Подекуди слов’янські вулики проіснували в пасіках до 1940–1950-х рр., а іноді й 1970-х рр. (с. Тухолька Сколівського р-ну, смт Добромиль Старосамбірського р-ну Львівської області, села Пістинь і Рожнів Косівського р-ну, с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну, села Серафинці і Копачинці Городенківського р-ну, села Бринь і Тенетники Галицького р-ну Івано-Франківської області, с. Мала Плавуча Козівського р-ну, с. Беримівці Зборівського р-ну Тернопільської області).
Крім одинарних («поєдинчих»), у бджолярів побутували вулики на дві («двояки») та чотири («чвораки») бджолосім’ї зі спільними двома чи чотирма стінками, що економило будівельний матеріал (м. Снятин, села Городниця, Передівання і Вільхівці Городенківського р-ну, с. Жабокруки Тлумацького р-ну, с. Перекоси Калуського р-ну, с. Річка Косівського р-ну Івано-Франківської області). Оригінальним явищем була пасіка на 120 слов’янських вуликів Василя Петричука зі с. Бабин Косівського р-ну у 1930-х рр. Його вулики на вісім і 12 бджолосімей мали висоту 2–3 м і були виконані у вигляді архітектурних форм: гуцульської хати, багатоповерхової хати, церков із заломами даху.
Слов’янський вулик на 4 бджолосім’ї. Пасіка св. Миколая у с. Кобаки Косівського р-ну Івано-Франківської області. 2013 р. Фото автора
Українські лежаки – горизонтальні вулики з вузько-високою рамкою (435 х 300 мм) були ухвалені на I з’їзді пасічників України, що відбувся 1918 року в Києві. На територію Галичини українські лежаки, які в народі називали «сторцаками», оскільки їхньою особливістю була наявність вузько-високої стандартної рамки, повернутої на 90°, масово проникли у 20–30-х рр. XX ст. (с. Задубрівці Снятинського р-ну, села Копачинці, Торговиця, Вікно, Серафинці і Незвисько Городенківського р-ну, с. Петрів Тлумацького р-ну, с. Мислів Калуського р-ну Івано-Франківської області). Ці вулики на одну чи дві бджолосім’ї мали переважно 12 рамок. Пасічники відгукувались про них як про зручних для роботи, з хорошим доступом до гнізда комах, до яких дивилися зверху. Український лежак виготовляли з дощок товщиною 25 мм і додатково обшивали зі всіх боків товстими солом’яними матами.
Одночасно з українським лежаком на I з’їзді пасічників України було прийнято стандарт вертикального однокорпусного вулика Дадана з низько-широкою рамкою (300 х 435 мм). У вулику вміщалося 20 рамок, були чотири заставні дошки, засувка для вічка і поличка для бджіл. Доступ до гнізда бджіл був зручний, оскільки вхід був зверху. У Галичині (Покуття і Гуцульщина) даданівські вулики, які в народі ще називали «американи» (їх сконструював американський бджоляр Шарль Дадан), поширилися у 20–30-х рр. XX ст. У с. Джурів Снятинського р-ну Івано-Франківської області ми зафіксували функціонування наприкінці 90-х рр. XX ст. солом’яних Даданів. Ці вулики виготовляли із житньої соломи, прошпареної над вогнем і плетеної на спеціальному верстаті, яку зшивали шпагатом. Зверху оббивали 20-міліметровими дощечками. Вулики стояли на підставці; льоток робили у дні, засувку виготовляли з діркованої бляхи. Усередину йшли широкі даданівські рамки.
В українців Галичини століттями виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найбільш поширеною була порода середньоєвропейської сірої бджоли, з неї особливо виділялася карпатська бджола, яка наприкінці XIX ст. займала домінуюче становище. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у пасіках гуцулів (смт Верховина, села Зелена і Криворівня Верховинського р-ну, с. Брустури Косівського р-ну) з’явилися італійські бджоли («італієнки», «волоські», «желтобрушки»).
Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі – у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, у сусідстві сіножатей, левад із річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників при виборі місця для пасіки. Разом з тим потрібно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати в тихому спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу. Вулики розставляли в один або кілька рядів чи без дотримання певного порядку. У першому варіанті відстань між рядами становила не менше ніж 3 м, а між вуликами – не менше ніж 1 м. Інший спосіб розміщення пасіки – вулики ставили в ряд і накривали спільним дашком або встановлювали як «прибік» до стіни хати чи господарського приміщення.
