Як відомо, чарівниці та знахорки часто користаються як ліком ріжними заговорами. Наші етноґрафічні збірники повні такого, дуже цікавого народнього матеріялу. Здебільшого ці заговори уявляють з себе якийсь варіянт христіянської молитви, а часом просто наївну пародію на молитву.
«Святий Авраам на землі орав, Мати Божа поливала, нам на ліки давала»… – типовий приклад таких сучасних заговорів, а їх тисячі. Іноді ці заговори уявляють собою цілком дурну, беззмістовну балаканину, низку слів, як от: «Раба-раба-жаба» і т. д. І коли заговори першого взірця для багатьох, хто їх чує, зрозумілі як відгуки реліґійних переконань знахорки та її клієнтів, то заговори другого взірця часто викликають у декого нерозуміння, як могла така нісенітниця повстати й утриматися в передаванні від покоління до покоління. Тим часом багато заговорів зовсім не місцевого походження: їх занесено з інших земель, в інших мовах зложених і не тільки не зрозумілих самим знахорям, але й перекручених ними недокладною передачею. Деякі з заговорів, без сумніву, мають дуже поважний вік, що сягає, може, й за тисячі літ у глибинь віків. Наприклад, у староєгипетських папірусах (тобто щонайменше 3000 років перед нами) істнує такий заговір, який цілком легко може товаришувати з заговорами нинішніх наших знахорок:
«Паперіка, папарука, папарура (повторяється тричі), бараланезіс, балдахієнзіс, аморуль, ірагена, рагур, Адонаї. Май милосердя до мене й очисти мене, отче Небесний, ласкавий та милосердний»… і так далі.
Але нотуючи ці «таємні» слова, єгипетські лікарі чи знахорі при тому радили чи то варити, або розмішувати ліки, або масувати певним ліком хоре місце. Це багато пояснює. Видима річ, що не тільки тогочасні немічні, а й найбільш освічені лікарі «пророки» не мали при собі кишенькових годинників, з котрих нині користаємо ми й по найглухіших кутках. Тож тими заговорами, повтореними раз чи кілька, точно усталювався час, потрібний для переведення тієї чи іншої маніпуляції. Той самий спосіб означення часу доводилося бачити й на Україні в одній родини сільського пан-отця. В пекарні не було годинника й дбайлива попадя, варячи яйця на-м’яко, тримала їх у окропі саме стільки часу, скільки треба було, щоб проказати «Отче наш», а коли варила на-твердо, проказувала «Вірую».
Закінчуючи цю замітку, що, звичайно, не вичерпує теми в цілости, мушу додати в інтересі справедливости: не всі ті баби-шептухи, що істнують по наших селах, є шахрайки. Трапляються й глибоко віруючі в своє «вище послання» і безперечно такі (як показав надзвичайний приклад старенького аптикаря з Нансі – Куе), можуть шляхом суґґестії досягти вилікування своїх пацієнтів, особливо хорих на нерви. Друге, без сумніву, попередницям тих шептух сучасна наука про ліки завдячує багато винаходів. А все ж таки розум і власна обережність настирливо говорить нам: при нещасті не шукайте помочі в людей темних, невчених, неозброєних новочасними приладами й знанням. Захворівши – негайно йдіть до лікаря, уникайте «народніх» ліків, не сподівайтеся, що «хороба якось і сама минеться», бо без здоровля не може бути щастя…
Присяга
З прадавніх часів і у всіх народів світа існує звичай присягати й клястись.
Стародавні єгиптяни присягалися на богів Амона, тебанську Тріяду, тобто трійцю богів, яку скорочено звали просто святою трійцею, клялися 42-ма суддями Аменті, що судять душі померлих. Присягали на богиню правди Ма.
Перси присягали на сонце та «правду святу», але загалом дуже мало вживали присяги. Ще тому, що в персів було найбільшою, після віри в богів, чеснотою, – говорити всюди правду.
