Трохи згодом, збоку від нас, з’явилася світла прогалина – колись буря повалила тут ліс. Ніби на полі бою з доісторичних часів біліли тут нагромаджені кістяки дерев. Обламаний під корінь велетень звалився долі, його усохла голова хрускотіла під ногами коней.
За кілька сотень кроків старий опришок показав нам зарослу плющем, барвінком та афинами[9], встелену моховим килимом печеру у скелі, одну з тих, у яких за повір’ями живуть злі й добрі демони, давні поганські боги нашого народу.
Старий перехрестився і пришпорив коня. Геть звідси!
Ми їхали ще якийсь час, коли зненацька важку тишу пралісу перервав незвичний шум. То не було шелестіння гілок, ані жебоніння потічка, а дедалі голосніший сердитий гул, що раптом вибухнув гуркотливим громом. Ялиці враз розступилися, і ми побачили водоспад, що спадав зі скелі. Наші коні самі стали.
Незрівнянна гра!
Могутній потік, що у своєму падінні мінився від темно-зеленого смарагду до білосніжної білизни, перестрибував сотні приступок, рвався на шмаття гострими виступами скелі, летів униз, розсипаючись дрібнесенькими білими перлами та сріблястими іскорками. Папороть у зріст людини росла обабіч потоку, дряпалася догори схилом і тремтіла під легким вітерцем. Усе тут дихало свіжою прохолодою і волого блищало.
У гурті струнких вільх, чиї верхівки світлим острівцем плили в морі темних ялиць, співала пташка, розтуляла дзьобика й вигравала наче флейта, раз у раз настовбурчуючи пір’ячко на червоних грудях. Панна Лодойська емоційно ворушила устами, але ніхто не розумів її, ніхто не чув і пташиного співу. Усе поглинув могутній монотонний рев.
Опришок підняв топір. Ми рушили далі.
Поволі розгорталася перед нами неприступна камениста панорама гір, схожа на понівечений, обмитий хвилями берег великого моря. Світло дня лягло то тут, то там поміж сірими тінями, куші спалахнули м’яким зеленим вогнем. У цьому святочному палахкотливому сяєві сонця всі речі мов плавали в металевому полиску, а сірі вершини гір увінчалися золотими коронами.
Чорний прямовисний карпатський хребет громадився на захід від нас, а з південного боку відкрилася привітна долина, обрамлена в золотавій далині синьою смужкою лісу.
Ясний передзвін маленьких дзвіночків десь на зеленій полонині повідомив про близьку присутність людського житла.
Понад темними верхівками дерев неподалік виблискував хрест.
Повз нас пройшла кавалькада з двадцяти коней, навантажених шкірами. Коні бадьоро ступали один за одним, двоє гуцулів, затиснувши в зубах файки, крокували за ними. У жодного з них не було в руках батога, ніхто не підганяв тварин окриками. Гуцульські коні не потребують цього.
Усе далі й далі відступала назад чорна стіна хвойного лісу, натомість, лагідно муркотячи, до нас знову приєднався Черемош, на квітучих пасовиськах де-не-де виднілися поодинокі вівці та корови, урешті з’явилася й ціла череда.
Ураз зелена заслона відслонилася, перед нами лежало розділене срібною стрічкою річечки довге гуцульське село Гринява.
Кожна невеличка ґражда стояла собі зосібна на узвишші, відокремлена від інших багатьма моргами лугу, лісу та саду, оточена з чотирьох боків частоколом, наче муром, без вікон, без коминів, обернена на схід.
Дим здіймався від усіх дахів сизими стовпами просто в небо.
Посеред села стояла складена зрубом церква з п’ятьма округлими блискучими банями, збудована у візантійському стилі, однак незрівнянно його перевершивши.
Нам назустріч виїхала на коні молодиця в синій сукняній спідниці та багато вишитому кептарі, її чорне волосся було сховане під високо укладену хустку, в руках вона тримала веретено.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки Богу!
