Господиня – Параска Павлюк у своїй хаті біля печі. Косівський р-н, Івано-Франківська обл. 27 вересня 2005 р. Фото Михайла Матійчука
Як уже зазначалося, напівкурні хати на Західному Поділлі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. не були рідкістю, хоч у зазначений період тут переважали житла з опаленням «по-білому». Яскравим прикладом їхнього побутування є матеріали, викладені в дослідженні Івана Мартинюка «Моє рідне село Ценев у Бережанщині», що вийшло друком 1976 року в Нью-Йорку. Дослідник досить детально описує внутрішнє облаштування та обладнання помешкання. Наведемо окремі фрагменти з цієї праці, які так яскраво ілюструють інтер’єр селянської хати того часу: «У поздовжній стіні було два вікна, звернені до півдня, а в причільних стінах по одному меншому віконцю. Двері відчинялись і зачинялись на дерев’яних чопах і мали дерев’яну засувку-воронку. У хаті у вздовжньому напрямі виднів інколи вирізьблений сволок, на йому лежали сволочки. За сволок часто-густо застромляли кужелі, мотовила, Йорданське кропило тощо. В новіших хатах на сволоках були вирізьблені кирилично-слов’янським письмом написи, яка родина й котрого року довершувала цю будівлю. Біля хатніх дверей при стіні стояла глиняна піч, що складалася з таких частин: бапки, бовдура, верхниці, припічка та грубка, у якій держали вугілля й попіл, так зв. каглою, до сіней і відтак на горище, “вишку’’, отже в хаті не бракувало густого диму. Не без причини такі хати звали “курними’’. В старих хатах взимку огрівали так зв. грубою, що мала невеличкий отвір у сінях; палили в ній солом’яними скрутлями. Коли ще не було сірників, добували вогонь з поміччю кресала із твердого кременя і губки. Із кременя іскра падала на суху губку, відтак її роздували і здобували вогонь. Вдавнині селяни розпалене деревне вугілля завивали у шматинку, клали до горщика і так переносили з хати до хати… Новий стиль сільської хати не відбігав далеко від старого: усунено стару грубу, переділено сіни на дві половини, так зв. сіни й сінки, тобто кухонку, в хаті поставлено огрівальну піч із залізною плитою, на якій варили страви. Проте в самій хаті залишалася та сама простота: звичайний стіл, скриня, де зберігали святковий одяг, полотна й жіночі нашийники, медальйони і коралі, при стінах лави, при столі – ослін; в кутку причільної стіни стояло ліжко – пріча, на йому спали батьки, а решта родини спала до долівці. Постіль накривали білою, іноді мережаною веретою власного виробу. Зверху лежали горою подушки, приоздоблені гарною вишивкою. Над постіллю на жердину вішали одяг. У тому часі не було в Ценеві ні одної хати, що мала б дерев’яну підлогу; долівку вимазували жовтою глиною, підмітали березовою мітлою. Хатнє сміття виносили лише перед заходом сонця. Скрині здебільша фарбували вишневою, іноді темнозеленою барвою. Ключі від них держали господині. В кутку біля дверей стояв мисник, в якому переховували ложки, миски та молошники, а поруч мисника – цебрик, в якому мили посуд. В кутку стояли мітли, коцюби і лопати, взимі були ще прислиці, кожілки, мотовила, на які господині мотали прядиво. Причільна стіна була заповнена образами, перед якими вранці і ввечері молились. Понад дверями висіла полиця з дереворитним передком, на якій завжди лежав хліб. У молодих людей була ще в хаті колиска, в якій виколисували селяни своїх дітей».
Інтер’єр житла Західного Поділля (с. Заздрість, Теребовлянський р-н)
Розташування предметів облаштування та обладнання в інтер’єрі народного житла Покуття характерне для всієї території Галичини. Відмінності спостерігаємо в декоративному вирішенні: різьба на дереві, тканинах, керамічних виробах, архітектоніці опалювальних пристроїв, у формах предметів облаштування та обладнання, їх кількості тощо. Слід наголосити, що предметне заповнення, форми меблів – як, наприклад, скринь, – їхніх форм різьблених деталей дитячих колисок, жердок, сволоків, тканин тощо, особливо низинної частини лісостепової Косівщини, а також Коломийщини і Снятинщини, є характерним із вирішенням інтер’єру народного житла Гуцульщини.
