«Братик плаче, тому що його не було, коли був тато…»
Лариса Лисовська – 6 років.
Зараз – бібліотечний працівник.
Згадую про мого тата… І про мого братика…
Тато був у партизанах. Фашисти його схопили й розстріляли. Мамі жінки підказали, де їх стратили: тата і ще кількох чоловіків. Вона побігла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кірка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.
Нам треба було ховатися. Партизанські сім’ї заарештовували. Забирали з дітьми… На накритих брезентом машинах…
Довго сиділи в сусідів у льосі. Уже починалася весна… Лежали на картоплі, а картопля проростала… Заснеш, а вночі росточок вискочить і лоскоче біля носа. Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я їх не боялася ні вдень, ні вночі.
Вийшли ми з льоху, і мама народила братика. Він підріс, почав розмовляти, і згадуємо ми тата:
– Тато був високий…
– Сильний… Як підкине мене на руках!
Це ми із сестрою кажемо, а братик питає:
– А я де був?
– Тебе тоді не було…
Він починає плакати, тому що його не було, коли був тато…
«Першою прийшла ця дівчинка…»
Ніна Ярошевич – 9 років.
Зараз – учителька фізкультури.
У нас всі переживали велику подію…
Увечері до старшої сестри приходив жених свататися. Усі до ночі обговорювали, коли весілля, де молоді будуть розписуватися, скільки покликати гостей. А із самого ранку батька викликали у військомат. Уже по селу загомоніли – війна! Мама розгубилася: що робити? Я тільки про одне думала: хоч би пережити цей день. Мені ще ніхто не пояснив, що війна – це не день і не два, а це може бути дуже довго.
І ось літо, спекотний день. Хочеться піти на річку, а мама нас збирає в дорогу. У нас був іще брат, його тільки-но забрали з лікарні, там йому зробили операцію на нозі, і він повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всім». Куди? Ніхто нічого не знав. Пройшли кілометрів п’ять. Брат кульгав і плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловіки, які вранці пішли у військомат, усі повернулися, німці вже зайняли наш райцентр. Місто Слуцьк.
Летіли перші бомби – я стояла і слідкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось підказав, що треба відкривати рота, щоб не оглушило. І ось відкриваєш рота, затуляєш вуха і все одно чуєш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкіра не лише на обличчі, на всьому тілі напружується. Висіло в нас на дворі відро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вісім пробоїн. Відро біле, зверху їм здалося, що це хтось стоїть у білій хустині, й вони стріляли…
Німці в’їхали в село на великих машинах, замаяних березовими гілками. Так у нас прикрашали, коли було весілля. Наламають-наламають березових гілок… Ми роздивлялися їх через тин, тоді парканів не було, а тини. Лозові. Приглядалися… На звичайних людей наче схожі… Я хотіла побачити, які в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдські голови… Уже йшов поголос, що вони вбивають. Палять. А вони їдуть, сміються. Веселі, засмаглі.
Уранці робили фіззарядку у дворі школи. Обливалися холодною водою. Закачали рукави, сіли на мотоцикли і поїхали. Веселі, засмаглі…
За кілька днів за селом біля молокозаводу викопали велику яму, і щодня о п’ятій-шостій ранку звідти було чути постріли. Як почнуть там стріляти, навіть півні перестають співати, ховаються. Їдемо ми з батьком у надвечір’ї на возі, він притримав коня недалеко від тої ями. «Піду, – каже, – погляну». Там і його двоюрідну сестру розстріляли. Він іде, а я за ним.
Раптом батько повертається, затуляє від мене яму: «Повертайся. Тобі далі не можна». Я тільки побачила, коли переступала струмок, що вода в ньому червона… І як ворони піднялися. Їх було так багато, що я закричала… А батько після цього кілька днів нічого їсти не міг. Побачить ворону і в хату біжить, трясеться весь… У лихоманці…
У Слуцьку в парку повісили дві партизанські родини. Стояли великі морози, повішені були такі замерзлі, що коли їх хитало вітром, вони дзвеніли. Дзвеніли, наче замерзлі дерева в лісу… Цей дзвін…
Коли нас визволили, батько пішов на фронт. Пішов із армією. Уже без нього мені пошили першу сукню за війну. Пошила її мама з онучів, вони були білі, вона їх пофарбувала чорнилами. На один рукав чорнил не вистачило. А мені хотілося показати подружкам нову сукню. І я стояла у хвіртці боком, тобто гарний рукав показувала, а поганий ховала. Мені здавалося, що я така ошатна, така гарна!