За якийсь час до нас долинув згук пострілу, що відбився від скель багатоголосою луною, потім ще один…
М’які тужні звуки трембіти, лютий собачий гавкіт – ми в селі…
Після щедрого почастунку в хаті отамана, де наші львівські дами скуштували кулеші та вареників, ми продовжили подорож у тому самому порядку, що й перше, однак тепер дуже квапилися, аби добратися до полонини Балтагул ще до заходу сонця.
Стежка стала вузькою, прямовисні скелі підпирали її з обох боків, тож наш караван змушений був простувати вервечкою, один за одним. Час від часу з одного боку від стежки зяяли глибокі темні урвища, з яких тягнуло холодною вільгістю, а шлях нам нерідко перетинали повалені струхлявілі стовбури та вивітрені валуни.
Гірські хребти простиралися перед нами у своїй сумовитій величі. Ми ближче піднялися до сонця, яке дотепер ховалося за чорними скелями, і воно обернуло до нас свій вогненний диск. Його промені відбивалися від блискучих, гладких, ніби відшліфованих скелястих стін, а від квітів, трав, кущів та усілякого зела здіймався вогкий і теплий, запашний дух, поволі пронизував неворушке повітря, воно, здавалося, також вигрівалося на сонечку.
У глибоких ущелинах, які ніколи не покидала тінь, білів сніг.
Подекуди в закаменілому мертвому лоні гір розчахувалася ущелина, а з неї стриміли високі смереки, майже сягаючи нас своїми чорними верхівками, з глибіні долинав приглушений урочистий гул потоку, або ж відкривалася широка долина з шовковистими зеленими травами, сірими ґраждами якогось загубленого гуцульського присілка та візантійськими банями сільської церкви.
Беркути витали над нами, стрімко здіймаючись угору, до сонця.
Одного разу нам на шляху трапилася поросла мохом та виткими рослинами скеля, що нависла над стежкою, наче тріумфальна арка часів римських цезарів, і коли ми вийшли з-під неї, перед нами, праворуч і ліворуч, з’явилися широкі зелені схили, усіяні квітами, мов мережані барвистими цяточками. Де-не-де паслися довгошерсті вівці, корови та коні. Пастухи гасали туди й сюди на чорних кониках, завертаючи череду. Кози повидряпувалися аж на скелі, на запаморочливу висоту, і скубали там пашу. Час од часу вітер доносив протяжні звуки трембіти та веселий передзвін овечих скликанчиків…
Коли ми підійшли ближче, виразно почули голоси пастухів, які скликали своїх вівчурів: «Гей, Бетаре! Марсе! Плутоне!», та блеяння овець. Якщо ж на щедрих зелених узгір’ях стрічалися дві череди, пастухи з обох боків починали трубити в роги та палити з рушниць, і луна подесятерювала ті згуки, аж здавалося, що це в жорстокому бою зійшлися дві ворожі армії.
Десь під вечір ми вийшли стежкою, що вилася по буйнотрав’ї, на округлу, п’ять тисяч футів заввишки, гору Балтаґул поблизу угорського кордону, на розкішному плато якої розпростерлася полонина – мета нашої подорожі. Схожа вона була на нап’ятий зелений оксамит, що мінився смарагдовим полиском, море високої, в людський зріст, трави мерехтіло й накочувалося хвилями, казковим різнобарв’ям вигравали квіти. Вершники, здавалося, пливли тим повноводдям зелені, вівці ж поринали з головою, а навколо тремтів серпанком важкий солодкий духмян та золотаве тепле повітря.
На голому скелястому клапті землі стояла стая, обгороджена тином, схожа на замок із частоколом, сіра, викладена з каменів та вимита дощами хижа з низьким дахом, з нагромадженим зверху каміняччям, щоб не рознесло її вітром та негодою.
Перед стаєю горіла величезна ватра, яку пастухи склали зі смерекових колод. Полум’я, весело й затишно потріскуючи, здіймалося аж до неба.