Поряд із розміщенням вуликів на відкритому повітрі, на Гуцульщині, Бойківщині та Опіллі побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Для кінця XIX ст. були характерні «пасіки», які зводили із семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір» – некрите місце, «яким мухи на пашу ходє». Така пасіка із с. Замагорів Верховинського р-ну експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це невелика будівля, шириною 3, висотою 1,5 і довжиною 8 м, зрубно-каркасної конструкції. Стіни зведені зі смерекових плениць. Оригінальною конструкцією відрізняється двосхилий дах під дранкою – на висоті 1 м від стін влаштовано виріз, призначений для вильоту бджіл. Усередині під стінами, накритими дашком, установлені вулики. Між їхніми рядами утворюється простір (1,5 х 6 м), який забезпечує зручний виліт комахам і роботі пасічника. Майже подібний тип пасіки зафіксовано в с. Криворівня Верховинського р-ну. Близькою до описаної будівлі, що нагадувала замкнуті двори (ґражди), є бойківська пасіка з с. Кузьминець Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області (1920 р.). Тепер вона Львівському скан- сені. Закриті пасіки зрубної конструкції (чотири- і шестикутні у плані) у 1930-х рр. побутували і на Опіллі (села Мала Горожанка, Красів Миколаївського р-ну Львівської області).
Робота на пасіці вимагала використання необхідного пасічницького приладдя. До складу інвентарю, потрібного при догляді за бджолами, належали засоби захисту пасічника (сітки, димарі) пристосування для збирання роїв (помпи, пера, рійниці). Засоби захисту пасічника під час проведення ним потрібних маніпуляцій на пасіці (при розборі бджолиного гнізда з метою перегляду чи вибирання меду) поділяються на пристрої для охорони відкритих ділянок тіла від укусів бджіл і підкурювання їх димом. Здавна ефективним засобом захисту від бджолиного жала вважалася сітка, яка захищала обличчя. Найпростіша лицева сітка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мішковиною, яке одягали на голову; її в Галичині використовували повсюдно. Побутували дротяні сітки й іншої форми. Так, у с. Яворів Косівського р-ну ми виявили опуклу овальну сітку (35 х 26 см), що нитками пришита до полотнища з густої мішковини, довжиною 56 см. У поодиноких випадках вдалося зафіксувати використання волосяних (плетених із кінського волосся), квадратної форми саморобних сіток, які затягалися під шиєю шнурком, із пришитим ззаду капюшоном з білого полотна – архаїчніших, ніж дротяні (с. Джурів Снятинського р-ну, с. Передівання Городенківського р-ну). Лише на Бойківщині побутували сітки з полотна, які натягали на каркас з луба (здертої кори молодих дерев) смереки (с. Тухля Сколівського р-ну, села Розлуч і Яблунів Турківського р-ну Львівської області). На початку XX ст. великого розповсюдження набув інший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом’яний (полотняний) капелюх-сітка, на який спереду надягали дротяну або полотняну сітку. Наприкінці 1930-х років у пасічників досліджуваного терену з’явився капелюх-сітка фабричного виробництва.
Вулик у вигляді хати роботи В. Петричука з с. Бабин Косівського р-ну Івано-Франківської області. Нині перебуває на пасіці св. Миколая у с. Кобаки. 2013 р. Фото автора
У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл у глибину вулика, зменшуючи їхню агресивність. Практикувалося два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння і горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали в руці туго скручену тканину або шматок порохна («порохня», «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум’я, а лише дим. Подекуди (с. Яворів Косівського р-ну, села Задубрівці і Стецева Снятинського р-ну) підкурювали бджіл запаленою губкою і порохном на глиняній підставці, яку підставляли до вулика і дмухали ротом. Цей дуже архаїчний і примітивний спосіб підкурювання бджіл гуцули використовували у 20–30-х рр., а в селах Білі Ослави Надвірнянського р-ну і Микуличин Яремчанської міськради ще навіть у 40-х рр. XX століття.
До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі, які отримали різні назви («димар», «димач», «димник», «дмухало», «коменок», «курж», «кадило», «підкурач»). Так, на Покутті (с. Передівання Городенківського р-ну, села Перлівці і Козина Галицького р-ну), Лемківщині (Сяноцький повіт) та Опіллі (Львівщина) зафіксовано побутування традиційних керамічних підкурювачів у вигляді горшків і дзбанків з отворами для виходу диму. З кінця XIX ст. у Галичині відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися більшою ефективністю дії. У селянських пасіках обстежуваного терену димарі почали з’являтися і поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобні пристрої у вигляді гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мідної гільзи чи переробленого протигазу часів Першої світової війни, з міхом зі шкіри на дерев’яних дощечках. У 1920–1930-х рр. набули розповсюдження фабричні димарі, що складалися з циліндричного корпусу з відкидним верхом і шкіряного міху, за допомогою якого підтримували горіння палива і спрямовували струмінь диму в потрібне місце.
Невід’ємним компонентом пасічницького приладдя була помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привиті на деревах і втікаючі рої. На території Галичини використовувались помпи домашнього виробництва пасічників – різних розмірів, з конструктивно незначними відмінностями, дія яких ґрунтувалася на принципі поршня. За матеріалом виробництва їх класифікуємо на дерев’яні, бляшані і комбіновані. Так, на Коломийщині наприкінці XIX – на початку XX ст. поширення набули великих розмірів дерев’яні «сикавки», уявлення про які дає екземпляр, що зберігається у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського. Це пристрій, довжиною 104 см, який складається з двох частин – круглого полірованого циліндричного корпусу (довжиною 85 см) із наскрізним продовгастим отвором (діаметром 7 см) і поршня з ручкою (довжиною 19 см) на одному кінці і полотняним ущільнювачем на другому. Дерев’яні помпи виготовляли переважно з бузини («бзини») (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На території сучасних Снятинського, Городенківського, Тлумацького, Калуського, Галицького, Тисменицького і Надвірнянського районів Івано-Франківської області зафіксовано побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристрої завдовжки 50–140 см. Денце залізної трубки закривали пробкою з отвором; в останній вставляли бляшаний поршень із діркою, на одному кінці якого навивали клоччя. Спорадично використовували і бляшані помпи фабричного виробництва, а також комбіновані, що складались із залізної трубки з денцем і дерев’яного поршня з гумою, яким набирали воду.