У школі переді мною сиділа дівчинка Аня. У неї загинули батько з матір’ю, вона мешкала з бабусею. Вони були біженцями, з-під Смоленська. Школа їй купила пальто, валянки й блискучі калоші. Учителька принесла й поклала все це їй на парту. А ми сиділи принишклі, тому що ні в кого з нас не було ні таких валянків, ні такого пальта. Ми заздрили. Хтось із хлопців штовхнув Аню і сказав: «Оце пощастило!» Вона впала на парту й заплакала. Плакала безупину всі чотири уроки.
Повернувся з фронту батько, всі прийшли подивитися на нашого тата. І на нас, тому що до нас повернувся тато.
Першою прийшла ця дівчинка…
«Я – твоя мама…»
Тамара Пархимович – 7 років.
Зараз – секретарка-друкарка.
Усю війну я думала про маму. Маму я загубила в перші дні…
Ми спимо, а наш піонерський табір бомблять. Вискочили з наметів, бігаємо й кричимо: «Мама! Мама!» Мене вихователька за плечі трясе, щоб я заспокоїлася, а я кричу: «Мама! Де моя мама?» Поки вона мене до себе не пригорнула: «Я – твоя мама».
У мене на ліжку висіли спідничка, біла кофтинка і червона краватка. Я їх надягнула, і ми пішли пішки у Мінськ. Дорогою багатьох дітей зустрічали батьки, а моєї мами не було. Раптом кажуть: «Німці у місті…» Повернули всі назад. Хтось мені сказав, що бачив мою маму – вбитою.
І тут у мене провал у пам’яті…
Як ми доїхали до Пензи – не пам’ятаю, як мене привезли в дитбудинок – не пам’ятаю… Чисті сторінки в пам’яті… Пам’ятаю тільки, що нас було багато, спали по двоє на одному ліжкові. Якщо одна заплакала, то й друга плаче: «Мама! Де моя мама?» Я була маленька, мене хотіла вдочерити одна нянечка. А я думала про маму…
Іду з їдальні, діти всі кричать: «Приїхала твоя мама!» У мене у вухах: «Твоя ма-а-а-ма… Твоя маа-а-ма…» Мама мені снилася щоночі. Моя справжня мама. І раптом вона наяву, але мені здавалося, що це вві сні. Бачу – мама! І не вірю. Кілька днів мене вмовляли, а я боялася до мами підходити. Раптом це сон? Сон!! Мама плаче, а я кричу: «Не підходь! Мою маму вбили». Я боялася… Я боялася повірити у своє щастя…
Я і зараз. Усе життя плачу в щасливі моменти свого життя. Заливаюся сльозами. Усе життя… Мій чоловік… Ми живемо з ним у любові багато років. Коли він зробив мені пропозицію: «Я тебе кохаю. Давай одружимося»… Я – в сльози… Він злякався: «Я тебе образив?» – «Ні! Ні! Я – щаслива!» Але я ніколи не можу бути до кінця щасливою. Зовсім щасливою. Не виходить у мене щастя. Боюся щастя. Мені завжди здається, що воно ось-ось закінчиться. У мені завжди живе це «ось-ось». Дитячий страх…
«Просимо: можна облизати?»
Вєра Ташкіна – 10 років.
Зараз – робітниця.
Перед війною я багато плакала…
Помер батько. У мами залишилося семеро дітей на руках. Жили ми бідно. Важко. Але потім, під час війни, воно здавалося щастям, це мирне життя.
Дорослі плачуть – війна, а ми не злякалися. Ми часто гралися «у війну», і це слово було нам дуже добре знайоме. Я дивувалася, чому мама всю ніч ридає. Ходить із червоними очима. Тільки пізніше зрозуміла…
Ми їли… воду… Прийде час обіду, мама ставить на стіл каструлю гарячої води. І ми її розливаємо у миски. Вечеря. На столі каструля гарячої води. Білої гарячої води, взимку й зафарбувати її нічим. Навіть трави немає.
Від голоду брат з’їв ріг пічки. Гриз, гриз щодня, коли помітили, у пічці була ямка. Мама брала останні речі, їздила на базар і вимінювала на картоплю, на кукурудзу. Зварить тоді мамалиги, розділить, а ми на каструлю поглядаємо, просимо: можна облизати? Облизували по черзі. А після нас ще кішка лиже, вона теж ходила голодна. Не знаю, що ще їй залишалося в каструлі. Після нас там жодної крапельки. Навіть запаху їжі вже немає. Запах вилизано.
