Та знов таки й тепер доля неначе глузувала з упертого вченого: могила, в якій він опинився, не мала зв’язку з Тут-Анк-Амоном. Це була порожня домовина, свого часу приправлена для королевої Гатасу, тіло якої, однак, ніколи тут не лежало. Та Картер не вгамувався, шукав далі й тільки в 1917 знайшов справжнє місце. Лежало воно в трьохкутнику між розкопаними вже гробницями фараонів: Рамзеса ІІ-го, Менефти й Рамзеса IV-го.
На цім місці рився Картер ще п’ять років. І нарешті, 5 листоп[ада] 1922, між звалищами та каміннями, побачив перший поріг сходів, котрі привели його до знахідки, так уперто шуканої. 24-го листопада відчищено всіх 16 сходинок, і археольоґ опинився перед запечатаними дверима. На печатці, що висіла на тих дверях, було витужене наймення: Тут-Анк-Амон. Здається, не було сумніву, що мети досягнено. Але ж так здавалося тільки на перший погляд. Побіч з Тут-Анк-Амоновою Картер побачив другу печать з зображенням шакаля. Правда, була це печатка старо-єгипецького королівського Некрополю. Але ж вона говорила, що гробниця не лишилась недоторканою: хтось уже раніш господарив у ній ще за часів фараонів. Отже: чи лишилось в ній те, що сюди принесено перед 33-ма століттями? Чи не буде вона такою ж порожною, як і домовина жінки фараона – Гатасу, в якій Картер воював з грабіжниками?
Але Картер копав далі. Протягом 25-го та 26-го листопада розчищено дальший хідник, завдовжки в 10 метрів. На його другому кінці об’явилися другі двері. А на них висіла також незрушена печать Тут-Анк-Амонова і… знов печать королівського Некрополю!
В дверях зробили невеликий отвір. Обережно просунули в печерю свічку, щоб перевірити, чи нема там якихось шкідливих ґазів. Потім отвір збільшено й за двері просунено всю свічку. Першої хвилини Картер не побачив у пітьмі нічого. Але ж, коли його очі трохи призвичаїлись до темряви, перед ним блиснуло золото. Тут і там і скрізь, – куди падав його погляд, блищало й сяяло щире золото: на статуях, зображеннях дивовижних звірів, на безлічі ріжноманітних, більших і менших річей…
– Бачите що-небудь? – нетерпеливо питався Карнарвон.
Картер тілько важко відсапував. Схвильовання відобрало йому мову. Нарешті опанував себе:
– Так. Бачу… Дивовижні річі!..
Мрія, що нею одною жив учений протягом 32-х років, нарешті здійснилася. Напевно, в цій хвилині на нашій планеті була принаймні одна абсолютно щаслива людина: та, що в нетрах африканської пустині при тьмяному світлі блимаючої свічки впивалась искристим блиском золота. Дуже повільно, з педантичною обережністю фіксовано, розбірано та впорядковувано скарби розритої могили. Тривало це аж до 1927 р. Бо ж мимо того, що дорогоцінности, принаймні деякі (як, наприклад, тканини) були в такому стані, що до них не можна було доторкатись раніш, ніж їх буде зафіксовано, – була їх така сила скрізь, що між ними важко було обертатись. Крім того, повстали непорозуміння з теперішньою єгипетською владою, що також затримало працю. Довкола розкопин лавами стояли вчені і невчені інтересанти, з яких дехто мав сильні протекції, – вони теж немало утруднювали Картерове становище. Нарешті, коли стало широко далеко відомо, які скарби ховає в собі гробниця, нелегким завданням було забезпечити їй охорону і від місцевих грабіжників, і від «культурних» експропріяторів, у котрих свербіли руки.
Гробниця складалася з зазначених вище сходів та коритара, за яким міститься перша комора, розміром 6 × 3,60 метрів, друга – бічна 4 × 2,90 м, третя – з саркофаґом – 6,40 × 4,03 і, нарешті, четверта – «комора скарбів» – 4 × 3,50 м. Помешкання з саркофаґом має заввишки 3,62 м. Починаючи з першого й до останнього, всі помешкання повні найріжноманітніших річей, що були або улюбленими фараоном, чи служили йому для його потреб за життя, або ж річами, призначеними для вшанування його пам’яти та ще такими, що мали призначення служити йому по смерти. Властиво все, що було в гробниці, згідно з віруваннями старих єгиптян, мало се останнє призначення, бо фараонові було потрібно й на тім світі все те, чого він потрібував на цім. Багато речей буквально «валялось» в повному безладді, і це пояснювало, чому на дверях висіли печатки королівського Некрополю: могилу, дійсно, окрадено за найдавніших часів, коли ще в Землі Кемі панували фараони. Певним того доказом були й сліди ніг тих злодіїв, що притоптали тут порох ще перед тисячоліттями. Але ж, як можна гадати, були то злодії, не зацікавлені в золоті чи инших дорогоцінностях. Видимо, вони тут шукали чогось, що мало для них значіння політичне чи літурґічне. Так, наприклад, виявилось, що з гробниці винесено якусь статуетку, від котрої лишилась порожня й відчинена золота шафочка чи шабатурка. Це – щось подібне до наосу («кораблик», табернакулюм), в яких звичайно зберігались зображення богів. Крім того, на підлозі кинуто хустинку з загорненими в ній вісьма золотими перстнями; на деяких з тих перстнів були фараонові печатки. Кілька шабатурок прекрасної роботи перекинено, а частину з них і дуже пошкоджено. Та все те було дрібницею, порівнюючи з скарбами, що лишились недоторканими в чотирьох помешканнях гробниці й можуть достатньо характеризувати їхнього колишнього власника.
