Повторюємо, що все сказане вище можна собі лише припустити, бо – невидима річ, не маємо про це писаних джерел. Зате ближчі до нас часи полишили нам уже певні документи. З того довідуємось, що жінки, котрі провадили лікарську практику, студіюючи лічничі ростини, звертали одночасно увагу й на іншу галузь медицини, котру нині звемо токсикольоґією, тобто наукою про отрути. Можемо припускати, що й цій науці початок також поклали жінки-чарівниці. Знаючи цілющі властивости ростин, мусіли вони знати й властивости отруйні. Чи знали вони й засоби протиотруйні, то інша річ. Але ж, як говорить стародавня історія Риму, з свого знання отруйних ростин тодішні жінки користали не для продовження, а для скорочення людського віку. Наймення Локусти та Канідії в тих часах викликали неспокій і тремтіння навіть у всемогутніх римських цісарів. Та це – чорні тіні, що лише дають темніше тло для ясних жіночих постатей, котрі своїм мистецтвом лікування облегчували страждання немічних.
Так, наприклад, напів-лєґендарна постать старо-єгипетської Ізиди[6], про яку говорилося, що вона «знала таємні сили ростин» і «таємні лікування», протягом століть зросла до постати божеської. Ізиду визнали дальші покоління за богиню, на честь її будували храми, співали гимни та молилися не тільки самі єгиптяни, а й пізніші чужинці римляни.
Славнозвісний грецький поет – Гомер у своїх піснях-думах, що звуться епічними поемами давновіку, оспівує Гекамеду, котра лікувала вояків. Гекамеді в її праці допомагала й всесвітньо уславлена тогочасна грецька цариця «прекрасна Гелена», що з-за неї розпочалася відома «Троянська війна». Власне цю красуню Гелену треба було б визнати за прототип тієї всім нам добре відомої з останньої війни скромної постати «військової сестри жалібниці», що несла першу поміч пораненим воякам.
Одначе в стародавній Геляді (тобто Греції) закон забороняв жінці бути правною (лєґальною) лікаркою. Тогочасні-бо чоловіки вважали, що жінці личить тільки «сидіти в хаті та прясти вовну». І цікаво тут зазначити, що в жадній культурній країні того часу жінка не була такою безправною, як саме в тій Геляді, з якої потім і розійшлася по світі вся нинішня цивілізація, мистецтва та науки!
Одначе жінки не хотіли пристати лише на долю «матері родини» та хатньої невільниці, до чого примушували їх закони, витворені чоловіками. Ріжними манівцями жінки стреміли вийти на ширший шлях з гінекею (тобто «бабниця»). Отож і можлива була більш-менше за тих часів така історія однієї жінки-лікарки. В місті Атенах була молода й завзята дівчина на наймення Аґнодіка, яка, не зважаючи на заборони, ухвалила присвятити себе медицині. Для того вона переодягалась за юнака й разом з іншими юнаками студіювала мистецтво лікарювання. А вистудіювавши, досить довгий час у Атенах таки й провадила лікарську практику. Та сталося якось, що в Аґнодіку закохалася одна вельми красна атенська пані. Не маючи іншої ради, Аґнодіка призналася їй у своїй таємниці. Та видко та пані не була ні з дуже розумних, ані надто добрих: вона почувала себе так ображеною, що оскаржила Аґнодіку перед судом, що лікарка «дурить людей». Перед аеропаґом (судилищем) вдячні Аґнодіччині пацієнти, яким вона добре помагала при занедужанні, вставилися за нею, посвідчили, що якраз людей вона «не дурить», лікує знаменито й вимагали для неї виправдуючого вироку. І суд не тільки не покарав Аґнодіку за порушення закону, але після цього скасовано й самий закон про заборону жінкам бути лікарками. А що такі потім і були в Геляді, є й на те писані посвідчення: наприклад, славнозвісний тогочасний лікар Галєн у полишених ним писаннях згадує не про одну жінку-лікарку.
В середніх віках, коли так само не було рівноправности жіночої, в Европі було одначе стільки вже багато жінок-лікарок, що в місті Салєрні навіть істнувала висока жіноча лікарська школа. Серед цих середньовічних лікарок було чимало таких відданих справі помочі ближнім, що Церква визнала їх за святих. Така, наприклад, була у Франції св. Радеґона. В Німеччині – знов учена бенедиктинська абатиса (ігуменя) – св. Гільдегарда. Остання залишила по собі чимало писаних праць, а між ними є й твір про лічничі та цілющі ростини.
