Із нею… (Киває в бік подруги.) Сперечаємося, звісно… Вона мені доводить, що для істинного соціалізму потрібні ідеальні люди, а їх немає. Ідея ця – маячня… казка… Наша людина вже нізащо не змінить свою уживану іномарку і паспорт із шенгенською візою на радянський соціалізм. А я вірю в інше: людство йде в бік соціалізму. До справедливості. Іншого шляху немає. Подивіться на Німеччину… Францію… Є шведський варіант. А які цінності в російського капіталізму? Зневага до «людців»… До тих, у кого немає мільйона, немає «мерседеса». Замість червоного прапора – Христос воскрес! І культ споживання… Людина засинає з думкою не про щось таке високе, а про те, що вона сьогодні чогось не придбала. Ви думаєте, що країна розвалилася тому, що дізналися правду про ГУЛАГ? Так думають ті, хто книжки пише. А людина… нормальна людина історією не живе, вона живе простіше: закохалася, одружилася, діти народилися. Дім збудувала. Країна пропала через дефіцит жіночих чобіт і туалетного паперу, через те, що апельсинів не було. Оцих джинсів проклятих! Тепер наші магазини схожі на музеї. На театри. І мене хочуть переконати, що ганчір’я від Версачі й Армані – це все, що необхідно людині. Що їй цього досить. Життя – це фінансові піраміди та векселі. Свобода – це гроші, а гроші – свобода. А наше життя копійки не варте. Ну, це… ну, це… розумієте… У мене навіть слів немає, як назвати… Мені шкода моїх маленьких онучок. Шкода. Їм це по телевізору щодня вбивають у голову. Я не згодна. Я була й залишаюся комуністкою.
Перериваємося ненадовго. Незмінний чай, цього разу з вишневим варенням, звареним за власним рецептом господині.
Вісімдесят дев’ятий рік… Я на той час уже була третім секретарем райкому партії. На партроботу мене взяли зі школи, я викладала російську мову та літературу. Моїх улюблених письменників – Толстого, Чехова… Коли запропонували – злякалася. Така відповідальність! Але жодної хвилини не вагалася, був щирий порив – служити партії. Того літа я приїхала додому у відпустку. Зазвичай я прикрас не ношу, а тут купила собі якесь намисто дешевеньке, мама мене побачила: «Ти – як цариця». Була від мене у захваті… ну, не від намиста ж! Тато сказав: «Ніхто з нас тебе ні про що просити не прийде. Ти маєш бути чистою перед людьми». Батьки пишалися! Були щасливі! А я… я… що відчувала я? Чи вірила я партії? Чесно відповім – вірила. І досі вірю. Із партійним квитком не розлучуся, хай би що трапилося. Чи вірила я в комунізм? Чесно скажу, брехати не буду: я вірила в можливість справедливого влаштування життя. І зараз… я вже казала… вірю. Мені набридло слухати розповіді про те, як нам погано жилося за соціалізму. Я пишаюся радянським часом! Розкішного життя не було, але нормальне життя було. Були кохання та дружба… Сукні та черевички… Жадібно слухали письменників та артистів, а тепер уже ні. Місце поетів на стадіонах зайняли ворожбити й екстрасенси. Ворожбитам вірять, як в Африці. Наше… радянське життя… це була спроба альтернативної цивілізації, якщо хочете. Якщо з пафосом… Влада народу! Ну, не можу заспокоїтися! Де ви сьогодні побачите доярок, токарів або машиністів метро? Немає їх – ні на сторінках газет, ні на екранах телевізорів, ні в Кремлі, коли вручають ордени та медалі. Ніде їх немає. Всюди нові герої: банкіри та бізнесмени, моделі й інтердівчата… менеджери… Молоді ще можуть пристосуватися, а старі помирають мовчки, за зачиненими дверима. У злиднях умирають, у забутті. У мене пенсія – п’ятдесят доларів… (Сміється.) І в Горбачова, я читала, п’ятдесят доларів… Про нас кажуть: «Комуністи жили в хоромах, їли чорну ікру ложками. Собі вони побудували комунізм». Боже мій! Я вас водила своїми «хоромами» – звичайна двокімнатна квартира, загальна площа – п’ятдесят сім метрів. Нічого не сховала: радянський кришталь, радянське золото…
– А спецполіклініки та спецпайки, «свої» черги на отримання квартир і казенні дачі… партійні санаторії?
