Чий же це голос? Він прислухався, подумав і згадав. Це був Нарцис. Нарцис? І в одну мить, раптовим поштовхом все знову повернулося: він згадував, він знав. О мамо, мамо! Гори мотлоху, моря забуття були прибрані, зникли; величними, світло-блакитними очима втрачена, несказанно кохана, вона знову дивилася на нього.
Отець Анзельм, що задрімав у кріслі біля ліжка, прокинувся. Він почув, що хворий заворушився, почув його дихання. Він обережно піднявся.
– Тут хтось є? – запитав Ґольдмунд.
– Це я, не турбуйся. Я запалю світло.
Він запалив лампу, світло впало на його зморшкувате доброзичливе обличчя.
– Я що, хворий? – запитав юнак.
– Ти знепритомнів, синку. Дай-но руку, перевіримо пульс. Як ти почуваєшся?
– Добре. Дякую вам, отче Анзельм, ви дуже люб’язний. Зі мною вже все гаразд, тільки втомлений.
– Звіно, що втомлений. Зараз іще заснеш. Випий спочатку ковток гарячого вина, ось воно тут. Давай осушимо з тобою келишок, мій хлопче, за наші хороші стосунки.
Він уже тримав напоготові кухлик глінтвейну, дбайливо поставивши його в посудину з гарячою водою.
– Ось ми обидва й покімарили трохи, – засміявся лікар. – Ти, мабуть, думаєш: «Оце так санітар, що не може пильнувати хворого». Та що вдієш, такі вже ми, люди. Давай вип’ємо з тобою трохи цього чарівного напою, малюче, немає нічого кращого, ніж ось така маленька таємна нічна пиятика. Отже, будьмо!
Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею і гвоздикою і присолоджене цукром, такого він ще ніколи не пив. Він згадав, як колись уже був хворим, тоді ним переймався Нарцис. Цього разу отець Анзельм був такий люб’язний до нього. Йому стало так добре, так приємно й дивовижно було лежати тут при світлі лампи й посеред ночі попивати зі старим отцем солодке й тепле вино.
– Живіт не болить? – запитав старий.
– Ні.
– А я, було, подумав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отже, це не воно. Покажи-но язика. Так, добре, старий Анзельм знов помилився. Завтра ти ще полежиш, потім я прийду й огляну тебе. А вино ти вже допив? Правильно, воно має добре подіяти на тебе. Дай-но подивлюся, чи там не залишилося нічого. Тут буде ще по півкелиха кожному, якщо поділитися по-братськи. Ти нас добряче налякав, Ґольдмунде! Лежав там на галереї, як дитина. У тебе справді не болить живіт?
Вони посміялися, чесно розділили залишки лікарняного вина, отець жартував, а Ґольдмунд вдячно й весело дивився на нього знову сяючими очима. Потім старий пішов вкладатися. Ґольдмунд ще якийсь час не спав. Повільно з глибини душі знову піднімалися образи, знову спалахували слова друга, і ще раз з’явилася в його душі білява осяйна жінка, його мати; як теплий весняний вітер, її образ пройшов крізь нього, як хмара життя, тепла, ніжності і глибокого нагадування. Мати! І як тільки він міг її забути!
