І ми рано дорослішали. Ми були такими маленькими зачуханими війною хазяйчиками. Було важко, водночас подобалося, що ми – хазяйчики, ми при ділі. Ніяка ідеологія, ніяка політика тоді нас не цікавили і не обходили. Ну, не так щоб зовсім. У молодших класах ми вишукували на обкладинках зошитів, серед шрифтів-лінійок фашистські знаки – це було наслання, божевілля, і читали ззаду наперед прізвище маршала Єгорова, ну, і відчували, що над нашими батьками, вчителям висить якась загроза, вони чогось бояться. А воно часом падало і на наші стрижені голови. У паралельному п’ятому «Б» класі хлопчик написав у зошиті: «Батьку Сталін. Який же ти батько, як у нас вдома два тижні немає хліба». Вчителька прочитала і віднесла зошит до директора. Хлопчик зник назавжди. А з того самого класу дівчинку упіймали, коли вона збирала на колгоспній стерні колоски. Не пам’ятаю, скільки дали їй років, але вона вернулася, коли ми були вже в дев’ятому класі. Приїхала з ТБЦі епілепсією. Проте, як те не дивно, то все ніби було й не було. Воно ніби прокочувалося над нами. Мабуть, такий є оберіг молодості – не брати все близько до душі…
Ми носили на плечах або возили каломашками хмиз і колючки – глицю на паливо, орали городи, орали колгоспне поле. Тракторів і комбайнів тоді не було. І ось ми, тринадцяти-чотирнадцятилітні орали те поле. Колгоспні гони довгі-предовгі, і ми, один за одним, йдемо з плугами. У плузі коні або воли. Поспішали вранці на бригаду, щоб ухопити коні, бо воно ніби «престижніше», та й увечері, випрягши коня, покинувши плуга в борозні, сідаєш верхи і тюпака на село. А воли плентаються нога за ногою до ночі: гей, цоб-цабе, мурі, рябі, половії. Пам’ятаю, як орали аеродром, що був у війну, це кілометрів за десять від села. Дванадцять паровиць одна за одною, виорювали патрони, які для сміху кидали в багаття, навіть гранати – на чепігах по кілька оборонних гранатних чохлів. У обід приїхав бригадир – вже дід, але міцний, червонопикий. Ми орали з ночівлею, щоб не ганяти коней і волів. Він обіцяв нам привезти харчів, зокрема пшона на куліш, а привіз безтарку просяної полови коням. І ми почали гиркати, бескаличитись, пересипаючи в жменях ту полову. А бригадир пішов по полю й матюкався на повен рот: земля була поорана кепсько, огріх на огріху, тверда, плуга увесь час доводилося підважувати на руках, а це важко. А ми потомлені, увесь день ідеш за плугом по вологій борозні. І ось постать бригадира вже далеко в полі. А ми, голодні та злі, домовились, похапали куфайки та казанки, і пригінці, долинкою до залізниці, а там поза нею, і в село. Покинули дванадцять паровиць і тринадцяту, на якій приїхав бригадир. Усе село сміялося, як він їхав на бригаду, поприв’язувавши воли та коні до затильників переднього воза. Воли та коні відв’язувалися, не хотіли йти. Намучився, назлився. А ми тим часом дістали волочок і бовталися в болоті, ловили карасиків і в’юнів. І ось він, бригадир, летить вулицею з палюгою в руках. Але ми загледіли раніше й попадали в город, у картоплі.
Навчання в школі ми починали на місяць-два раніше, й кінчали також – все з тієї самої причини: треба було робити колгоспну роботу. І ми робили, хапалися за все важче – так утверджували свою дорослість. Десь у шістнадцять вже йшли з косою, робота то вельми важка, чи косити траву, чи жито-пшеницю з грабарками або «на стіну». І косарський ключ жалюгідний: два-три дідки, вони – необхідні, бо тільки старі косарі могли як слід направити косу: виклепати, вигострити, вимантачити, три-чотири тітки і стільки ж нас, підлітків. І ночували на косовиці (жінки їхали возом додому, бо там у них малі діти), ми ж лаштували курінь із гілля, притрусивши його травою, варили кашу, довго сиділи біля вогню, лягали й слухали, як перекликаються у лісі пугачі та сови, а то й вовки. Було лячно і, водночас, якось самоутвердно, гарно. І тоді ж возили зерно на хлібопункт, у державні комори. Мішки велетенські, німецькі лантухи з орлами, а нести треба по «трапу» – дошці з набитими планками, засипаної зерном, ноги ковзаються, зриваються, падаєш, а вагар матюкається («присилають шибздиків, горобців заїдкуватих» – нам було образливо) і мусиш тягнути лантуха вже по зерну нагору. Але бувала й робота «калимна» – возити з поля огірки на помідори на засолзавод. І робота не важка, й огірків та помідорів наїсися по дорозі, ще й прихопиш торбу додому.
