Вислуховуючи це, дружина Грася лише відверталася і тим самим ховала поблажливу посмішку. Що ж до діда Вітольда, то якось він запросив сина в гості, а тоді вручив йому невеличкий пакунок зі словами:
– Як онучок себе проявить, передаси йому це. Я ж бо обіцяв.
Справді, дід не дожив до того щасливого дня, коли юний Владислав виборов на обласній учнівській спартакіаді «бронзу» з кульової стрільби з дрібнокаліберної гвинтівки. Отож обіцяний дідусем фронтовий наган йому вручив батько, при цьому не впустив шансу зауважити:
– Дарма мій старий так вчинив, ой дарма! Це дідусів пістолет, а не наш. Тому його треба або до міліції здати, або бойок сточити. Інакше за зберігання зброї… сам розумієш – вже не маленький.
– Не треба наган здавати, не треба також і бойок сточувати, – тихо, але твердо заперечив Владислав. – Нехай лишається у такому самому вигляді, як його дід з війни приніс.
– Чи ти певен в тому, синку?
– Так, тату, певен. Сховай це, доки я з армії повернуся, а тоді вже сам вирішу, що з дідовим дарунком робити.
– Але ж за це кримінальна стаття!.. За ґрати сісти можна!..
– Не бійся, тату, нічого не станеться.
– А як дільничний інспектор з обшуком зайде?
– Якщо пістолет сховати добре, то ніхто нічого не знайде. А дільничному скажеш, що дід пістолет десь викинув перед смертю. В Замчисько кинув, просто у воду! А де саме, ти не знаєш. От і все.
– Ти певен, синку?
– Так, певен.
Довелось зробити, як просив Владислав. У його кімнаті стояв холодильник, який відсунули убік, вирізали на цій ділянці частину однієї з мостин – тут і обладнали схованку для нагана. Потім повернули холодильник на місце… Вийшло надійніше, ніж у сейфі, пожартував Владислав. При цьому його очі якось дивно сяйнули…
По закінченні школи юнак знов-таки повівся дивно: на відміну від переважної більшості товаришів, про вступ до будь-якого вишу навіть не думав, «відкосити» від армії теж не намагався – навпаки, пішов служити охоче, немовби ніяких інших варіантів зовсім не існувало. Більше того, по закінченні строкової служби завітав до Костополя тільки для того, аби розписатися з колишньою своєю однокласницею Нелькою. А потім, замість пишного весілля влаштувавши скромну святкову вечерю для двох сімей, молодята повернулися до Туркестанського військового округу в місто Термез – туди, де Владислав залишився снайпером на надстрокову військову службу. Звідти тепер і телефонували…
– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, я тебе досі не чую!.. – продовжував викрикувати у мікрофон слухавки Генрик Вітольдович. Як раптом з навушника різко нявкнув високий дівочий голос:
– Ал-льо-о-о, Костопіль, говоріть!
Й одразу:
– Тату, драстуй! Ти один чи з мамою?
– Драстуй, синку! – Генрик Вітольдович щосили стиснув слухавку. – Я сам, мамі зле зробилося, вона лежить… Як ти там?!
– Отже, телевізор ви дивитеся, – спокійно мовив на іншому кінці дроту Владислав. Було зрозуміло, що вони обидва змушені говорити не прямо, а лише натяками, інакше б телефоністка у будь-який момент роз’єднала надмірно балакучих родичів, пославшись на поганий зв’язок. Втім, з одного-єдиного натяку про телевізор і без того все було зрозуміло: в Афганістані сталися «відомі події», внаслідок потужної хвилі праведного народного гніву афганський лідер Амін разом з поплічниками постав перед справедливим народним судом і був страчений. А товариш Бабрак Кармаль у зверненні до афганського народу проголосив «другий етап революції».
А головне – обмежений контингент радянських військ перетнув афганський кордон. З метою надання інтернаціональної допомоги братньому афганському народу. При цьому узбецьке містечко Термез було одним з пунктів, звідки висувалися наші війська…
– Ти ще телефонуватимеш, синку?.. – обережно спитав Генрик Вітольдович. – Бо якщо так, то я підготовлю маму…
– Навряд чи телефонуватиму. Мене відпустили подзвонити лише сьогодні. Зглянулись… на мамине самопочуття.
Це означало, що…
– Коли твоя черга, синку?.. – голос батька мимоволі здригнувся.
