– Ґольдмунде! – прошепотіла вона. Він зупинився. – Ти прийдеш іще коли-небудь? – запитала вона. Її сором’язливий голос був, як подих.
Ґольдмунд похитав головою. Вона простягнула свої обидві руки, взяла його голову, він відчув тепло маленьких рук на своїх скронях. Вона нахилилася так низько, що її темні очі опинилися прямо перед його очима.
– Приходь! – прошепотіла вона, а її рот доторкнувся до його губ у дитячому поцілунку.
Швидко побіг він за іншими через присадок, перебрався, провалюючись, через грядки, вдихнув запах вологої землі та гною, роздер руку об кущ троянд, переліз через паркан і подався слідом за іншими з села й до лісу. «Більше ніколи!» – наказувала йому воля. «Завтра знову!» – благало, схлипуючи, серце.
Ніхто не трапився назустріч нічним гульвісам, вони безперешкодно повернулися до Маріяброну, через струмок, через млин, через подвір’я з липами й таємними стежками по піддашках та через розділені колонами вікна до монастиря й далі в спальню.
Вранці довелося штурханами будити довготелесого Ебергарда, так міцно він спав. Усі вони вчасно були на заутрені, за сніданком і в аудиторії; але Ґольдмунд мав поганий вигляд, настільки поганий, що отець Мартін поцікавився, чи не захворів він бува. Адольф промовисто зиркнув на нього, й він відповів, що з ним усе гаразд. Та на уроці грецької, перед обідом, Нарцис не випускав його з поля зору. Він теж помітив, що Ґольдмунд хворий, але мовчав, уважно за ним спостерігаючи. В кінці уроку він покликав його до себе. Щоб не привертати уваги учнів, він послав його з дорученням до бібліотеки. І сам пішов туди.
– Ґольдмунде, – сказав він, – чи не можу я тобі допомогти? Я бачу, що тобі зле. Очевидно, ти хворий. Давай ми покладемо тебе в ліжко, отримаєш суп і келих цілющого вина. Тобі сьогодні було не до грецької.
Довго чекав він на відповідь. Блідий хлопець дивився на нього переляканими очима, понурив голову, знову підвів її, губи його затремтіли, він хотів щось сказати, але не міг. Раптом він осунувся, поклав голову на пульт для читання, між двома голівками янголів з дуба, які утримували пульт, і так заридав, що Нарцисові стало незручно й він на мить відвів погляд, перш ніж підхопив і підняв заплаканого хлопця.
– Ну що ж, – сказав він привітніше, ніби Ґольдмунд і справді мав його чути, – що ж, поплач, друже, тобі стане краще. Ось, сідай, не треба нічого казати. Я бачу, що з тебе досить; ти й так цілий ранок намагався триматися, не подавати виду, ти дуже добре з цим впорався. Так що поплач, зараз це найкраще, що ти можеш зробити. Ні? Вже минулося? Знову все гаразд? Ну що ж, тоді ходімо до лазарету, ляжеш в ліжко й сьогодні ввечері вже почуватимешся значно краще. Ходи!
В обхід учнівських кімнат він повів його до лазарету, вказав на одне з двох вільних ліжок, і коли Ґольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повідомити про його хворобу завідувача. Як і обіцяв, він замовив для нього на кухні суп і лікувальне вино; більшість легких хворих дуже полюбляла ці два монастирські привілеї.
Лежачи в лікарняному ліжку, Ґольдмунд намагався позбутися свого збентеження. Ще годину тому він міг собі пояснити, що його сьогодні так невимовно виснажило, яка смертельна душевна перенапруга спустошила його і змусила розплакатися. Це було насильницьке, щомиті нове й щомиті невдале намагання забути вчорашній вечір – навіть не так вечір, не легковажну й милу вилазку із зачиненого монастиря, не прогулянку в лісі, не слизьку кладку через чорний струмок біля млина, не долання парканів, вікна й проходів, а лише одну мить біля темного кухонного вікна, подих і слова дівчинки, доторки її рук, поцілунок її губ.
Але зараз до цього додалося іще щось, новий страх, нове переживання. Нарцис звернув на нього увагу, Нарцис любить його, Нарцис дбає про нього – такий вишуканий, шляхетний, розумний, з тонким, трохи глузливим ротом. А він, він не зміг себе перед ним опанувати, осоромився, белькотів щось та ще й розплакався! Замість того, щоб здобути прихильність цього розумника найшляхетнішою зброєю, грекою, філософією, інтелектуальним героїзмом та гідним стоїцизмом, він постав перед ним жалюгідним слабаком! Він собі цього ніколи не пробачить, ніколи не зможе без сорому дивитися йому у вічі.
