврей Маркс…
– Урятувати нас може лише одна людина – товариш Сталін.
Його б нам на два дні… Розстріляв би їх усіх і нехай іде, лягає.
– І слава Тобі, Господи! Я всім святим поклонюсь.
– Сталінські с…и! У вас кров на руках ще не остигла. Царську родину навіщо вбили? Не пожаліли навіть дітей.
– Велику Росію не зробиш без великого Сталіна.
– Зас…ли народові мізки…
– Я проста людина. Сталін простих людей не чіпав. У нашому роду ніхто не постраждав – усі робітники. Летіли голови начальників, а проста людина жила спокійно.
– Червона гебня! Швидко договоритесь до того, що жодних таборів не було, крім піонерських. Мій дід був двірником.
– А мій землеміром.
– Машиністом…
Біля Білоруського вокзалу почався мітинг. Натовп вибухав то оплесками, то криками: «Ура! Ура! Слава!» Зрештою вся площа вдарила пісню на мотив «Варшав’янки» – російської «Марсельєзи», з новим текстом: «Сбросим с себя либеральные цепи, / Сбросим кровавый преступный режим». Після цього, згорнувши прапори, хто швидко пішов у напрямку метро, хтось став у чергу до яток із пиріжками та пивом. Почалися народні гуляння. Танцювали й веселилися. Стара жінка в червоній хустині кружляла і тупотіла навколо гармоніста: «Мы весело пляшем / У елки большой. / На Родине нашей / Нам так хорошо! / Мы весело пляшем, / Мы звонко поем, / И песенку нашу / Мы Сталину шлем…» Уже біля метро мене наздогнали п’яні «частушки»: «От…ися все плохое, при…сь хорошее».
Про те, що нам слід обирати: велику історію чи банальне життя?
Біля пивної ятки завжди гамірно. Народ різний. Тут зустрінеш професора, робітника, студента, бомжа… П’ють і філософують. Про те саме – про долю Росії. Про комунізм.
– Я – людина питуща. Чому я п’ю? Мені моє життя не подобається. Я хочу здійснити немислимий кульбіт за допомогою алкоголю та якимось чином перенестися в інше місце. І там всі буде гарно й добре.
– Для мене питання стоїть конкретніше: де я хочу жити – у великій країні чи в нормальній?
– Я любив імперію… Для мене життя після імперії нудне. Нецікаве.
– Велика ідея потребує крові. Сьогодні ніхто не хоче помирати десь там. На якійсь війні. Як у тій пісні: «Всюду деньги, деньги, деньги. / Всюду деньги, господа…» А якщо ви наполягаєте, що ми маємо мету, то яка вона? Кожному – «мерседес» і путівка до Маямі?
– Російській людині потрібно у щось вірити… Вірити у світле, піднесене. У нашій підсвідомості сидять імперія й комунізм. Нам ближче героїчне.
– Соціалізм змушував людину жити в історії… Бути присутньою при чомусь великому…
– Б…!! Ми такі духовні, ми такі особливі.
– Не було в нас демократії. Які ми з вами демократи?
– Остання велика подія в нашому житті – перебудова.
– Росія може бути тільки великою або не бути зовсім. Нам потрібна сильна армія.
– Ну на біса мені велика країна? Хочу жити в маленькій, такій, як Данія. Без ядерної зброї, без нафти та газу. Щоб ніхто мене не бив револьвером по голові. Може, тоді ми теж навчимося тротуари шампунем мити…
– Комунізм – непідсильне для людини завдання… У нас завжди так: чи то конституції хочеться, чи то севрюжини з хріном…
– Як я заздрю людям, у яких була ідея! А ми зараз живемо без ідеї. Хочу великої Росії! Я її не пам’ятаю, але знаю, що вона була.
– Була велика країна з чергою за туалетним папером… Я добре пам’ятаю, як смерділи радянські їдальні й радянські магазини.
– Росія врятує світ! І сама так врятується!
– Мій батько до дев’яноста років дожив. Казав, що у його житті нічого гарного не було, тільки війна. Це все, що ми вміємо.