Одного разу послали нас з товаришем, Віталієм, у тріскучий мороз везти двома воловими саньми сіно з далекого луг – десь за кілометрів вісімнадцять. І треба було спочатку пробити впорожні дорогу до стогу. Поки їхали, почалася люта віхола, сніг сліпив очі, вітер не давав дихнути, у білому мороку не було видно нічого за два кроки. Ми заблукали в лісі, аж поки воли не почали лягати у сніг. Боротися з заметами було вже несила і Віталій присів під сосною: «Юро, давай поспимо трохи». Але я, начитаний, знав, що той сон буде для нас останній, підняв його. Повипрягали воли з саней й пустили їх, а самі прив’язалися довгими мотузками, якими в’язали сіно, до ярма, і вони пішли, а ми, тримаючись за мотуз, слідом за ними. Йшли довго, повільно, невідь куди, лісом, через чагарі та замети, аж поки воли не зупинилися. Ми по мотузці, через завірюху, вперед, то був тин – село. Постукали у двері, нас впустили до хати і ми без сил попадали біля печі і поснули. А господар послав на лижах до бригади сусідського парубка, аби той заспокоїв наших матерів – воли ж бо прийшли самі.
Геть важкою була робота на жатках, і особливо на молотарках-«лобогрійках». Чи ти на передньому металевому сидінні-сковороді, правиш кіньми, а вони не тягнуть, збиваються в жито, страшно, що обріжуть ноги, чи на задньому сидінні з вилами, зрубаними навскіс в один бік, скидаєш з платформи скошене збіжжя, тут не зівай, бо як вчасно не скинути, набереться гора, і так раз за разом.
І робота біля молотарки: возити з поля снопи, подавати їх на воза, уміло вкласти, щоб не розсипалися, подавати снопи зі скирти по ланцюзі, тягати від соломотряса конем солому, а особливо полову, коли увесь закурений, занюханий до очей і продихнути ніяк.
А в обід варять величезний казан затірки: вода, сіль і три-чотири жмені борошна, і ось старий Лихошапка несе від казана мисочку тієї затірки й тихо каже: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». І всі те чують і ніхто не доносить, бо думають так усі.
Але це пізніше. А починалися наші університети, що описано багато разів, з випасання гусей (гуски з гусенятами), охорони городів (проса, пшениці) від курей та качок, виполювання того ж самого проса на городі, на колінах (бо важко відрізнити стебла пирію від стебел проса), а трохи пізніше – коров’ячого пастушка. Окраєць хліба, пляшка молока, два-три огірки, цибулина в торбі на цілий день, іноді кришеничок сальця. День на пастівнику довгий-предовгий. Міряєш-міряєш палицею власну тінь – коли вже гнати корову додому. Та й пастуша робота не легка, мати будить задовго до схід сонця, вставати не хочеться, вона й просить і свариться, а ти встаєш зарюмсаний і йдеш, заплітаючись ногами. А буває, що якась корова, у якої вдома залишилося теля, зривається утікати, або корова «за бугаями», і тоді бігаєш до знемоги. Але часто бувало на пастівнику й весело, коли збереться нас кілька отаких шибеників – пастушків сусідніх табунів, і граємо ми в «гилки», в «сракача», в «масла», а от хтось не втримався і голосно гуркнув, тоді збігаються всі й лупцюють його по спині зі словами: «раки, раки, рачачі, обирайтесь, хлопці, всі, хто не прийде на рак, тому тоже буде так». І хто запізнився, тому теж «так». Наприкінці запитують: «дуб, качан, чи пшоно?». Як він скаже «дуб», то «тягни його за чуб»; якщо «качан», тоді «качав, качав і знов почав», і тільки «пшоно» – б’ють дужче, приказуючи: «Ето дєло рішено».
