І косили сіно на болотяних луках. Як там було гарно: ліси, за ними верболози й безкінечні мальовничі болотяні простори, де качки, крячки, чаплі. Ночуємо під возами, вночі гудуть пугачі. Але яка важка робота: піт заливає очі, струменить по спині. І ще їжа, добре, якщо польова каша, та ще як надеремо та наб’ємо туди чаїних яєць…
Житній лан побили на «норми». Спілкувалися по двоє-троє. Мене взяв до себе в напарники дід Хоменко, Павло Іванович. Нащо я йому, хріновий косар? Косити й за мене? Я й косу наклепати не вмію. Пожалів, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такі люди?
…Бачу з житнього покосу гніду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняється, а потім сама рушає далі: то зупинилася біля косарів або в’язальниць моя мати, голова колгоспу. А ото вона ж тією конячкою вертається з банку, на возі – латаний-перелатаний мішок, у ньому везуть з касиркою гроші, латаний мішок – для «маскування». Мати могла тоді отримати високі нагороди, навіть стати героєм праці – не дозволила совість. Її не раз підбивало на те начальство: варто було виділити п’ятдесят гектарів землі, кинути туди всі добрива, нагнати колгоспників, виростити рекордний врожай, і голова артілі – герой праці. А що вродило на решті гектарів – те все другорядне.
Найбільшим «тріумфом» матері було, коли їй вдалося видати на трудодень більше, ніж по інших колгоспах району, на святкуванні чергової річниці «великої соціалістичної революції» колгоспники в колоні підхопили її на руки й понесли повз трибуну з місцевим керівництвом. І водночас – скільки гіркоти вона пережила через загальне безщастя, безхліб’я, убозтво. Ми майже ніколи не розмовляли вдома на «політичні» теми, але я бачив, що Сталіна мати не любить; я допитувався в матері правди, але вона мовчала й тим мовчанням підтверджувала мої здогадки – й переживала за бідування народу, й намагалася нести хрест нарівні з усіма. Вона ніколи не хвалила дореволюційного життя, розповідала про його несправедливості, жорстокості, але ніякої похвальби на адресу життя нинішнього не висловлювала також. І знаходила порозуміння у людей. Бувало, у важкому сорок сьомому, біля молотарки, хто-небудь з дядьків, несучи від великого, дев’ятивідерного казана миску з затіркою – вода та декілька жмень борошна, – зронить: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Дивуюся сміливості, й тому, що ніхто ніколи не доніс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, які не пішли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшні, закони – немилосердні. Все те вона переживала болісно.
Пригадую такий ось епізод. Нетипова історія в типових обставинах. 1947 голодний рік. Весною жінки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собі в мішок звідти по відерцю. Але хтось доніс, у селі на той час була міліція, їх одразу заарештували. Всі жінки – вдови, солдатки, в декого – по кілька дітей. Мати приїхала конячкою на обід додому, й одразу позбігалися родичі заарештованих, здебільшого бабусі. У нашому дворі стояли плач, голосіння. Мати кинулася до сільради, сіла у вантажівку і наказала шоферові їхати «в район». У райвиконкомі застала голову виконкому, жінку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управління, своїм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповіла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдів. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: «Не буде пощади розкрадачам соціалістичної власності!», а що мати продовжила наполягати, пригрозила їй також в’язницею. Пригнічена, але не зламана, мати вийшла з райвиконкому. Поруч з виконкомом – райком партії. Не вагаючись, зайшла туди. Перший секретар партії був на місці. Розповіла про все йому. Благала ім’ям його власних дітей. Секретар довго мовчав. Здається, прізвище його було Чотириус. А потім набрав номер телефону, сказав комусь: «Зайди до мене». По кількох хвилинах увійшов районний прокурор. Секретар запитав: «Ти знаєш про заарештованих у Вертіївці?» «Знаю», – відповів той. «Що можна зробити?» «Вже складено акта, справа в суді». «І все ж, що можна зробити?», – допитувався секретар. «Ну… взяти на поруки, хоч це… дуже небезпечно». «Для кого?» «Для поручителів і для вас». «Ви підпишете?» – секретар до матері. «Звісно». Він взяв папір і написав текст поруки. «Підписуйте», – подав папір матері. Мати підписала. «Треба хоч два підписи», – озвався прокурор. Секретар райкому підсунув папір до себе. «Це дуже небезпечно, особливо для вас», – ще раз застеріг його прокурор. «Буде, як буде», – сказав секретар і підписав папір. (Чотириус секретарював недовго.)
