От тільки де саме шукати цього сміливця?..
Підліткові раптом стало дуже сумно і якось незатишно. Ті нещасні кияни – такі самі, як він, як його батьки та знайомі, загинули лютою смертю, захлинувшись топким смердючим мулом, таким же чорним, як намальовані на стінах собору хмари, на яких юрмилися грішники. Вони потребували лише одного – щоб живі згадали про їхні муки. Спартак сам, добровільно вирішив зібрати відомості про ту трагедію, заради цього навіть вбив свій Страх…
І що ж?! Виявляється, перше-ліпше егоїстичне бажання – повправлятися в точних науках заради вступу до КПІ – змусило його припинити пошуки. Егоїст він, жалюгідний егоїст!.. Бо хто ж іще розпитає переляканих дорослих про трагедію, як не він?
А може, у 1968 році хлопець все ж не добив остаточно свій Страх?! Отож тепер він по-справжньому злякався… А звістка про смерть композитора Івасюка взяла та й виявила цей переляк.
Отже, він не герой?! Він усе ж таки боягуз і не здатен вирости достойним свого прадіда, якого незнайомі люди називали святим. Боягуз, боягуз…
Але ж КДБ таки справді вбило композитора Івасюка за його пісню! То що ним керує: недобитий Страх – чи все ж таки роками вироблена обережність?.. Може, це просто знак долі. Йому просто треба все наново зважити, прорахувати варіанти, обрати новий напрям пошуків…
– Чадо!
А може, пошуки все ж таки варто припинити?..
– Чадо, храм невдовзі зачиняється.
– Га?..
Спартак озирнувся й побачив за огорожею позаду себе якогось ченця… чи не ченця?! Гм-м-м… Шкода, що він не розбирається в їхніх святих чинах, бо улюблена «розумна» атеїстична книжечка «По ту сторону тайны» не має відповідних ілюстрацій. Треба на майбутнє подумати, як заповнити такий очевидний пробіл у знаннях.
– Повторюю: ми невдовзі зачиняємося. Якщо тобі щось треба – кажи або роби зараз. Якщо ж просто так стоїш… Перед вечірньою службою храм потрібно прибрати, у нас діють певні правила.
– Та у мене, знаєте… – почав Спартак, як раптом заткнувся на напівслові й розгублено спитав: – Батюшко… чи я не знаю, як там до вас звертатися?..
– Диякон Агапіт.
– Ну-у-у, гаразд… хай буде диякон. Так.
– Я не розумію, чадо…
– Перепрошую, а ви тут давно?
– В храмі? Зранку, власне.
– Та ні, не сьогодні, а загалом… Років одинадцять-дванадцять тому…
– О-о-о, та на той час я ще в семінарії навчався.
– Точно! Мама мені саме так і сказала: це семінарист.
– Мама?.. Наскільки я зрозумів, це про твою матір йдеться, чадо?
– Про мою. Агатою її звуть. Але це тут ні до чого. Просто мама тоді в храм цей заїхала свічку поставити, я з нею разом був. І я вас пам’ятаю. Оце…
І Спартак обережно вказав на ліву щоку диякона та додав коротко:
– Родимка тут у вас.
– Гм-м-м… Ач, куди загилив, – мугикнув той. – Хтозна, що там було дванадцять років тому… Навіщо тобі в минулому порпатися? Я тебе, чадо, про теперішнє запитую: про що ти зараз дізнатися хочеш? Не дванадцять років тому й не десять, а зараз.
Ці слова так ідеально відповідали думкам Спартака, що він не втримався й запитав відверто:
– Минуле не дає мені спокою, батюшко, бо ще раніше – цілих… м-м-м… вісімнадцять років тут, у Києві на Куренівці, сталася жахлива трагедія. На людей зійшов сель, було багато загиблих.
– Що-о-о?! – диякон помітно здригнувся й чомусь мимовільно озирнувся навсібіч. – Ти мене ще більше здивував, чадо. То стверджуєш, нібито пам’ятаєш мене через родимку на щоці, а тепер заводиш мову про загиблих на Куренівці. Ти тоді, мабуть…
– На той час я ще навіть не народився.
– Отож яке тобі діло до цих подій?
– Розумієте, батюшко… Тоді мій дідусь Самсон мало не загинув, – підліток кивнув на зображення Страшного суду й пояснив: – Отож і розпитую кого тільки можна про той сель. І зараз також на фреску дивився, дивився, а тут ви підійшли. Отож я й вирішив: якщо вас тут, у соборі цьому, колись давно бачив, раптом ви і про Куренівську трагедію щось знаєте? Бо люди бояться про неї говорити… але ж раптом?..