І ловимо в зарослих ситнягом і очеретом канавах маленьких прудких рибок-задесенок, і в’юнів, і деремо качині гнізда по черзі – один пасе, другий лізе в чагарі – шастаємо в близький ліс по малину. Але ось вже хліб з’їдений давно, молоко випите, тінь стала довгою-довгою і ми вирушаємо додому. Тут треба особливо пильнувати, бо деякі «бредні» корови норовлять забрести в городи, й буває там корова залишається до ночі, й тоді тобі влетить на горіхи. І буває, що ти пасеш зі старшою за тебе дівкою, або молодою молодицею, і тобі увесь день жаско, і увижається тобі щось таке… про що соромно і приємно думати.
А вже з років тринадцяти, з чотирнадцяти тебе починають змагати гріховні думки, не те щоб зовсім гріховні, але думки про осіб протилежної статі. І ось увечері, отакі горобці й отакі синиці, збігаємося «на ріжку» – на вигінці, і вже майже в сутінках граємось в «мурушки», в квача, ганяємось за дівчатами, й намагаємось упіймати так, щоб вхопити за груденята, у декого вони вже помітні, і йдеш додому, і долоня горить, і заснути не можеш до опівночі. А ще хтось і скаже: «Я мацнув, а в Ольги там отакенні». Але все це «виграшки». А було і серйозно. У сьомому класі (ми були переростки, два роки за окупації не вчилися) мені впала в око дівчина Ніна, і впала приворожуюче. Кругловида, чорна-чорнява, вона на кожному уроці підносила руку і відповідала дзвінко-дзвінко, і очі її блищали. Я пас її очима на передній парті, на перерві, на фізкультурі, не наважуючись підійти, тільки інколи «як ти розв’язала оцю задачку?». Я був певен, що вона не помічає моїх поглядів і мене самого, аж якось вона сказала в школі: «Ходімо разом». І я почав проводити. І був геть наївним. Я їй цитував вірші Байрона, розповідав про далекі світи, про що вичитав у книжках і журналах, але ті світи були дуже далекі і вони не діяли. А я не наважувався її обняти, а то й перевірити, від чого так відстовбурчується на її грудях кофточка, а відстовбурчувалася вона вже дуже помітно. Не знав, що в глибині своєї таємниці вона жде того. І дождалася іншого нашого однокласника. Та ще ж він залишився з нею в селі, а я пішов «на війну». То було кретинне рішення якоїсь високої дебільної голови: після восьмого класу хлопців відправили до військових таборів. Озброювали нас у районному військкоматі, в Ніжині: гвинтівка-трилінійка, лопатка, протигаз; на відділення, на десять хлопців – ручний кулемет Дегтярьова, а на взвод – станковий «Максим». Хлопці з війною в голові одразу кинулися до кулеметів, але пізніше виявилося, що це кара Господня, в щоденних походах гвинтівку закинув за плече, а кулемет треба котити, й три кулеметники всю дорогу сваряться, чия черга, міряють відстань кроками. Та й «дігтяр» з дисками важенний. І потім трапилося так: вночі нас погнали в поле, там окопалися, стріляли по «ворогу» дерев’яними кулями, які миттю згорали; ми, щоб не чистити після стрільби гвинтівки, кожен закладав свої патрони в «ручняк», стріляв і здавав гільзи; так-от, лежимо ми, стріляємо, а тоді нас підняли в атаку і ми побігли, а коли вернулися в табір, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’яні. Потім ротою пів дня шукали його. Отож зброю видавали в повні, а форму, одяг – ні, а яка мати віддасть синові в муштру останні ціленькі штани і сорочку, тож усі були в латаному і рваному. Якось наш старший йшов збоку строю, а тоді вхопився за живіт і зігнувся в реготі: «такої банди, мабуть, ще ніхто не бачив». І добиралися ми з Ніжина до Седнєва за Чернігів своїм ходом і хто як міг.
Після війни ще валялося до біса патронів, як ми не перестріляли один одного, сам Бог знає. Певно й табори ті було організовано, бо високі «орли» у Кремлі планували швидку війну з американцями і англійцями, й треба було свіже гарматне м’ясо. А ми ж – діти, гвинтівка в півтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лісу, з навчань… «Запєвай “Варяга”».
