Останнього дня… Перед своїм відступом німці підпалили наш дім. Мама стояла, дивилася на вогонь, і в неї ні сльозинки на обличчі. А ми втрьох бігали й кричали: «Домику, не гори! Домику, не гори!» Винести з будинку нічого не встигли, я тільки схопила свій буквар. Усю війну я рятувала його, берегла. Спала з ним, він у мене завжди під подушкою. Дуже хотіла вчитися. Потім, коли ми в сорок четвертому році пішли в перший клас, мій буквар був один на тринадцять дітей. На весь клас.
Залишився в пам’яті перший післявоєнний концерт у школі. Як співали, як танцювали… Я відбила долоні… Плескала й плескала… Мені було весело, поки якийсь хлопчик не вийшов на сцену й не почав читати вірш. Він читав голосно, вірш був довгий, але я почула одне слово – «війна». Озираюся: всі сидять спокійно. А в мене страх – тільки війна закінчилася і знову війна? Я це слово чути не могла. Зриваюся й біжу додому. Прибігаю, мама щось варить на кухні: отже, ніякої війни немає. Тоді я – назад, у школу. На концерт. Знову плескаю.
Тато наш з війни не повернувся, мамі прислали папірець, що він пропав безвісти. Піде мама на роботу, ми зберемося втрьох і плачемо, що тата немає. Перевернули дім, шукали папірець, де було про тата. Думали: там не написано, що тата вбили, там написано – тато пропав безвісти. Порвемо цього папірця, і прийде звістка, де наш тато. Але ми папірця не знайшли. А коли прийшла з роботи мама, вона не могла зрозуміти, чому вдома такий безлад. Вона запитала в мене: «Що ви тут робили?» За мене відповів молодший брат: «Тата шукали…»
До війни любила, коли тато розповідав казки, він знав багато казок і вмів їх розповідати. Після війни казки я вже не хотіла читати…
«Вона прийшла у білому халаті, як мама…»
Саша Суєтін – 4 роки.
Зараз – слюсар.
Пам’ятаю маму… Окремими картинками… Перша картинка…
Мама завжди в білому халаті… Батько – офіцер, мама працювала в госпіталі. Це потім уже старший брат мені розповів. А я пам’ятаю тільки білий мамин халат… Навіть обличчя не пам’ятаю, лише білий халат… І ще – білу шапочку, вона завжди стояла на маленькому столику, саме стояла, а не лежала, бо накрохмалена.
Друга картинка…
Мама не прийшла… До того, що тато часто не приходив, я звик, а мама раніше поверталася додому завжди. Ми з братом самі сидимо кілька днів у квартирі, нікуди не виходимо: а раптом з’явиться мама? Стукають чужі люди, одягають і кудись ведуть нас. Я плачу:
– Мама! Де моя мама?
– Не плач, мама нас знайде, – втішає мене братик, він старший від мене на три роки.
Ми опиняємося в якомусь довгому чи то будинку, чи то сараї, на нарах. Увесь час хочеться їсти, я смокчу ґудзики на сорочці, вони схожі на льодяники, які привозив із відряджень батько. Я жду маму.
Третя картинка…
Якийсь чоловік заштовхує нас із братом у куток нар, накриває ковдрою, закидує ганчір’ям. Починаю плакати, він гладить мене по голові. Я заспокоююсь.
І так повторюється щодня. Але одного разу мені набридає довго сидіти під ковдрою. Починаю тихо, а потім голосно плакати. Хтось скидає з мене і брата ганчір’я і ковдру. Розплющую очі – біля нас стоїть жінка у білому халаті:
– Мама! – повзу до неї.
Вона теж гладить мене. Спочатку по голові… Потім по руці… Потім бере щось із металевої коробочки. Але я не звертаю на це жодної уваги, я бачу тільки білий халат і білу шапочку.
І раптом! – Гострий біль у руці. У мене під шкірою голка. Не встигаю накричатися, як непритомнію. Приходжу до тями – наді мною сидить той самий чоловік, який нас ховав. Поряд лежить брат.
– Не лякайся, – каже чоловік. – Він не мертвий, він спить.
– Це була не мама?
– Ні…
– Вона прийшла в білому халаті, як мама… – повторюю й повторюю я.
– Я зробив тобі іграшку, – чоловік простягає мені ганчір’яний м’ячик.
Беру іграшку і перестаю плакати.
Далі нічого не пам’ятаю: хто і як нас рятував у німецькому концтаборі? У дітей там брали кров для поранених німецьких солдатів… Діти всі помирали… Як опинилися ми з братом у дитбудинку, і наприкінці війни отримали повідомлення, що батьки наші загинули? Щось трапилося з моєю пам’яттю. Не пам’ятаю облич, не пам’ятаю слів…
Закінчилася війна. Я пішов у перший клас. Інші двічі-тричі прочитають вірш – і запам’ятали. А я десять раз прочитаю і не запам’ятовую. Але двійки мені вчителі чомусь не ставили. Іншим ставили, а мені – ні.