На Покутті, у селах Росохач, Вільхівці (Городенківщина), якщо хата складалася з двох житлових помешкань, то в тій, що жили, означували «стара хата», а у якій не жили, залишали чистою – «нова хата», або «перша хата» – «друга хата», «вища хата» – «нижча хата», «хатчина» – «хата». Дим з печі виводився через каглу в сіни, а звідти підіймався на горище і через отвір у солом’яному даху, який не зашивали сніпками, званий «димник», виходив назовні, розповідала респондент Павлюк Катерина, 1921 р. н. Невелике віконце, вмонтоване біля печі, на тильній стіні називали «затильне», на причілковій – «причілкове», на фасадній – «переднє», «основне». Ікони розвішували вподовж причілкової стіни. За них на Трійцю затикали квіти («ружі»), за сволок – квіти-«паничі», а на землю настеляли листя з явора. Піч і припічок у будній день застеляли білою веретою, а «писаною», або ще звали «павучкою», на якій поєднували кольори, чорне з білим, коричневе з червоним. Лави в будень не застеляли, а у свята на них стелили «налавники». Постіль застеляли «павучковими» веретами. Зверху наставляли 4–5 подушок, «пішви» яких ткали на верстаті чорними і білими нитками Їх наставляли лише на свята, а в будні тільки білі були. У «хатчині» була лише кухня, а в «хаті» піч і кухня. Молоді спали в «хатчині», а старші в «хаті». Взимку спали всі у хаті, «тому що тато мали пів-морга лісу і шкода було нищити на дрова. Тоді на печі спали старші, діти на припічку по двоє. На постелі спали до п’яти осіб – батько, мати і троє дітей. Стеля раніше була кладена з дощок. Її називали «мита стеля». Перед Різдвом, Великоднем, коли білили, то тоді і мили. Брали шмату і в щось воду. Товкли цеглу молотком або сокирою на мілко дуже. Мийку вмокали у воду, потім в цеглу і так терли. Це робили тільки жінки. Піч раніше мама мастила щосуботи, і тільки біля комина, де дим виходив, і там де спали. Я на комині раніше виробляла квіти з «мандебурки» (картоплі). На ній ножиком вирізувала якусь квітку. У жидів купували фарбу різних кольорів, яка розводилася на воді. То розводила у мищинках. Потім «мандебурку» вмокала у якусь і притуляла до комина. Комин міг бути білим або рожевим, а по ньому квіти. А сам виступ на печі («опецок») малювала зеленою. І до низу також зеленою. А двері, лаву, стіл, вікна мили водою. Коли донька виходила заміж, батько «винував» її новим куфром. Їх раніше робили на коліщатках, але вони не рухалися, а були і без коліщат. Їх не малювали, фарба дорого коштувала. У хаті колись стояв «царок» (мисник) з «шафою» знизу. А зараз кажуть креденць. Колиски раніше не плели, а колисали дитину в кориті, що для тіста на хліб була. А вже по війні то плетені привозили до нас гуцули і торгували за зерно. В колиску настеляли солому або сіно, а зверху кептарик. А більше то були колиски з дощинок і побічниць. Їх зачіплювали під сволоком або до жердки над постіллю, щоб зручно було колисати вночі. Хату освітлювали каганчиками, у які заливали нафту. Світили і «скипками», які робили із грубих стебел коноплі. Стебла мочили у воді, витягали, сушили, обдирали шкірочку і палили. Їх називали «коловатниці». Тато тримали ту «коловатницю» біля мами, коли вона щось робила в хаті, коли було темно.
Отже, наведений матеріал з усіх теренів Галичини дає підстави стверджувати, що традиційний інтер’єр народного житла українців цих етнографічних районів має спільні риси у плануванні внутрішнього житлового простору – розташуванні печі, облаштуванні та обладнанні, що є характерним для загальноукраїнського простору. Водночас кожний етнографічний район має свої локальні особливості, які виокремлюють інтер’єр народного житла з-поміж інших. Це залежало насамперед від природно-географічного середовища, соціально-економічного розвитку, етнокультурних контактів з іншими етносами краю.