– Не знаю, – Владислав говорив спокійно і впевнено. – А якби і знав, то не мав би права говорити. Сам розумієш…
– Так, розумію, синку.
– Ну, тож поцілуй маму замість мене і скажи, щоб не хвилювалася надмірно. Все буде добре.
– Синку, але ж ваше становище тепер змінилося!..
– Я вже не маленький, – обрізав Владислав, – тож хвилюватися не варто. І останнє, що я хотів сказати: Нелька до вас скоро повернеться.
– Нелька?!
– Ну так! Що ж їй тут одній робити? Сам подумай.
Ну так, звичайно: син тепер в Афганістані служитиме, отож невістка повернеться додому. Все правильно.
– Прийміть її. Нехай живе в моїй кімнаті, де зараз вітальня.
– Звісно, синку! Про що мова?! Приймемо!..
– Дякую, тату.
– Синку, а чи розкаже вона?..
Однак у слухавці негайно нявкнув високий дівочий голос:
– Костопіль, Костопіль, кінець зв’язку, роз’єдную.
І безнадійні короткі гудки.
«Навіть попрощатися по-людськи не дали!» – роздратовано подумав Генрик Вітольдович, вішаючи слухавку на телефон. Потім подякував сусідці за оперативний виклик і пішов втішати дружину, яка лежала на їхньому дивані, уражена нападом жахливого головного болю.
1980. 29-й панфіловець
Будинок по вул. Боричів Тік, № 30, вечір 21 червня 1980 року
Скидалося на те, що вони помінялися ролями не тільки на сьогодні, але принаймні на пару-трійку найближчих днів. Усе ж таки товариш Мориченков був на п’ять років старшим від дружини й до того ж присвятив усе своє життя нестримній та завзятій боротьбі за побудову розвиненого соціалізму в СРСР. Щоправда, не всього Радянського Союзу, а лише Подільського району столиці Української РСР – древнього міста Києва… Тим не менш сили віддав усі до останньої крапельки, а тому здоров’я у нього було вже далеко не те, що в молоді роки: то нирки ниють, то печінка кам’яніє, то селезінка… то підшлункова… то ноги, то хребет… Коротше, болячок – повний букет!
Але сьогодні місце на «хворобливій» кушетці справедливо зайняла Тамара Антипівна. Ще б пак: давно вона не зазнавала подібної поразки! Зле їй стало ще вдень на Червоній площі. Перебуваючи у натовпі почесних гостей праворуч від трибуни, літня вчителька намагалася не слухати розкотистої промови, що лунала з розвішаних на стовпах динаміків:
– Сьогодні до вас прикута увага всіх жителів нашого старого і водночас вічно юного Подолу, оскільки ви – його окраса і гордість, ви той самий молодий цвіт, який невдовзі дасть плоди у найрізноманітніших галузях народного господарства: у промисловості та в сільському господарстві, в науці й техніці, в культурі та мистецтві. Протягом десяти шкільних років ви незмінно демонстрували найвищі результати у навчанні та зразкову поведінку і як цілком закономірний результат отримуєте першу вашу нагороду – шкільну золоту медаль. Несіть же й надалі з гідністю та гордістю високе звання відмінника-медаліста, будьте зразковими в усьому…
Щоправда, зовсім не слова цікавили Тамару Антипівну. Відшукавши затуманеним поглядом одного з медалістів – випускника середньої школи № 17 Спартака Андрійовича Сивака, вона вже не втрачала з поля зору цього трохи незграбного вайлуватого «головастика», попри літню спеку нарядженого у світло-сірий костюм-трійку, надраєні до блиску черевики, крохмальну білу сорочку й ідеально зав’язану темно-синю краватку. Шкода, що її очі ледь не луснули від напруги, коли разом з іншими юнаками та дівчатами ненависний вискочень піднявся на трибуну, отримав належну йому медальку від одного з керманичів Подільського району і завмер поруч із ним. Потім не хто-небудь, а сам Юрій Гуляєв[25], який приїхав з Москви до Києва на гастролі та люб’язно погодився взяти участь у сьогоднішньому урочистому заході, проспівав на честь нагороджених знамениту пісню:
Надо!Надо!Надо нам, ребята,Жизнь красивую прожить.Надо что-то важное, ребята,В нашей жизни совершить!Сама собою жизнь ведь не построится,Вода под камушек не потечет.Нам на достигнутом не успокоитьсяИ не снижать души своей полет!..При цьому ненависний юнак стояв на сцені, міцно стискаючи в правому кулаці щойно отриману нагороду, пильно придивлявся до видатного радянського співака і думав про щось своє… Думав… думав…
Скільки Тамара Антипівна могла пригадати, Спартак завжди про щось думав, навіть крокуючи шкільним коридором чи роздивляючись навсібіч. Складалося таке дивне враження, що у нього всередині сидить хтось інший – той, який живе самостійним життям і завжди думає про щось своє! Вчителька дуже довго намагалась розібратися, про що ж думає цей «дублер», однак за всі роки, доки навчала хлопця української мови та літератури, так і не розібралася в надрах хлоп’ячої душі. Зрештою полишила ці намагання…
А дарма полишила, як виявилося! Якби вона тільки знала, якби ж знала!..
