Нарцис більше не сумнівався в природі таємниці Ґольдмунда. За цим стояла Єва, праматір. Але як могло статися, що в такому красивому й здоровому, такому квітучому юнакові пробудження статевого потягу наштовхнулося на таку запеклу ворожість? Мабуть, тут не обійшлося без демона, таємного ворога, якому вдалося зсередини розколоти цю чудову людину і розсварити з її основними інстинктами. Отже, демона треба було знайти, вигнати, зробити видимим, тоді його можна перемогти.
Тим часом товариші дедалі більше уникали Ґольдмунда, відмовлялися від нього, та ще більше вони відчували, що він відмовився від них і певною мірою зрадив. Нікому не подобалася його дружба з Нарцисом. Злі знеславили її протиприродною, в першу чергу ті, хто самі були закохані в одного з двох юнаків. Але й інші, переконані, що тут немає нічого порочного, хитали головами. Ніхто не бажав, щоб ці двоє були разом; цей союз, здавалося, відділяв їх, як зарозумілих аристократів, від інших, що були для них недостатньо хорошими; це було не по-товариськи, це було не по-монастирськи, це було не по-християнськи.
Абатові Даніелю доводилося чимало чути про цих двох – плітки, звинувачення, наклепи. За понад сорок років життя в монастирі він був свідком багатьох історій юнацької дружби, вони були частиною образу монастиря, його милим доповненням, часом радісним, часом небезпечним. Він тримався осторонь, пильно стежив, не втручаючись. Дружба такої сили і винятковості була рідкістю, без сумніву, вона була небезпечною; та оскільки він жодної миті не сумнівався в її чистоті, то залишив цю справу на самоплив. Якби Нарцис не був на особливому положенні серед учнів і вчителів, настоятель, не зволікаючи, вжив би певних заходів, щоб їх роз’єднати. Це було недобре, що Ґольдмунд уникав товаришів і тільки зі старшим, з учителем, підтримував близькі стосунки. Але хіба можна було Нарцисові, надзвичайному, талановитому, розумові здібності якого всі вчителі вважали не просто рівними їхнім, а й вищими, перешкодити у його покликанні й позбавити вчительської діяльності? Якби Нарцис не виправдав себе як учитель, якби його дружба призвела до недбалості або упередженості, він негайно відсторонив би його. Однак ніщо не свідчило проти нього, не було нічого, крім чуток, нічого, крім ревнивої недовіри інших. Більше того, настоятель знав про особливу обдарованість Нарциса, про його дивовижно проникливе, можливо, трохи самовпевнене знання людської природи. Він не надавав особливого значення цьому дарові, він бажав би Нарцисові інших здібностей; але він не сумнівався, що Нарцис відчуває особливість учня Ґольдмунда і знає його значно краще, ніж він чи хтось інший. Він сам, настоятель, не помічав у Ґольдмундові, поза його чарівною привабливістю, нічого, крім дещо передчасного, трохи не по роках розвиненого завзяття, з яким він уже зараз, будучи простим учнем і гостем, почувається, схоже, невід’ємною частиною монастиря і вже майже братом. Йому не варто було турбувався, що Нарцис заохочуватиме й підбурюватиме це зворушливе, але незріле завзяття. Боятися варто було скоріше того, що друг може заразити Ґольдмунда своєрідним розумовим чванством і вченою пихою; але навряд чи така небезпека була великою саме для цього учня; час покаже, як воно буде далі. Коли він думав про те, наскільки настоятелеві простіше, спокійніше і зручніше керувати пересічними людьми, а не сильними натурами, то одразу зітхав і посміхався. Ні, він не хотів заражатися недовірою, не хотів бути невдячним за те, що йому було довірено двох виняткових людей.
Нарцис багато думав про свого друга. Його особлива здатність бачити і розпізнавати сутність і призначення людини допомогла йому давно зрозуміти Ґольдмунда. Яскрава жвавість цього юнака явно свідчила про те, що він володів усіма ознаками сильної, фізично й духовно щедро обдарованої людини, можливо, митця, у всякому разі, людини надзвичайно велелюбної, призначення і щастя якої полягало в тому, щоб бути палкою і могти віддаватися почуттям. І чому це раптом ця людина любові, людина тонких і багатих почуттів, здатна так глибоко переживати й насолоджуватися ароматом квітів, ранковим сонцем, конем, польотом птаха, музикою, чому раптом вона стала одержима ідеєю бути духовною особою і аскетом?