Загледівши нас, вівчарі зі стаї побігли нам назустріч, хтось затрембітав, наче збираючи військо для наступу, інші розрядили в повітря свої пістолі та рушниці. Ми також почали палити з рушниць, опришок зіскочив з коня, щоб сердечно привітатися з ватажком. Геть усі пастухи носили плетені постоли, широкі гачі, чорні прошмальцовані сорочки, щоб не жерли комарі, чорні сердаки, перекинуті через плече, та широкополі крисані. Зусібіч долинав передзвін скликанчиків, вигуки, спів, блеяння овець.
Вівці голосно хрумтіли пашею в такому поспіху, ніби мали завдання ще нині спасти геть усю полонину. Мале біле ягня з ніжною рожевою рийкою на тоненьких ніжках блеяло час від часу, мов капризне дитя. Потім опустилося на коліна, щипнуло кілька стебел, переминаючи їх губами, лягло собі у траву, то тут, то там скубаючи пашу та кличучи маму, однак без жодної спроби поворухнутися, та враз зірвалося на рівні ноги, підскоком побігло до старої вівці і тицьнулося мордочкою у вим’я, а матір тим часом самовдоволено метляла куцим хвостом.
Професор обстукував скелі.
– Шукаєте, певно, равлів? – по-змовницьки нахилившись, поцікавився хірург, як науковець у науковця.
– Це вапняки перехідного періоду, в них не буває скаменілостей, – відповів професор недбало. – Нижче залягає прадавній піщаник, а ще далі – граніт.
– Ага! Правда, правда!
Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його тріумф, на превелике здивування гуцулів, не мав меж. Він гарячково заходився порпатися в ній у пошуках жуків. У стаї ватажко разом із моїм козачком та з допомогою дам готував бануш, – зварену на сметані кулешу – й смажив пстругів, яких парубки наловили у струмку неподалік. Коли усе було готове, ми посідали споживати вечерю просто неба. А опісля, знайшовши зручне місце, звідки було видно всю околицю, вмостилися відпочивати на м’якій, наче перина, траві.
Могутній згук трембіти закликав пастухів доїти отари. Ніби солдати на алярм звідусіль до загону збіглися вівці та юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кілька баранів гордо стиналися в бою рогами. Малі ягнята голосно блеяли й гралися, мов діти, а їхні матері ніжно помекували та намагалися повилизувати своїх нащадків.
Неподалік у повітрі завис орел.
– Поціль у нього, старий розбійнику! – усміхаючись, підбадьорив опришка ватажко. – Як буде так кружляти над нашою стаєю, то ще біди накличе.
Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звідкись від землі спалахнула блискавиця й полетіла в небо, луна покотила горами грім пострілу. То один із вівчарів вихопився вперед і вистрілив зі своєї рушниці.
– А щоб тебе Перун побив! – скрикнув спересердя опришок, та відразу ж перехрестився.
Якусь мить орел навіть не зворухнувся, а тоді широко змахнув крилами й поволі почав підійматися дедалі вище, понад хмари.
На полонині поволі догоряв день, а в долах уже давно запала глупа ніч. Сірий важкий присмерк, наче хвиля припливу, підіймався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услід за призахідним сонцем і позолотів у його останніх променях.
У долинах, під нашими ногами, лежали глибокі нічні тіні, прірви зяяли чорним бездонням, і лише верхівки гір усе ще купалися у веселому рожевому світлі.
Уже зовсім споночіло, коли ми підвелися і рушили до стаї. Над горами сіялося м’яке зоряне сяйво. Кулики пролітали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.
Раптом щось схоже на велику тінь майнуло нам назустріч, шугнуло до ніг опришка, який ішов попереду, тричі знялося вгору і знов упало долі й тричі скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, ніхто не зронив ані слова.
Після третього скрику старий опришок підніс руку, ніби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: «Хрещу тебе во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь».
Тієї ж миті з’ява зникла й довкола запанувала тиша.
– Що то було? – запитала панна Лодойська, нервово цокаючи зубами. – Якесь застереження?
– Це сова, – сухо завважив природознавець.
– Хіба ви не чули, як воно тричі крикнуло: «Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!?» – мовив зі спокійною переконаністю опришок.
– То що ж то було?
– Загублена душа.
– Що?! – перепитала Лола.