Однак сльози розрядили сильну напругу, тиха самотність, хороша постіль зробили свою добру справу, розпач наполовину зменшився. Через якусь годину зайшов черговий брат, приніс молочний суп, шматочок білого хліба й келишок червоного вина, яке зазвичай учням давали тільки на свята; Ґольдмунд поїв, випив, з’ївши половину супу, відставив тарілку, почав було знову думати, але не зміг; знову взяв тарілку, з’їв іще кілька ложок. І коли, трохи пізніше, тихо прочинилися двері й Нарцис увійшов, щоб провідати хворого, він уже лежав і спав, а на його щоках знову з’явився рум’янець. Нарцис довго дивився на нього, з любов’ю, з допитливою цікавістю і з певною заздрістю. Він бачив, що Ґольдмунд не хворий, завтра йому вже не треба буде замовляти вино. Він також розумів, що заборону порушено, вони будуть друзями. Зараз Ґольдмунд був тим, хто потребував його, кому він міг зробити послугу. Іншим разом, може, це він буде слабким і сам потребуватиме допомоги й любові. А від цього хлопця він зможе їх прийняти, якщо вже на те пішло.
Розділ третій
Це була дивна дружба, що почалася між Нарцисом та Ґольдмундом; вона подобалася мало кому, і часом складалося враження, що вона не подобалася і їм самим.
Нарцисові, філософу, було з цим найтяжче. Для нього все було розумом, любов теж; йому не дано було бездумно віддатися почуттю. В цій дружбі він був провідною силою, і досить довго лише він один усвідомлював неминучість, глибину й сенс цієї дружби. Довгий час він залишався самотнім у своїй любові, розуміючи, що друг тільки тоді зможе по-справжньому належати йому, коли він його переконає. Сердечно й пристрасно, грайливо й несвідомо віддався Ґольдмунд новому життю; осмислено й відповідально прийняв цей благородний хрест Нарцис.
Для Ґольдмунда це означало насамперед вивільнення й одужання. Його юна потреба в любові, сильно розбуджена поглядом і поцілунком красивої дівчинки, була негайно безнадійно залякана. Бо в глибині душі він відчував, що всім його попереднім мріям, усьому, в що він вірив, усьому, до чого вважав себе призначеним і покликаним, серйозно загрожував той поцілунок у вікні, погляд тих темних очей. Призначений батьком до чернечого життя, всією волею приймаючи це призначення, з юнацьким запалом віддаючись благочестивому й аскетично-героїчному ідеалові, він при першій же швидкоплинній зустрічі, при першому пробудженні почуттів, при першому жіночому вітанні відчув, що тут знаходиться його неминучий ворог і демон, що в жінці для нього таїться небезпека. Та ось доля посилає йому порятунок, зараз, у час граничної скрути, з’являється ця дружба, пропонуючи його палкому бажанню квітучий сад, його благоговінню – новий олтар. Тут йому було дозволено любити, дозволено віддаватися без гріха, дарувати своє серце гідному захоплення старшому, розумнішому другові, небезпечне полум’я почуттів перетворювати, одухотворюючи, на благородний жертовний вогонь.
Але вже в першу весну цієї дружби він наштовхнувся на дивні перешкоди, на неочікуваний, загадковий холод, на страхітливі вимоги, тому що він був далекий від думки вважати свого друга повною протилежністю собі. Йому здавалося, що потрібна лише любов, лише щира відданість, щоб з двох зробити одне ціле, щоб нівелювати відмінності й долати протиріччя. Та яким же суворим і непохитним, проникливим і невблаганним був цей Нарцис! Здавалося, йому були незнайомі й небажані простодушна самовіддача, вдячна спільна мандрівка країною дружби. Здавалося, він не відає й не терпить шляхів без мети, мрійливих блукань. Щоправда, коли Ґольдмунд нібито захворів, він проявив турботу про нього, був завжди вірним помічником і порадником йому в усіх шкільних справах і навчанні, пояснюючи важкі місця в книгах, вчив розбиратися його в тонкощах граматики, логіки, теології; але здавалося, він ніколи не був по-справжньому задоволений другом і згодний з ним, досить часто здавалося навіть, що він з нього глузує, не сприймаючи всерйоз. Ґольдмунд, зрештою, відчував, що це не просто наставництво, не просто зверхність старшого й розумнішого, що за цим ховається щось інше, щось глибше й важливіше. Але він не міг зрозуміти цього глибшого, тому ця дружба ставала часто причиною його смутку й безпорадності.
