Неймовірна пристрасть до газет і журналів, до преси більше, ніж до книжок. Наклад «товстих журналів» рвонули вгору до мільйонів примірників. Уранці в метро з дня у день перед очима та сама картина: весь вагон сидить і читає. Ті, хто стоїть – теж читають. Обмінюються одне з одним газетами. Незнайомі люди. Ми з чоловіком передплачували двадцять назв, одну платню цілком витрачали на передплату. Із роботи я бігла чимдуж додому, щоб залізти в халат і читати. Нещодавно померла моя мама, вона казала: «Я помираю, як щур на смітнику». Її однокімнатна квартира нагадувала читальну залу: журнали, газети – стосами на книжкових полицях, у шафі. На підлозі й у передпокої. Безцінний «Новый мир» і «Знамя»… «Даугава»… Скрізь – коробки вирізок. Великі коробки. Я відвезла все на дачу. Викинути шкода, віддати – кому? Макулатура нині! А все читано-перечитано. Багато підкреслень – червоним олівцем, жовтим. Червоним – найважливіше. Півтонни, гадаю, в мене лежить. Усю дачу забито.
Віра була щира… наївна віра… Повірили, що ось зараз… уже стоять на вулиці автобуси, які повезуть нас у демократію. Будемо жити в гарних будинках, а не в сірих «хрущовках», побудуємо автобани замість роздовбаних доріг, станемо всі добрими. Раціональних доказів цьому ніхто не шукав. Їх і не було. А навіщо? Вірили серцем, а не розумом. І голосували на виборчих дільницях серцем. Ніхто конкретно не казав, що слід робити: свобода – і все. Якщо ти сидиш у замкненому ліфті, то мрієш про одне – щоб ліфт відчинився. У тебе щастя, коли його відчинили. Ейфорія! Ти не думаєш про те, що ти зараз повинен щось робити… Ти нарешті дихаєш на повні груди… Ти вже щасливий! Моя подруга побралася із французом, він працював у московському посольстві. І ось він увесь час від неї чув: подивись, мовляв, яка в нас, у росіян, енергія. «Ти мені поясни, для чого ця енергія?» – питав він у неї. Ані вона, ані я не могли нічого йому пояснити. Я йому так і відповідала: б’є енергія – і все. Я бачила навколо себе живих людей, живі обличчя. Які всі були тоді гарні! Звідки взялися ці люди? Вчора ж їх ще не було!
Телевізор у нас вдома не вимикався… Програму «Новости» дивилися щогодини. У мене щойно народився син, я виходила з ним у двір і обов’язково брала з собою приймач. Люди собак вигулювали з приймачами. Кепкуємо тепер із сина: ти в нас із дитинства – в політиці, а йому це не цікаво. Слухає музику, вивчає мови. Хоче побачити світ. Іншим живе. Наші діти не схожі на нас. На кого вони схожі? На свій час, одне на одного. А ми тоді… Ой-ой! Зараз Собчак на З’їзді виступає… Усі кидають справи й біжать до екрана. Мені подобалося, що Собчак у якомусь гарному, здається, вельветовому піджаку, краватка зав’язана «по-європейськи». Сахаров на трибуні… Отже, у соціалізму може бути «людське обличчя»? Ось воно… Для мене це було обличчя академіка Ліхачова, а не генерала Ярузельського. Якщо я говорила «Горбачов», то мій чоловік додавав «Горбачов… і Раїса Максимівна теж». Уперше ми побачили дружину генсека, за яку було не соромно. Гарна фігура, добре вдягнена. Кохають одне одного. Хтось приніс нам польський журнал, де писалося, що Раїса – шик! Як ми пишалися! Нескінченні мітинги… Вулиці потопали в листівках. Закінчувався один мітинг, починався інший. Люди йшли і йшли, кожен думав, що він прийде туди й отримає якесь одкровення. Ось зараз правильні люди знайдуть правильні відповіді.. Попереду чекало невідоме життя, воно всіх приваблювало. Здавалося, що царство свободи вже на порозі…
