Мандрівні комедіанти - Захер-Мазох Леопольд фон 4 стр.

– Так воно є, – підтвердив опришко. – Ми його добре спізнали з нашими кіньми та коровами.

– Ну то хай вже, – мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаї. – Якщо вже він прийшов і є тут серед нас, то хай собі залишається, ми не маємо на нього зла й приймемо його за гостя. Але якщо він псутиме молоко й робитиме шкоду, без усякої на те причини, то на Святвечір я його замовлю чарами й добре почастую підпаленою соломою та й вижену з хати, навіть якби мені самому довелося скакати через святвечірню ватру.

Глузливий смішок із темного кутка стаї був відповіддю на ватажкову мову.

– Чи ви чули? – прошепотів хлопчик.

– То коза, – спробував пояснити професор.

– Дід то був, – з докором повернувся до нього один із вівчарів.

– Смійся! – вигукнув ватажко. – Але ти знаєш, розмова з нами коротка.

Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очі.

– Ви не бачили Ґреґора? – запитала врешті опришка майже байдуже, не підводячи погляду. – Уже тиждень, як зник.

– Ні, його я не бачив. А ти потерпаєш за нього?

– Нещастя чигають на мисливця, – пробурмотіла похмуро молода пастушка. – А там, угорі, мавки…

– Чи цей Ґреґор твій коханий? – співчутливо запитала Лола бідну дівчину, яка засоромлено мовчала. – То бажаю тобі усілякого щастя. Ти гарна дівчина.

Атанка здригнулася, помітивши на собі прискіпливий погляд польки, і гостро сплюнула набік.

– Що то має означати? – скрикнула панянка ображено.

– Вона хоче застерегтися від уроків, – пояснив з усміхом капелан. – Бо ви похвалили її вроду і побажали їй щастя. А окрім того, у вас великі чорні очі, таким наш народ приписує відьомську силу; від погляду чорних очей діти й тварини можуть заслабнути, жінки втратити свою красу, любов і щастя підуть з димом. Такими чарами, й самі того не відаючи, можуть володіти добрі люди, без лихих намірів.

Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звідкись із далечі почувся пронизливий свист, йому вторували протяжні звуки трембіти, меланхолійна, гарна аж до моторошности мелодія, а до неї долучилася батярська шалена опришківська пісня про красеня-легеня…

Ще при перших звуках пісні Атанка підвелася. Усе в ній напружено вслухалося.

– Чуєш? – запитав тихо ватажко.

– Це розбійники? – схвилювалися дами.

Ще голосніше задзвеніла розбійницька пісня, глибокий сильний чоловічий голос співав зовсім поряд. А тоді до стаї в супроводі великого чорного пса увійшов молодий стрункий гуцул із вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарі та штанях, крисаня прикрашена орлиним пір’ям, на оздобленому блискучими бляшками чересі – порохівниця з оленячого рога, у руці – рушниця й топір, убита косуля на спині. То був Ґреґор, мисливець.

Досить незвично було спостерігати, як привіталися закохані, з якоюсь ніжною сором’язливістю, на яку здатний тільки наш народ[11]. Дівчина стояла з потупленим поглядом.

– Доброго вечора, Атанко, – заговорив парубок.

– Добре, що ти тут, Ґреґоре, – мовила Атанка. Вони навіть не торкнулися одне одного.

Ґреґор показав нам застрелену косулю, яка, як і всі тутешні тварини, була набагато меншою за розмірами від західноєвропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбурга. Але наша косуля перевершує альпійську граційністю та проворністю. Потім леґінь сів на лавку поруч із пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаєю.

– Добре, що ви підтримуєте ватру, – сказав Ґреґор. – По сусідству з’явився ведмідь. Я сам бачив його сліди та роздряпані кігтями дерева. Йому може спасти на думку відвідати й вас.

– То вогонь перед стаєю призначений для того, аби відстрашувати диких звірів, – завважив професор.

– Маєте рацію, пане, – підтвердив мисливець. – Хоча ведмідь не надто його боїться, більше рушниці та собак. Та й взагалі, це досить-таки хитра і смілива істота, однак добродушна. Тільки голод змушує ведмедя, як і людей, до грабунку, розбою та вбивства.

– Правда ваша, – мовив задумливо опришок.

– А як його вполювати? – допитувався професор.

– Правду кажучи, – відповів Ґреґор, – я ще жодного не вбив. Це дуже непросто. У нас є двоє ведмежатників, Лео Скомачук та Андрій Бегачук, які за останні вісім років застрелили дев’ять ведмедів. Скомачук робить так: бере дві кулі, надрізає кожну навхрест і кладе їх у свячену воду на час служби Божої у церкві, а сам сповідається й вечеряє. Тоді заладовує обидві кулі в одну люфу і вирушає з Богом. Ще ні разу донині не схибив.

– Такою кулею Штефан убив Довбуша, – додав згодом й ніби злякався власних слів, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидів собі, тож Ґреґор заспокоївся.

– Довбуша? – скрикнув професор. – Того розбійника?

– То був гордий лицар, – заперечив Ґреґор.