Мати й прокурор сіли у вантажівку, мати – до кабіни, прокурор – до кузова (мати хотіла посадити до кабіни його, але він відмовився). Приїхали до в’язниці, ще єкатерининської, вона стояла посеред базару. Прокурор наказав начальнику тюрми, аби випустив веркиївських колгоспниць, показав поруку вже зі своєю резолюцією. Начальник тюрми прочитав папір, подивився на прокурора: «Сміливий ви чоловік». «Я тут ні при чому, – знизав плечима прокурор. – Подивися на другий підпис». Незабаром жінки сиділи в кузові машини.
Так було. Така правда. Хоч вона більша в тому, що саме секретарі райкому очолювали всі антилюдські кампанії в районі, «викачували» з колгоспів хліб, змушували селян підписуватися на важкі грошові позики…
Не можу не описати один фантасмагоричний епізод. Комісія з району по підписанні позики: заступник голови райвиконкому, прокурор, редактор місцевої газети, разом з моєю матір’ю (як головою колгоспу) поночі ходять з хати в хату, будять людей, сльози, благання. Мати вже наболілася душею і втомилася до краю. І тоді вона заводить комісію до Тоболів. Тоболи – чоловік і жінка, маленькі, він з бородою до очей. На вигляд, як би сьогодні сказали, – бомж-бомжем. Влітку пасуть колгоспних овець, їм виплачують пшоном, гречкою. А взимку… Бог його знає, як вони жили-виживали. У хаті – пустка. Зайшли до хати. Прокурор викресав вогню із запальнички. Перелякана Тоболиха тягнеться за спідницею. Прокурор стоїть біля печі, погукує: «Швидше, швидше!». І враз, за його спиною – брязь! – падає заслінка, з печі вистрибнув Тобол, як чорт з ополонки: борода до пояса, чорний від сажі, очі блищать. (В хаті холодно і він ночував у печі.) Прокурор сахнувся, вхопився за кобуру пістолета, не може її розстебнути. А мати до Тобола: «Григорію Івановичу, ви підпишетеся на дві тисячі позики?». У Тоболів зроду не було і двох карбованців. Тобол: «А чого ж…». Йому хоч би на мільйон. Заступник голови райвиконкому на прізвище Стогнут першим зрозумів все і мовчки вийшов з хати. А прокурор надворі розмахував перед матір’ю пістолетом (таки витягнув його з кобури): «Ти в мене ще отримаєш».
Як я вже сказав, за всю свою пекельну працю мати отримала дванадцять карбованців пенсії.
Доживала мати віку в селі під Києвом. Бачу її на городі, маленьку, сухеньку, зашмалену сонцем, із сапою в руках. На городній межі – кіт Рижик (усі руді коти в матері були Рижиками, а не руді – Мурзами), під кущем порічок – банка з водою. Цілісінький день із сапою, без роботи жити не могла. І ще одне: ніколи ніякої суєтності, скарг на старість, на болі, нарікань на життя. Навпаки – до останнього джерело оптимізму, впевненості та внутрішнього спокою для рідних і близьких, для всіх, оаза доброти і радості для внуків і правнуків.
Бачу її – таку роботящу, рідну, дорогу, близьку… і таку безкінечно далеку. Прошуміло життя в боротьбі з його стихіями, здебільшого породженими людьми, облетіли цвіт і листя, й що залишилося від нього? Пам’ять? Думаю і не можу осягнути. Якби вмів, написав би поему про матір. Не вмію. Якби був розумніший, віддав би їй за все ласкою ще за життя. І цього не зробив. Пам’ятайте про це.
Бо – не вернеш, не вернеш!