Увесь час ждали наших…
Коли почали бомбити наші літаки, я не побігла ховатися, а помчалася дивитися на наші бомби. Знайшла осколок…
– І де це тебе носить? – зустрічає вдома налякана мати. – Що ти там ховаєш?
– А я не ховаю. Я принесла осколок.
– Ось уб’є, то знатимеш.
– Що ти, мамо! Адже це від нашої бомби осколок.
Хіба він міг мене вбити?
Я його довго зберігала…
«…Ще пів ложечки цукру»
Емма Левіна – 13 років.
Зараз – працівниця друкарні.
Того дня мені залишався рівно місяць до чотирнадцяти років…
– Ні! Ми нікуди не поїдемо, нікуди. Теж мені вигадали – війна! Не встигнемо від’їхати від міста, як вона й закінчиться. Не поїдемо! Не по-ї-їдемо! – так казав мій батько, член партії від тисяча дев’ятсот п’ятого року. Не раз він сидів у царських тюрмах, брав участь у Жовтневій революції.
Але поїхати все ж довелося. Гарненько полили квіти на вікнах, квітів у нас було безліч, зачинили вікна та двері, тільки кватирку залишили відчиненою, щоб кішка могла виходити, коли їй треба. Взяли із собою найнеобхідніше. Тато всіх переконав: через кілька днів повернемося. А Мінськ палав…
Не пішла з нами тільки середня сестра, вона була старшою від мене на три роки. Довго ми про неї нічого не знали. Переживали. А це було вже в евакуації… В Україні… Отримали від сестри лист із фронту, потім ще і ще. Пізніше прийшла подяка від командування частини, де вона служила санінструктором. Кому тільки мама цю подяку не показувала! Пишалася. Голова колгоспу видав нам на честь такої події один кілограм фуражного борошна. Смачними коржиками мама тоді пригощала всіх.
Робили різну селянську роботу, хоча ми зовсім не сільські люди. Але працювали добре. Старша сестра, яка до війни працювала суддею, вивчилася на трактористку. Але невдовзі почали бомбардувати Харків, і ми поїхали далі.
Уже дорогою дізналися, що везуть нас у Казахстан. В одному вагоні з нами їхало сімей десять, в одних була вагітна дочка. Почали бомбардувати потяг, налетіли літаки, ніхто не встиг вискочити з вагону. Тут ми чуємо крик: у вагітної відірвало ногу. Цей жах досі сидить у мене в пам’яті. Жінка почала народжувати… І рідний батько почав приймати пологи. І все це на очах у всіх. Гуркіт. Кров, бруд. Дитина народжується…
Виїхали ми з-під Харкова влітку, а на кінцеву нашу станцію приїхали під зиму. Приїхали в казахські степи. Довго не могла звикнути, що нас не бомблять, не обстрілюють. І був у нас ще один ворог – воші! Величезні, середні, маленькі! Чорні! Сірі! Усякі. Але однаково безжальні, вони не давали спокою ні вдень, ні вночі. Ні, брешу! Коли потяг рухався, вони нас не так кусали. Поводилися більш-менш тихо. Але щойно ми заходили в дім… Боже мій, що вони починали коїти… Боже мій! Уся спина й руки в мене були погризені, були в гнійниках. Коли я знімала кофтинку, мені ставало легше, але в мене більше нічого було надягти. Усе одно довелося кофтинку спалити, така вона була вошива, і я накривалася газетою, ходила одягнена в газету. У мене кофтинка була з газети. Відмивала нас хазяйка такою гарячою водою, що якби я зараз помилася такою водою, то в мене б розлізлася шкіра. А тоді… Це таке щастя – тепла вода. Гаряча!
Мати наша була чудовою господинею, чудовою кулінаркою. Тільки вона могла так приготувати ховраха, що його можна було їсти, хоча м’ясо ховраха вважається не дуже їстівним. Лежить ховрах на столі… Від нього на версту гидкий запах, неймовірно гидкий запах. А іншого м’яса ніякого немає, і нічого в нас немає. І ми їмо цих ховрахів…
Жила поряд із нами дуже гарна, добра жінка. Вона бачила всі наші страждання і сказала мамі: «Нехай ваша дочка допомагає мені по господарству». Надто вже я була квола. Пішла вона в поле, а мене залишила з онуком, показала, що де лежить, щоб я його нагодувала і сама поїла. Я підійду до столу, подивлюся на їжу, а брати боюся. Мені здавалося, що якщо я візьму що-небудь, то все одразу зникне, що це сон. Не те що їсти, я навіть пальцем боялася крихти торкнутися – тільки б усе це не перестало існувати. Я краще дивитимуся, довго дивитимуся. То збоку, то ззаду підійду. Очі боялася заплющити. Так за весь день до рота нічого не взяла. А в цієї жінки були корова, вівці, кури. І вона залишила мені масло, яйця…
Прийшла господиня увечері, питає:
– Їла?