– Чесно? Було це… ну, було… але здебільшого там… (Підносить руку вгору.) А я завжди внизу, найнижча ланка влади. Внизу, біля людей. Завжди на очах. Якщо десь і було… не сперечатимуся… Не заперечую! Читала, як і ви, в перебудовних газетах… що діти секретарів ЦК літали полювати в Африку. Діаманти скуповували… Однак не порівняти це з тим, як живуть зараз «нові росіяни». Із їхніми замками та яхтами. Подивіться, що набудували вони навколо Москви. Палаци! Двометрові мури, дріт із електрострумом, відеоспостереження. Озброєні охоронці. Як на зоні або секретному військовому об’єкті. Що, там Білл Гейтс живе, комп’ютерний геній? Чи Гаррі Каспаров, чемпіон світу з шахів? Там живуть переможці. Громадянської війни наче не було, а переможці є. Там вони – за муром. Від кого вони ховаються? Від народу? Народ думав, що прожене комуністів і настане чудовий час. Райське життя. Замість вільних людей з’явилися оці з мільйонами та мільярдами… Гангстери! Стріляють серед білого дня… Навіть у нас одному бізнесменові балкон рознесли. Нікого не бояться. Літають у приватних літаках із позолоченими унітазами, ще й вихваляються. Сама бачила по телевізору… Один такий демонстрував свій годинник вартістю в бомбардувальник. А інший – мобільник з діамантами. І ніхто! Ніхто не крикне на всю Росію, що це соромно. Гидко. Колись були Успенський і Короленко. Шолохов написав Сталінові листа на захист селян. Тепер я хочу… Ви у мене запитуєте, а я хочу запитати у вас: де наша еліта? Чому я читаю щодня в газетах думки з будь-якого приводу Березовського і Потаніна, а не Окуджави… Іскандера… Як таке трапилося, що ви поступилися своїм місцем? Своєю кафедрою… І першими побігли до недоїдків зі столу олігархів. На послуги. Російська інтелігенція раніше не бігала й не прислужувала. А тепер нікого не залишилося – немає нікого, хто скаже про дух, окрім попа. А де перебудовники?
У комуністів мого покоління було мало спільного з Павкою Корчагіним. Із першими більшовиками з портфелями та револьверами. Від них залишилася тільки військова лексика: «солдати партії», «трудовий фронт», «битва за врожай». Ми вже не відчували себе солдатами партії, ми були службовцями партії. Клерки. Був такий обряд – світле майбутнє: в актовій залі висів портрет Леніна, в кутку стояв червоний прапор. Обряд… ритуал… Солдати були вже не потрібні, потрібні були виконавці: «давай-давай», а як ні – то «партквиток на стіл». Наказали – зробив. Доповів. Партія не військовий штаб, це апарат. Машина. Бюрократична машина. Гуманітаріїв на службу брали рідко, партія їм не довіряла від часів Леніна, який писав про інтелігентів: «Не мозок, а лайно нації». Таких, як я, було мало. Філологів. Кадри кували з інженерів, зоотехників, із тих, чия спеціальність – машини, м’ясо та зерно, а не людина. Кузні партійних кадрів – сільськогосподарчі інститути. Потрібні були діти робітників і селян. Із народу. Бувало дуже кумедно: ветеринара, наприклад, могли взяти на партійну роботу, а лікаря-терапевта – ні. Не зустрічала там ані ліриків, ані фізиків. Що ще? Субординація, як в армії… Шлях нагору повільний, зі щабля на щабель: лектор райкому партії, потім – завідувач парткабінету… інструктор… Третій секретар… другий секретар… Я всі щаблі за десять років пройшла. Це зараз молодші наукові співробітники і завлаби кермують країною, голова колгоспу чи електрик стає президентом. Замість колгоспу – одразу країна! Це трапляється тільки під час революції… (Запитання – чи то до мене, чи то до себе.) Не знаю, як назвати те, що відбулося в дев’яносто першому…
