§ 16. Регіон і категорія у змістовій сфері. Синтетичні пізнання a priori
Разом із поняттями індивід і конкрет також строго «аналітично» визначено фундаментальне поняття теорії наук – регіон. Регіон є нічим іншим, ніж загальною родовою єдністю певного конкрета, тобто сутнісно єднальний зв’язок вищих родів, які стосуються найнижчої диференціації всередині конкрета. Ейдетичний обсяг регіону охоплює ідеальну сукупність конкретно об’єднаних комплексів диференціацій цих родів, індивідуальний обсяг – ідеальну сукупність можливих індивідів такої конкретної сутності.
Кожна регіональна сутність визначає «синтетичні» істини, тобто такі, що ґрунтуються у ній як у родовій сутності, а не є просто розрізненнями формально-онтологічних істин. Отже, регіональне поняття і його регіональні різновиди в цих синтетичних істинах не можуть вільно варіюватися, заміна відповідно визначених термінів невизначеними не дає жодного формально-онтологічного закону, як це в характерний спосіб відбувається з усіма «аналітичними» необхідностями. Сукупність ґрунтованих у регіональній сутності синтетичних істин утворює зміст регіональної онтології. Загальна сукупність тих із них, які є засадовими істинами, тобто регіональними аксіомами, обмежує – і визначає для нас – сукупність регіональних категорій. Ці поняття не просто виражають, як поняття взагалі, розрізнення чисто логічних категорій, а відзначені тим, що вони, завдяки регіональним аксіомам, виражають своєрідно належне регіональній сутності, тобто з ейдетичною загальністю виражають те, що індивідуальному предмету регіону мусить бути «a priori» і «синтетично» притаманним. Застосування таких (не чисто логічних) понять до даних індивідів є аподиктичним і безумовно необхідним і зазвичай регулюється регіональними (синтетичними) аксіомами.
Якщо тут чути відлуння Кантової критики розуму (попри значні відмінності в засадових поглядах, які, втім, не виключають внутрішньої спорідненості), то під синтетичними пізнаннями a priori вартувало б розуміти регіональні аксіоми, і ми мали б стільки ж нередукованих класів таких пізнань, скільки й регіонів. «Синтетичні» засадові поняття або категорії були б регіональними засадовими поняттями (сутнісно пов’язаними з певними регіонами і їхніми синтетичними основоположеннями), і ми мали б розрізняти саме стільки різних груп категорій, скільки регіонів.
При цьому, як на зовнішній погляд, формальна онтологія постає в одному шерегу з регіональними (власне «матеріальними», «синтетичними») онтологіями. Її регіональне поняття «предмет» визначає (див. вище § 10) формальну систему аксіом і через це сукупність формальних («аналітичних») категорій. Це зумовлює виправдання паралелізації попри всі зазначені істотні розбіжності.
§ 17. Завершення логічних міркувань
Усе наше міркування було чисто логічним, воно не рухалося в жодній «матеріальній» сфері або, так би мовити, в жодному конкретному регіоні, нам ішлося про регіони і категорії взагалі, і ця загальність, відповідно до сенсу побудованих одна на одній дефініцій, була чисто логічною. Але саме на підставі чистої логіки треба було накреслити схему як частину засадового утворення всіх можливих пізнань, яке випливає з неї, тобто предметностей пізнання, відповідно до яких згідно з «синтетичними принципами a priori» мусять бути визначені поняття і закони для індивідів, або відповідно до яких всі емпіричні науки мусять ґрунтуватися на відповідних регіональних онтологіях, а не просто на спільній для всіх наук чистій логіці.
Водночас із цього виростає ідея завдання: визначити в колі наших індивідуальних споглядань найвищий рід конкретностей і в такий спосіб здійснити розподіл усього даного у спогляданні по регіонах буття, кожний із яких принципово позначає різні через найрадикальніші сутнісні причини ейдетичні й емпіричні науки (або групи наук). Зрештою, радикальне розрізнення в жодному разі не виключає переплетення і часткове накладання. Так, наприклад, «матеріальна річ» і «душа» є різними регіонами буття, але друга фундується в першій, і з цього виростає те, що вчення про душу фундується у вченні про тіло.
