Виявлена на Лемківщини курна хата була із с. Ростоцька Пастіль на Великоберезнянщині. У хаті («хижі») раніше проживали три сім’ї, а були лише сіни і житлове помешкання. Піч стояла з лівого боку від дверей, а «челюстями» була повернена до причілкової стіни, до образів. Таке розташування челюстей печі характерне для всієї Лемківщини. Спорадично траплялося й на Бойківщині. Біля печі вмонтований «піл» («постіль»). Спали і на лавках, а влітку і на сіні в стайні. Між двома сволоками («герендами») прибита жердка («дручок»). Великий поздовжній сволок називали «грєдкою», а три, розташовані упоперек, – «герендами». На «грєдці» вирізано хрест. Біля печі навішений «ложник» для ложок, поряд – сільничка. Над полом на стіні прибита одинарна полиця, яка утримувалася на вбитих дерев’яних гаках. На куті з’єднання двох лав стояв масивний стіл-скриня («стул»), фасадна частина якого була рясно різьблена.
Яків Головацький, мандруючи зі Львова 1933 року по Галичині, зупинився на ніч у м. Миколаєві, що входить до меж Опілля, у хаті міщанина, житлову частину якої описав так: «Мій господар був одним з багатших міщан; дім дерев’яний, кладений з ялового дерева, зовні вибілений, а всередині у світлиці тесані стіни. На стіні від ікони Розп’яття, Матері Божої і св. Миколи, мальовані тутешніми народними художниками. Над дверима й над лавою полиці з полив’яними мисками й циновими тарілками; в куті за піччю, на ліжку, сінник з соломою, накритий білим простирадлом, і сім подушок. Перини нема, бо галицькі українці вважають це непотрібною розкішшю: перини не знайдеш навіть у найбагатшого міщанина чи селянина. Зате євреї та шваби (німці-колоністи), навіть найбідніші, не можуть обійтися без перини… По другому боці сіней – так звана курна хата, у якій дим з печі не виходить комином до сіней, а валить прямо до кімнати, де висить над головою, як хмара, і крізь малий отвір у стелі виходить на горище. Цей незручний спосіб усе-таки потрібний, а на думку тутешніх людей, необхідний при сушінні льону та конопель, які розстеляють на обтесаних балках, так званих грядах, та при вудженні ковбас, сала, цибулі й т. д.»[35].
Найважливіше місце в курній, напівкурній та з опаленням «по-білому» («по-чистому») хаті на всій території Галичини посідала застільна, тобто причілкова стіна хати, на якій уздовж навішували ікони. Перед іконами висіла лампадка або маленька поличка зі свічкою Це було найбільш шановане місце, свого роду хатній іконостас, який задовольняв духовні потреби в повсякденному житті мешканців. Кожну ікону, за винятком курних хат, у яких під час палення в печі дим розходився по хаті і вився попід стелею на висоті вікон, старалися завішувати вишиваними рушниками. Між ікони закладали освячене зілля, головки маку, колоски жита, гілочки калини, а на Гуцульщині – ще й писанки, топірці, тобівки, весільні калачі.
У розташуванні репрезентативної стіни з іконами до сходу-півдня, печі – захід-північ пов’язаний в уявленнях мешканців хати із будовою Всесвіту. Місце стола в цій святковій зоні було дуже почесним. На ньому завжди мав лежати хліб, прикритий рушником. За стіл завжди першим сідав господар хати, поряд нього по старшинству – інші члени сім’ї. Під час весілля молодих садили на лаву за столом попід ікони. Стіл першим заносили в новозбудовану хату. Якщо сім’я з певних причин залишала хату, то стіл залишали на місці, примовляючи: «То господар хати, не можна рухати». Під час похорону стіл правив за вівтар.