Революція чи контрреволюція? Ніхто не намагається навіть пояснити, в якій країні ми живемо. Яка в нас ідея, крім ковбаси? Що будуємо… Ідемо вперед – до перемоги капіталізму. Так? Сто років лаяли капіталізм: страховище… монстр… А тепер пишаємося, що в нас буде, як у всіх. Якщо станемо як усі, кому ми будемо цікаві? Народ-богоносець… надія всього прогресивного людства… (Іронічно.) Про капіталізм у всіх таке ж уявлення, як нещодавно про комунізм. Мрії! Судять Маркса… звинувачують ідею… Ідея-вбивця! А я звинувачую виконавців. У нас був сталінізм, а не комунізм. А зараз ані соціалізму, ані капіталізму. Ані східної моделі, ані західної. Ані імперії, ані республіки. Бовтаємося, як… Промовчу… Сталін! Сталін! Ховають його… ховають… А закопати ніяк не виходить. Не знаю, як у Москві, а в нас його портрети ставлять під лобову шибу в автомобілях. В автобусах. Далекобійники особливо його люблять. У мундирі генералісімуса… Народ! Народ! А що народ? Народ сам про себе сказав: із нього й дубина, й ікона. Як із дерева… Що зробиш, те й буде… Хитається наше життя між бараком і бардаком. Зараз маятник посередині… Півкраїни чекає на нового Сталіна. Ось прийде він і дасть усьому лад… (Знову мовчить.) У нас… звісно… в райкомі теж було багато розмов про Сталіна. Партійна міфологія. Її передавали з покоління в покоління. Усі полюбляли розмови про те, як жили за Хазяїна… Сталінські порядки були такі: наприклад, завідувачам секторів ЦК розносили чай із бутербродами, а лекторам – просто чай. Запровадили посаду заступника завідувача сектору. Як бути? Їм вирішили подавати чай без бутербродів, але на білій серветці. Уже вони відзначені… Дісталися на Олімп до богів, до героїв. Тепер треба протиснутися до місця біля корита… Так було і за Цезаря, і за Петра Першого. І так буде завжди. Помилуйтеся своїми демократами… Взяли владу й одразу – куди? До годівниці. До рога достатку. Годівниця прикінчила не одну революцію. На наших очах… Єльцин боровся з привілеями й називав себе демократом, а тепер любить, коли його величають царем Борисом. Перетворився на хрещеного батька…
Перечитала «Окаянні дні» Івана Буніна. (Бере з полиці книжку. Знаходить закладку й читає.) «Пам’ятаю старого робітника біля брами будинку, де раніше були «Одесские Новости», першого дня входження більшовиків. Раптом вискочила з-під брами юрба хлопчаків зі стосами тільки-но віддрукованих «Известий» і з криками: «На одеських буржуїв накладено контрибуцію в 500 мільйонів!» – Робітник захрипів, захлинувся від гніву та злорадства: “Мало! Мало!”» Вам це нічого не нагадує? Мені… так… Нагадує… Горбачовські роки… перші бунти… Коли народ почав сунути на площі й вимагати – то хліба, то свободи… То горілки та курива… Страх! Інсульти й інфаркти в багатьох партпрацівників. «У кільці ворогів», як партія вчила, жили, в «обложеній фортеці». До світової війни готувалися… Найбільше боялися ядерної війни, а розпаду не очікували. Не очікували… ніяк… Звикли до травневих і жовтневих колон, до плакатів: «Дело Ленина переживет века», «Партия – наш рулевой». А тут не колони, а стихія. Не радянський народ, а якийсь інший, незнайомий нам. І плакати інші: «Коммунистов под суд!», «Раздушим коммунистическую гадину!» Одразу згадався Новочеркаськ… Інформацію було закрито, але ми знали… Як за Хрущова голодні робітники вийшли на вулиці… Їх розстріляли… Тих, хто залишився живим, розпихали по таборах, і досі їхні рідні не знають, де вони… А тут… тут уже перебудова… Стріляти не можна, саджати теж. Слід розмовляти. А хто з нас міг вийти до натовпу й виголосити до нього промову? Почати діалог… агітувати… Ми були апаратчиками, а не промовцями. Я, наприклад, читала лекції й капіталістів таврувала, негрів в Америці захищала. У моєму кабінеті стояло повне зібрання творів Леніна… п’ятдесят п’ять томів… Але хто його по-справжньому читав? Перегортали в інститутах перед іспитами: «Религия – опиум народа» та «всякий боженька есть труположество».