Наверх ви, товарищи, все по местам…
І тут у строю «хлип, хлип» і ревіння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаємося, стаємо «в цеп», шукаємо той затвор.
А от якось гралися у «війну»: червоні та сині. Ми в лісі сидимо в засаді, нам треба схопити «язика». Рота «синіх» йде кривулястою дорогою, попереду за двісті кроків дозір з трьох чоловік, а попереду них кроків за сто ще один передній дозорний. Дорога в лісі петляє, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчіркою, натягнули на нього мішок (взяли на кухні), вхопили і бігом. А щоб легше було його брати, гвинтівки, аби не заважали, склали під кущем. А тепер не знали, під яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, біля якої? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тоді просили весь «ворожий» дозір, а далі всю «ворожу» роту. Заледве знайшли.
І зовсім зле було з їжею. За рікою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, і – в казан. А потім наші матері довідалися про наш «солдатський» раціон і попривозили великі полотняні торби із сухарями і шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гілок, де ми спали), і тепер рота виглядала дуже комічно: у кожного за спиною білий мішок із сухарями. Було багато реготу. У лісі набачили кілька схожих на вільхи дерев, густо обсипаних рожево-червоними ягодами, вони були солодкаві на смак, пооб’їдалися і потім не вилазили з «туалету», загородженого кілками.
Командувало обірванцями начальство високе, – це були фронтові офіцери, які йшли на демобілізацію і яких примусили одслужити ще місяць. Нашою ротою командував капітан на прізвище Рак, він не йшов до строю, а стоячи на пагорбі свистів, і всі бігли до нього. «Рак на горі свиснув», – казали ми.
Одначе, крім смішного, безглуздого, було й трагічне. Один хлопець утопився у Снові, його знайшли через три дні. Він лежав у курені, була глупа ніч, я стояв на варті, кричали коти, десь пугукала сова, і мені було неабияк лячно. Я причаївся під кущем, виставивши поперед себе гвинтівку з багнетом, ледве дочекався зміни. …І ще один загинув. Відомо: при команді «рівняйсь», всі рівняються у строю, викинувши гвинтівку з багнетом поперед себе, а далі команда «струнко», гвинтівка підтягнута, і – поворот наліво чи направо; а ми ослаблені, розхлябані, один при повороті не втягнув гвинтівку й загородив багнета передньому в потилицю. Той пішов до табору й по дорозі помер.
На відхід нам вперше зварили рисової каші та червоного компоту. Всі ми, з нашого села, склали кашу в мій казанок, великий, батьків, ще з часів Першої світової війни, і вилили туди компот. Секретар обкому партії вислав за своїм сином «Студебекер». Нас налізло в кузов стільки, що мені довелося лізти по головах, казанок на спині розчинився і червоно-компотна рисова юшка полилася на голови, мене гамселили в живіт, а я притьма ліз далі, поливаючи цією юшкою інших.
Ми верталися додому, і ще на підході до села застали трагічну звістку, один учень з нашого класу, якого батько відмазав від таборів, загинув – наступив у воді на протитанкову гранату, якою солдати глушили рибу і яка тоді не зірвалася. Ми зайшли на цвинтар, стали біля могили і тричі вистрілили з гвинтівок.
Так закінчилася «війна».
А наступна моя любов упала немов з неба. Була це дівчина на клас молодша, якщо я залишався хлопчаком, то вона вже – дівка. Звали її Галка. Дівка замашна, красива, уміла крутити хлопцям голови, і крутила, й вони грали до неї. А було так.
Приїхали з району з райкому комсомолу і районного комітету фізкультури відібрати учнів на обласні спортивні змагання. Профанація, адже районних змагань не проводили, аби відібрати кращих, може, й через те, що в районі було три середні школи, а у восьмих-дев’ятих класах майже самі дівчата. А у нас п’ятеро хлопців. Вони підібрали на око – рославіших, стрункіших: мене і моїх товаришів, ми ще й сиділи втрьох за одним столом-партою: Віталій, Борис і я. Поїхали. І ось перший день змагань. Якісь вони були хаотичні. Перше – біг на півтори тисячі метрів. Районний фізкультурник поставив Віталія. А той пробіг два кола й сів на доріжці, мені самому в подив: сільський хлопець, без батька, увесь час в роботі. Та й потім, казали, в педінституті він непогано бігав.