Насправді Нарцис дуже добре знав, що відбувалося з його другом, він не міг не помічати ані його квітучої краси, ані його природної живучості й прихованого шаленства. Він зовсім не був педантом, який палку юну душу наповнює грекою, а на невинне кохання відповідає логікою. Більше того, він надто кохав білявого юнака, і це становило для нього небезпеку; бо кохання було для нього не звичайним станом, а дивом. Він не дозволяв собі закохатися, насолоджуватися приємним спогляданням цих красивих очей, близькістю цього квітучого, світлого, білявого створіння, він не міг дозволити цьому коханню бодай на мить стати чуттєвим. Бо якщо Ґольдмунд тільки відчував у собі покликання стати ченцем й аскетом і пожиттєво прагнути святості, то Нарцис був для такого життя дійсно призначений. І кохання дозволялося йому тільки в одній, найвищій формі. А в Ґольдмундове покликання стати аскетом Нарцис не вірив. Краще, ніж хтось інший, умів він читати людські душі, а тут, коли він любив, читав з особливою ясністю. Він бачив вдачу Ґольдмунда, яку, незважаючи на протилежність, щонайглибше розумів; бо вона була іншою, втраченою половиною його власної натури. Він бачив цю вдачу, вкриту твердою шкаралупою уявлень, помилок виховання, батьківських слів, і вже давно побачив усю нескладну таємницю цього молодого життя. Його завданням було розкрити цю таємницю її носієві, звільнити його від шкаралупи, повернути йому його справжню вдачу. Це буде нелегко, та найважчим було те, що це може призвести до втрати друга.
Безмежно повільно просувався він до цієї мети. Минули місяці, доки стала можливою лише перша серйозна спроба глибокої розмови між ними. Настільки далекими були вони один одному, незважаючи на дружбу, такою великою була напруга між ними. Зрячий і сліпий, так і йшли собі поруч; і те, що сліпий не здогадувався про свою сліпоту, було полегшенням тільки для нього самого.
Першу спробу Нарцис зробив, намагаючись довідатися про те переживання, яке підштовхнуло до нього у важку хвилину пригніченого хлопчика. Зробити це виявилося легше, ніж він сподівався. Ґольдмунд давно відчував потребу висповідатися про свої душевні муки тієї ночі; та не було нікого, крім настоятеля, до якого він відчував найбільше довіри, але настоятель не був його духівником. І коли Нарцис при нагоді нагадав другові про той перший початок їхнього єднання, обережно натякаючи на недомовки, він відверто сказав:
– Шкода, що ти ще не висвячений і не можеш сповідати; я дуже хотів би звільнитися від цього в сповіді й понести покарання. Але своєму духівникові я не зміг про це розповісти.
Обережно, хитро Нарцис просувався знайденою колією далі.
– Пам’ятаєш, – спробував він нагадати, – той ранок, коли ти начебто захворів; ти ж не забув його, бо саме тоді ми стали друзями. Я часто згадую той випадок. Можливо, ти не зауважив, але я почувався тоді досить безпомічним.
– Ти безпомічний?! – вигукнув друг здивовано. – Це я був безпомічним! Це я стояв там, затинався, не здатний вимовити жодного слова, доки не розплакався, як дитина! Тьху, мені досі за це соромно; я думав, що більше ніколи не зможу подивитися тобі у вічі. Бо ти побачив мене таким жалюгідно слабким!
Нарцис продовжував намацувати далі.
– Я розумію, – сказав він, – що тобі було неприємно. Такий міцний і хоробрий хлопець, як ти, й раптом розплакався перед чужим, та ще й перед учителем, це тобі справді не личило. Але тоді я дійсно вважав тебе хворим. Якщо трясе лихоманка, то й Аристотель поводитиметься дивно. Але насправді ти тоді не захворів! І це була ніяка не лихоманка! І це те, чого ти соромишся. Ніхто ж не соромиться злягти від лихоманки, чи не так? А ти соромився, тому що не міг впоратися з чимось іншим, що тебе тоді ошелешило. Хіба трапилося щось особливе?
Ґольдмунд якусь мить повагався, тоді промовив:
– Так, трапилося щось особливе. Припустімо, що ти мій духівник; треба ж якось про це сказати.
Понуривши голову, він переповів другові події тієї ночі.