Розділ п’ятий
Дотепер Ґольдмунд хоч і знав дещо про свою матір, але тільки з розповідей інших; він втратив її образ, а більшість з того, що, здавалося, знав про неї, він у розмовах з Нарцисом замовчував. Мати була чимось, про що не можна було говорити, її треба було соромитись. Вона була танцівницею, красивою, неприборканою жінкою благородного, але непорядного і язичницького походження; батько Ґольдмунда, за його словами, витягнув її зі злиднів і ганьби; не будучи впевненим, що вона не язичниця, він охрестив її і навчив релігійних обрядів; він одружився з нею, зробивши шанованою жоною. А вона, проживши кілька років покірним та впорядкованим життям, знову згадала свої колишні вміння й заняття, збуджувала й спокушала чоловіків, днями й тижнями не бувала вдома, знеславилася, як відьма, і врешті-решт, після того як чоловік кілька разів знаходив і повертав її, зникла назавжди. Її слава ще якийсь час давала про себе знати, недобра слава, що промерехтіла, як хвіст комети, і потім згасла. Її чоловік повільно приходив до тями від років неспокою, страху, ганьби і вічних несподіванок, яких вона йому заподіювала; замість невдалої дружини він виховував тепер синочка, дуже схожого вродою на матір; чоловік став ненависним ханжею і прищеплював Ґольдмундові переконання, що той повинен присвятити своє життя Богові, щоб спокутувати гріхи матері.
Ось приблизно те, що Ґольдмундів батько розповідав зазвичай про свою зниклу дружину, хоч і не любив цього робити, і на що натякав настоятелю під час передачі Ґольдмунда; і все це, як страшна легенда, було відомо й синові, хоч він і навчився витісняти і майже забути її. Але він зовсім забув і втратив справжній образ матері, той, інший, зовсім інший образ, що складався не з розповідей батька і прислуги чи з темних диких чуток. Він забув свою власну, справжню, живу згадку про матір. І ось саме цей образ, зірка його раннього дитинства, знову зійшла.
– Незбагненно, як я міг це забути, – сказав він своєму другові. – Ніколи в житті я не любив когось так, як свою матір, так безумовно і палко, нікого так не шанував, ніким так не захоплювався, вона була для мене сонцем і місяцем. Хтозна, як сталося, що цей сяючий образ потемнів у моїй душі і поступово перетворився на злу, бліду, потворну відьму, якою вона була для батька і для мене протягом багатьох років.
Нарцис нещодавно закінчив своє послушництво і був пострижений у ченці. Дивним чином змінилося його ставлення до Ґольдмунда. А Ґольдмунд, який раніше відкидав поради і зауваження Нарциса, сприймаючи їх як докучливе всезнайство й наставництво, після того великого потрясіння був сповнений поштивого захоплення мудрістю свого друга. Як багато з його слів виявилися пророчими, як глибоко він проник у нього, як точно розгадав його життєву таємницю, його приховану рану, і як розумно зцілив його!
Бо юнак здавався зціленим. Не тільки від непритомності не залишилося поганих наслідків; усе те бутафорське, зарозуміле, несправжнє у вдачі Ґольдмунда неначе розтануло: оте його дещо передчасне чернецтво, та його віра в приречення якось особливо служити Богові. Юнак, здавалося, одночасно помолодшав і подорослішав, відколи знайшов себе. Усім цим він завдячував Нарцисові.
Нарцис ставився до свого друга з якогось часу зі своєрідною обережністю; дуже скромно, анітрохи не зверхньо й не повчально дивився він на нього, тоді як Ґольдмунд ним так сильно захоплювався. Він бачив, що Ґольдмунд черпає сили з таємних джерел, які йому самому були чужі; він зумів сприяти їх зростанню, але стосунку до них не мав. З радістю він спостерігав, як друг звільняється від його керівництва, і разом з тим іноді сумував. Він вважав себе пройденим щаблем, скинутою шкірою; він бачив, що наближається кінець їхньої дружби, такої важливої для нього. Він досі знав про Ґольдмунда більше, ніж той сам про себе; тому що хоч Ґольдмунд і знайшов свою душу і був готовий іти за її покликом, але куди вона його приведе, він ще не здогадувався. А Нарцис здогадувався і був безсилий; шлях його улюбленця вів у світи, для нього недоступні.