Одним із символів української хати була скриня, що характерно і для галицького краю. Оспівана в піснях, казках, переказах, вона вірно служила домочадцям. Із скринею, крім суто практичного її використання, пов’язані матеріальні статки і духовне життя мешканців, особливо дівчат, які готувалися вийти заміж. Повсюдно в Україні, попри те, що мальована, різьблена чи кована скриня коштувала дорого, батьки все ж купували її дочці як частину весільного посагу. На Бойківщині майбутня дружина вивозила скриню з рідної хати «як минуле дівоцтво своє, як частину могутнього родового вогню, звичаєвих устоїв, духовних і моральних засад». Та скриня якоюсь мірою стане її символічною хатою, і коморою серця, і фундаментом нової сім’ї, нової родини. У ній, зокрема, вона зберігатиме й пахуче зілля («бразолець»), і йорданське каміння у ній складатиме, і пупчики своїх майбутніх дітей, щоб як виростуть, самі їх порозв’язували (при цьому промовляється: «розв’яжи розум»).
Одночасно з будівництвом курної чи напівкурної хати виготовляли облаштування та обладнання інтер’єру, яке складалось із вбудованих і напіввбудованих меблів: лав, постелі (піл), стола, скрині, жердки, мисника, ослонів, гряд тощо. Наприклад, у курній хаті монтували лави – передню, вздовж фасадної стіни, і бокову, вздовж причілкової. Часто основа лави спиралася на підставки, вимурувані з глини, каміння і глини, кругляків із відрізка стовбура дуба, смереки, граба або колених із стовбура і тесаних сокирою прямокутних «ковбанів», які з’єднували із зрубом хати або вкопували в долівку. На такій лаві спали члени великої сім’ї, на ній займалися різноманітними господарськими справами. Частіше за все на лаві ґазда ремонтував взуття, жінка шила, вишивала і пряла. На передню лаву інколи ставили бокову дошку мисника, відро з водою. Місце на лаві навпроти стола вважалося почесним. У неділю і релігійні свята лаву застеляли домотканим полотном чи «доріжками».
Своєрідністю внутрішнього вигляду інтер’єру Галичини визначається також вирішенням таких елементів хати, як стіни. Наприклад, стіни хати на Гуцульщині найчастіше відкриті з обох боків і тільки в середині житлового приміщення, зведеного із колод, стіни мастили глиною або тинькували. Стіни, зведені у зруб із протесаної деревини, у помешканні гемблювали. Таку хату гуцули називали двояко: «мита хата», «гиблена хата», Стіни й стелю хати кожна господиня мила два-три рази на рік. Спершу промивали гарячою водою, потім – розсолом із квашеної капусти (вбиває шашіль і комах-паразитів) і ще раз холодною водою. Стіни з протесаної деревини мастили білою глиною, а у середині ХХ ст. білим вапном. Стіни з колод усередині хати тинькували («мащена хата»), мазані стіни білили також вапном і білою глиною. На стінах розвішували різноманітні прикраси.
У тих бойківських хатах, де стіни були заввишки 3 м, їм надавали нахил усередину. Їх не білили, а тільки мили, т. зв. «мита хата».
Піч у хаті, с. Мшанець, Старосамбірський р-н (Бойківщина).
Варто зауважити, що в зазначений період найдовше курне і напівкурне житло функціонувало на Бойківщині та Лемківщині і спорадично траплялося на Гуцульщині, Покутті, Опіллі, Надсянні та підгірській частині Українських Карпат. Наприклад, хата, побудована наприкінці ХІХ ст. у с. Велике (Старосамбірщина) Надсяння, первинно була курною. Переобладнана у курну в 30-х рр. минулого століття, у якій демонтували курну піч і побудували нову, з комином, дим із якої виходив у сіни. Розташування облаштування та обладнання було характерним, як і на всій території Галичини. Характерною ознакою були локальні назви предметів та їхніх складових. Скрині в основному були на дерев’яних колесах, розписні; зрідка траплялися різьблені, які закуповували в майстрів із Бойківщини. Колиски первинно були підвісними, їх плели з лози або збивали з дощечок, а в 40-х роках ставили на землю.
Такі зміни в опаленні вплинули на облаштування, обладнання та оздоблення хати. Замість нерухомих лав виготовляють пересувні, без опертя або з опертям і підлокітниками – так звану лаву-канапу, лаву-«шафарню», лаву-«бамбетль».
З виведенням диму поза межі житлової кімнати жердки декорують навішуванням на них різнокольорових тканин, вишиваних рушників, ліжників, верет, килимів, святкового одягу або просто все це тримають у скрині, яку занесли з комори до хати.