Усміхнувшись, Нарцис промовив:
– «Ходити на село» дійсно заборонено. Але можна робити багато чого забороненого, не сприймаючи це аж так серйозно, або можна висповідатися й забути. То чому й тобі, як майже кожному учневі, було не спробувати цього маленького безглуздя? Хіба це так уже погано?
Не стримуючись, Ґольдмунд гнівно заперечив:
– Ти й справді говориш, як шкільний учитель! Ти ж добре знаєш, про що йдеться насправді! Звісно, я не бачу великого гріха в тому, щоб часом порушити правила і взяти участь в учнівських витівках, хоч це не зовсім годиться для підготовки до чернечого життя.
– Стоп! – гостро обірвав його Нарцис. – Хіба тобі, друже, невідомо, що для багатьох благочестивих отців саме така підготовка була необхідною? Хіба ти не знаєш, що одним з найкоротших шляхів до святого життя може бути життя розпусника?
– Ет, облиш! – перебив його Ґольдмунд. – Я мав на увазі, що не цей дрібний непослух мучив мене. Це було щось інше. Одна дівчина. Це було почуття, яке я не можу тобі передати! Почуття, що, варто мені піддатися цій спокусі, варто лише простягти руку, щоб доторкнутися до цієї дівчини, і я ніколи не зможу повернутися, що гріх затягне мене у безодню пекла й ніколи більше не відпустить. Що тоді настане кінець усім моїм прекрасним мріям, усім чеснотам, усій моїй любові до Бога й добра.
Нарцис кивнув у глибокій задумі.
– Любов до Бога, – сказав він повільно, підбираючи слова, – не завжди збігається з любов’ю до добра. Ох, якби ж це було так просто! Що добре, ми знаємо із заповідей. Але Бог не тільки в заповідях, зрозумій, вони – лише маленька його часточка. Ти можеш виконувати заповіді і бути далеко від Бога.
– Невже ти мене не розумієш? – бідкався Ґольдмунд.
– Звичайно, я розумію тебе. Жінку й стать ти пов’язуєш з поняттям «світу» і «гріха». На всі інші гріхи, як тобі здається, ти або нездатний, або якщо навіть вчиниш їх, то вони не гнітитимуть тебе, їх можна сповідати й виправити. Усі, крім одного!
– Правильно, саме так я це й відчуваю.
– Як бачиш, я тебе розумію. Ти наче й маєш рацію, історія про Єву та змія справді не порожня оповідка. І все-таки, любий, ти думаєш неправильно. Ти мав би рацію, якби був настоятелем Даніелем або твоїм покровителем, святим Хризостомусом, якби ти був єпископом чи священиком, або хоча б простим ченцем. Але ж ти не є жодним з них. Ти учень, і навіть якщо бажаєш назавжди залишитися в монастирі або цього бажає твій батько, то ти все одно ще не дав обіту, посвяти не отримав. І якщо сьогодні або завтра тебе звабить гарна дівчина і ти піддасися спокусі, то не порушиш жодної клятви, не зламаєш жодної обітниці.
– Жодної писаної обітниці! – крикнув Ґольдмунд схвильовано. – Зате неписану, найсвятішу, яку ношу в собі. Невже ти не бачиш – те, що можуть інші, не є можливим для мене? Адже ти сам теж іще не отримав посвячення, не складав обітниці, але ж ти ніколи не дозволиш собі торкнутися жінки! Чи я помиляюся? Чи ти зовсім не такий? Ти зовсім не той, ким я тебе вважав? Хіба ти не дав собі клятву, хоч і не на словах і не перед настоятелями, а в серці, і хіба не почуваєшся через неї навіки зобов’язаним? Хіба ти не такий, як я?
– Ні, Ґольдмунде, я не такий, як ти, не так, як ти гадаєш. Хоч я й дотримуюся негласної обітниці, тут ти маєш рацію. Але я зовсім несхожий на тебе. Я скажу тобі сьогодні одну річ, яку ти колись пригадаєш. Ось що я тобі скажу: наша дружба взагалі не має жодної іншої мети і жодного іншого сенсу, окрім як показати тобі, як кардинально ми відрізняємося один від одного!
Ґольдмунд стояв спантеличений. Нарцис говорив з таким виглядом і таким тоном, якому не можна було заперечувати. Він мовчав. Але чому Нарцис каже таке? Чому Нарцисова негласна обітниця має бути святішою, ніж його? Він його взагалі не сприймає серйозно, бачить у ньому просто дитину? Сум’яття й печалі цієї дивної дружби почалися спочатку.