Зібраний польовий етнографічний матеріал дає змогу виділити на території Галичини побутування трьох типів медогонок, які поділяють на кілька локальних варіантів. Перший тип був найпростішим – вісь крутили рукою. До нього належав різновид, що набув поширення на Гуцульщині (села Бабин, Брустури, Пістинь і Старі Кути Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну) – медогонка бондарної роботи. Усередину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вісь», «веретено»), який приводився в рух рукою, і хрестовини для рамок. Щоб у процесі обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сіткою чи основували нитками. У стінці бочки на самому дні був влаштований отвір, через який отриманий мед переливали до підставленого начиння. Покутський варіант медогонки на одну рамку (с. Рожнів Косівського р-ну, с. Передівання Городенківського р-ну, села Бортники, Братишів і Петрів Тлумацького р-ну, села Перлівці і Бринь Галицького р-ну) мав вигляд дерев’яного стержня («палка», «вісь») з металевими насадками, нижній кінець якого закріплювали в землі, а верхній зусиллям руки обертався довкола осі. До стержня за допомогою завіс прикріплювали напівопуклий дерев’яний або бляшаний корпус («скриньку») з дротяною сіткою, всередині якого поміщалася рамка. Мед збирався внизу корпусу у спеціальній заглибині («жолобці»). Оригінальністю відзначалася медогонка з с. Довпотів Калуського р-ну, у якій замість металевої скриньки з рамкою, прикріплена тканина до бляшаного жолобка, куди стікав мед.
У другому типі виділимо два підтипи: коловорот обертають за допомогою шнурка, що закручується на осі, – дерев’яний «слупок» з прикріпленим на завісах дерев’яним корпусом (с. Городниця Городенківського р-ну) і дерев’яна чи бляшана бочка (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну, Городенківський і Тлумацький р-ни Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський і Старосамбірський р-ни Львівської області); коловорот обертають ручкою, насадженою на вісь, – «коритце», прикріплене на дерев’яному стержні (с. Джурів Снятинського р-ну, с. Яворів Косівського р-ну).
Технічно досконалішими (тип 3) та ефективнішими були медогонки, встановлені в дерев’яному чи бляшаному корпусі, у яких вісь оберталася ручкою за допомогою приводів (трансмісія). Привід утворювали два – менше («трибок») і більше («точило») гладкі коліщатка, з’єднані між собою шкіряним пасом або зубцями токарної роботи (шестерні); на «точило» насаджувалася ручка, з допомогою якої пристрій приводився в рух.
Залежно від кліматичних умов і сили бджолиної сім’ї в конкретному році медозбір відбувався від одного до трьох разів, починаючи з травня (коли вибирали травневий мед) і до серпня. Найчастіше мед брали двічі – у кінці травня – на початку червня та в липні. Дехто вибирав мед лише один раз – в червні або липні, згідно з народним прислів’ям: «До Івана, то для пана, а по Івані – вже для пані» (бджоли) та «До Іллі наш мед, а по Іллі – бджолиний». Медозбір міг відбуватися і в три прийоми – у кінці травня-червні, липні та останній раз у серпні (на Спаса), погоджуючись з народною приповідкою: «До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки – на себе».
Поширеною практикою у галицьких бджолярів було важити перед медозбором солом’яні вулики та дуплянки; окремі з них досягали 50–60 кг. Ознакою, яка вказувала на те, що мед дозрів і його можна вибирати, було запечатування щільників бджолами. Якщо рамка була запечатана від половини до 2/3, то мед вважався вистояним і придатним до споживання. Дозрілий мед мав включати не більше ніж 16–18 % води, решту ж займала глюкоза.
Українці здавна добували бджолиний мед, закурюючи комах. Приступаючи до вибирання меду в дорамкових вуликах і не вміючи інакше до нього дістатися, селяни-пасічники Галичини у другій половини XIX ст. переважно закурювали бджіл насмерть. У пам’яті старшої генерації бджолярів донині збереглися спогади-відголоски про закурювання (видушування) бджіл при вибиранні меду в минулому.