Але життя ставало дедалі гіршим. Невдовзі крім книжок нічого вже не можна було придбати. Самі книжки в крамницях…
Єлена Юрієвна:
Дев’ятнадцяте серпня дев’яносто першого… Приїжджаю в райком. Іду коридором і чую: в усіх кабінетах, на всіх поверхах увімкнено радіо. Секретарка передає прохання «першого» зайти до нього. Заходжу. У «першого» голосно працює телевізор, сам він, похмурий, сидить біля приймача, ловить то «Свободу», то «Німецьку хвилю»… «Бі-бі-сі»… Усе, що можливо. На столі список членів Державного комітету з надзвичайного стану… ГКЧП… як його потім назвуть. «Тільки Варенніков, – каже він мені, – викликає повагу. Усе ж бойовий генерал. Воював в Афганістані». Заходять другий секретар… завідувач оргвідділу… Починається в нас розмова: «Який жах! Буде кров. Заллємося кров’ю». – «Усіх не заллють, а заллють кого слід». – «Давно час рятувати Радянський Союз». – «Навалять гори трупів». – «Ну, все, Горбач догрався. Нарешті нормальні люди, генерали, прийдуть до влади. Безлад закінчиться». «Перший» оголосив, що вранішню планерку вирішив не проводити – про що доповідати? Жодних вказівок не було. При нас він подзвонив у міліцію: «Що у вас чути?» – «Нічого». Ще поговорили про Горбачова – чи то хворий, чи то заарештований. Усі більше схилялися до третього варіанту – втік із родиною до Америки. А куди ж іще?
Так увесь день і просиділи біля телевізорів і телефонів. Неспокійно: хто там, нагорі, пересилить? Очікували. Я вам чесно скажу, вичікували. Усе це трохи нагадувало повалення Хрущова. Мемуарів уже начиталися… Розмови, звісно, про одне… Яка свобода? Свобода нашій людині – як мавпі окуляри. Ніхто не знає, що з нею робити. Усі ці ятки, базарчики… ну, не лежить до них душа. Я згадала, як кілька днів тому зустріла свого колишнього водія. Така історія… До нас у райком парубок потрапив одразу після армії. Через якийсь великий блат. Був страшенно задоволений. Але почалися зміни, дозволили кооперативи, і він від нас пішов. Зайнявся бізнесом. Я його ледве впізнала: стрижений наголо, шкіряна куртка, спортивний костюм. Це в них, як я зрозуміла, уніформа така. Похвалився, що за один день заробляє більше, ніж перший секретар райкому партії за місяць. Бізнес безпрограшний – джинси. Орендували з другом звичайну пральню й там роблять «варенки». Технологія проста (біда навчить коржі з маком їсти): звичайні, банальні джинси кидають у розчин відбілювача або хлорки, додають туди биту цеглу. Кілька годин «варять» – на штанях смуги, розводи, малюнки… Абстракціонізм! Просушують і приклеюють лейбл «Монтана». Мене одразу осінило: якщо нічого не зміниться, вони, ці продавці джинсів, незабаром нами командуватимуть. Непмани! І нагодують усіх, й одягнуть, як це не смішно. У підвалах заводи побудують… Так воно й сталося. Ось!! Тепер цей хлопець – мільйонер або мільярдер (для мене мільйон і мільярд однаково божевільна сума), депутат Держдуми. Один будинок на Канарах… Інший – у Лондоні… За царя в Лондоні жили Герцен і Огарьов, тепер вони… наші «нові росіяни»… Джинсові, меблеві, шоколадні королі. Нафтові.