Давні греки свято додержували присяги, й людина «несловна», тобто така, що не дотримувала даного чи взагалі сказаного слова, звалася в них людиною безбожною. Присягали вони, як і більшість народів, на богів. При цьому кожна професія чи стан мав свого окремого бога-опікуна, на якого ім’я й клялися. Так, наприклад, купці клялися богом Гермесом, селяни прикликали за свідка правдивости своїх слів богиню Деметру, моряки – Позейдона, богиню Тетис і т. д. Одначе в греків істнували ще й інші, так мовити, жартовливі чи пустотливі форми присяги, а це тому, що звичай присягатись та клястись став уже занадто буденним явищем. Отож, наприклад, славний фільософ Сократ присягав не на богів, а «на пса», інші клялися «гускою» і т. п. Істнувало жартовливе прислів’я, що «Зевс не слухає присяг закоханих». Одначе в греків були й такі поважні присяги чи закляття, що їх не можна було порушити. Навіть і самі боги не могли їх відкликати. Такими страшними присягами були присяги на «Стикс і Лету» – підземні ріки «того світа», а також і клятьба Гадесою, тобто місцем перебування грішних душ, або старогрецьким пеклом. Такої присяги мусів кожен дотримати, хоча б і світ перевернувся. Навіть сам Зевс, давши обітницю, підкріплену присягою на Стикс, – що виповнить прохання одної з своїх жінок Семелі, мусів дотримати свого слова, хоч і знав, що Семелі від того загрожує смерть, бо вона хотіла побачити Зевса в повній його безсмертній славі, що не було можливе для живих.
Подібне сталося й з Фебом – богом, що правив кіньми, запряженими в колісницю, якою виїздить бог-сонце. Феб поклявся своєму синові Фаетонові, що сповнить кожне його бажання. Фаетона дуже образили товариші-однолітки, бо не вірили йому, що він син Феба. Тоді Фаетон попрохав у батька дозволу бодай єдиний раз покермувати соняшними кіньми власноручно. Батько пояснював Фаетонові небезпеку його бажання. Та дарма, син уперся. А скінчилось тим, що він упав із сонячного воза, аж із небесних високостей та й розбився об землю.
Римляни, звичайно, клялися своєю вірою й честю. Скити присягали на меч і коня. Германці – на богиню Фрею, жінку Вотана, найбільшого з своїх богів.
Дуже хитро-мудрий спосіб присяги був у малого племени фризів. Їх присяга мала силу й вагу лише тоді, коли хто присягався, тримаючи рівночасно пасмо свого волосся лівою рукою, поклавши на ліву руку праву.
Візантійці присягали на гроші, монету. Видно, що мали вони рацію, бо ж у Візантії можна було все купити за гроші: і правду, і право, і вірність, і навіть саму присягу. Анґльосакси присягалися на душі померлих.
Народи християнські не мали б присягатись та клястись, бо ж у Святому Письмі ясно сказано: «Не кляніться ніяк, – а най буде слово ваше: так – так, ні то ні». Одначе й християни підлягли тому старовинному людському звичаєві. І часом християнське закляття та присяга межують з богохульством та з поганою звичкою. Не говорячи вже про загальні звичаї клястися Богом, святими янголами і т. д. Деякі народи, особливо південні, виробили собі здавна зовсім нехристіянські форми присяг. Наприклад, дехто присягав на божу голову, на божу кров (у Провансі), інші присягають і на «чортову кров» і т. д.
В часах середньовічних бувало чимало кумедних форм закляття. Наприклад, була присяга «на павича». Цей звичай повстав із того, що на врочистих гостинах та бенкетах подавали гостям печеного пава, прикрашеного його ж власним пір’ям. Цей момент і вибирали лицарі для виголошення своєї обітниці виконати якийсь геройський вчинок, відбути якесь побожне паломництво чи чогось доконати в честь своєї «дами серця».
Жахливим способом присягався анґлійський король Генрик VIII-й та його донька, згодом – королева Єлизавета: «Най спалить мене вогонь пекельний, якщо не дотримаю своєї обітниці. Най душа моя перетвориться на гадину, най очі мої не побачуть, уха не почують, руки нехай мені повсихають, ноги нехай прогниють, – якщо порушу свою присягу». Одно слово, було це щось подібне до того, що ми часом чуємо на базарах із уст українських перекупок. І можливо, що Єлизаветині присягання ще й досі збереглися поміж анґлійцями у формі популярного закляття «Ґод-де», себто «Най Бог мене прокляне!» А проте слід тут зазначити, що саме ота Єлизавета, що так страшенно клялася та присягалася, надзвичайно легко порушувала всі свої врочисті обітниці.
Магомет II-й, здобувши Царгород, обіцяв оборону й волю в своїй державі христіянським ченцям (францишканам), при чому потвердив це такою присягою: «Перед обличчям Бога всемогучого присягаюсь, і клянусь перед лицем сотворителя неба й землі, на сім святих книг, на великого пророка та на 124 пророків менших та на шаблю свою, котру ношу чесно» – і той турецький деспот не лише знав добре присяги, але умів і дотримувати своєї присяги.