– Народ склав пісню про нього, – втрутився я. – Чудову пісню, яка пронизує аж до кісток. У тебе добрий голос, Ґреґоре, заспівай нам.

Парубок підвів погляд на опришка, мовби просив дозволу в старого.

– Та вже співай, – кивнув Микола.

Ґреґор звів очі до стелі й заспівав тужливим гарним голосом:

Опришок сидів, охопивши голову обома руками, прислухався до співу, а сльози котилися йому з очей.

– О, молодеча пора! – пробурмотів він. – Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?

Усі глянули на нього. Ґреґор не наважувався співати далі.

– Чому не співаєш, легіню? – запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.

Ґреґор промовчав.

– Так-так, шановні добродії, – підвівся опришок. – Це історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужності, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірності й приязні.

Старий знову поринув у тужну задуму.

– А зараз уже немає розбійників? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.

– Розбійників? – опришок зневажливо стенув плечима.

– Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.

– А кого ви тоді називали справжніми розбійниками? – не вгавав професор.

– Людей відважних, – відповів задумливо старий, – які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупості, як євреї. Яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.

– Щось подібне я чую вперше, – здивувався професор.

– Розкажіть нам, якщо ваша ласка, про опришків.

– У всіх горах, та що там – у цілому світі ніхто не знає більше про це, аніж ви, – підлещувалася маленька вродлива полька. – Дозвольте нам послухати.

– Та що там розповідати, – відмахнувся опришок. – Нічого веселого… страшна й кривава історія, – і він умовк.

– Але ж просимо вас…

– Так, так, ми усі.

– Розкажіть, вуйку, – попросив і собі Ґреґор. – Ми також охоче послухаємо. Тож для гуцула, як повітря, – розповіді про війни, битви та опришків.

– Ну, якщо панове наполягають, – і старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чеґету, – то розповім вам з Божою поміччю.

Ми зручно вмостилися й завмерли в очікуванні, затамувавши подих, бо ж який русин[13] не любить оповідати історії чи слухати оповідки! Деякий час було тихо, тільки священний вогонь потріскував посеред стаї, потім старий опришок глибоко зітхнув, тричі значуще кивнув головою й почав.

– Отож, любі панове, ви б хотіли дізнатися, хто такі були опришки, як вони боролися, жили та й лягли кістьми. Прошу ласкаво зважити на те, що я не вчена людина і не зможу викласти все з такою правдивістю, як це робиться в книжках з історії. Але я є одним з тих, хто сам, закинувши рушницю на плече, провадив війну в горах і можу сказати: все я бачив своїми очима і чув на власні вуха. Ото й усе.

Тож слухайте. Не раз бачив, як гойдався на шибениці чийсь син, що був бравим вояком і доброю людиною. Ви здивуєтеся й подумаєте собі, старий розбійник захоче зараз виправдати свої криваві вчинки. Але не судіть завчасно.

Бачте, шановні добродії, не наша то справа читати книжки. Ми, селяни, не читаємо, зате розповідаємо один одному історію та легенди, які передаються від діда до внука і про які не вичитаєш у жодній книжці.

Коли, скажімо, в давні часи якийсь син доброї матері, знаючись на зброї, йшов у світ шукати пригод і забирав не раз життя й маєток іншого, то його називали рицарем, а королі й царі увішували його золотими ланцами. Нині ж таких називають розбійниками, а якщо й підносять їм ланцюги, то залізні, або й мотузку накидають на шию.

Той відважний герой виїжджав на вороному рисакові й залишав свій замок та багатство, ми ж були бідаками, найзлиденнішими з усіх, і брали у руки зброю не задля красного шеляга, а задля свободи. Бо хто ж то, власне, опришок? «Опришок» здавна означало «бунтівник». А хто ж ми, як не бунтівники.

Багато сотень років тому не було багатих, усі були рівні, землероби й пастухи, народ сам вибирав своїх суддів, не існувало у світі війни. Так розповідали мої дідо. Тоді прийшли німці на білих кораблях, а поляки верхи на чорних конях, а з ними у нашому краю з’явилася й шляхта, прийшли князі, яким мусила належати вся земля. Дідо розказували мені також, що колись ми мали своїх князів у Києві, Володимирі та Галичі, та потім потрапили в ярмо до польської корони. Польська шляхта гнобила й визискувала наш народ, пан звелів упрягти селянина в плуг, щоб не мордувати своїх коней. А ще міг його убити зовсім безкарно. Тоді таке траплялося. Зневірені гнули шию в ярмі, а мужні й хоробрі лицарі сідали на коней і мчали в степи, на Дон та Дніпро. Той, хто не мав коня, ховався в болотах, лісах та передусім у горах. Коли втікачів стало більше, вони розпочали війну, аби криваво помститися своїм поневолювачам. У придонських та придніпровських степах їх називали козаками, а тих, хто залишився в болотах, лісах чи подався в гори нарекли гайдамаками та опришками.

Напевно, ви чули про селянина Муху, шановні панове, який зібрав у нашому краї понад десять тисяч селян і масакрував шляхту. Ото він і був гайдамаком-бунтівником.