У такий перехідний період відбувалися зміни в облаштуванні. Нерухомі «поли» («постелі») витісняють переносні, доволі прості за формою, розмірами та з’єднаннями дерев’яні ліжка. Дитячу колиску встановлюють на землі, з’єднуючи її з додатковими стаціонарними пристосуваннями. Змінюються розміри, форма, функції мисника. Часто замість скрині використовують шафу. Хату освітлювали гасовою лампою зі склом замість примітивного каганця. Як гас, так і лампи зі склом коштували дорого. Але із збільшенням їхнього промислового виробництва у 20–30-х рр. ХХ ст. вони поступово стали набутком у кожній хаті. Але навіть і напівкурне житло галичанина справляло недвозначне враження. Ось як описує хату 1826 року із с. Суходіл на Перемишлянщині (яке етнографічно в зоні Опілля) письменник Іван Керницький, який вимушений був емігрувати до США у 40-х рр. ХХ ст.: «Місто комина стоїть чубате бузькове гніздо. Дим з-під бовдура мандрує собі на пекарню, звідтам до сіней, з сіней на вишку, а з вишки шпарами тікає на вольний світ. Димом перепоєний тут кожний кілок, кожна стеблинка. Димом пахне ціла хата. На вишці всі крокви і банти густо присипані сажею. Як стукнете дверима, та сажа паде вам на голову. Двері важкі, скрипливі, з деревляним засувом. За дверима, на кілочку, висять торішні посвячені вінки. Під стріхою позатикані “Божі листи’’ і старі, цісарські корони. Якщо хочете ввійти в світлицю, то напевно стукнетеся лобом до низенького одвірка. Ваші очі, що привикли на дворі до ясного світла, зразу не побачать тут нічогісінько. Крізь малі віконця, прислонені черешневим віттям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цікаві, соняшні зайчики. Аж пізніше ви запримітите зараз біля дверей здоровенну піч, що з усякими грубками, а припічками, а запічками розсілася як печериця на пів хати. Коло печі звисає від стелі довга жердка, а на ній всі хатні достатки. І дідова полотнянка, і бабин кожух, і Орисині черевики “на корках’’, і Михасеві жовті мешти… Широка постіль застелена білим рядном, а копиця з подушок сягає аж до самої стелі. На цій постелі прийшло на світ багато крепких Маланюків. А на тій дубовій лаві клалися на вічний сон їхні батьки… Но отсій скрині, залізом кованій, світилися за їх душі воскові свічки, а дяки читали псальми… Сіру, задимлену стелю піддержують три соснові трами. Поміж щілинами, що поробилися в трамах, переховує Сенько Маланюк найцінніші свої документи: податкову книжку, кобилячу лєгітимацію і позови зі суду. На середущім трамі видовбаний Хрест і Боже Провидіння, а збоку такий напис: “Благослови Господи дом сей і живущі в нем раби Божія Йоана Маланюка і жену його Катарину. Дня 15. апріля 1826 года’’. Попід стелю рядочком навколо світлиці поприбивані образи. Усі в порохнявих рамах, вкриті порохом і павутинням. Сновигаються по них павуки та влізливі мухи. Святим угодникам від старости почорніли світлі обличчя й померкли очі. Кожний образ пообтиканий з усіх боків ще малими образочками, так, що всіх святих, менших і більших, можна тут начислити до двіста. Між св. Варварою а преподобним чудотворцем Миколаєм висить одна, дуже сумна картина. Намальований тут небіщик Франц-Йосиф…»[36].
Облаштування бойківської напівкурної хати на початковій стадії її реорганізації ще мало чим відрізнялося від курної. Адже зміни відбувалися поступово, що залежало передовсім від матеріального становища мешканців хати. Наприклад, ось як виглядало облаштування та обладнання напівкурної хати, збудованої в середині ХІХ ст. (раніше курної) у с. Семечів (Долинщина). Раніше в хаті була долівка («натік»), реконструюючи житло намостили підлогу. Напівкурна піч розташовувалась з лівого боку від вхідних дверей. Дим виходив у сіни. Біля печі, у тильній стіні, прорубане маленьке віконце («запічне») 30 × 40 см, яке слугувало для огляду городу, саду. «Піл» замінили на дерев’яне ліжко («постіль»). Жердки і грядки зняли. Уподовж фасадної та тильної стін на своєму традиційному місці стояли нерухомі лави. Стола, який стояв у куті між лавами, перенесли до мисника-шафи («шамбарок»), який замінили на шафу-«креденс». Уздовж причілкової стіни набили поличку-рейку, на якій виставили кольорові ікони на папері та в рамах, під кутом. На Івана Купала за ікони запихали свячене («тучне») зілля – по дві стеблинки за кожну. Потім це зілля вкидали у воду, коли перший раз купали дитину, щоб «тучне» (здорове) було. Або давали його худобі, щоб ліпше виглядала та молока багато давала.