Традиції трудової взаємодопомоги. Роман Тарнавський
Висвітлення питань, пов’язаних із традиційним громадським побутом етносів, завжди було одним із пріоритетних завдань для з’ясування їхньої культурно-побутової самобутності. Особливого значення при цьому народознавці надавали дослідженню таких звичаїв, як толока (скликання гурту односельців для виконання термінових трудомістких робіт) і супряга (тимчасова кооперація господарів, найчастіше двох сусідів, які не мають достатньої кількості робочої худоби або реманенту, через що об’єднуються для почергового виконання певних робіт), які ґрунтуються на добровільних засадах відробітку.
Локальні особливості звичаїв трудової взаємодопомоги можна чітко простежити за матеріалами з різних етнографічних районів чи підрайонів, які різняться, зокрема, природно-географічними умовами (адже вони впливали на специфіку традиційно-побутової культури). У цьому контексті важливим є дослідження вказаних звичаїв на території Галичини, яка, з історико-етнографічного погляду, включає галицькі частини Лемківщини, Бойківщини і Гуцульщини, Покуття, Опілля, Надсяння, галицьку частину Волині та Західне Поділля.
Толока і супряга були найважливішими формами трудової сусідської взаємодопомоги на теренах Галичини у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Вказані звичаї мали багато різновидів, які систематизуємо за виконуваною роботою на дві великі групи: взаємодопомогу під час будівництва і взаємодопомогу під час сільськогосподарських робіт. Останню з них, – на основі народного господарського календаря українських селян, – можна поділити на весняні, літньо-осінні та зимові роботи. Своєю чергою, усі толочні роботи можна систематизувати також за статево-віковим критерієм їхніх учасників: переважно чоловічі, жіночі, молодіжні та мішані. Поширеність і специфіка тих чи тих різновидів трудової сусідської взаємодопомоги на різних теренах була спричинена природно-географічними умовами, місцевими традиціями.
На основі аналізу джерел, у тому числі польових етнографічних матеріалів, можемо твердити: на території Галичини термін «толока» (на Покутті та Західному Поділлі відома й така його форма, як «клака») у значенні трудової сусідської взаємодопомоги поширений нерівномірно, і передусім на теренах, де переважало каркасне будівництво – «з дерева, глини та соломи» (виготовлення глиняного замісу та глиняно-солом’яних вальків, зведення споруди з їх використанням). Натомість на території переважання зрубного будівництва слово «толока» у значенні трудової сусідської взаємодопомоги вживали рідко (найчастіше для позначення допомоги під час валькування глиною стелі): замість нього вживали слово «поміч» (наприклад, на Бойківщині) або словосполучення «на охоту» (на більшій частині Надсяння). На означання трудової сусідської взаємодопомоги під час більшості сільськогосподарських робіт у Галичині використовували різні локальні назви, наприклад «комашня», «чистилі», «сікалі», «боболущики», «піродрахи» тощо. Виняток становили жнива. Проте слово «толока» вживали для окреслення жнив у фільварках, тому таке явище є, скоріш за все, пізнього походження.
На означення супряги як звичаю трудової взаємодопомоги в Галичині побутували іменники «спрягання», «спілка» тощо, а також їхні дієслівні форми («спрягатися», «спілкуватися»).
Будівництво – одна з найбільш трудомістких і витратних робіт у житті селянина, вимагало взаємодопомоги між представниками сусідської громади: супряги – під час транспортування будівельного матеріалу, толоки – під час зведення жител і господарських споруд. Особливості взаємодопомоги під час будівництва на різних українських етнічних землях залежали від його техніки, пов’язаної, у тому числі, з будівельним матеріалом.
На Гуцульщині, Бойківщині та Лемківщині, де переважало зрубне будівництво з кругляків, «плениць» чи брусів із дерев хвойних порід, основні роботи виконували майстри-будівельники. Сусіди допомагали виконати певні підсобні роботи. Найпоширенішою взаємодопомогою під час будівництва на цих теренах було транспортування будівельного матеріалу.