Необхідним атрибутом пасіки було пристосування для знімання бджолиної сім’ї з місця привою в період роїння і перенесення її на місце стаціонарного перебування (у вулик), відоме як рійниця. Пасічники Галичини для збирання роїв використовували як спеціально виготовлені з цією метою рійниці, так і різноманітне поліфункціональне приладдя (кошики, відра, «коновки»). Наприкінці XIX – на початку XX ст. на території дослідження побутували різні види саморобних рійниць, які виготовляли із соломи, лубу, дерева. Одним із поширених типів на Гуцульщині, Лемківщині, Покутті, Бойківщині, Надсянні була солом’яна рійниця («кошиль», «кош», «опалка»), плетена спіральною технікою. Із соломи виготовляли довгий спіральний валок (кіску), для скріплення спіраль обплітали пасмами лика чи лозою. Спіральна техніка плетіння обумовлювала округлу форму рійниці, яка нагадувала перекинутий зрізаний широкий конус, тобто відро, ємністю до 15 л. За свідченням інформаторів, покутські та бойківські бджолярі здавна користувалися рійницями з лубу (переважно липи, рідше горіха) – «коробами», «коробками», «лубом» (села Бортники, Братишів, Петрів і Живачів Тлумацького р-ну, с. Завій Калуського р-ну, с. Павлівка Тисменицького р-ну, села Козина і Тенетники Галицького р-ну Івано-Франківської області, смт Добромиль Старосамбірського р-ну, с. Тухля Сколівського р-ну, с. Нижнє Висоцьке Турківського р-ну Львівської області). Це були круглі коробки з дощаним дном і накривкою, які збоку обшивали ликовою стрічкою. Вони мали різний вміст – від 7 до 12 л. Зафіксований зразок із с. Петрів мав довжину 31 см, ширину 25 см, висоту 35 см, а по зовнішньому контуру охоплював 96 см. З розповсюдженням рамкових вуликів пасічницький інвентар для знімання роїв поповнився рійницями чотиригранної форми з дощок, фанери або товстого паперу, в які вставляли рамки з медом, щоб привабити рій. Це були скриньки з бічною стінкою на засувці, в якій зроблено льоток. Останній закривала тонка дротяна сітка. По обох боках рійниці були отвори для вентиляції. До скриньки прикріплявся шнурок, за допомогою якого її чіпляли на дерево. Побутування описаних рійниць зафіксовано в усій Галичині (Покуття, Гуцульщина, Лемківщина, Бойківщина, Опілля).
Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасічницькі ножі та медогонки. Дані етнографічних обстежень дозволяють виділити на території Галичини два типи пасічницьких ножів залежно від системи вулика, в якому вони застосовувались. Хронологічно давнішим є довгий ніж, один кінець якого загнутий під прямим кутом, а другий – долотоподібно загострений. Серед пасічників він відомий як «правий ніж», «ніж на патичку» (с. Трійця Снятинського р-ну, с. Яворів Косівського р-ну). Цим ножем користувалися в нерозбірних вуликах; зачепивши зігнутим кінцем щільники, їх піднімали догори, потім повертали ніж на 90° і підрубували за потреби. Протилежним кінцем ножа відрізали соти від стінок вулика. «Кривий» ніж (на відміну від «правого») – продукт більш пізнього періоду, що набув поширення наприкінці XIX – на початку XX ст. Він мав довжину до 30 см, загострене з обох боків лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двічі загнуте під прямим кутом (на зразок мулярської кельні), що полегшувало розпечатування щільників і зрізування трутової черви в рамкових вуликах, оскільки рівним ножем це зробити неможливо.
До складу пасічницького інвентарю належить також медогонка – пристрій для здобуття меду зі щільників, не руйнуючи їх. Принцип дії медогонки ґрунтується на використанні відцентрової сили. Основні складові пристрою – центрифуга (коловорот) із хрестовиною для рамок на рухомій основі та корпус, у якому вона розміщується. У середовищі сільських пасічників Галичини медогонка, винайдена в Чехії ще 1865 року, освоюється лише з настанням XX ст. У практиці ведення пасічницького господарства переважно застосовувались медогонки власної конструкції та виробництва. У ході наукових експедицій з’ясовано, що конструктивно цікаві та оригінальні медокачки, що походять із першої половини минулого століття (виготовлені представниками старшої генерації бджолярів власноручно або ще їхніми предками), збереглися практично до наших днів.