– Бог – це нескінченне, яке є в нас… Нас створено за образом і подобою…
Про все…
«У мені радянського було дев’яносто відсотків… Я не розуміла, що відбувається. Пам’ятаю, як виступав по телебаченню Гайдар: учіться торгувати… ринок нас врятує… Купив на одній вулиці пляшку мінеральної води й продав її на іншій – це бізнес. Люди слухали нерозуміючи. Я приходила додому. Зачиняла двері й плакала. У мами інсульт, настільки її все це налякало. Може, вони хотіли щось гарне зробити, але їм не вистачило співчуття до власного народу. Ніколи не забуду жебрущих старих, вони шеренгами стояли вздовж дороги. Запрані шапочки, залатані піджачки… Біжу на роботу і з роботи – боюся очі підвести… Працювала я на парфумерній фабриці. Замість грошей видавали нам парфуми… косметику…»
«У нас у класі вчилася бідна дівчинка, її батьки загинули в автомобільній катастрофі. Вона залишилася з бабусею. Увесь рік ходила в одній сукенці. Так от, її нікому не було шкода. Якось швидко стало соромно бути бідним…»
«Про дев’яності не шкодую… Це був буремний, світлий час. Я, що раніше не цікавилася політикою й не читала газет – пішла балотуватися в депутати. Ким були прораби перебудови? Письменники, художники… Поети… На Першому з’їзді народних депутатів СРСР автографи можна було збирати. Мій чоловік – економіст, він божеволів від цього: «Запалювати словом людські серця – це поети вміють. Революцію ви зробите. А далі, далі – що? Як будуватимете демократію? Хто? Тепер зрозуміло, що у вас вийде». Сміявся з мене. Ми через це з ним розійшлися… Але він мав рацію…»
«Страшно стало, тому народ і пішов у храми. Коли я вірив у комунізм, мені не потрібна була церква. А дружина моя ходить зі мною через те, що в церкві священик каже їй: “Голубонько”».
«Мій батько був чесним комуністом. Я комуністів не звинувачую, я звинувачую комунізм. Досі не знаю, як мені ставитися до Горбачова… До цього Єльцина… Черги та порожні магазини забуваються швидше, ніж червоний прапор над Рейхстагом».
«Ми перемогли. А кого? Навіщо? По телебаченню на одному каналі йде фільм, де «червоні» б’ють «білих», а на іншому – хоробрі «білі» б’ють «червоних». Шизофренія!»
«Увесь час говоримо про страждання… Це наш шлях пізнання. Західні люди здаються нам наївними, тому що вони не страждають, як ми, в них є ліки від будь-якої вавочки. Зате ми сиділи в таборах, під час війни землю трупами завалили, голими руками гребли ядерне паливо в Чорнобилі. І зараз сидимо на уламках соціалізму. Як після війни. Ми такі терті, ми такі биті. У нас своя мова. Мова страждання.
Пробував поговорити про це зі своїми студентами… Сміялися мені в очі: «Ми не хочемо страждати. Для нас життя – це щось інше». Нічого ще не зрозуміли про наш недавній світ, а живемо в новому. Ціла цивілізація – на звалищі…»
Десять історій у червоному інтер’єрі
Про красу диктатури й таємницю метелика в цементі
Єлена Юрієвна С. – третій секретар райкому партії, 49 років
Чекали на мене вдвох – сама Єлена Юрієвна, з якою ми домовлялися про зустріч, і її московська подруга Анна Іллінічна М., яка приїхала в гості. Вона одразу ж включилася в розмову: «Давно хочу, щоб хтось пояснив мені, що з нами відбувається». Нічого в їхніх розповідях не збігалося, крім знакових імен: Горбачов, Єльцин… Але в кожної був свій Горбачов і свій Єльцин. І свої 90-ті.