* О дев’ятій вечора «перший» іще раз зібрав усіх у себе. Доповідав начальник районного КГБ. Розповів про настрої серед людей. За його словами, народ підтримував ГКЧП. Не обурювався. Горбачов усім набрид… Талони на все, крім солі… горілки немає… Хлопці з КГБ побігали містом і записали розмови. Сцени в чергах: «Переворот! Що буде з країною?» – «А що в тебе перевернулося? Ліжко на місці стоїть. Горілка – та сама». – «Ось і закінчилася свобода». – «Отож! Свобода з ліквідації ковбаси» – «Комусь захотілося жуйки. «Мальборо» курити». – «Давно час! Країна на межі краху!» – «Іудушка Горбачов[1]! Хотів продати Батьківщину за долари». – «Крівця потече…» – «А без крові в нас неможливо…» – «Щоб урятувати країну… партію… потрібні джинси. Гарна жіноча білизна й ковбаса, а не танки». – «Гарного життя закортіло? Хрін вам! Забудьте!» (Мовчить.)
* Одне слово, народ очікував… як і ми… У партбібліотеці детективів до кінця дня вже не було, всі розібрали. (Сміється.) Леніна би нам всім читати, а не детективи. Леніна й Маркса. Наших апостолів.
Запам’ятала прес-конференцію ГКЧП… У Янаєва тремтіли руки. Стояв і виправдовувався: «Горбачов заслуговує всілякої поваги… Він – мій друг…» Очі бігають… налякані очі… У мене впало серце. Не ті це люди, які б могли… на яких чекали… Пігмеї… звичайні партапаратчики… Рятувати країну! Рятувати комунізм! Нема кому рятувати… На екрані: московські вулиці – море людей. Море! На поїздах, приміських електричках народ рвонув до Москви. Єльцин на танку. Роздає листівки… «Єльцина! Єльцина!» – скандує натовп. Тріумф! (Нервово мне край скатерки.) Скатерка ось… китайська… Увесь світ заповнено китайськими товарами. Китай – країна, де ГКЧП переміг… А де ми? Країна третього світу. Де ті, хто кричав: «Єльцин! Єльцин!»? Вони гадали, що житимуть, як в Америці та Німеччині, а живуть – як у Колумбії. Ми програли… програли країну… А нас, комуністів, на той час було п’ятнадцять мільйонів! Партія могла… її зрадили… На п’ятнадцять мільйонів не знайшлося жодного лідера. Жодного! А на тому боці лідер був. Був – Єльцин! Бездарно все програли! Півкраїни очікувало, що ми переможемо. Однієї країни вже не було. Уже було – дві.
Ті, хто називав себе комуністами, раптом почали зізнаватися, що вони ненавиділи комунізм із пелюшок. Здавали свої партквитки… Хтось приносив і залишав партквитки мовчки, а хтось хряпав дверима. Підкидали вночі до будівлі райкому… як злодії. Попрощайтеся з комунізмом чесно. Ні – тайкома. Уранці двірники ходили і збирали у дворі – партквитки, комсомольські посвідчення – і приносили нам. Приносили в пакетах, у великих целофанових торбах… Що з цим робити? Куди здавати? Команди немає. Згори – жодних сигналів. Мертва тиша. (Замислилася.) Такий це був час… Люди почали змінювати все… Абсолютно все. Начисто. Деякі від’їжджали – змінювали Батьківщину. Інші змінювали переконання та принципи. А хтось змінював речі в домі, речі змінювали суціль. Старе радянське викидали, купували всі імпортне… «Човноки» одразу всього навезли: чайники, телефони, меблі… холодильники… Звідкілясь усього з’явилося навалом. «У мене пральна машина “Бош”». – «А я купив телевізор “Сіменс”». У кожній розмові лунало: «Панасонік», «Соні»… «Філіпс»… Зустріла сусідку: «Соромно радіти німецькій кавомолці… А я щаслива!» Вона ж тільки-но… ось тільки-но… ніч стояла в черзі за книжкою Ахматової, тепер божеволіє від кавомолки. Від якоїсь дурниці… І з партквитком прощалися – як із непотрібною річчю. Важко було повірити… але за кілька днів усе змінилося. Царська Росія, як читаєш у мемуарах, випарувалася за три дні, й комунізм також. За кілька днів. У голові не вкладалося… Траплялися, щоправда, й такі, хто ховав свої червоні книжечки, приберігав про всяк випадок. Нещодавно в одній родині мені дістали з антресолі бюст Леніна. Зберігають… раптом іще згодиться… Повернуться комуністи, вони першими причеплять червоний бант. (Мовчить довго.) У мене на столі лежали сотні заяв про вихід із партії… Усе це невдовзі згребли й винесли, як сміття. Згнило на звалищі. (Щось шукає в папках на столі.) Я кілька аркушиків зберегла… Колись їх попросять у мене для музею. Шукатимуть… (Зачитує.)