Оповідаючи про Тут-Анк-Амона, ніяк не можна поминути його попередника, з яким тісно зв’язана Тут-Анк-Амонова доля. Був це «великий єретик» фараон Ехн-Атон (з грецька звуть його Аменофіс IV-й[13]), що володарював у Єгипті перед Тут-Анк-Амоном, а – може – був навіть його батьком.
Ехн-Атон переняв у спадщину землю Кемі в хвилині найповнішого її розквіту й могутности, але сів на трон 15-літнім юнаком, немічним на сухоти та епілепсію, й накоїв Єгиптові чимало шкоди. Отримавши владу над великою країною, Ехн-Атон мало цікавився справами зовнішніми, а всю свою хворобливу енерґію скерував на боротьбу з існувавшими в тодішньому Єгипті церковними та національними традиціями. Головним же чином, увесь час свого панування присвятив на те, щоб звалити найповажанішого єгиптянами бога – Амона Тебанського.
Примечания
1
Коли я печу такий хліб, то додаю ще трошки цукру, чого напевно не робила Марта, бо тоді ще не було цукру, додаток якого сприяє швидчому й досконалішому піднесенню тіста.
2
Див. статтю проф[есора] О. Терлецького в ж[урналі] «Життя і Знання», ч. 4 (16) з 1929 р. (Прим. редакції).
3
«Пильно обробляє вона вбогий садочок. Їй вже тринадцять літ, та не має жадного знання (освіти)».
4
Місто в середині Франції.
5
Для розвитку суспільного смаку було б потрібним утворити «музей несмаку», котрий більше навчав би громадянство смаку, як музеї мистецькі.
6
Вважається, що богині Ізиді (та хто може з певністю сказати, чи лише їй, а не її ще давнішим попередницям?!) приписують також винахід навмисного посіву збіжжя для збирання зерна. Отже можна припускати, що прадавня жінка збирала ростини і на те, щоб у випадку хороби чоловіка чи невдачі його полювань та ловів мати в запасі бодай ростинну їжу. Для того ж, щоб не ходити далеко від житла на розшуки потрібних для поживи ростин, вона й могла додуматись сіяти їх (тобто культивувати) при своїй оселі. Отже не виключене, що не тільки медицині, а й всьому хліборобству початок поклала жінка.
7
Ендокринними залозами звуть часом незвичайно дрібні й тому до недавнього часу невідомі медицині утвори (орґани), що вилучають з себе переважно вельми сильні соки, котрі порядкують життям чи то окремих (великих) орґанів тіла, чи й життям всього організму («Ж[иття] і З[нання]», 1928–1929, ч. 4).
8
Вітамінами називають фактично й досі ще невідомі матерії, присутність котрих доведено в ріжних річах, що ми споживаємо (напр[иклад], у маслах баклажанах, цитринах, в лушпайках рижу тощо). Доведено, що жива тварина не може бути дужою, коли не споживає річей, що мають в собі вітаміни. Про це довідалися також дуже недавно.
9
«Що було, те є й тепер; що буде, те вже було» (Ekl. III. 15. Пер. П. Куліша).
10
Певно, читачі ґазет пам’ятають, як траґічно загинув цей меценат: він помер від отруйного комаря саме в час, коли почато ознайомлення з першим покоєм винайденої гробниці. Помер, не довідавшись, які неоцінимі скарби ховали в собі дальші склепіння. З приводу цієї наглої смерти, а також вісьмох його товаришів праці, утворилось чимало зворушуючих леґенд.
11
Howard Carter und U. Mace. «Tut-ench-Amun». Leipzig, Brockhaus. 1924.
12
Відносно вимови єгипецьких наймень поднесь існує велика плутанина, що залежить від не зовсім з’ясованих ще законів староєгипецького письма. Картер, напр[иклад], читає наймення згаданого жерця – ЕЙІ, тим часом Ermann вважає за справжнє звати його ЕЄ. (Див. A. Ermann bearbeitet von H. Ranke. «Aegypten und aegyptisches Leben in Altertum». Ст. 135. Tübingen, 1922.) Те ж саме можна сказати й відносно наймення Тут-Анк (Анг) – Амона (Амуна).
13
Деякі вчені (напр[иклад], теперішній проф[есор] празького ун[іверси]тету F. Lexa) звуть його Аменготепом. Dr. F. Lexa. Náboženská literatura Staroegyptská, 1921. Kladno Šnajdr.