Серед східних народів (про яких ми помилково гадаємо, що там могла бути тільки жінка-невільниця) істнувало без порівняння більше освічених жінок, як у тогочасній Европі. Тим то й у персів, та й у маврів, не тільки були визначні поетки, музикантки тощо, але й жінки-лікарки. Дуже цікавою постаттю між еспанським жіноцтвом, славним своєю надзвичайною красою, була лікарка Марія Паділля. Спочатку була вона звичайна гітана, тобто циганка-співачка. Та мала вона розумну голову й звернула увагу на мало кому тоді відому духовну силу, що є в людях, так званий тепер гіпноз. З поміччю гіпнотизму вона чинила дивовижні зцілення немічних і щасливо лікувала такі немочі, що тогочасні лікарі визнавали їх за незлічимі. Слава Паділлі розходилася далеко-широко, аж нарешті долетіла й до королівської палати. Король Дон-Педро, відомий в історії під назвиськом Жорстокого, хоч сам і звав себе лише «Справедливим», звелів привезти чудодійну лікарку до свого двору. Приятелі Паділлі вже вважали її страченою, бо Дон Педро тому й був жорстокий, що був просто шалений від сталого безсоння та тяжкої нервової недуги. Та сталася дивина: хорого короля, котрого лікували без наслідків усі найліпші лікарі Еспанії, циганська співачка не тільки швидко вилікувала, а й лишилася в королівській палаті. За тих часів була це нечувана нагорода, бо тоді в Еспанії циган ніхто й за людей не вважав. А тим часом Марія Паділля не тільки була для короля лікаркою, але й доброю дорадницею в ріжних державних справах. Між іншим вона обстояла думку припинити палення на стосах та вигнання маврів з держави «за безбожність». Вона радила припинити переслідування й полишити маврів провадити торговельні справи, до яких вони були здібні. Але накласти на них більші, як на еспанців, податки, якими почала збагачуватися державна шкатула. Ще й нині в Еспанії живуть численні лєґенди про Марію Паділлю. Розповідалося й про те, що зрештою вона стала жінкою короля Дон-Педра, котрий для неї вигнав свою першу дружину.
В XIV-му столітті в Парижі істнувало стільки лікарок, що на вимогу чоловіків-лікарів видано закон про заборону жінкам провадити медичну практику. В тому ж таки столітті еспанська лікарка Олів де Сабусе видала підручник анатомії. Видатною працею французької лікарки Фукет у тім же більше-менше часі була книжка під наголовком: «Прості способи хатнього лікування».
Цікаве життя було жінки-лікарки з XVII-го століття Марії Франциски де Воєвін. Турецьке військо Могамеда IV-го здобуло угорську фортецю Вараджін. Але частину турецького війська зайняли в полон вояки цісаря Лєопольда I-го. Поміж полоненими була й жінка дамаського містоправителя. За цю туркеню мусулмани пропонували великий викуп. Одначе король не повернув її, а післав до Німеччини в подарунок Байретській принцесі Софії. Туркеню полонили в стані вагітности, вона незабаром привела доньку, а сама вмерла. Турецьку дитину охрещено й названо христіянським найменням: Марія Франциска. До смерти принцеси Софії Марія лишалася в Байреті. А потім її, дванадцятилітню дівчинку, відвезено до Відня. Нею заопікувалася австрійська королева Елєонора, а коли Марія стала на порі, на бажання королеви віддано її заміж за двірського лікаря Воєвіна.
Молоденька лікарева дружина дуже зацікавилася працею свого чоловіка. А що була вона дуже здібна, то швидко перейняла від мужа чимало знання й стала його асистенткою. Згодом вона вже не тільки працювала разом з чоловіком, але самостійно провадила дуже успішну лікарську практику.