А Богдан Хмельницький, у якого чигиринський староста забрав маєток та дружину, і який даремно шукав справедливости в польських судах та в польського короля, подався до козаків і не в одній битві громив шляхту. Цей герой Хмельницький, про якого ще й нині співають пісні, також був бунтівником!

А Пугачов, мої злоті панове, перед яким тремтіла цариця Катерина, який хотів зробити всіх рівними й вільними, зламати рабські кайдани та якого потім возили повсюди в клітці, наче дикого звіра? Пугачов також був бунтівником!

А бунтівники на Великій Україні, герої Умані, які поклали шаблями п’ятдесятитисячне польське військо, прибивали шляхту цвяхами на воротях, кидали у вогонь, а коли роботи стало надто багато, вони сотнями заривали їх по шию у землю й стинали голови, наче косою збіжжя. То також були гайдамаки!

Коли ж ми стали цісарськими підданими, десь із сотню років тому – про це також розповідали мені дідо – польське жахіття скінчилося, але ще існувала панщина, ще свистів батіг мандатора над нашими головами, ще збиткувалися євреї над нашими церквами, ще тривала війна в горах, але вже не така кривава й безпощадна.

Отак воно було, саме так. Гайдамаки були тими сміливцями, для яких, як і для козаків, свобода була дорожчою за шмат ґрунту, жінку та дітей, які провадили війну в горах, війну селян проти багачів, пригноблених проти гнобителів, бідних і нещасних проти багатих та щасливих. Це правда – ми пускали червоних півнів на панських дворах, прибивали шляхтичів, наче шулік та сов, на дверях стодоли, прив’язували їх до дерев та запихали головами в мурашник. Усе це було, ніде правди діти.

А вони? Що робили вони? Вони забирали в нас землю, змушували працювати на себе, наче худобу, били нас палицями, забивали в наші душі, так би мовити, повагу до себе, крали в нас наших дружин, якщо вони були гарними, ключі наших церков здавали в оренду євреям, тож у неділю нам доводилося платити за вхід, ніби в театрі. Все це вони робили з нами. Тож серед нас з’явилися мужі, котрі любіше дали повісити себе, аніж терпіли б побої. Розумієте мене тепер?

Тоді, десь перед 1848 роком, вважалося ганьбою не бути гайдамакою, опришком, розбійником.

Та й нині ще… але ліпше про це я помовчу…

Немає більше визиску та панщини, хвала за це Богові, але бідних все-таки більше, аніж багатих. Якщо хтось голодує й зірве плід у чужому саду, то одразу ж стане злодієм, злочинцем, так ніби Бог створив цю землю не для всіх однаково! Якщо ж хтось візьме собі в лісі цурпалок і виріже з нього порохівницю, або потягне жмут соломи, щоби сплести бриля, то це вже щось інше, ніхто не заперечить, що річ, зроблена власними руками, належить йому. Але ж усе, що росте, літає й повзає, усе це створив Бог для всіх, і якщо хтось відрізає шмат землі тільки для себе, то це страшенно несправедливо, вважаю я[14]. Земля була вільною в давні часи, а через власність на неї прийшли у світ злидні. Кожен, хто їсть, жаліє шматка хліба іншому. Диво, що ще ніхто не забрав собі у власність повітря, яким ми дихаємо, й не продав його чи не здав у оренду іншому. І це правда, мої любі панове, хоч і як дико звучить. Жадібність зродилася тільки з появою власности, вона потьмарює радість життя тому, хто її здобуває, й тому, хто намагається її утримати. Злодійство, розбій та обман виникли саме так і плекають їх ті, хто володіє маєтками, котрі згодом переходять у спадок від батька синові.

Якщо хтось доробився до статків старанністю та працею, то хай би вже так і було, але як можна дозволити, щоб син, котрий все життя провів у веселощах та безтурботності, палець об палець не вдаривши, користав із тих статків, що здобув батько своїм потом та мозолями на руках?

Щастя, що майже кожен, кому дісталося багатство у спадок, невдовзі розтринькує все добро, а якщо якась дещиця й зосталася після сина, то решту пустить за вітром онук. Бо людина шанує тільки те, що здобуває власними зусиллями, і що більше мусить вона боротися за те, недосипляючи ночами, то більше шанує.

Багатство є причиною ще одного гріха. Якщо твій батько був заможним чоловіком, то тебе долає спокуса стати неробою та лайдаком. Бо ж тобі нічого не бракуватиме, люди схилятимуться в поклоні, знявши шапки, коли ти проїжджатимеш повз них бричкою, запряженою четвериком лискучих вгодованих коней. Якщо ж ти дитя бідних батьків, то судилася тобі тільки мука, одна думка, як утриматися при житті, тяжко, аж до болю в кістках, гаруючи. Та непосильна праця не порятує тебе; повертаєшся ввечері стомлений, голодний, притрушений пилом чи сажею, мокрий від поту, хай той піт навіть і прикрашає тебе, як бравого солдата його рубці від ран, ніхто на тебе й не подивиться, а на твоє привітання ледь кивне головою, – така собі милостиня приязности, якщо хочете. Відверто зневажати тебе ніхто не зважиться, о ні, бо ж їм потрібна праця твоїх рук.