«Окур», або як його ще називали в народі «вогонь проти мух», активно застосовували бойківські пасічники (с. Ясень Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області, с. Тухолька Сколівського р-ну Львівської області). Вулик-безденник поміщали над бочкою, куди потрапляли щільники разом із бджолою та її надбанням, підрізані ножем-сікачем. На Покутті, господарюючи в умовах роєбійної системи, у вічко вулика підставляли розжарені вуглини (грань) із шматком сірки, яка горіла ядучим яскравим полум’ям і знищувала бджіл; так заради меду знищували половину пасіки. Викурювали бджіл із колод за допомогою сірки й гуцули – комах викидали у воду, а гніздо розбирали і поміщали в корито. З порожнього вулика вибирали хрестовину лемки, вощину з медом викроювали «кравачем» – великим ножем у дерев’яному руків’ї, а бджіл, які зосталися у ній, змітали руками.
Наприкінці XIX ст. гуцули вже уміли вибирати мед з дорамкових вуликів, не знищуючи при цьому бджіл. Використовуваний ними спосіб відбору полягав ось у чому: з вулика знімали вічко і наверх ставили порожній вулик, з вкладеним куснем вощини з медом. Через острівець підкурювали бджіл, аби не жалили, і вони підходили вгору до порожнього вулика; тоді закривали його і годували в ньому комах протягом двох днів. Згодом відкривали вулик і випускали бджіл на волю, а з нижнього вибирали мед. Подібним способом користувалися покутські пасічники – переганяли комах з одного кадуба в інший, знявши накривку; з першого відразу вибирали мед – вирізали ножем кілька сот, залишаючи потрібну для зимівлі комах кількість меду, зазвичай, по очко.
До винайдення і поширення медогонок у Галичині існувало три способи вибирання меду – стискування руками, за допомогою саморобних пресів і витоплювання щільників; ці способи застосовувались як поодинці, так і в комбінації один з одним. Найпримітивнішим і найпоширенішим методом одержання меду з вощини було її стискання вручну до підставленого начиння. Гуцули під час стискування вощини з отриманого меду відразу вибирали комах; згодом мед проціджували. Як важчий, він опускався донизу, бруд і домішки – догори, де їх збирали ложкою. Іноді спочатку видавлювали в руках вощину, а тоді клали її в горня, нагрівали, унаслідок чого з неї виходило решту меду. Інколи перед стискуванням вощину з медом нагрівали в печі. Подекуди мед, який спочатку нагріли, видавлювали через полотняну хустину («катран», «верітка», «полотнєта») – мед проходив крізь полотно і стікав до підставленого начиння, а вощина залишалася.
Більш ефективний спосіб, при застосуванні якого отримували більше меду, – видавлювання за допомогою найпростішого механічного пристрою. На Покутті зафіксовано побутування двох типів пристроїв для видушування меду – пресів. Перший складався з двох колод, скріплених між собою на одному кінці залізним ланцюгом. Нижня колода, яка лежала на двох брусах («пільгах»), мала отвір, куди вміщували спеціально пошитий полотняний мішечок із вощиною («міховина», «рукавець»). Верхня колода була обладнана поршнем-«ковбком», який своєю вагою витискав мед із вощини; його збирали до підставленої посудини. Застосовували тут і дерев’яний стаціонарний прес із вертикальним ґвинтом – «на шрубу», який своєю конструкцією нагадував олійний прес. На Гуцульщині для видушування меду з вощини, яку вкладали у велику бочку («путину»), локально використовували «брай» – довгий і товстий буковий кіл, з одного боку гладко обтесаний, а з другого – з чотирма зубцями. На Бойківщині зрізаний над цебриком мед клали у піч, де він топився; мед, як важчий, падав вниз, а вощина залишалася зверху. У бляхи, в яких пекли хліб, клали мед із вощиною на Гуцульщині. Коли віск розтопився, усе переливали у великий казан – віск як легший опинявся нагорі, а важкий мед – внизу. Віск застигав, його збирали, а мед залишався в посудині.