Образки
Я прокинувся. Розплющив очі. І тієї миті мені відкрилося віконечко у світ. У далекий світ дитинства. І бачу я світлий-світлий день, мати порається біля печі, двері розчинені і я вибігаю на ґанок. Я осліплений білим сяйвом. Це перший сніг в моєму житті. Я кричу і босими ногами біжу по снігу. Мені радісно і весело, я верещу від захвату, мені здається, я лечу. Але вибігає мати і хапає мене на руки. А мені здається, я й далі лечу, я таки й справді лечу в світ від тієї миті.
…Я сиджу на березі річки Удай (весною вона тече бадьоро, влітку ледь-ледь, тихо) на греблі, колись тут був міст, а тепер у воді стримить тільки декілька чорних паль. Хлопці вже по той бік на лузі. Врешті, я відважуюсь, і бахкаючи руками й ногами по вод, пливу, вилажу на тому березі радий і гордий – переплив. Ширина річки тут не більш як п’ять-сім метрів, але глибоко. Біжу до хлопців, бредемо у травах попід руки, полохаємо крячків і чайок. Знаходимо гнізда, повні яєць, одне розбиваємо: яйця свіжі чи вже насиджені? Я ж весь час думаю, що мені вертатися, пливти назад. Але так само відчаююсь і пливу назад. На березі сидять дівчата-дівки – я прикриваюcя долонями й шмигаю повз них. Одна повновида, грудаста – Поля – каже:
– Що там ще прикривати.
Я присоромлений, принижений до краю. Хапаю штанці, натягаю. О, ті штанці: я вчителів син і в мене вони короткі, до колін, в усіх хлопців довгі – у латках, дірках, але довгі, а в мене отакі дитячі, від яких гину від сорому, намагаюся скорше їх подерти, може, тоді куплять такі як слід.
До греблі під’їжджає підвода, двоє дядьків розмотують волочок, затягають канавою попід греблю, витягають – повне відро карасів, золотистих, круглих, справжніх. І вдруге, і втретє – тепер рибу висипають в мішок. За пів кілометра інше велике чистоводдя – широке-широке, до половини мілке. То наш осілок, наш рай, все літо ми не вилазимо з води. У багатьох місцях заросле водяною кропивою, а в ній гибіль раків. Піднімаєш двома руками кропивку, а вони ляпають хвостами, хапаєш однією рукою, і – в торбу, що на шиї. Ловлю я, ловить мій старший брат. Раки водяться і в кручі берега, в норах, великі-великі, але ми боїмося засовувати туди руки, бо як вхопить клешнею… Увечері батько ставить на двох цеглинах чавунок для «свинячої» картоплі та варить раків. Ми втрьох ласуємо, мати не їсть – бридує.
На тому плесі біля берега черідка човників-плоскодонок, їх посувають, відпихаючись од дна довгими жердинами – бовтом.
Далеко-далеко по той бік синіє ліс. Весною парубки та дівчата сідають у ті човни і їдуть у ліс по проліски, кохатися, драти на купинах гнізда диких качок і гусей. І мене котра-небудь з дівчат посадить до себе на коліна. На тому самому плесі дядьки замочують колеса возів, вози затягують у воду і кидають. Ми пірнаємо з возів. Одного разу я підпірнув під воза і застряв там. Смикаюсь-смикаюсь – ні руш. Злякався в усмерть, наковтався води, – вирвався. Воду виливають з вух так: ремінець зі штанів натягують петлею на голову, на вуха, а вільний довгий кінець пропускають руками: «вилий воду на колоду».
Я намагався бути таким, як інші хлопці. Хоч це не завжди вдавалося. Я був наповнений Майн Рідом, Стівенсоном, Жюль Верном – мати якийсь час працювала бібліотекарем, і мені доступ до книжок був вільний, однак я намагався не показувати своєї «вченості» і, з завмиранням серця, ліз на тонкі, але дуже високі Баньківські сосни до кибчикових гнізд, а сосна під тобою гнеться, здається, ось-ось вломиться, ганявся з палицею за собачою тічкою, лазив у сад до дядька Красновида і на баштан по кавуни. Одного разу ми з хлопцями втрьох залізли на яблуню, а дядько не став нас збивати тичиною, а прив’язав під деревом злющого-презлющого пса Полкана, а сам пішов геть. Був серед нас хлопець на прізвисько Пердилка, безбатченко, відчаюх і хуліган, він був всім за приклад всього найгіршого. З ним ніхто не насмілювався навіть навкулачки. Крім того, він був єдиний, хто міг пустити з пісюна струмінь вище воріт. Але ж був і підступний. Підмовивши всіх піти рвати дядькові яблука, сам потихеньку залишився, пішов до Красновида й постукав у вікно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тоді ми й сиділи на яблуні, під якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до війни, він пішов в загін до партизанів, хоч був ще малий, вони посилали його в місто і на залізницю на розвідку, й одного разу він поцупив у німця гвинтівку, але це побачили, хлопця схопили і розстріляли.