На Гуцульщині в с. Соколівка (Косівщина) до печі, з виведенням диму в сіни, у 30-х рр. ХХ ст. почали примуровувати відкриту плиту. Тоді ж монтували подвійні вікна. Підлоги настеляли скрізь. Уподовж тильної і фасадної стін звисали жердки: «верпеч» – над піччю, «вервікон» – понад вікнами. Замість полу ставили дерев’яне ліжко на високих ніжках. У будень його застеляли веретами, ліжниками. Подушки були лише в заможних селян, а бідніші підкладали під голову кептар або ліжник. На свята стіл застеляли «взірцевою» скатертиною з вишивкою, у будень – простою без вишивки. За Австрії ікони («образи») вішали похило, наставляли на рейку і на шнурочок до цвяшка у стелі, а за Польщі – рівно до стіни. По стінах навішували розмальовані тарелі і горнята. На центральний сволок клали хліб, на Різдво і Великдень – калачі. Переобладнуючи стару дерев’яну курну хату, її зсередини оббивали ліщиною («ліскою»), тонкою дранкою та поверх мастили рудою глиною, змішаною з піском, кізяком та дрібно нарізаною соломою. Стіл робив сільський столяр, який уже виточував ніжки, хоча інколи це робив на чотири грані. Спереду в царговій частині стола робили дві шухляди. Якщо стіл був завдовжки 2 м, то його називали «гостинним». У стола-скрині, який ще залишився із курної хати, ніжки («лаби») не різьблені, а тільки передня частина. Біля вхідних дверей замість мисника навішано мисник-шафу, а понад дверима утримувалася полиця «з хвостом», поділена на п’ять віконець, у які вставлені розмальовані фаянсові тарелі. Підвісну колиску замінили на стоячу. Світили гасовою лампою, рідко – каганцем.
Продовжуючи аналіз інтер’єру гуцульського народного житла кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., яскравим прикладом стане опис швейцарського мандрівника Ганса Цбіндена «Мандрівка по гуцульських горах», здійснений 1933 року, стосується напівкурного житла: «Низенькими, заледве півтораметровими дверима, начеб призначеними для карликів, входимо до хоромів, звідки веде вхід до двох кімнат із одної та другої сторін. Більшість гуцульських хат складаються з цих трьох приміщень. Побілена глиняна піч – висунена далеко на середину; посеред неї отверта челюсть, що служить за вогнище, а над нею стоїть широкий, дивної породи виступ. Двоє чепурненьких та гарних дітей виглядає цікаво з-за печі, де в них своя лежанка та свій потайний куток; там панують казкові настрої та живе жахливий світ примар. Вздовж стіни стоять широкі лавиці, що служать рівночасно за ліжка. Справжніх ліжок майже нема. Ці лави застелюють ґаздині товстими вовняними ліжниками, із прекрасними фіялковими, темно-зеленими та чорними взорами, що їх самі тчуть на своїх таки верстатах. Тут висять образи святих, деякі мальовані на склі. На полицях, вздовж стін, понакладані миски і жбанки, прикрашені різними фігурними й орнаментальними взорами, а деякі із зображенням церков із численними банями, що скупчуються, наче якісь орієнтально-фантастичні небесні міста. Прекрасно виглядає чистенька дерев’яна стіна із золотим відблиском. Верхні круглі бруси, перепиловані наздовж пні, творять внутрі гладку, мов гембльовану, щільно збиту поверхню; ніхто й не пізнав би, що це проста сокирняцька робота. Біля вікна стоїть коливорот, а на лавиці куделя та веретено. Тчуть і прядуть самі гуцулки, давніше вони ще й забарвлювали вовну рослинними та земними фарбами».