Ось моя історія…
«Тітонько, візьміть мене на коліна…»
Марина Кар’янова – 4 роки.
Зараз – кінопрацівник.
Як я не люблю згадувати… Не люблю. Одне слово – не люблю…
Запитати б у всіх: що таке дитинство? Кожен би сказав щось своє. А для мене дитинство – це мама з татом і цукерки. Усе дитинство я хотіла маму з татом і цукерки. За війну жодної цукерки не те що не спробувала на смак – яка вона, навіть не бачила. Першу цукерку я з’їла через кілька років після війни… Через роки три… Я вже була великою дівчинкою. Десять років.
Ніколи не розуміла, що комусь може не хотітися шоколадних цукерок… Ну, як це? Це неможливо…
А маму з татом я не знайшла. Навіть прізвища свого справжнього не знаю. Підібрали мене в Москві на Північному вокзалі.
– Як звати? – запитали в дитбудинку.
– Мариночка.
– А прізвище?
– Прізвища не пам’ятаю…
Записали Марина Північна.
Хотілося весь час їсти. Але ще більше хотілося, аби хтось обійняв, приголубив. А цього було мало, навколо війна, в усіх – горе. Іду вулицею… Попереду мама дітей своїх веде. Одного візьме на руки, пронесе, цього поставить – іншого бере. Сіли вони на лавочку, і вона посадила меншого до себе на коліна. Я стояла, стояла. Дивилася, дивилася. Підходжу до них: «Тітонько, візьміть мене на коліна…» Вона здивувалася…
Я знову її попросила: «Тітонько, ну, будь ласка…»
«…І почала колисати, наче ляльку»
Діма Суфранков – 5 років.
Зараз – інженер-механік.
До цього я боявся тільки мишей. А тут одразу стільки страхів… Тисяча страхів…
Не так по моїй дитячій свідомості вдарило слово «війна», як налякало слово «літаки». «Літаки!» – і мати нас згрібає з печі. А ми боїмося з печі злізати, боїмося з хати виходити, поки вона одного зніме, інший назад лізе. Нас – п’ятеро. І ще – улюблена кішка.
Літаки нас розстрілюють…
Менших братиків… Їх мама рушниками до себе прив’язувала, а старші самі бігли. Коли ти маленький… Ти живеш в іншому світі, ти не дивишся згори, а живеш близько до землі. Літаки ще страшніші, бомби ще страшніші. Я пам’ятаю, як заздрив жучкам: вони такі маленькі, що завжди можуть де-небудь сховатися, в землю заповзуть… Мені здавалося, що коли помру, то стану звіром, утечу в ліс.
Літаки нас розстрілюють…
Двоюрідна моя сестра, їй було десять років, несла нашого братика трьох років. Бігла-бігла, сил не вистачило, й вона впала. І пролежали вони в снігу всю ніч, і він замерз, а вона жити залишилася. Викопали ямку його поховати, вона не дає: «Мишенько, не помирай! Навіщо ти помираєш?»
Утекли ми від німців і жили в болоті… На острівцях… Курені собі збудували і в них жили. Курені – це такі будиночки: самі голі колоди й дірка вгорі… Для диму… А внизу – земля. Вода. І взимку, і влітку там жили. На соснових гілках спали. Повернулися одного разу з мамою з лісу в село, хотіли що-небудь у своїй хаті взяти. Там – німці. Хто прийшов, усіх зігнали в школу. Поставили на коліна й націлили на нас кулемети. І ми, діти, одного зросту з кулеметами.
Чуємо: в лісі стріляють. Німці: «Партизани! Партизани!» – і до машин. Швидко поїхали. А ми – в ліс.
Після війни я боявся заліза. Лежить осколок, а в мене страх, що він ще раз вибухне. Сусідська дівчинка – три роки й два місяці… Я запам’ятав… Мама її над труною повторювала: «Три роки й два місяці… Три роки й два місяці…» Вона знайшла «лимонку»… І почала колисати, наче ляльку… У ганчірку загорнула й колише. Граната маленька, наче іграшка, тільки важка. Мати добігти не встигла…
Після війни в нашому селі Старі Головчиці Петриківського району ще два роки ховали дітей. Воєнне залізо валялося скрізь. Підбиті чорні танки, бронетранспортери. Шматки мін, бомб…
А в нас же іграшок не було… Потім його почали збирати й відправляти кудись на заводи. Мама пояснила, що з цього заліза почнуть відливати трактори. Верстати, швейні машинки… Якщо я бачив новий трактор, я не підходив до нього, чекав, що він вибухне. І стане чорним, як танк…
Я знав, із якого він заліза…
«Мені вже буквар купили…»
Ліля Мельникова – 7 років.