Проблема радикальної «класифікації» наук здебільшого є проблемою поділу регіонів, і тому знов-таки спочатку потрібне чисто логічне дослідження того ґатунку, яке тут було почасти проведене. З іншого боку, для цього, звичайно, потрібна феноменологія – про яку ми дотепер ще нічого не знаємо.
Другий розділ. Натуралістичні кривотлумачення
§ 18. Вступ у критичні дискусії
Представлені нами загальні висновки щодо сутностей і науки про сутності на противагу фактам і науці про факти стосуються істотних засад нашої розбудови ідеї чистої феноменології (що, як випливає зі вступу, має стати наукою про сутності) і розуміння її ставлення до всіх емпіричних наук, а отже, й до психології. Однак усі принципові визначення мусять, і від цього багато чого залежить, бути зрозумілими в правильному сенсі. Слід чітко наголосити, що в них ми не повчали із заданих філософських позицій, не використовували успадковані філософські вчення, навіть якщо вони загально визнані, натомість ми здійснили деякі в строгому сенсі принципові прояснення, тобто точно виразили відмінності, які прямо дані нам у спогляданні. Ми брали їх саме так, як вони себе дають, без жодного гіпотетичного або інтерпретаційного тлумачення, без домішок того, що нам могли навіяти традиційні теорії давнього й нового часу. Так здійснені встановлення є справжніми «початками»; і оскільки вони мають пов’язану з широкими регіонами буття загальність, то напевно вони самі у філософському сенсі принципово належать до філософії. Але ми не маємо припускати навіть цього останнього, наші дотеперішні спостереження, як і всі подальші, мають бути вільними від будь-якої залежності від такої суперечливої і підозрілої «науки», якою є філософія. У наших засадових встановленнях ми не припускали нічого, і поняття філософії також, і ми воліємо дотримуватися цього й надалі. Філософське ἐποχή, яке ми здійснюємо, повинно, виразно формулюючи, полягати в тому, що ми цілковито утримуємося від суджень щодо вмісту вчень всієї наявної філософії і здійснюємо всі наші доведення в рамках цього утримання. З іншого боку, ми не повинні взагалі уникати (і ми ніяк не можемо цього уникнути) говорити про філософію, про філософію як історичний факт, про фактичні філософські напрями, які в доброму, але так часто і в поганому сенсі, визначали загальні наукові переконання людства, а особливо щодо засадових моментів, про які нам ідеться.
Саме у зв’язку з цим ми маємо вступити в суперечку з емпіризмом, суперечку, в якій ми можемо перемогти, перебуваючи в нашому ἐποχή, оскільки тут ідеться про моменти, які підлягають безпосередньому встановленню. Якщо філософія взагалі має набір «принципових» засад у справжньому сенсі, тобто таких, які за своєю сутністю можуть бути обґрунтовані лише через безпосередню даність споглядання, то розв’язання суперечки, якої це стосується, незалежне від всієї філософської науки, від вмісту її ідей і удавано обґрунтованого вмісту її вчення. Стан речей, який змушує нас сперечатися, полягає в тому, що емпіризм заперечує «ідеї», «сутності», «пізнання сутностей». Тут не місце виявляти історичні підстави того, чому саме переможна хода природничих наук, що як «математичні» завдячують своїм високим науковим рівнем ейдетичному фундаменту, підтримували філософський емпіризм і зробили його панівним переконанням, ба майже єдиним панівним переконанням у колах емпіричних дослідників. У кожному разі в цих колах, а заразом серед психологів, жива ворожість до ідей, яка зрештою мусить стати небезпечною для поступу самих емпіричних наук; це також причина того, чому гальмуються аж ніяк не завершене обґрунтування цих наук і конституювання нових необхідних для їхнього поступу наук про сутності. Як буде чітко показано пізніше, сказане стосується саме феноменології, яка утворює сутнісний ейдетичний фундамент психології і гуманітарних наук. Тож для захисту наших установлень потрібні деякі міркування.