Страх був панічний… Лектори, інструктори, секретарі райкомів і обкомів – усі ми боялися виїжджати до робітників на завод, до студентів у гуртожиток. Лякалися телефонних дзвінків. А раптом запитають про Сахарова або про Буковського… що відповідати? Вороги вони радянської влади чи вже не вороги? Як оцінювати «Діти Арбату» Рибакова та п’єси Шатрова? Жодної команди згори… Раніше тобі сказали – ти виконав доручення, провів лінію партії в життя. А тут: страйкують вчителі, вимагають підвищення зарплатні, молодий режисер у якомусь заводському клубі репетирує заборонену п’єсу… Боже мій! На картонній фабриці робітники на тачці вивезли за ворота свого директора. Горлали. Били шибки. Уночі зачепили залізним тросом і звалили пам’ятник Леніну. Крутили йому дулі. Партія розгубилася… Я пам’ятаю розгублену партію… Сиділи у своїх кабінетах за засунутими шторами. Біля входу до будівлі райкому вдень і вночі чергував підсилений наряд міліції. Боялися народу, а народ ще за інерцією боявся нас. Потім боятися перестали… Збиралися на площі тисячі людей… Плакат запам’ятала: «Даешь 1917 год! Революцию!» Була приголомшена. Петеушники якісь із ним стояли… молоді хлопці… Пташенята! Одного разу прийшли в райком парламентарі: «Покажіть свій спецмагазин! У вас там всього повно, а наші діти від голоду непритомніють на уроках». Жодних норкових шуб і чорної ікри в нашому буфеті вони не знайшли, але все одно не повірили: «Дурите простих людей». Усе зрушило з місця. Захиталося. Горбачов був слабкий. Лавірував. Ніби він за соціалізм… і капіталізму хочеться… Більше думав про те, як сподобатися в Європі. В Америці. Там йому аплодували: «Горбі! Горбі! Оце так Горбі!» Забалакав перебудову… (Мовчить.)
Соціалізм помирав на наших очах. І прийшли ці залізні хлопчики.
Анна Іллінічна:
– Це було нещодавно, але це було в іншу епоху… В іншій країні… Там залишилася наша наївність, наш романтизм. Довірливість. Хтось не хоче про це згадувати, тому що неприємно, ми пережили багато розчарувань. Ну, хто сказав, що нічого не змінилося? Біблію не можна було перевезти через кордон. Це забули? У подарунок із Москви я возила родичам до Калуги борошно й макарони. І вони були щасливі. Забули? Ніхто вже не стоїть у черзі за цукром і милом. І немає талонів на пальто.
Я полюбила Горбачова одразу! Тепер його проклинають: «Зрадник СРСР!», «Горбачов продав країну за піцу!» А я пам’ятаю наше здивування. Потрясіння! Нарешті в нас нормальний лідер. Не соромно за нього! Одне одному переказували, як у Ленінграді він зупинив кортеж і вийшов до народу, а на якомусь заводі відмовився від дорогого подарунка. Під час традиційного застілля випив лише склянку чаю. Усміхається. Виступає без папірця. Молодий. Ніхто з нас не вірив, що радянська влада коли-небудь закінчиться й у крамницях з’явиться ковбаса, а за імпортними бюстгальтерами не будуть ставати у кілометрові черги. Звикли все «по знайомству» діставати: передплату на «Всесвітню бібліотеку», шоколадні цукерки й ендеерівські спортивні костюми. Дружити з м’ясником, щоб купити шматок м’яса. Радянська влада здавалася вічною. Вистачить іще на дітей та онуків! А вона несподівано для всіх закінчилася. Тепер зрозуміло, що й сам Горбачов цього не очікував, він хотів щось змінити, але не знав – як. Ніхто не був готовий. Ніхто! Навіть ті, хто довбав ці мури. Я – звичайний технолог. Не герой, ні… й не комуністка… Завдяки своєму чоловікові, він – художник, я рано потрапила в богемне середовище. Поети, художники… Серед нас не було героїв, ні в кого не вистачило сміливості стати дисидентом, відсидіти у в’язниці чи в психушці за свої переконання. Жили з дулею в кишені.