Пасічники зберігали мед здебільшого в дерев’яному і глиняному начинні. У першому варіанті це були насамперед дерев’яні бочки з клепок із дерев’яними або залізними обручами, місткістю від 20 до 200 л; вони ідеально надавалися для довготривалого зберігання меду – легкі, міцні, дешеві, мед у них не псувався. Матеріалом для виготовлення бочок служила переважно липа, а також інші породи м’якого дерева – ялиця, ялина, явір, сосна, смерека, береза, осика, верба. Дехто допускав можливість зберігання меду в ясеневих, букових і дубових бочках, але загальновідомо, що останні мають специфічний запах, який мед легко вбирає, унаслідок чого чорніє і псується. Зверху бочки закривали накривкою – дерев’яним кружком; це робили після того, як мед «видихався» (з нього випарувалася вода). Мед найдовше зберігався в дерев’яному начинні – липових і дубових бочках, «гелеченях» (маленьких бочівках), «гарчиках», відрах («путні», «коновки»), а також у глиняних глеках. Іноді мед зберігали у скляній тарі. Якщо мед мав стояти довгий час, його поміщали лише в сухе прохолодне місце, переважно в комору, рідше – у льох. Тоді мед не псувався кілька чи кільканадцять років.
XX століття ознаменувалося новими пріоритетами й новими підходами до організації пасічницького життя Галичини. Важливими його подіями стали відновлення Пасічницької секції крайового господарського товариства «Сільський Господар», професійного часопису «Український пасічник» та утворення у Львові першого українського пасічницького кооперативу «Рій», який започаткував становлення українського пасічницького кооперативного руху.
Соціальний статус чоловіка в селянській громаді Галичини Володимир Конопка
Життя чоловіка в Галичині від народження до старості супроводжували обряди, звичаї, регламентували писані й неписані правила. Він був складовою колективу, спочатку дитячого, потім парубочого і наостанок одружених чоловіків. Для кожного чоловіка було важливим здобути та утримувати авторитет серед односельчан, часто внаслідок цього страждали інтереси членів його сім’ї. Соціальний і сімейний статус чоловіка відрізнявся, найвищий мав господар, глава сім’ї чи старший чоловік, дід, і зовсім іншим він був у парубка чи неодруженого чоловіка, вдівця. На це все накладалися і народні уявлення про те, яким має бути «ідеальний» чоловік тієї чи іншої професії, виконуючи ту чи іншу роль у традиційному селянському соціумі.
Слід підкреслити, що у традиційній народній культурі різниця між жінками і чоловіками була наперед визначеною. До середини ХХ століття більшість ознак, такі як зовнішність, поведінка, психологія чи вибір професії, вважалися незмінними. Їх пов’язували із статтю.
Для українського суспільства до початку ХХ ст. притаманні патріархальні установки, що знайшло своє вираження в системі взаємовідносин усередині громади. Насамперед це проявилося в таких аспектах, як урядування, взаємодопомога, судівництво, колективні об’єднання. Питання, важливі для всієї громади, вирішували на сходці, однак право на остаточне рішення мали тільки чоловіки – «добрі господарі».
Хлопчик
Соціальний статус чоловіка формувався від народження. У народних уявленнях надавали вагомого значення моменту зачаття, адже вірили, що в майбутньому це безпосередньо впливало як на фізичний розвиток, так і на психологію (риси характеру) новонародженого. У фольклорних наративах інформація про це здебільшого стосується виняткових моментів, адже, як дуже часто відзначали самі селяни, у пам’ять вкарбовується щось особливе, а не стандартне. Така ж ситуація із практиками, пов’язаними із зачаттям. До дій спеціального (ритуального) характеру вдавалися тільки в разі, якщо не було дітей. Стандартизована відповідь про зачаття: «Як Бог схоче дати, то дасть, а як не схоче, то не дасть», «То як Бог дасть», «Як має бути, так буде», «Що Бог дає, то й то є»[59].