– Ти дідуся свого любиш, мабуть?
– Так, люблю. Себто любив… бо він давно вже помер.
– Це не має значення, чадо. Оскільки ти живий, то любиш. Любиш, доки живеш. Живеш з любов’ю до свого дідуся. Так, чадо?
– Так, батюшко.
– А ти хрещений?
– Ні. Але хіба нехрещені любити не можуть?
– Гм-гм-м… Можуть, звісно. Любов, чадо, це Боже почуття, любов’ю наділене кожне людське серце…
Диякон трохи помовчав і додав:
– Гаразд. Поки що вийди на вулицю і зачекай хвилин двадцять. У мене тут ще деякі справи є, але як розберуся з усіма, тоді й поговоримо.
– То невже ви розповісте?..
Спартак не наважувався повірити, що так несподівано відшукав п’ятого свідка. Бо якщо так… тоді це точно недарма! Це знак долі!..
– Сказав же, що поговоримо, тож поговоримо, – завірив диякон і додав: – Того понеділка, коли на Куренівку зійшов сель, я був у Кирилівській церкві, як-от ти зараз тут…
– У Кирилівській церкві! – не стримав вигуку Спартак. – Та це ж на узвишші просто над тим самим перехрестям!.. Над трамвайним депо, над лікарнею, над стадіоном!..
– А тому маю, що тобі розповісти, чадо. Але поки що вийди з храму. Виходь і чекай мене надворі. Чекай.
І диякон коротко кивнув на підтвердження своїх слів.
Аеропорт «Бориспіль», Київщина, кінець липня 1979 року
Перше кохання приходить раптово і йде геть так само раптово, як правило, не прощаючись, залишаючи в душі або важку в’язку гидоту, або глибоку кровоточиву рану. Потім таких ран буде ще багацько, але саме перша запам’ятається надовго, іноді на все життя. Запам’ятається саме тому, що вона перша – до того ще незвідана, а тому багато чим загадкова.
* * *
Минулого літа Гелену Сергіївну запросили попрацювати з ветеранами війни у санаторії, розташованому в Пущі-Водиці. Природно, вона вирішила взяти з собою сина: «Чого тобі в задушливому місті сидіти? Там сосновий ліс, чисте повітря. Одне слово – курортна зона».
Але Валерка без Гертруди їхати не захотів. Враховуючи високу посаду Гелени Сергіївни, з тим, щоб прихопити ще й її, проблем не виникло. У санаторії все було просто чудово. Одна біда: після найменшого дощика з’являлися цілі хмари комарів, які буквально загризали нещасних ветеранів. Отож не витримавши й тижня, Валерка і Гертруда повернулися назад у місто.
Гелена Сергіївна лишилася працювати до кінця літнього сезону, а повернувшись – через сина викликала на особисту розмову батьків дівчини, причому одразу ж обох. Спершу вони не зрозуміли, в чому річ. Гелена Сергіївна повторила запрошення, уточнивши лише, що йдеться про стан здоров’я Гертруди. І попросила прихопити з собою усі рентгенівські знімки та результати аналізів, які на той час збереглися. Тільки тоді вони приїхали, дещо здивовані й напружені.
– Я уважно спостерігала за вашою дочкою увесь той час, поки вона перебувала в санаторії, – почала Гелена Сергіївна, – й помітила дещо.
– Що саме? – здивувалася мати дівчини.
– Заждіть, будь ласка. Спочатку я хочу про дещо дізнатися, а вже потім…
Далі Гелена Сергіївна довго розпитувала про ту давню аварію, про найменші подробиці лікування. Уважно переглянула кожну рентгенівську плівку, прогорнула сторінку за сторінкою історію хвороби. Лише тоді поділилася спостереженням, що не викликало здивування… принаймні попервах:
– Ви знаєте, після першого ж дощу я помітила подряпини на ногах вашої Гертруди. Спитала, що це і звідки? Й вона відповіла, що її накусали комарі.
– Ну то й що? – не зрозуміла мати дівчини. – Чого такого дивного в тому, що комарі такі кусючі?
– Дивно те, що ваша дівчина поскаржилася на свербіж після укусів.
– І що з того? – у свою чергу запитав батько Гертруди.