§ 19. Емпіристське ототожнення досвіду та первинно давального акту
Варто визнати, що емпіристський натуралізм виникає з гідних поваги мотивів. Він є пізнавально-практичним радикалізмом, який воліє протиставити всім «ідолам», силі традиції та забобонів, грубим і витонченим передсудам усіх ґатунків право автономного розуму як єдиного авторитету в питаннях істини. Але судити про речі розумно й науково означає скеровувати себе на самі речі, тобто повернутися від розмов і гадок до самих речей, опитувати їх у їхній самоданості та відкинути всі чужі речам передсуди. Емпірик гадає, що це лише інший спосіб виразити те саме – сказати, що вся наука спирається на досвід, а її опосередковане пізнання мусить ґрунтуватися на безпосередньому досвіді. Отже, для емпірика справжня наука й емпірична наука означають те саме. Чим ще на противагу фактам можуть бути «ідеї», «сутності», окрім як схоластичними утвореннями, метафізичними привидами? Головна заслуга новочасної природничої науки саме й полягала в тому, що вона звільнила людство від цієї філософської примари. Вся наука має справу лише з досвідчуваною, реальною дійсністю. Що не є дійсністю, є виображенням, а наука з виображень є виображеною наукою. Звісно, виображення мають значення як психічні факти, вони належать до психології. Але те – як ми намагалися показати в попередньому розділі – що з виображень через ґрунтоване на них так зване бачення сутностей мають постати нові, «ейдетичні» даності, предмети, які є ірреальними, це саме і є – як уважає емпірик – «ідеологічною примхливістю», «поверненням до схоластики» або до певного виду «спекулятивних конструкцій a priori», завдяки яким чужий природничим наукам ідеалізм першої половини ХІХ століття так гальмував справжню науку.
А втім, усе, що каже емпірик, спирається на непорозуміння і передсуди – хоч би яким благоліпним і добрим був мотив, який первинно ним керує. Принципова помилка емпіристської аргументації полягає в тому, що засадова вимога повернутися до «самих речей» ототожнюється або змішується з вимогою ґрунтувати пізнання на досвіді. Натуралістично обмежуючи рамки пізнаваних «речей», він беззастережно вважає досвід єдиним актом, що дає самі речі. Втім речі є не лише природними речами, дійсність у звичному сенсі – дійсністю взагалі, а той первинно давальний акт, який ми називаємо досвідом, пов’язаний лише з природною дійсністю. Здійснювати такі ототожнення і ставитися до них як до удаваних самозрозумілостей означає не помічати відмінності, які мають бути дані в яснішому вбачанні. Тож варто запитати, хто упереджений. Справжня неупередженість вимагає не просто відхилити «чужі досвіду судження», а лише ті з них, властивий сенс яких вимагає обґрунтування досвідом. Беззастережно стверджувати, що всі судження допускають, ба навіть вимагають обґрунтування досвідом без попереднього вивчення і зважування докорінно відмінних видів сутності суджень, чи не виявляється це твердження, врешті-решт, безглуздим: воно є «спекулятивною конструкцією a priori», яка не є кращою через те, що цього разу її проголошують з емпіристського боку. Справжня наука і властива їй справжня неупередженість вимагає як засад всіх доказів безпосередньо чинні судження як такі, що дістають власну чинність з первинно давальних споглядань. А вони облаштовані так, як того вимагає сенс цих суджень, тобто власна сутність предметів і зав’язків суджень. Фундаментальні регіони предметів і корелятивні регіональні типи давальних споглядань, відповідні типи суджень і нарешті ноетичні норми, які вимагають для обґрунтування суджень таких типів споглядання саме такий, а не інший вид споглядання – все це не можна постулювати або декларувати абияк; їх можна лише встановлювати у вбачанні, а це знов-таки означає: виявляти в первинно давальному спогляданні, і фіксувати в судженнях, які чітко відповідають даному в ньому. Ми вважаємо, що лише таким і не інакшим є насправді неупереджене та предметне дослідження.