Нарцис немало думав про це. Він знав, що батько Ґольдмунда схвалював цю одержимість. Та невже він міг викликати її навмисне? Якими чарами зачарував він сина, що той повірив у таке призначення й обов’язок? Що за людина цей батько? Хоч він навмисно доволі часто заводив про нього мову і Ґольдмунд не раз говорив про нього, Нарцис все-таки не міг уявити собі цього батька, не міг побачити його. Хіба це не дивно, не підозріло? Коли Ґольдмунд говорив про форель, яку ловив малим, коли описував метелика, наслідував крик птаха, розповідав про товариша, про собаку або жебрака, тоді виникали образи, тоді щось можна було побачити. Коли ж він говорив про свого батька, нічого не можна було побачити. Ні, якби цей батько був дійсно такою важливою, сильною, впливовою фігурою в житті Ґольдмунда, він зображував би його інакше, зміг би представити його в інших образах! Нарцис був невисокої думки про цього батька, він йому не подобався; він навіть часом сумнівався, чи той дійсно був батьком Ґольдмунда. Він здавався якимось порожнім ідолом. Але звідки у нього ця влада? Як йому вдалося наповнити Ґольдмундову душу мріями, такими чужими його сутності?
Ґольдмунд теж багато роздумував. Хоч як він був упевнений у сердечній любові свого друга, його не полишало гнітюче відчуття, що той сприймає його не зовсім серйозно і ставиться до нього завжди, як до дитини. І чому це друг постійно дає йому наголошує на тому, що вони різні? Тим часом ці роздуми не зовсім заповнювали дні Ґольдмунда. Він не любив довго розмірковувати. Протягом довгого дня були й інші заняття. Він частенько затримувався у брата сторожа, з яким був у хороших стосунках. Хитрістю і вмовляннями він завжди домагався дозволу годинку або й дві поїздити верхи на Блесі, і його дуже полюбили інші мешканці монастиря, зокрема мірошник; частенько з його наймитом вони чатували за видрою або пекли оладки з ніжного прелатського борошна, яке Ґольдмунд, тільки по запаху, міг із заплющеними очима розпізнати з усіх сортів. Хоча він і багато часу проводив з Нарцисом, залишалося все-таки чимало годин, які він присвячував своїм давнім звичкам і радощам. Богослужінням він теж здебільшого радів, охоче співав у хорі учнів, молився на вервиці перед улюбленим вівтарем, слухав прекрасну, урочисту латинь меси, милувався крізь хмари ладану золотими відблисками начиння й орнаменту, спокійними, поважними фігурами святих на колонах, євангелістами з тваринами, Яковом з брилем і торбою.
Ці образи приваблювали його, ці кам’яні й дерев’яні фігури здавалися йому таємничим чином пов’язаними з ним особисто, наприклад, як безсмертні всезнаючі наставники, заступники й дороговкази його життя. Так само він відчував любов і таємний чарівний зв’язок з колонами і капітелями вікон і дверей, з орнаментами вівтарів, з цими прекрасно окресленими опорами й вінками, з цими квітами і трав’янистим пишним листям, що проростало з каменю колон, так промовисто й переконливо обвиваючи їх. Йому здавалося цінною, глибокою таємницею, що, крім природи, її рослин і тварин, була ще ця інша, німа природа, створена людьми, ці люди, тварини і рослини з каменю та дерева. Нерідко він проводив час, змальовуючи ці фігури, голови тварин і пучки листя, а іноді й намагаючись малювати справжні квіти, коней, обличчя людей.
І ще він дуже любив церковний спів, особливо хвалу Діві Марії. Він любив чіткий строгий хід цього співу, його постійно повторювані благання і звеличання. Він міг з благоговінням слідувати їх гідному поваги змістові або ж, забуваючи сенс, лише милуватися урочистими розмірами цих віршів, наповнюючись ними, розтягнутими глибокими звуками, насиченими голосними, благочестивими повторами. У глибині серця він любив не вченість, не граматику й логіку, хоча в них теж була своя краса, а світ образів і звуків літургії.