– А те, що, маючи такі травми, ваша дочка не повинна відчувати своїх ніг. Загалом не повинна.
– Ви певні?!
– Авжеж певна! Тому я продовжила розпитувати. Тоді ваша дочка зізналася, що за пару місяців до поїздки в санаторій її вжалила оса, і вона знов-таки відчула свербіж! Не одразу й не дуже сильний – але відчула!..
– Оса вжалила?.. – батьки перезирнулися, після чого мати пригадала: – А й справді, було таке. Але я, знаєте, не надала значення…
– А треба було надати! – сердито хитнула головою Гелена Сергіївна. – Бо схоже, що вашій дівчинці варто пройти обстеження. А якщо все підтвердиться – тоді треба готуватися до операції.
– Невже ж наша дівчинка знову ходитиме?! О-о-ой!..
Її мати розридалася. Попри те, що вони були розлучені, батько Гертруди кинувся заспокоювати колишню дружину з усією ніжністю, на яку тільки був здатен. Дивлячись на них, Гелена Сергіївна мовила стримано:
– Поки не пройдено обстеження, говорити про щось занадто рано. Тим не менш повторюю: якщо мої припущення справдяться… Все може бути.
* * *
Восени і на початку зими Гертруді зробили декілька операцій. Але надалі їй була потрібна хороша реабілітація. Хтось потайки шепнув батькові, що найкраще пройти реабілітацію в Ізраїлі – мовляв, там навіть мертвих на ноги поставити можуть…
Чути це було дуже дивно, оскільки Ізраїль не просто вважався розплідником шкідливої сіоністичної ідеології та осередком міжнародного імперіалізму на Близькому Сході. На теренах СРСР не бракувало тих, кого за сталінських часів іменували «безрідними космополітами» – всі вони тільки і мріяли, як би вибратися на «історичну батьківщину». А їх, відповідно, не випускали. Тоді як же випустять їх?..
Однак батька Гертруди запевнили, що все склалося, як у жартівливій пісні Висоцького «Мишко Шифман»: в Ізраїль не пускають саме тих, у кого «п’ята графа», а всіх інших – просто залюбки! Особливо на реабілітацію після складних операцій. Щоправда, послуги клініки коштуватимуть достатньо дорого… Та й «підмазати» потрібним людям доведеться – ну-у-у, не без того… Нарешті, летіти доведеться через Відень, оскільки прямих рейсів з Києва до Тель-Авіва немає.
Та у будь-якому разі відмінна реабілітація варта усіх тих зусиль і незручностей! Батько відповів, що ніяких грошей не пошкодує, а якщо треба – то він знайде, у кого позичити. Тільки б Гертруда одужала!..
Напередодні Міднародного жіночого дня її відправили до Відня. Втративши можливість бачитися з дівчиною, Валерка відверто занудьгував. Він дуже схуд і водночас помітно витягнувся. І майже щодня писав Гертруді дуже емоційні листи. Попервах вона відповідала на кожен, потім відповіді стали приходити дедалі рідше. Дівчина скаржилася на брак часу і на необхідність ретельно виконувати всі приписи лікарів. Нарешті повідомила, що по завершенні реабілітації так чи інакше повернеться додому – тоді вони й побачаться наживо. Після чого загалом припинила відповідати.
Валерка мало не плакав від розпачу, але поступово змирився…
І ось одного разу пізно вночі у них пролунав телефонний дзвінок. Тато був у черговому рейсі, мама вже спала. Валерка, який сидів на кухні й перечитував «Острів скарбів» Стівенсона, відклав книжку, зняв слухавку… І мало не підстрибнув від захвату, почувши дзвінкий дівочий голос:
– Я повертаюся завтра, рейс о сімнадцятій тридцять з Відня.
Одразу після цього залунали короткі гудки, проте юнак пізнав цей голос. Не міг не пізнати, не міг нізащо!..
До Борисполя він примчав о третій годині дня. Увесь той час, що лишався до омріяної зустрічі, простояв на балконі другого поверху, ловлячи поглядом контури літаків, що з’являлися спочатку далеко-далеко, потім збільшувалися, збільшувалися… Із завмиранням серця уявляв, як проходитиме їхня зустріч, що скаже він, що відповість вона!..