Безпосереднє «бачення», не просто чуттєве, емпіричне бачення, а бачення взагалі як первинне давальне усвідомлення будь-якого ґатунку, є граничним джерелом правомірності всіх розумних тверджень. Функцію надання правомірності воно має лише тому, що і тією мірою, якою воно є первинно давальним. Якщо ми бачимо предмет у цілковитій ясності, якщо суто на підставі бачення і в рамках насправді схопленого у баченні ми здійснюємо експлікацію і поняттєве схоплення, якщо потому ми бачимо (у новий спосіб «бачити»), як облаштований предмет, тоді відповідні вирази є правомірними. Як ми бачимо, було би безглуздим у запитуванні «Чому?» не надавати жодної цінності тому, що «я це бачу». Аби уникнути можливі кривотлумачення, тут слід додати, що це в жодному разі не виключає того, що за певних умов одне бачення може все ж таки сперечатися з іншим баченням, як і правомірне твердження – з іншим правомірним твердженням. Адже це не означає, що бачення не є підґрунтям правомірності, так само як і перевага певної сили над іншою не означає, що ця друга не є силою. Але це означає, що, мабуть, в певній категорії споглядань (і це стосується саме чуттєво емпіричних споглядань) бачення за своєю сутністю є «недосконалим», що його принципово можна посилити або послабити, що заразом твердження, яке має безпосереднє і через це справжнє підґрунтя правомірності в досвіді, в подальшому перебігу досвіду все ж таки може бути відкинутим під впливом протилежної правомірності, яка переважає і скасовує його.
§ 20. Емпіризм як скептицизм
Отже, ми заміняємо досвід загальнішим – «спогляданням», і заразом ми відхиляємо ототожнення науки взагалі з емпіричною наукою. Зрештою легко зрозуміти, що захист такого ототожнення і заперечення чинності чисто ейдетичного мислення веде до скептицизму, що, будучи безглуздим як справжній скептицизм, скасовує сам себе через[16]. Варто лише запитати емпірика про джерело чинності його загальних тез (наприклад, тези «будь-яке чинне мислення ґрунтується на досвіді як єдиному давальному спогляданні»), аби він заплутався в очевидних суперечностях. Адже прямий досвід дає лише сингулярні одиничності, а не загальності, тож його недостатньо. Він не може спиратися на вбачання сутностей, адже заперечує його; тож він може спиратися лише на індукцію і взагалі на комплекс опосередкованих висновків, завдяки яким емпіричні науки отримують свої загальні твердження. Але що тепер, питаємо ми, з істиною опосередкованих висновків, чи то дедуктивних, чи то індуктивних? Чи можна саму цю істину (ба більше, ми могли би спитати, чи можна істину сингулярного судження) досвідчувати і сприймати? А щодо принципів висновків, на які спираються в суперечливих або сумнівних випадках, як, наприклад, у разі силогічних принципів, із принципом «середнього члена» й іншими, на які тут спираються як на граничні джерела підтвердження всіх висновків? Чи є вони також емпіричними узагальненнями, а чи не містить таке розуміння радикальної суперечності?
Не вдаючись тут у довгі роз’яснення, повторюючи при цьому сказане в інших місцях[17], можна принаймні чітко показати, що засадові тези емпіризму насамперед потребують точнішого викладу, прояснення й обґрунтування, і що саме це обґрунтування мусить відповідати нормам, які висловлюють ці тези. Проте воднораз також стає очевидним, що тут постає принаймні серйозна підозра, чи не приховують ці посилання суперечність – тоді як в емпіристській літературі годі шукати серйозної спроби насправді прояснити й науково обґрунтувати ці зв’язки. Тут, як і всюди, наукове обґрунтування вимагало би починати з теоретично строго фіксованих окремих випадків і переходити до загальних тез, спираючись на прояснені у принциповому вбачанні методи. Здається, емпірики не догледіли, що наукові вимоги, які вони у власних тезах висувають стосовно всього пізнання, адресовані також і до їхніх тез.