Знову і знову він ненадовго долав відчуження, що виникало між ним та однокласниками. Часом йому ставало прикро й нудно постійно бути оточеним невизнанням і холодністю; він то смішив похмурого сусіда по парті, то змушував базікати мовчазного сусіда в дортуарі, цілу годину намагався сподобатися і відвойовував-таки для себе на якусь мить кілька очей, кілька облич, кілька сердець. Двічі через такі зближення, зовсім того не бажаючи, він знову був запрошений «піти на село». Тут він злякався і швидко відступив. Ні, в село він більше не ходив, і йому вдалося забути дівчину з косами, більше ніколи про неї не згадувати, чи все-таки майже ніколи.
Розділ четвертий
Довго залишалися марними спроби Нарциса розгадати Ґольдмундову таємницю. Довго він, здавалося, безрезультатно намагався пробудити його, навчити його мови, якою можна було б таємницю розповісти. З того, що друг розказав йому про своє походження і домівку, не виходило картини. Був невиразний, безформний, але шанований батько та ще легенда про давно зниклу безвісти чи загиблу матір, від якої залишилася одна назва. Поступово Нарцис, обізнаний на читанні душ, зрозумів, що його друг належить до людей, у яких шматок їхнього життя було вирвано, які під тиском якоїсь біди або чарів були змушені забути частину свого минулого. Він зрозумів, що прості розпитування і повчання тут марні; він бачив також, що занадто покладався на силу розуму і багато говорив даремно.
Та недаремною була любов, що зв’язувала його з другом, і звичка чимало часу проводити разом. Незважаючи на глибоку різницю в характерах, обидва багато чого навчилися один у одного; між ними, разом з мовою розуму, поступово виникла мова душі і знаків, подібно до того, як між двома помешканнями, крім дороги, по якій можуть їздити екіпажі й вершники, виникає багато кумедних, обхідних, таємних доріжок: доріжка для дітей, стежка для закоханих, ледь помітні ходи собак і котів. Поступово одухотворена сила уяви Ґольдмунда якимись магічними шляхами проникла в думки і мову друга, і він трохи навчився у Ґольдмунда розуміти й співчувати без слів. Повільно у світлі любові визрівали нові зв’язки від душі до душі, лише потім приходили слова. Так одного разу, несподівано для обох, у вільний від занять день у бібліотеці між друзями відбулася розмова – розмова, яка розкрила перед ними всю сутність їхньої дружби і багато чого прояснила.
Вони говорили про астрологію, якою в монастирі не займалися і яка була тут заборонена. Нарцис сказав, що астрологія – це спроба впорядкувати й систематизувати різноманіття людських характерів, доль і приречень. Тут Ґольдмунд зауважив:
– Ти постійно говориш про відмінності – поступово я зрозумів, що це твоя найголовніша особливість. Коли ти говориш про велику різницю між тобою і мною, наприклад, то мені здається, що вона полягає не в чому іншому, як у твоїй дивній одержимості знаходити відмінності!
Нарцис:
– Правильно, ти влучаєш у самісіньку точку. Справді: для тебе відмінності не дуже важливі, мені ж тільки вони й здаються важливими. Я по суті своїй вчений, моє призначення – наука. А наука, цитуючи тебе, це дійсно не що інше, як «одержимість знаходити відмінності»! Краще не скажеш. Для нас, людей науки, немає нічого важливішого, як виявляти відмінності, наука називається мистецтвом розрізнення. Наприклад, знайти в людині ознаки, що відрізняють її від інших, значить пізнати її.
Ґольдмунд:
– Авжеж. Якщо хтось взутий у шкарбани, то він селянин, а в іншого на голові корона, то він король. Це теж відмінності. Та вони очевидні навіть дітям, без будь-якої науки.
Нарцис:
– Але якщо селянин і король одягнені однаково, тоді дитина навряд чи зможе їх відрізнити.
Ґольдмунд:
– Так само, як і наука.