Але все це було марно. До зали прийому пасажирів разом з іншими увійшла зовсім незнайома дівчина – висока, довгонога і засмагла. Ніжно поцілувала матір, стримано – батька. І навіть татового шофера Сашу чмокнула в щічку…
Натомість Валерці тільки недбало тицьнула руку. Потім усе сімейство Левкунів всілося в автівку і поїхало до Києва, а розгубленого юнака ніхто навіть не запросив ані приєднатися до них, ані зайти якось потім у гості. Гертруда просто забула його, як забула своє каліцтво, свій біль і хворобу. Тепер вона жила іншим – оновленим життям. І схоже, що в цьому новому житті Валерці місця не було…
Костопіль, пізній вечір 28 грудня 1979 року
Коли в двері постукали сусіди, Генрик Вітольдович немовби відчув, хто і з якого приводу може потурбувати їх зараз, а тому негайно скочив з-за столу, ретельно запахнув поли старенького, місцями потертого халату й кинувся відчиняти. Зі спальні долинув слабкий голос дружини:
– Генрику, поквапся! А раптом це?..
– Та біжу вже, Грасю, біжу!
Клацнула засувка, і він побачив на порозі схвильовану сусідку, яка без найменшого зволікання випалила:
– Термез[24] вас викликає! Швидше…
Не минуло й півхвилини, як Генрик Вітольдович уже викрикував у мікрофон слухавки, періодично дмухаючи в нього:
– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, це ти?! Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Тебе не чути абсолютно!..
А все це через жахливу, ніякими зрозумілими причинами не пояснювану впертість єдиного їхнього синочка. Попервах зростав він жвавим і задерикуватим, навіть потроху намагався командувати старшою сестричкою, що викликало у всього сімейства лише веселий сміх. Навчаючись у першому класі, перебивався з «трійок» на «двійки», а якщо приносив у щоденнику «четвірку», то це було справжнім святом. Коротше кажучи, зірок з неба не хапав і ніяких особливих надій не подавав.
Вихованням сина займалася переважно мама Грася – в тому сенсі, щоб уроки перевірити та за викликом класної керівниці сходити до школи на бесіду. А вже ввечері Генрик Вітольдович, прийшовши з райхарчокомбінату, де працював майстром у мармеладному цеху, додавав від себе порцію «ременяки» – більшу чи меншу, залежно від ступеня важкості вчительських скарг.
Зважаючи на подібні «досягнення», у будь-які перспективи маленького Владька серйозно не вірив ніхто, окрім хіба що діда, який жив за три вулиці від їхнього будинку. Старий Вітольд намагався вплинути на ситуацію в оригінальний спосіб: урочисто присягнувся, що подарує онукові бувалий, але все ще повною мірою робочий наган, принесений з війни, – якщо тільки хлопчик переконливо доведе, що гідний такої нагороди!.. Батьки аж ніяк не зраділи дідовій обіцянці, оскільки до сімейства Нідзелінських почали доходити непевні чутки, нібито їхній шибеник зв’язався з місцевою шпаною. Щоб остаточно покотитися під укіс, бракувало тільки власного пістолета, люблячим дідусем подарованого…
Як раптом з малим сталося щось незрозуміле: одного разу він повернувся додому не ввечері, а пізньої серпневої ночі та ще й у брудному подраному одязі. Про те, що з ним сталося, мовчав не гірше від героя-партизана на гестапівському допиті. Призначену батьком порцію «ременяки» прийняв з дуже підозрілою покірністю. Невдовзі Генрику Вітольдовичу хтось натякнув: мовляв, ваш малий зовсім з котушок злетів – зі шпаною розсварився, натомість з безхатьком зв’язався!..
Костопіль – місто невелике, тут всі усе про всіх знають. Отож невдовзі підтвердилося: Владька справді неодноразово бачили в компанії колишнього сторожа склотарного заводу, а тепер пияка і безхатька на прізвисько Бокал-Бобокал. І не оминути б малому за це розправи… Проте дивна річ: Генрик Вітольдович хапався за «ременяку» дедалі рідше, оскільки у другому класі синок перебивався вже з трійок на четвірки, у третьому класі вийшов у «тверді хорошисти», а надалі в його щоденнику зачастили п’ятірки.
– Отак вона діє, ця чудівна сила «ременяки»! – торжествував набундючений Генрик Вітольдович і незмінно додавав: – Е-е-ех-х-х, знали б ви, до чого нещадно свого часу шмагав мене дід Вітольд… І погляньте на результат: я вже не майстер, а цілий начальник мармеладного цеху! А там дивись – і в замдиректори нашого заводу продтоварів виб’юся. А може, і в директори, хтозна?!