– Дитя, яке померло нехрещене й потім неприкаяно блукало поміж небом і землею. Що сім років з’являється воно своїм батькам, родичам або й просто звичайним християнам і вимагає охрестити його.
– Ви охрестили його?
– Так, охрестив цю загублену душу, – з побожним трепетом у голосі відказав опришок. – Тепер вона віднайде спокій.
– А я гадаю, що ви охрестили сову! – вигукнув роздратовано професор.
– Так, часом вони з’являються в образі сови, це правда, – опришкова віра була непохитною. – То як гадаєте, – мовив далі неквапно, – переночуємо у стаї, а рано-вранці рушимо в Чорногору?
Ми увійшли до хижі, де вже позбиралися всі вівчарі, тільки двоє сторожів лишилися надворі. Посеред стаї було велике довгасте ватрище, там горів вогонь, який принесли пастухи з рідних домівок у долині. Тут, на висоті п’яти тисяч футів над рівнем моря, його підтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, від 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би біда, так вірили гуцули.
Між маленькими віконцями висів образ святого Миколая. Уздовж стін стояли широкі дерев’яні лави, на долівці натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.
Ми сіли на лави. Окрім священного вогню, що палахкотів у ватрищі та червоних відсвітів ватри надворі перед стаєю, світла більше не було.
Якийсь час усі мовчали, панувала цілковита тиша, тільки дрова потріскували та стиха зітхала файка опришка.
Раптом загавкав пес, далі другий. Шалений хрипкий гавкіт та людські голоси зближалися до стаї. Ватажко поволі підвівся.
На порозі у примарному світлі ватри постала надзвичайно дивна з’ява.
Струнка дівчина, якоїсь дикої первісної вроди, здивовано дивилася на нас своїми великими чорними очима. Вона, як звіря, зблиснула білими зубами, які дуже вирізнялися на тлі засмаглого обличчя, аж мороз поза шкіру пішов. Криваво-червона вовняна спідниця, біла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовні овечий кептар підкреслювали її звабливі набубнявілі, наче бруньки, форми. Вона стояла босоніж, з топірцем у жилавій руці, в оточенні кошлатих фавнових голів, які погрожували й насміхалися над нами водночас, а на руках – маленьке чорне бісеня з тендітними ріжками.
Дами скрикнули.
– Не бійтеся, – заговорив ватажко, співчутливо усміхаючись. – Це добра дівчина, вона пасе тут у горах своїх кіз. Ну, Атанко, чого ти шукаєш у нашій стороні?
– Притулку, – відповіла пастушка. – Для мене й моїх кіз.
Ватажко знову усміхнувся.
– Так, так, в околиці розпочалося полювання не на жарт.
– Та ж не хочете, аби мене й мою череду роздерли вовки, – мовила вона спокійно.
– Та вже ж не хочемо, – згодився ватажко. – Залишайся з нами.
– А мої кози?
– Най переночують у череді.
– Але маленькі найби зостануться зо мною, – попросила стиха. – Надворі так холодно.
– Добре, добре.
Атанка на якусь хвилю зникла в темряві, а тоді увійшла до стаї в супроводі трьох козенят, четверте ж, ніби дитя, тримаючи на руках. Вона оглянула нас усіх по черзі, сіла на солому й ніжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномиків, – двоє білих, а одне брунатне, – сполошено брикали по стаї: то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сіні.
– Може б наші любі гості чогось скуштували? – почав ватажко. – Принеси, Сильвестре, найкращого молока.
Один з пастухів уніс досередини бербеницю, інший запалив смоляну скіпку і причепив її над ватрищем.
– Щоб мене грім побив! – нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. – Усе скисло. Закладаюся, що то дід[10] усе поробив. Ну, начувайся!
– Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому діда, – втрутився опришок.
– Той може помститися, – вигукнув малий Мінда.
– Що ти про це знаєш? – відказав ватажко.
– Немало, неньку, – гарячкував малий. – Це – чоловічок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, і живе він у бузинових хащах.
– Хіба ти його бачив, хлопче?
– Не бачив, – відповів парубійко поважно, – але чув, що він завжди помагає в господарстві, доки його хтось не розгніває.