Ну так, ось і все сімейство зібралося докупи. Нагородження завершилося, медалісти спустилися зі сцени в натовп, динаміки розносили в повітрі чергову урочисту промову. Спартак же підійшов до батьків. Очевидно, отой вусань, обличчя якого так і світиться гордістю, – це батько юнака. Ну так, звісно: адже золота медаль перекочувала до його рук. Тепер чоловік гордо озирається навсібіч, немовби промовляючи: «Дивіться всі! Це мій хлопчик заслужив». І важко сказати, що сяє яскравіше – золота медалька чи обличчя вусаня. А поруч з ним стоїть вона – та ненависна жінка, яка ласкаво обійняла нагородженого за плечі…
Так, це вона! Безумовно, вона!
Відчуваючи, що через слабкість у колінах вона зараз може впасти, Тамара Антипівна попленталася додому. Якщо дорогою траплялася паркова лавка, затінена розкидистим гіллям липи чи каштану, літня вчителька сідала й інтенсивно обмахувалася невеликим носовичком. Отак, з перервами на перепочинки, і допленталася додому години за півтори, хоча йти було лише якихось неповних три квартали. А вже переступивши поріг власної оселі, дала волю рясним сльозам та іншим ознакам істерики. Потім були «хвороблива» кушетка, оцтовий компрес на чолі та валер’янка – спочатку одна чашка, потім друга… потім корвалол…
А-а-а-а!.. І як же так сталося?..
– Щось тобі ще подати, Томусенько моя?.. – чоловік схилився над нею й віддано зазирав в обличчя.
– Компрес би перемінити…
– Зараз. Я зараз, потерпи.
За кілька хвилин висохлу від внутрішнього жару ганчірку замінює нова – вогка, дбайливо вимочена у розчині оцту.
– Дякую…
– Щось іще?
– Так… Скажи, а лікарі на совість спрацювали?
– Так, Томусенько, авжеж на совість! Ти ж знаєш, що головлікар – то мій давній товариш. Він усе зробив на совість, як я його просив.
– Але чому він бачив?! Як він міг бачити, коли його очі тиждень заливали атропіном?! От як?! Як?
– Не знаю, Томусенько, не знаю, що й сказати…
– Але ж він таки бачив! Бо інакше не зміг би підготуватися до іспитів! Він же мусив завалити історію та фізику, бо не міг нормально готуватися!!! Не міг, якщо тільки…
– Головлікар завірив, що все було зроблено як слід, на совість.
– То як таке можливо?! Як засліплений хлопчисько зміг підготуватися до двох чи не найважчих іспитів?! Йому що, просто в мозок підручники запхали?! Він що – робот?! Жива електронна машина?!
– Я не знаю, Томусенько.
– І я не знаю. І це мене гризе, не дає спокою!..
– Може, тобі ще валер’яночки?..
– Гаразд, дай іще півтора десятка крапель. Але не більше, бо я вже й без того валер’янки цієї видудлила…
– А може, коньячку?.. Це краще за валер’янку, повір.
– Вірю. Однак дай хоч трохи заспокоїтися, бо якщо вип’ю коньячку, то… Я просто не знаю, що тоді станеться!
– Ну гаразд, Томусенько, заспокойся. Буде тобі валер’янка, зараз буде.
І найгірше в тому, що вона сама в усьому винна! Сама ж бо проґавила це нікчемне замасковане жиденя!..