Формувати особистість майбутньої людини розочинали ще на етапі планування і зачаття дитини. Були певні правила, заборони щодо часу, місця, поз, рухів тощо. В окремих місцевостях, за свідченнями І. Ігнатенко, навіть були рецепти «роблення» здорових дітей чи дитини бажаної статі[60]. Якщо ж потомства довго не було, вдавалися до інших ритуальних дій. Зокрема, важливого значення надавали бінарній опозиції «правий / лівий», яка в народній культурі слов’янських народів тісно пов’язана зі статтю: праве – чоловіче, ліве – жіноче. Побутувало вірування, що хлопчиків можна зачати на правому, а дівчаток на лівому боці (Покуття). Достатньо поширеним було вірування про те, що потрібно класти під подушку чоловічий одяг чи певні інструменти для того, щоб зачати хлопчика (Бойківщина, Гуцульщина, Покуття).
Галичани вірили, що дитину можна випросити в Бога. Для цього здійснювали паломництво до Рима, Єрусалима, Києво-Печерської чи Почаївської лаври, з цією ж метою відвідували скит у с. Манява (Богородчанський р-н Івано-Франківська обл.).
Долю і майбутній соціальний статус чоловіка, за народними віруваннями, визначали дії з новонародженим відразу після пологів. Зокрема, сексуальну силу хлопчика, майбутнього чоловіка, визначала відстань, на якій баба-повитуха відтинала пуповину. Загальнопоширеною була практика відтинання пуповини хлопчикові на сокирі, щоб він у майбутньому був добрим господарем (Українські Карпати). Наприкінці ХІХ ст. появився новий варіант, коли відтинали на книжці для того, щоб хлопець був грамотним, добре вчився і в майбутньому здобув авторитет в односельчан не лише як добрий господар, а й людина, до якої можна звернутися за порадою з багатьох питань. Спорадично, аби забезпечити дитині «щасливу долю», плаценту хлопчика закопували під лавою, столом або під покуттю (Західне Поділля, Покуття).
Відомими в Галичині були випадки народження дитини в «сорочці», – це коли дитина виходила на світ у плодовій оболонці, яка не розірвалася при народженні. Коли дитина народжується в «сорочці», то це вважали ознакою того, що в майбутньому вона буде щасливою. Засушену частину з цієї «сорочки» зашивають в одяг новонародженого, і вона виконувала роль своєрідного оберега, який людина має мати при собі до самої смерті (Західне Поділля).
Коли пуповина відсихає і відлітає від новонародженого, то батьки її ховають і зберігають до певного віку дитини (часто до семи років), а потім дають самому хлопчикові розв’язати, адже вірять, що це сприятиме фізичному і розумовому розвиткові дитини.
Важливого значення надавали і першій купелі дитини. Підбір рослин для першої купелі хлопчика дещо відрізнявся від купелі дівчинки. Хлопчикам до купелі клали інструменти, щоб вони були вправними господарями, копійки, щоб були багатими (повсюдно), олівець, щоб добре вчилися грамоти. Коли дитину перший раз клали до колиски, то могли ставити туди певні господарські інструменти, книгу тощо.
Примечания
1
Див.: Голик Р. Культурна пам’ять і Східна Європа: писемна культура та формування суспільних уявлень в Галичині. Львів, 2015. С. 274–275; The Wyth of Calicia / International Cultural Centre Wien Museum; idea for the exhibition J. Purchla, E. Brix. Kraków, 2014. P. 87–119.
2
Грушевський М. Галичина і Україна // Націоналізм. Антологія. Київ, 2000. С. 180–187.
3
Проект «Україна». Австрійська Галичина / автор-упорядник М. Р. Литвин. Харків, 2016. С. 318–361.
4
Історія Львова: у трьох томах / редкол.: Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів, 2007. С. 326–332.
5
Уланов В. Галіция в єя прошлом и настоящем. Москва, 1917. С. 2–8.
6
Лагов В. Галичина. Ея история, природа, населеніє, багатства и достопримечательства. Петроград, 1915. С. 41–56.