Страх – він ще кожному багато років сидітиме на плечі, а все ж у дитинстві він легший, скороминущіший. А потім була війна з відступом з колгоспною худобою (увесь день на конячій хребтині), з німецькими літаками над головою, панічним відступом наших військ, перемішаних з гуртами біженців і худобою, поверненням додому, окупацією з голодом, копанням закупами городів до кривавих мозолів, за якими кривавилися наступні, виготовленням гребінців з дюралюмінію, відідраного зі збитих радянських літаків – по десять базарних яєць за один гребінець, з партизанами вночі та німцями вдень, самогоноварінням на продаж, щоб вижити і багато іншого; все це я як зумів описав у повісті «Вогні серед ночі».
Для мене все це, сьогодні, я думаю, крім гірко-негативної сторони, мало й позитивний бік: я пізнав по чім ківш лиха, як важко людині виживати, як їй доводиться тяжко працювати, – останнє – працювати, згодилося в подальшому житті. Період романтизму я пережив у шостому класі, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний місяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою піднімала руку і декламувала вірші таким дзвінким голосом, що дзвеніли шибки, але того мовби не помічала. Вона частіше давала переписувати задачки Борисові або Жорці, і вмочувати і її чорнильницю – невиливайку перо «рондо» і вимочати сторінку її промокашкою. Мовби не помічала мого стану, а насправді помічала, бо коли ми закінчували виші, я – університет, а вона фізмат педагогічного, раптом прислала мені листа, в якому писала, що Борис пропонує їй виходити заміж і питала поради. Я тоді вже набачився інших дівчат і з деякими зустрічався, колишня романтика вже перейшла в реалізм – спав з продавчинею пончиків, і їй не відповів. Але те буде значно пізніше.
А тоді ще лазили в колгоспні гороховиська і тягали стручки разом з волоттям, і на колгоспний баштан по маленькі ледь рожевуваті кавунчики. І ловили руками в’юніву твані пересохлого болота, вимазуючись у глей вище вух. А ще ганяв з Рексом, чорно-білим лягавим собакою. Рекс брав слід – відшукував у кущах котлету, яку я протягував по землі, нічого іншого більше не вмів, хіба що міг лапою тарабанити по дверній клямці, зовсім як людина, і одного разу мати, настирившись від такого тарабаніння, різко відчинила двері – і вперіщила віником… вчительку фізики, яка прийшла до нас.
І з’єднала нас з однокласником Жорою любов до Ірки, яку ми один від одного приховували, і наївна любов первісної людини до поезії. Ми знали напам’ять чимало віршів Байрона (якого більше ніхто в класі ніколи не читав) і Бернса і навіть Міцкевича, й ми розігрували наївні дуелі «Дульсінею Тобоську», а насправді маючи на увазі Іру. Ми цитували без особливого розуміння класичні рядки, й билися на ліщинових шпагах. І потай читали украденого в бібліотеці «Милого друга» Мопассана, бо чули, що його читати можна тільки дорослим. Але від читання деяких місць у нас стриміло у штанях, й ми вважали себе дорослими. А були ще зовсім дітьми. Бо одного разу, щоправда раніше на два чи три роки, женучи з пастівника корову, я сів на неї верхи, погнав бігом і під впливом тодішнього захопливого до самозабуття фільму «Чапаєв», кричав: «Я – Чапаєв!» А Іра почула й кепкувала – дівчата завжди стають дорослими раніше.