«…Я була відданою комсомолкою… зі щирим серцем вступила до партії. Тепер хочу сказати, що партія вже не має жодної влади наді мною…»
«…Час змусив мене схибити… Я вірила у Велику Жовтневу революцію. Прочитавши Солженіцина, я зрозуміла, що «прекрасні ідеали комунізму» всі в крові. Це обман…»
«…Мене змусив вступити до партії страх… Ленінські більшовики розстріляли мого дідуся, а сталінські комуністи знищили в мордовських таборах моїх батьків…»
«…Від свого імені й від імені мого покійного чоловіка заявляю про свій вихід із партії…»
Це слід було пережити… Не сконати від жаху… У райкомі стояли черги, немов у крамниці. Черги тих, хто бажав повернути партквитки. До мене пробилася проста жінка. Доярка. Вона плакала: «Що мені робити? Як чинити? У газетах пишуть, що партквитки слід викидати». Виправдовувалася вона тим, що в неї троє дітей, вона за них боїться. Хтось пустив чутки, що комуністів судитимуть. Засилатимуть. Уже ремонтують у Сибіру старі бараки… У міліцію надійшли наручники… хтось бачив, як їх виносили з вантажівок, накритих брезентом. Моторошно! Але я запам’ятала і справжніх комуністів. Відданих ідеї. Молодого вчителя… Незадовго до ГКЧП його прийняли до партії, але квиток не встигли вручити, він просив: «Вас незабаром опечатають. Випишіть мені зараз партквиток, а то я його ніколи не отримаю». У цей момент люди особливо яскраво проявлялися. Прийшов фронтовик… Увесь у бойових орденах. «Іконостас» на грудях! Повернув він партквиток, який йому вручили на фронті, зі словами: «Не хочу бути в одній партії із цим зрадником Горбачовим!» Яскраво… яскраво… люди показували себе. І чужі, і знайомі. І навіть родичі. Раніше зустрінуть: «Ах, Єлено Юрієвно!», «Як ваше здоров’я, Єлено Юрієвно?» А тут побачать здаля й переходять на інший бік вулиці, щоб не привітатися. Директор найкращої школи в районі… Незадовго до всіх цих подій ми проводили в нього у школі наукову партконференцію по книгах Брежнєва «Мала земля» і «Відродження». Тоді він виступив із блискучою доповіддю про керівну роль комуністичної партії в роки Великої Вітчизняної війни… і особисто товариша Брежнєва… Я йому вручила грамоту райкому партії. Відданий комуніст! Ленінець! Боже мій! Місяця не минуло… Зустрів мене на вулиці й почав ображати: «Закінчився ваш час! За все відповісте! Насамперед – за Сталіна!» Мені дихання перехопило від образи… Це він – мені! Мені? Мені, в якої батько в таборі сидів… (Кілька хвилин заспокоюється.) Сталіна я ніколи не любила. Батько пробачив, а я ні. Я не пробачила… (Мовчить.) Реабілітацію «політичних» почали після Двадцятого з’їзду. Після доповіді Хрущова… А це… А це вже було за Горбачова… Мене призначили головою районної комісії з реабілітації жертв політичних репресій. Я знаю, що спочатку пропонували іншим: нашому прокуророві та другому секретарю райкому партії. Відмовилися. Чому? Може, побоялися. У нас досі бояться всього, що пов’язане з КГБ. А я жодної хвилини не вагалася – так, я згодна. У мене батько постраждав. Чого мені боятися? Першого разу повели кудись у підвал… Десятки тисяч папок… Одна «справа» – два аркушики, а інша – том. Як у тридцять сьомому році був план… розверстка… з «виявлення і викорчування ворогів народу», так у вісімдесяті роки по районах та областях «спускали цифри» щодо реабілітації. План слід було виконати й перевиконати. Стиль сталінський: наради, накачки, догани. Давай-давай… (Хитає головою.) Ночами сиділа й читала, гортала томи. Чесно… чесно скажу… Волосся сторч ставало… Брат писав на брата, сусід на сусіда… Полаялися через город, через кімнати в комуналці. Заспівав на весіллі: «Спасибо Сталину-грузину, що обул нас всіх в резину». Цього було досить. З одного боку, система нищила людину, а з іншого, – люди не жаліли одне одного. Людина була готова…