Усе життя і вона сама, і її чоловік, товариш Мориченков, викорчовували найрізноманітнішу нечисть, паростки якої пробивалися на здоровому тілі Радянської України… ну-у-у, або принаймні на тій ділянці цього тіла, що звалася Старим Подолом. Товариш Мориченков – у Подільському райвиконкомі, вона – у середній школі № 20. І за місцем проживання, звісно. Мабуть, саме з першої подільської квартири (ще комунальної) вони почали, вчинивши справедливу розправу над сімейством Федяків – українських націоналюг та фашистських посіпак: тамтешня мамашка врешті-решт зійшла в могилу, а непутящу курву Нінку міліція заслала кудись у глибоку провінцію.
Жидам Тамара Антипівна спуску теж не давала. Взяти хоча б Фріду Оскарівну Марґоліну з її ішемією. Або цю ненависну бунтарку – Агату Литвак, якій вона вліпила «трояк» з української мови попри заступництво класної керівниці Ганни Михайлівни. Мало би «трояк» і це приховане жиденя – Спартак Андрійович Сивак… якби тільки Тамара Антипівна запідозрила, хто його мамашка! Однак ця сволота Агата так жодного разу і не з’явилася у школі, доки там навчався Спартак. Бо навіщо батькам круглого відмінника ходити до школи?! Дитина вчиться сама, без жодного примусу – ну, то нехай вчиться!.. Двічі на рік (на початку вересня і наприкінці травня) приходив на батьківські збори тато Андрій Федорович (той самий щасливий вусань) – і цього вистачало.
То якби ж тільки Тамара Антипівна знала!.. Якби ж знала!..
Дізналася вона про все рівно рік тому – причому від самого Спартака! Сталося це вже після випускного вечора, коли всі оцінки були виставлені, а похвальні грамоти роздані. Більше того, вже було відомо, що середню школу № 20 переводять на Оболонь, у займану нею будівлю переїжджає районний Дім піонерів, а сама вчителька української мови та літератури Мориченко йде на заслужений відпочинок. Отож саме тоді цей юнак і звернувся до неї:
– Ой, Тамаро Антипівно, а чи можете уявити, що ви не тільки мене, але й мою маму навчали української мови й літератури?
– Що ти таке говориш? – здивувалась вона.
Тоді юнак і сповістив піднесено-радісним тоном те, від чого вона ледь не впала на місці:
– Пам’ятаєте Агату Самсонівну Литвак з випуску тисяча дев’ятсот шістдесятого року? Оце і є моя мама, від неї вам велике вітання. Коли я вчора сказав, що українську мову та літературу у мене викладали ви, мама мені розповіла, як ви навчали її. Знаєте, вона вам така вдячна, така вдячна!..
Ніхто не знає, яких зусиль коштувало Тамарі Антипівні не грохнутися непритомною там же на місці, коли юнак фактично зізнався в тому, що є брудним жидівським вилупком – як і належить цьому нечистому племені, гордовитим і надмірно хвалькуватим. Утім, зібравши в кулак усі свої нерви, стара вчителька посміхнулася судомно перекривленими губами й мовила:
– Агата Литвак?.. Агата Самсонівна?.. Шістдесятого року випуску?.. Авжеж пам’ятаю! Така розумна дівчинка… Що ж, Спартаку, передавай їй вітання від її старої вчительки.
– Неодмінно передам, – запевнив юнак.
Торік після останнього в її житті випускного вечора Тамара Антипівна влаштувала вдома істерику майже такої ж сили, як і цьогоріч. Ні, це ж треба: все життя вона методично «різала» всім жиденятам оцінки зі своїх профільних предметів – а тут як здрассє!.. Знайшовся, бачте, Спартак Андрійович Сивак, який замаскувався так ретельно, що вона, така досвідчена й нещадна, не розкусила його за всі роки. А тому щороку ставила зухвальцеві п’ятірку за п’ятіркою. А він іще знущався з неї…
Авжеж знущався! Тамара Антипівна із запізненням зрозуміла всі його витівки, озираючись назад.
Наприклад, у шостому класі навесні діти писали твір на «весняну» тему, що формулювалася як «Шпаки прилетіли». Отож усі шестикласники, скільки їх було, назвали свій твір однаково: «Скворці прилетіли». Чий зошит Тамара Антипівна не відкривала – скрізь стояло сакраментальне: «Скворці прилетіли». Навіть у старости класу (і ще однієї сьогоднішньої медалістки) Нонни Дудченко було те саме: «Скворці прилетіли»…