Єлена Юрієвна:
– Хіба вже треба розповідати про соціалізм? Кому? Ще всі – свідки. Слово честі, я здивована, що ви до мене прийшли. Я – комуністка… номенклатура… Нам же зараз не дають слова… закривають рота. Ленін – бандит, Сталін… Ми всі злочинці, хоча на моїх руках немає ні краплини крові. Але на нас тавро, на всіх…
Може, через п’ятдесят або сто років про те наше життя, яке називалося соціалізмом, писатимуть об’єктивно. Без сліз і проклять. Почнуть розкопувати, як стародавню Трою. Нещодавно взагалі сказати щось добре про соціалізм було неможливо. На Заході після краху СРСР зрозуміли, що марксистські ідеї не закінчилися, їх слід розвивати. Не молитися на них. Маркс не був там ідолом, як у нас. Святим! Спочатку ми його обожнювали, а потім проголосили анафему. Усе перекреслили. Наука теж принесла людству незчисленні лиха. Нумо тоді знищувати вчених! Проклянімо батьків атомної бомби, а ще краще – почнімо з тих, хто порох винайшов! Із них… Хіба я не маю рації? (Я не встигаю відповісти на її запитання.) Правильно… правильно, що з Москви вибралися. У Росію, так би мовити, приїхали. У Москві коли гуляєш, здається, що й ми Європа: розкішні машини, ресторани… Золоті бані сяють! А ви послухайте, про що в нас люди говорять у провінції… Росія – це не Москва, Росія – це Самара, Тольятті, Челябінськ… Дупінськ який-небудь… Що на московських кухнях можна дізнатися про Росію? На тусовках? Бла-бла-бла… Москва – столиця якоїсь іншої держави, а не тієї, що за кільцевою дорогою. Туристичний рай. Москві не вірте…
До нас приїжджають й одразу: ну, це совок. Люди живуть дуже бідно навіть за російськими мірками. Лають багатих, зляться на всіх. Лають державу. Вважають, що їх обдурили, ніхто їм не казав, що буде капіталізм, вони думали, що соціалізм почнуть виправляти. Те життя, яке всі знали. Радянське. Доки вони на мітингах дерли горло: «Єльцин! Єльцин!» – їх обікрали. Без них поділили заводи та фабрики. І нафту, й газ – те, що, як то кажуть, від Бога. Але це тільки зараз зрозуміли. А в дев’яносто першому всі в революцію пішли. На барикади. Хотіли свободи, а що отримали? Єльцинську… бандитську революцію… Сина моєї подруги ледь не вбили за соціалістичні ідеї. Слово «комуніст» було образою. Свої хлопці у дворі ледь парубка не вбили. Знайомі. Сиділи в альтанці з гітарами й розмовляли: ось невдовзі, мовляв, підемо лавою на комуністів, вішати будемо їх на ліхтарях. Міша Слуцер – тато його в нас у райкомі працював – він хлопчик начитаний, процитував їм англійського письменника Честертона: «Людина без утопії набагато страшніша, ніж людина без носа…», і його за це – черевиками… чобітьми… «А, жидота! Хто революцію в сімнадцятому році робив?» Я пам’ятаю цей блиск в очах людей при початках перебудови, ніколи його не забуду. Комуністів ладні були лінчувати, висилати «по етапу»… У контейнерах для сміття валялися книжки Маяковського, Горького… Здавали на макулатуру твори Леніна. Я підбирала… Так! Отак!! Я ні від чого не відрікаюся! Нічого не соромлюся! Не змінювала масті й не перефарбовувалася із червоного кольору в сірий. Є такі люди: «червоні» прийдуть – вони радо зустрічають «червоних», «білі» прийдуть – вони радо зустрічають «білих». Відбувалися неймовірні кульбіти: вчора – комуніст, сьогодні – ультрадемократ. На моїх очах «чесні» комуністи перетворювалися на християн і лібералів. А я люблю й ніколи не розлюблю слово «товариш». Гарне слово! Совок? Прикусіть язика! Радянська людина була дуже гарною людиною, вона могла поїхати за Урал, у пустелю – заради ідеї, а не за долари. Не за чужі зелені папірці. Дніпрогес, Сталінградська битва, вихід у відкритий космос – це все вона. Великий Совок! Мені досі приємно писати – СРСР. Це була моя країна, а зараз я живу не у своїй країні. У чужій країні я живу.