Та року 1683-го Відень знову обложили турки. Лікар Воєвін разом з дружиною лікував поранених, але отримав наказ перенестися до Найгайзлю. І тут, у дорозі, Марію Франциску зустрінуло те саме, що її небіжку-неньку: турки, відогнані від Відня, захопили в полон подружжя Воєвінів. Чоловік якимсь чином зумів втекти з полону, а Марію повезли аж до Царгороду, де й мали її продати в неволю. Та вратувало її від невільництва те, що вона дуже завзято боронила свою скриньку, яку мала при собі. Турки гадали, що вона має незвичайні скарби, а тому спочатку привели бранку до вищого начальника. Там, у наметі, скриньку насильно відімкнули й здивовані побачили, що то було подорожнє лікарське приладдя. Спочатку начальник не хотів пойняти віри, що така молода та гарна жінка лікарює, та коли вона вилікувала кількох немічних, пані Воєвінову послано у Царгород до султанового сералю (до гаремних жінок), де саме лютувала якась пошесть.
Привезено бранку саме в день христіянського свята Різдва. На помешкання дали їй покій у вежі палати, а їсти – тільки риж і воду. Щоранку вартові провадили лікарку до султанових жінок, з серед яких було в той час 20 немічних.
Незабаром Марія-Франциска вилікувала всіх. Улюблена султанова жінка почала вихваляти лікарку, що вже тоді й сам султан звернувся до неї за лікарською порадою, бо вже кілька років терпів на живіт. Як Марія поставила на ноги й самого султана, то він в нагороду дарував їй волю, ще й такий гонорар, який не часто мають теперішні лікарі – аж 600 дукатів. Та воля була досить куца: все ж таки Марії не було дозволено покидати Стамбул: було жаль втратити таку знамениту лікарку. Марії ж, зрештою, велося тепер непогано: її шанували, а практики вона мала аж надто. Року 1687-го яничари скинули султана Могамеда IV-го, а на його стілець посадовили його брата Сулеймана. У нового султана стали й нові міністри. І коли у голови міністрів-візиря захоріла дружина, покликано знову Марію Воєвін. І тут вона довідалась, що її пацієнтка була христіянкою. Марія вилікувала її, поприятелювала з візиревою жінкою й тут по-перше призналася, що вона родом – туркеня. Про це повідомили нового володаря Дамаску, Ібрагіма-Аґа, що був рідним Маріїним дядьком. Ібрагім-Аґа забрав свою небогу й перевіз її до Каїру. І тут вилікувала вона чимало «безнадійних», і тут придбала собі великої слави. Інакше й не звали її, як «чарівним лікарем». Марія Воєвінова писала щоденник, що й був видрукований р. 1737-го. Між іншим в її щоденнику є такі рядки:
«…Єгиптяне їдять тричі денно й ніколи не переїдають. Не вживають м’яса, не п’ють п’янких напоїв. Мабуть, тому більшість їх мають дуже довгий вік: до 90 і аж до 100 років. Европейці ж їдять надто багато м’яса й п’ють багато вина. І це передчасно гасить їхнє життя». Ці думки і з погляду сьогочасної науки про здоровля (гіґієни) лишаються правдою…
У XVIII-му столітті, коли лікарська наука буйно розвивається, жінок лікарок стає щораз менше. І тільки з другої половини XIX-го століття жіноцтво починає знову цікавитися цією галуззю знання. З того часу число жінок все зростає, і нині по деяких сторонах, наприклад, в Америці, можна здибати більше лікарок, як лікарів.
Чи має будучину жіноцтво на цім полі?
Життя свідчить, що лікарка, особливо при лікуваннях хороб жіночих та дитячих, може мати більше успіху, ніж чоловік, якого немічні жінки соромляться, а діти бояться. Що більше, признаний факт, що праця жінок у лабораторіях та в аптеках є точніша й певніша, як праця чоловіча. Отже, на підставі сказаного можна думати, що в новітній медицині жінка утримає своє місце.