Звичайна комуналка… Живуть разом п’ять родин – двадцять сім осіб. Одна кухня й одна вбиральня. Дві сусідки дружать: в одної дівчинці п’ять років, а друга самотня. У комуналках, звісна річ, стежили одне за одним. Підслуховували. Ті, в кого кімната – десять метрів, заздрили тим, у кого вона – двадцять п’ять метрів. Життя… воно таке… І ось уночі приїжджає «чорний ворон»… Жінку, в якої маленька дівчинка, заарештовують. Перед тим, як її забрали, вона встигнула вигукнути подрузі: «Якщо не повернуся, візьми мою дочку до себе. Не віддавай у дитячий будинок». І та забрала дитину. Переписали їй другу кімнату… Дівчинка почала називати її мамою… «мамою Анею»… Минуло сімнадцять років… Через сімнадцять років повернулася справжня мама. Вона цілувала руки й ноги своїй подрузі. Казки зазвичай закінчують ся на цьому місці, а в житті була інша кінцівка. Без хепі-енду. За Горбачова, коли відкрили архіви, у колишньої табірниці запитали: «Ви хочете подивитися свою справу» – «Хочу». Взяла вона свою папку… розгорнула… Згори лежав донос… знайомий почерк… Сусідка… «мама Аня»… написала донос… Ви щось розумієте? Я – ні. І та жінка – вона теж не змогла зрозуміти. Прийшла додому й повісилася. (Мовчить.) Я – атеїстка. У мене до Бога багато запитань… Я пам’ятаю… Я згадую татові слова: «Табір пережити можна, а людей ні». Іще він казав: «Умри ти сьогодні, а я завтра – ці слова я не в таборі вперше почув, а від нашого сусіда. Від Карпуші…» Карпуша все життя лаявся з батьками через наших курей, які ходили його грядками. Бігав під нашими вікнами з мисливською рушницею… (Мовчить.)
Двадцять третього серпня… Заарештували членів ГКЧП. Застрелився міністр внутрішніх справ Пуго… Перед цим він застрелив свою дружину… Люди раділи: «Пуго застрелився!» Повісився у своєму кремлівському кабінеті маршал Ахромєєв. Ще було кілька дивних смертей… Керуючий справами ЦК Ніколай Кручина випав із вікна п’ятого поверху… Самогубства чи вбивства? Гадають і досі… (Мовчить.) Як жити? Як вийти на вулицю? От просто вийти на вулицю й кого-небудь зустріти. Я тоді… Уже кілька років я жила сама. Дочка вийшла заміж за офіцера, поїхала у Владивосток. Чоловік помер від раку. Увечері поверталася в порожню квартиру. Я не слабка людина… але думки всілякі… жахливі… вони з’являлися… Чесно скажу… були, аякже… (Мовчить.) Ще якийсь час ми ходили на роботу в райком. Зачинялися там у своїх кабінетах. Дивилися телевізійні новини. Чекали. На щось сподівалися. Де наша партія? Наша непереможна ленінська партія! Світ завалився… Дзвінок з одного колгоспу: селяни з косами та вилами, з мисливськими рушницями – в кого що було, зібралися біля контори захищати радянську владу. «Перший» наказав: «Відправте людей додому». Злякалися… ми всі злякалися… А люди були налаштовані рішуче. Я кілька таких фактів знаю. А ми злякалися…