Шведський король Ґустав Ваза, приймаючи 1640 р. присягу на вірність від свого народу, витяг із піхви свій меч й, поклавши на нього руку, заприсягнув іменем Святої Трійці справедливо кермувати своїми підданими. А представники народу ріжних станів і верств, присягаючи Вазі, також доторкались руками його меча й присягали не лише за себе, але заразом і за своїх прийдешніх нащадків.
Цілком одна формула старовинної еспанської присяги, а саме – «Якщо порушу цю присягу мою, най мучать сили небесні душу мою на тому світі, а тіло на цьому, й то муками найтяжчими. Нехай візьмуть мені силу тіла мого й відберуть мені мову мою. Але ж нехай у бою лишать мені зброю, коня та вірних товаришів»…
Цигани присягають «на хліб та сіль та на чорну матір», тобто на смерть. Мусульмани здебільшого клянуться гробом і бородою пророка Магомета. Жиди часто вживають формули: «А щоб я так здоров був!»
Французькі чепурини, так звані «неймовірні», що завели після французької революції моду гаркавити (не вимовляти звуку «р»), мали звичай присягатися на «своє зелене слово».
Такого беззмістовного, напівжартовливого закляття часом уживають і наші баби на Великій Україні. Наприклад: «Он, бачиш церкву? То й я ж її бачу». Або: «Коли ж я кому що або що, то нехай мені кат зна що! От що!»
Наприкінці варто ще зазначити, що в італійців слова присяги лучаться часом з якимсь рухом, н[а]пр[иклад] той, що присягається, цілує землю, на якій стоїть. Найчастіше це трапляється, коли молоді при заручинах дякують батькам і обіцюють вірно кохати одно одного та взаємно підтримувати себе ціле своє життя. Можливо, що й український звичай, коли заручені вклоняються аж до самої землі, запрошуючи гостей на весілля, має якийсь зв’язок із наведеною присягою італійців.
Присяга на вірність державі, її правителям, а також на суді істнує майже у всіх народів як офіціяльна вимога.
Чому?
– Та постривай бо, козеня! – збирав тато розсипану пошту, що листонош вкинув діркою в дверях. – Ось ліпше поможи татові позбирати.
Та «козеня» нічого не слухало. Воно вхопило довгенький пакет з гнідого паперу й з вигуками бігло до мами. Шостилітня Оксана добре знала, що мама чекає на цей гнідий лист, котрий зветься «Жіноча Воля», а тому квапилась якнайшвидче сповістити мамі приємну вістку.
А мама саме ліпила пиріжки й мала руки в тісті.
– То дозволь, я почитаю! – попросилась Оксанка.
– Читай, тільки не вмаж.
Оксанка вмостилась на коробці з вуглем, обережно стягла опаску й почала дивитись образки. Як звичайно, на першій сторінці побачила групу дівчат. Всі були в народній ноші. Намиста й стрічки, які раз-у-раз, зачаровували Оксанку, що й сама день у день ходила у вишиваній сорочечці й жагучо любила намиста та стрічки. Рівняла: котра з дівчат на образку має таку саму сорочку, як вона, в кого є подібне намисто? Потім водила пальчиком то по одному, то по другому обличчу й приказувала:
– Ця хороша! А ця – чорнобрива. Мамо, а цю я дуже люблю. Подивись, у неї таке намисто, як у мене. Прочитай, чи її також звуть: Оксанка?
– Потім, потім. «Читай» сама.
Оксанка «читала» далі:
– І ця – гарна. Цю я любитиму завтра, – але раптом замовкла.
Мама оглянулась, побачила, що Оксанка споважніла й замислилась.
– А що там ще начитала?
Дівчинка піднесла на маму очі:
– Мамуню, чому ж це?
– Що, дитино? – схилилась над нею мати.
Оксанка тикала пальчиком в дві центральні постаті на образку:
– Чому ж це, мамуню, всі дівчата такі гарні й так красно одягнені по-нашому, а ці дві – погані – в не нашій, чужій одежі?
Мама всміхнулася:
– Ні, Оксанко, вони не погані. Це – пані вчительки, що тих дівчат навчають.
– Погані, погані, погані! – закричала Оксанка, готова розплакатись. – А коли вони не погані, то чому ж, чому?..