На Бойківщині ґазда, який планував будувати нове зрубне житло, просив односельців допомоги під час перевезення деревини з лісу на місце майбутнього будівництва. Мешканці села, які мали таку можливість, їхали «за добре слово» по дерево й звозили його, а ґазда частував їх, і обов’язково – горілкою. Допомогти привезти колоди («кльоци») могло прийти до 15 «фірманів». Для транспортування будівельних матеріалів селяни часто вдавалися до супряги, адже тягти колоди одній тварині було важко. Якщо господар купував уже збудовану хату, яку потрібно було розібрати на деревину, чи розбирав старе житло, щоб на його місці збудувати нове, родичів і сусідів скликали «валяти хату».
Після звезення будівельного матеріалу на місце будівництва визначали день закладання підвалин («закладщини», «заклащина», «закладини»). Зазвичай, «заклащина» припадала на суботу чи п’ятницю, і в жодному разі не на понеділок, який вважався важким днем. Це була перша колективна робота під час будівництва – відбувалася толокою за участі мешканців «кутка» села. Після закладання підвалин господар частував майстрів і їхніх помічників. Цікаво, що на Бойківщині в давнину це частування робили на передній підвалині, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – на столі, поставленому посередині ділянки, призначеної для майбутньої будівлі. Бойки вірили: що кращою буде ця гостина, то більше достатку буде в новій хаті.
На Покутті стіни хат зводили з «кругляка» чи «у вугли» (в зруб), або «у заміть» (в стовпи). З обох боків їх обмазували товстим шаром глиносолом’яного замісу. Побутували й «биті хати» – будівлі з глинобитними стінами. Для будівництва з використанням глини покутяни скликали «толоки». На теренах контактної зони Покуття і Бойківщини будівництво з дерева здійснювали майстри-спеціалісти, а «толокою» родичі та сусіди допомагали під час валькування глиною стін і стелі: «Помагают хату будувати. То – «толока». […] Хати з дерева будували. В нас так: стіни обмазані і знадвору, і зсередини хати. Сусіди приходили помагати глину місити. Кіньми місили: зроблять таку яму, кінь там ходить і ногами місить. А як нє, то люди ходять і ногами глину місять» (с. Росільна Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.)[37].
На Надсянні, де у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. переважала зрубна техніка будівництва, а зрубно-каркасно-дильоване будівництво зі соснових пластин застосовувалося спорадично, селяни йшли «на охоту», скликали «поміч», здебільшого, для заготівлі деревини і звезення її на місце будівництва, а «толоку» влаштовували для виготовлення глиняного замісу і валькування ним стелі («повали»): «Будувати помагали, то «толока»: зі села хлопи сходилися, їх просили на будову. Повалу глиною мазали. То сусіди приходили глину місити. І стіни тинькували глиною. Мазали хату і зверху, і зсередини, як хто хотів. І то толока була» (c. Ятвяги Мостиського р-ну Львівської обл.)[38].
На теренах сусіднього Опілля, де переважали каркасно-вальковані будівлі, були поширені «толоки» під час зведення житла і господарських споруд: «щоб не чіпало землі», на неї насипали полову, на якій місили глину; жінки «толочили» вальки, перекручуючи солому з глиною на дошці, а чоловіки заплітали ними каркас стіни.
На Західному Поділлі у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. переважало каркасне будівництво із глиняно-солом’яних «вальків» («балабухів», «галамуців»). «Балабухи» й «галамуци» відрізнялися за розміром і формою: перші були кулясті, діаметром до 15 см, другі – видовжені й завдовжки до 30 см. Для звезення дерева, каміння та інших будівельних матеріалів, виготовлення глиняно-солом’яних «вальків» і зведення з них жител і господарських споруд обов’язково скликали «толоку». На глиняні роботи кликали від двадцяти до п’ядесяти осіб. Поблизу місця будівництва викопували неглибоку яму, до якої засипали глину, пшеничну полову чи «трину» (дрібну солому), заливали воду й заводили коня, який мав перемішувати їх. Чоловіки подавали готовий заміс жінкам, які м’яли у ньому житню або пшеничну солому, формуючи «вальки». Готові «вальки» чоловіки заплітали за патики каркаса стін. Відтак, як звели стіни, готували інший глиняний заміс – з глини, полови, води і висушеного кінського кізяка («коняків»). Цю суміш місили ногами толочани, переважно жінки. Нею вирівнювали стіни й чекали, щоб вони добре висохли. Хату «толокою» могли завалькувати за два-три дні.