Мовлючи мову про жінок-лікарок, не зайвим буде додати ще кілька слів і про «конкуренток» ученим жінкам-лікаркам, про так званих і добре знаних по наших селах «бабів» та ріжних шептух і знахорок. Дарма, що медична наука з кожним днем відкриває нові обрії, знаходить нові способи поратунку при немочах, робить просто справжні дива, – все ж таки й нині дуже часто трапляється практика й для темних, неосвічених, сільських «чарівників». І не лише самі селяни, а й люди інтеліґентні, високоосвічені, що не вірять ні в чари, ні в забобони або й взагалі ні у що не вірять, радо довіряють «народньому лікарському мистецтву» неграмотних бабів, котрі не то, що не мають найменшої уваги про немочі, які «мов рукою здіймають», а навіть не уявляють собі більших частин-орґанів, з яких складається людське чи тваринне тіло. Анекдотичні «пеські кісточки» або «сердешна кісточка» подостатком характеризують їхні анатомічні знання, як такі ж знамениті ліки – «комарине сало», цілюща на все ростина «немортика», або «вовчий піт» – свідчать про їхні відомости фармакольоґічні, а часті діяґнози жіночих недуг у чоловіків або знаходження «цуцинят» під язиком і т. д. – про їхні способи встановлення й пізнавання хоріб. Мимо того, мабуть, нема людини чи то в селі, чи навіть у місті, котра б не знала особисто того чи іншого випадку, коли така чарівна шептуха-бабуся привела довірливого немічного до каліцтва або й передчасної смерти. А тим часом, повторяю, й неосвічені, й освічені люди все ж таки й по нинішній день, бодай інколи, мають довір’я до «народніх» ліків, до «природніх» лікарів і, переважно, лікарок. Варто поглянути в оповістки першої ліпшої поширеної ґазети, в якій хочете мові, а особливо по ґазетах американських, ще більше – в оповістки калєндарів, – і ви здивуєтесь скільки всяких непатентованих ліків пропонують «природні» лікарі для немічних, переважно на хороби затяжні, хронічні. Це – новітня форма знахорства, яка робить собі славу і великі, здебільшого, заробітки, користаючи з найкультурніших способів інформації та реклями.
Чому ж це все можливе й досі? І чи переможе колись поважна й совісна медична наука своїх темних, неосвічених «конкурентів», більшість яких очевидно спекулює й живиться шахрайством?
Безсторонньо говорючи, мабуть, ні. Певніше за все, що доки істнуватиме людство, спритнішим чародіям та знахорям не забракне клієнтелі. Бо причини цього полягають, перше, в недосконалости медичної науки. Не зважаючи на всі надзвичайні досягнення за які лишень останні три десятки років, коли наука довідалась про такі таємниці живого життя, як ендокринні залози[7], про вітаміни[8], про трансплянтацію (пересаджування) цілих, складної будови знарядів (орґанів) з тварини на людину (наприклад, орґани малпи – людям), все-таки і в природі взагалі, і в природі живих творів ще й нині є стільки таємниць, про які й найосвіченіші люди нині не мають найменшої уяви. З того повстає повна неможливість безпомилкового пізнання кожної немочі й безпомилкового лікування того чи іншого випадку захорування. Не говоримо вже про те, що при кожній майже немочі не завжди є можливість урахувати всі стороні обставини, котрі можуть вплинути несприятливо на її перебіг або про те, що на деякі недуги медицина не знає жадного ліку певного, як, наприклад, захорування на рака або пістряк, також і на сухоти, почасти – на цукрівку чи певні форми шкіряних екзем, дарма, що всі названі хороби дуже поширені, часто трапляються й багатьом людям приносять тяжкі страждання, а то приводять і до смерти. Друга причина, що дає підстави для істнування знахорства, лежить у самій натурі людській: не здібність до суґґестії, тобто віра в те, що інші хотять тобі навіяти, або віра в те, що сама людина собі вимислить, часто без жадної підстави (так звана автосуґґестія). Отож через це, коли лікування лікарське не дає швидкого полекшення, коли хорий перебував уже в багатьох лікарів та по багатьох лічницях, – він навіть при великій освічености, пристає на все, що тільки хоч трохи може давати йому сподіванку на полекшення. На сході я здибала високоосвічену европейку, котра мала два докторати, а тим часом проти певної хороби вживала такого «амулету», як ладанка з тигрячим зубом. Зовсім недавно в середній Европі я чула про одного професора з медичного факультету, котрий для вилікування хронічної екземи ризикнув удатися до селянської сліпої (!) чарівниці. І що найдивовижніше в цім останнім випадку – таки й справді після бабиних ліків та екзема у професора проминула!.. Отже, виходить, що в світі замре знахорство лише тоді, коли всамперед медицина буде всезнаючою…