Нарцис:
– Мабуть, все ж не так само. Скажімо, вона не розумніша за дитину, але вона терплячіша, вона помічає не лише найгрубіші деталі.
Ґольдмунд:
– Кожна розумна дитина це зробить. Вона впізнає короля за поглядом чи за манерою триматися. Одним словом: ви, вчені, – зарозумілі, ви постійно вважаєте всіх нас дурнішими. Але й без усіх ваших наук можна бути дуже розумним.
Нарцис:
– Я радий, що ти починаєш це усвідомлювати. Отже, ти скоро зрозумієш, що я маю на увазі не розум, коли говорю про різницю між мною і тобою. Я ж не кажу, що ти розумніший чи дурніший, кращий або гірший. Я лишень стверджую, що ти інший.
Ґольдмунд:
– Це неважко зрозуміти. Але ти говориш не тільки про неоднаковість характерних рис, часто ти говориш про відмінності долі, призначення. Чому в тебе, наприклад, має бути інше призначення, ніж у мене? Ти такий самий християнин, як і я, ти, як і я, вирішив жити в монастирі, ти, як і я, – дитя милостивого Отця Небесного. У нас обох однакова мета: вічне блаженство. Наше призначення таке саме: повернення до Бога.
Нарцис:
– Дуже добре. У підручнику догматики, звісно, всі люди однакові, але не в житті. Улюблений учень Спасителя, на грудях якого він відпочивав, і той інший учень, що зрадив його, – мені здається, навряд чи вони мали одне й те саме призначення.
Ґольдмунд:
– Ти софіст, Нарцисе! Таким чином ми не станемо ближчими один одному.
Нарцис:
– Ми жодним чином не станемо ближчими один одному.
Ґольдмунд:
– Не кажи такого!
Нарцис:
– Але я дійсно так вважаю. Це не наше завдання ставати ближчими один одному, так само як Сонце й Місяць або море й суша не наближаються одне до одного. Ми з тобою, любий друже, як Сонце й Місяць, як море й суша. Наша мета – не перейти один в одного, а пізнати один одного, навчитися бачити й шанувати його таким, як він є, а саме: протилежністю й доповненням іншого.
Збентежений, Ґольдмунд опустив голову, його обличчя стало сумним.
Нарешті він промовив:
– Це тому, що ти так часто не сприймаєш серйозно моїх думок?
Нарцис не квапився з відповіддю. А тоді сказав ясним і твердим голосом:
– Саме тому. Ти мусиш звикнути, любий Ґольдмунде, до того, що я серйозно сприймаю тільки тебе самого. Повір, я серйозно ставлюся до кожного звуку твого голосу, до кожного твого жесту, до кожної усмішки. Але твої думки, їх я сприймаю менш серйозно. Серйозно я ставлюся до того, що вважаю у тобі суттєвим і неминучим. Чому ти хочеш, щоб я звертав особливу увагу на твої думки, якщо ти маєш так багато інших обдарувань?
Ґольдмунд гірко всміхнувся:
– Я ж казав, що ти завжди ставився до мене, як до дитини!
Нарцис залишався незворушним.
– Частину твоїх думок я справді вважаю дитячими. Пригадуєш, ми перед цим говорили про те, що розумна дитина зовсім не повинна бути дурнішою за вченого. Та якщо дитина захоче говорити про науку, то вчений, звісно, цього серйозно не сприйматиме.
Ґольдмунд різко дорікнув:
– Навіть якщо ми говоримо не про науку, ти насміхаєшся наді мною! Наприклад, ти завжди поводишся так, ніби вся моя побожність, мої намагання досягнути успіхів у навчанні, моє прагнення чернецтва – це просто забавки!
Нарцис вдумливо поглянув на нього:
– Я сприймаю тебе серйозно, коли ти – Ґольдмунд. Але ти не завжди Ґольдмунд. А мені хотілося б лише одного: щоб ти цілком і повністю став Ґольдмундом. Ти не вчений, ти не чернець – і вченого, й ченця можна зробити й з простішого матеріалу. Ти думаєш, що мені бракує в тобі вченості, логіки чи побожності. Зовсім ні, але мені не вистачає в тобі тебе самого.