Зараз – учителька.
Я мала піти в перший клас…
Мені вже буквар купили і портфель. Я найстарша. Сестрі Раї було п’ять років, а нашій Томочці – три роки. Жили ми в Розсонах, батько наш працював директором лісгоспу, але за рік до війни він помер. Жили ми з мамою.
Того дня, коли до нас докотилася війна, ми всі троє були в дитячому садку, і найменша теж. І ось усіх дітей забрали, а ми залишилися, за нами ніхто не приходить. Нам страшно. Мама прибігла остання. Вона працювала в лісгоспі, вони палили якісь папери, закопували. І вона затрималася.
Мама сказала, що будемо евакуюватися, нам дали підводу. Треба було взяти із собою найнеобхідніші речі. Пам’ятаю, що в коридорі стояв кошик, поставили ми цього кошика на віз, сестричка взяла свою ляльку. Мама хотіла ляльку залишити… Лялька була велика… Сестра почала плакати: «Я її не залишу!» Виїхали за Розсони, й перевернувся наш віз, розкрився кошик і звідти посипалося взуття. Виявилося, що ми нічого не взяли із собою: ні поїсти, ні зміни одягу. Мама розгубилася й переплутала кошики, взяла той, в який збирала взуття для ремонту.
Не встигли ми зібрати це взуття, як налетіли літаки й почали бомбардувати, обстрілювати з кулеметів. Ляльку нашу прострелили наскрізь, а сестричка залишилася абсолютно цілою, навіть без подряпини. Плакала: «Я її все одно не залишу».
Повернулися ми назад і почали жити вже за німців. Мама носила продавати речі батька, пам’ятаю, що вперше вона виміняла костюм на горох. Місяць їли гороховий суп. Суп закінчився. Була в нас велика стара ковдра, ватяна. Мама шила з неї бурки, якщо хтось просив, їй платили, як могли. Часом у нас була затирка, часом яйце одне на всіх… А часто – й нічого не було. Мама тільки обійме й погладить…
Мама не говорила, що вона допомагає партизанам, але я здогадувалася. Вона часто кудись ішла й не признавалася – куди. Коли вона йшла щось міняти, то ми про це знали, а тут вона йшла – і все. Я пишалася мамою й казала своїм сестричкам: «Незабаром прийдуть наші. Прийде дядя Ваня (це татів брат)». Він воював у партизанах.
Того дня мама налила молоко в пляшку, поцілувала нас і пішла, а двері зачинила на ключ. Ми троє залізли під стіл, зі столу звисала велика скатерка, під нею тепло, і гралися в «дочки-матері». Раптом чуємо тріщання мотоциклів, потім страшний грюкіт у двері, і чоловічий голос зі спотворенням вимовляє мамине прізвище. Неправильно. Я відчула щось недобре. А в нас під вікном з боку городу стояла драбина, ми непомітно спустилися по ній. Швиденько. Я схопила одну сестру за руку, другу посадила на шию, це в нас називалося «ати-бати», і ми вийшли на вулицю.
Там зібралося багато людей. І дітей. Ті, хто приїхав за мамою, нас не знали і не знайшли. Вони ламають двері… А я бачу, що на дорозі з’явилася мама, така маленька, така худенька. І німці її побачили, вони побігли на гірку, схопили маму, заламали їй руки й почали бити. А ми біжимо й кричимо всі втрьох, кричимо щосили: «Мамо! Мамо!». Заштовхнули її в мотоциклетну коляску, вона тільки крикнула сусідці: «Феню мила, ти приглянь за моїми дітьми». Нас сусіди відвели від дороги, але кожен боявся до себе брати: а раптом прийдуть за нами? І ми пішли плакати в канаву. Додому не можна, нам уже розповіли, що в сусідньому селі забрали батьків, а дітей спалили, зачинили в будинку і спалили. Боїмося зайти у свій дім… Так продовжувалося, мабуть, три дні. То ми в курятнику сидимо, то до городу нашого підійдемо. Їсти хочеться, а в городі нічого не чіпаємо, тому що мама сварилася, що ми рано рвемо моркву, коли вона ще не виросла, горох обриваємо. Ми нічого не беремо й кажемо одна одній, мовляв, наша мама хвилюється, що ми без неї все понищимо на городі. Звісно, вона так думає. Вона не знає, що ми нічого не чіпаємо. Слухаємося. Дорослі передавали, а діти приносили нам: хто – брукву варену, хто – картоплину, хто – буряк…