Сиділи на кухнях, лаяли радянську владу й розповідали анекдоти. Читали самвидав. Якщо хтось діставав нову книжку, він міг прийти в дім до друзів о будь-якій годині – навіть о другій-третій годині ночі, все одно це був бажаний гість. Я добре пам’ятаю те нічне московське життя… особливе… Там були свої герої… Свої боягузи та зрадники… Свій захват! Пояснити це людині непосвяченій неможливо. Насамперед наш захват я не можу пояснити. І не можу пояснити інше… Ось це… нічне наше життя… ну зовсім воно не було схоже на денне. Аніскільки! Уранці ми всі йшли на роботу й ставали звичайними радянськими людьми. Як і вся решта. Гарували на режим. Або ти конформіст, або тобі слід іти у двірники чи охоронці, іншого способу зберегти себе не було. Поверталися зі служби додому… І знову пили горілку на кухнях, слухали забороненого Висоцького. Ловили крізь тріскотіння глушилок «Голос Америки». Я досі пам’ятаю це чудове тріскотіння. Крутили нескінченні романи. Закохувалися, розходилися. І багато хто при цьому відчував себе сумлінням нації, вважали, що мають право повчати свій народ. А що ми про нього знали? Те, що прочитали в «Записках мисливця» Тургенєва й у наших «дєрєвєнщиків». У Распутіна… Бєлова… Я навіть свого батька не розуміла. Кричала йому: «Тату, якщо ти не повернеш їм свій партквиток, то я з тобою не розмовлятиму». Тато плакав.
У Горбачова було влади більше, ніж у царя. Необмежена влада. А він прийшов і сказав: «Так далі жити не можна». Його славнозвісна фраза. І країна перетворилася на дискусійний клуб. Сперечалися вдома, на роботі, в транспорті. Через різні погляди сім’ї розпадалися, діти сварилися з батьками. Одна моя знайома настільки розсварилася із сином і невісткою через Леніна, що вигнала їх на вулицю, вони жили взимку за містом на холодній дачі. Театри спустіли, всі сиділи вдома перед телевізором. Давали прямі репортажі з Першого з’їзду народних депутатів СРСР. Перед цим була ціла історія, як ми обирали цих депутатів. Перші вільні вибори! Справжні! У нашому окрузі були дві кандидатури: якийсь партійний чиновник і молодий демократ, університетський викладач. Пам’ятаю і зараз його прізвище – Малишев… Юра Малишев. Зараз він, я випадково дізналася, займається агробізнесом – помідорами й огірками торгує. А тоді – революціонер! Виступав і говорив таку крамолу! Нечувану! Марксистсько-ленінську літературу називав малолітражною… нафталінною… Шосту статтю Конституції вимагав скасувати, а це стаття – про керівну роль КПСС. Наріжний камінь марксизму-ленінізму… Я слухала й не могла собі це уявити. Маячня! Хто дасть… дозволить зачепити? Усе розвалиться… Це ж скріпи… Настільки ми були всі зомбовані. Я радянську людину видушувала із себе роками, відрами черпала. (Мовчить.) Наша команда… Нас зібралося близько двадцяти добровільних помічників, після роботи ми обходили квартири у своєму районі й агітували. Малювали плакати: «Голосуй за Малишева!» І уявіть – він переміг! Із великою перевагою. Перша наша перемога! Потім ми всі чманіли від прямих репортажів зі З’їзду – депутати висловлювалися ще відвертіше, ніж ми на кухнях або не далі двох метрів від кухні. Усі прикипіли до телевізорів, як наркомани. Не могли відірватися. Ось зараз Травкін їм дасть! Да-а-ав!! А Болдирєв? Зараз він… Оце молодець!