De profundis seculorum
Вже восьмий рік по періодичних виданнях усього світу подибуємо наймення єгипецького фараона Тут-Анк-Амона, що чудодійно ніби воскрес нині, пролежавши в труні 3300 років. Одначе тільки в останній час, коли впорядковано знайдені в фараоновій домовині річі й прочитано (хоч не всі) папіруси та написи, – є змога уявити собі Тут-Анк-Амонову постать і його добу. З цього приводу написано вже чимало цікавих праць, щороку з’являються нові. Отож, мабуть, не буде зайвим на підставі новіших даних бодай в загальних рисах зазнайомити з цією давноминулою добою й нашого читача, котрий – при бажанні – знайде в ній дещо подібного й на нашу сучасність, та ще раз переконатися «Quod factum est, ipsum permanent, quae futura sunt, iam fuerunt»[9].
Наймення Тут-Анк-Амонове, що в нашій мові означає «Амон – найдорогоцінніше в житті», та факт його панування були вже й раніш досить докладно констатовані з ріжних документів, витягнених з-під пороху тисячоліть під час розкопин в так званій «Королівській долині гробниць», або «Долині смерті», та з написів на стінах люксорських і карнакських руїн. Але тільки тепер завдяки матеріяльній помочі (покійного вже) лорда Карнарвона[10] та одчайдушній впертости й відвазі тоді ще молодого починаючого еґиптольоґа Говарда Картера, котрий і сам не раз ризикував життям, – довідуємось про юного фараона так докладно, як про жадного иншого.
Думка почати розкопини в Королівській Долині – цвинтарі фараонів запала в голову Г. Картерові ще в році 1890-му, при його перших відвідинах Єгипту[11]. Однак тільки року 1907-го, коли видатні вчені Г. Масперо та В. Ґарстин порекомендували Карнарвонові молодого дослідника єгипецької старовини, – Картерова мрія почала здійснюватись. Але студії та клопоти про концесію на право переведення розкопин тривали ще аж сім років. Археольоґи не віщували Картерові нічого доброго, і для їх скептицизму були підстави: місце, де почав свої пошуки Картер, вже було кілька разів розкопано та… обікрадено ріжними кочовниками, що часто випереджували вчених досліджувачів й добре вміли гандлювати старовічними річами. Та Картер твердо стояв на тому, що його попередні студії місця – не заведуть. Особливо ж переконувало його те, що попередній власник концесії, американець Девіс наприкінці своїх розшуків таки знайшов у тім місці келих з найменням Тут-Анк-Амоновим та алебайстрову статуетку, яка – правдоподібно – зображує жерця Аї, Тут-Анк-Амонового сучасника[12], а також шматки деревляної шабатурки з поламаними золотими плиточками, на яких були зображення та наймення Тут-Анк-Амона і його дружини. Спираючись на цьому, Картер мав переконання, що не знайдена ще домовина Тут-Анк-Амонова мусить конче бути десь близько, й тому не зважав на перестороги старших колєґів.
Працю розпочато взимку 1914–1915 р. Але тепер на заваді їй стала війна. Та, не зважаючи ні на що, Картер з усякими труднаціями р. 1916-го знову прибуває до Люксору. І тут враз довідується, що на місці розпочатих ним праць господарять вже тубільські археольоґи-бандити. Копачі-робітники, що працювали раніш з Картером, оповіли, що одна банда арабів уже знайшла гробницю, та не встигла нею поживитись, бо на них налетіла друга банда, подужала перших шукачів і саме тепер завзято там працює. Картер, не гаючи хвилини, того ж вечора з кількома фелагами з партії своїх копачів подався до місця розкопин. Прибув у «Долину Смерти» опівночі, але саме вчас: під землею гупали мотики «неконцесованих» конкурентів, що спустились мотузом в глибоку шахту. Край мотуза був припнятий на поверхні. Розлючений Картер всамперед перетяв мотуза й таким чином ув’язнив під землею непроханих аматорів старовини. А тоді, не довго думаючи, по свойому мотузові сам-один спустився в шахту, де й знайшов вісьмох шукачів. Картер – не белєтрист, а тому досить коротко розповідає про ці приємні хвилини. Він тільки говорить, що «запропонував» бандитам на вибір: або ж взагалі лишитись у шахті, або скористати з його линви, щоб вилізти нагору. Конкуренти вибрали останнє…