Відповідаю:
– Їла…
– Ну, йди тоді додому. А це мамі віднеси. – І дає мені хлібця. – А завтра знову приходь.
Прийшла я додому, і ця жінка – одразу за мною. Я злякалася: чи не пропало щось? А вона цілує мене і плаче:
– Що ж ти, дурненька, ні крихточки не з’їла? Чому все на місці лежить? – І гладить, гладить мене по голові.
Зими в Казахстані суворі. Топити пічку немає чим. Рятував коров’ячий гній. Рано-вранці встаєш і чекаєш, коли корови вийдуть із двору, підставляєш відро. Бігаєш від корови до корови. І я тут не одна, всі евакуйовані тут. Набереш повне відро, виллєш біля свого дому і швиденько назад. Потім усе це перемішувалося із соломою, висушувалося, і виходили такі чорні коржі. Кизяки. Цим ми опалювали.
Помер тато… Мабуть, у нього розірвалося від жалю за нас серце. Воно давно в нього було хворе.
Мене взяли в ремісниче училище. Видали форму: пальто, взуття, і – хлібну карточку. Я ходила раніше стрижена, а тут у мене вже відросло волосся, я заплітала кіски. Мені вручають комсомольський білет. Сфотографували для газети. Несла білет у руках, а не в кишені. Така дорогоцінність… Боялася в кишеню покласти, раптом загублю. Серце билося: тук-тук-тук. От би тато мене побачив зараз, який би він був щасливий.
Зараз думаю: «Який страшний час, але які чудові були люди». Дивуюся, які ми були тоді! Як вірили! Не хочеться це забувати… Я давно не вірю в Сталіна, в комуністичні ідеї. Цю частину свого життя я хотіла б забути, але я бережу в серці ті переживання. Ту висоту. Я не хочу забувати свої почуття… Дорогоцінні… Удома того вечора мама приготувала справжній чай, із заваркою. Аякже, таке свято! А мені дала, як іменинниці, добавку – ще пів ложечки цукру…
«Домику, не гори! Домику, не гори!»
Ніна Рачицька – 7 років.
Зараз – робітниця.
Згадуються якісь уривки… Іноді – дуже яскраво… Як німці приїхали на мотоциклах… У кожного було відро, й вони торохтіли цими відрами. А ми сховалися… У мене ще було двоє маленьких братиків – чотири і два роки. Ми з ними сховалися під ліжко і весь день просиділи там. Поки вони не перестали торохтіти…
Я дуже здивувалася, що молодий фашистський офіцер, який у нас оселився, був в окулярах. А я собі уявляла, що в окулярах ходять лише вчителі. Він жив із денщиком в одній половині будинку, а ми – в іншій. Братик, найменший, у нас застудився й сильно кашляв. У нього була висока температура, він весь горів, плакав уночі. Уранці офіцер заходить на нашу половину й каже мамі, що якщо кіндер плакатиме й не даватиме йому спати вночі, то він його «пуфпуф» – і показує на свій пістолет. Уночі, тільки-но брат закашляє чи заплаче, мати хапає його в ковдру, біжить на вулицю і там колише, поки він не засне або не заспокоїться. Пуф-пуф…
Забрали в нас усе, ми голодували. На кухню не пускали, варили вони там тільки собі. Брат маленький, він почув запах і поповз на цей запах. А вони щодня варили гороховий суп, дуже чути, як пахне цей суп. Через п’ять хвилин долинув крик мого брата, страшний вереск. Його облили окропом на кухні, облили за те, що він просив їсти. А він був такий голодний, що підійде до мами: «Звари моє каченя». Каченя в нього було найулюбленішою іграшкою, він нікому його раніше в руки не давав. Спав із ним.
Наші дитячі розмови…
Сядемо й розмірковуємо: якщо зловити мишу (а їх під час війни розвелося багато – й удома, й у полі), чи можна її з’їсти? Чи їдять синичок? Чи їдять сорок? Чому мама не зварить суп із жирних жуків?
Не давали вирости картоплі, лазили в землю руками й перевіряли: велика вона чи маленька? І чому все так повільно росте: й кукурудза, й соняхи…