Ґольдмундова жага до знань значно поменшала. Зник і його запал у суперечках з товаришами, він з соромом згадував деякі з їхніх колишніх розмов. Тим часом у Нарциса, чи то внаслідок закінчення послушництва, а чи від переживань, пов’язаних з Ґольдмундом, виникла потреба в усамітненні, аскезі та духовних вправах, схильність до постів і довгих молитов, частих сповідей, добровільних покаянь, і цю схильність Ґольдмунд міг зрозуміти чи навіть розділити. З часу одужання його відчуття дуже загострилися; хоч він іще анічогісінько не знав про свої майбутні цілі, зате з чіткою і часто моторошною виразністю відчував, що вирішується його доля, що прекрасний час невинності і спокою минув і що все в ньому було сповнене напруженої готовності.
Часто передчуття бувало п’янким, півно5чі не давало заснути, наче солодка закоханість; але нерідко воно бувало темним і невимовно гнітючим. Мати, так давно втрачена, знову повернулася до нього; це було велике щастя. Але куди поведе її заманливий поклик? До невизначеності, колізій, до нужди, а може, й до смерті. До тиші, спокою, благодаті, до чернечої келії і до життя у чернечій громаді вона не вела, її поклик не мав нічого спільного з тими батьківськими заповідями, які він так довго плутав з власними бажаннями. З цього почуття, яке часто було сильним, страшним і пекучим, як дошкульний фізичний біль, живилася побожність Ґольдмунда. Повторюючи довгі молитви до святої Матері Божої, він звільнявся від надлишку почуттів до власної матері. Проте нерідко його молитви знову закінчувалися тими дивними, чудовими снами, які він тепер так часто переживав: снами наяву, в напівсвідомості, мріями про неї, в яких брали участь усі почуття. Тоді материнський світ оповивав його пахощами, загадково дивився сповненими любові очима, наповнював глибоким звучанням моря і раю, лагідно нашіптував беззмістовні або скоріше перенасичені змістом звуки, мав солодкий і солоний присмак, торкався шовковистим волоссям спраглих губ і очей. В матері було не тільки все чарівне, не тільки милий закоханий погляд блакитних очей, чудова щаслива усмішка, лагідна втіха; в ній, десь під пишними пеленами, ховалося і все жахливе й темне, всі пристрасті, всі страхи, всі гріхи, всі голосіння, усі народження, усі помирання. Глибоко занурювався юнак у ці мрії, ці хитросплетіння одухотворених почуттів. У них знову поставало не тільки чарівне, миле серцю минуле: дитинство і материнська любов, золотосяйний ранок життя; в них чаїлося також погрозливе, багатообіцяюче, заманливе і небезпечне майбутнє. Іноді ці мріяння, в яких мати, Мадонна і кохана були одним цілим, здавалися йому потім жахливими злочинами і блюзнірством, смертними гріхами, які ніколи вже не спокутувати; а часом він знаходив у них справжній порятунок, досконалу гармонію. Сповнене таємниць життя пильно дивилося на нього, темний загадковий світ, непорушний колючий ліс, повний казкових небезпек, – але все це були таємниці матері, походили від неї, вели до неї, вони були маленькими темними цятками, маленькою грізною безоднею в її ясних очах.
Багато чого із забутого дитинства спливало в цих снах про матір, з нескінченних глибин і втрат розквітало безліч маленьких квітів-спогадів, мило визирали, пророче пахли, нагадуючи про дитячі почуття, чи то переживання, чи то мрії. Іноді йому снилися риби, чорні та сріблясті, вони підпливали до нього, прохолодні й гладкі, проникали в нього, пропливали крізь нього, прибували як посланці з чудовими благими вістями з якоїсь красивішої дійсности, примарно, виляючи хвостами, зникали, залишаючи замість звісток нові таємниці. Часто йому снилося, як пливуть риби та летять птахи, і кожна риба або птах були його витвором, залежним від нього, і він управляв ними, як своїм диханням, випромінював їх із себе, як погляд, як думку, повертав у себе назад. Про сад марив він часто, про чарівний сад з казковими деревами, величезними квітами, глибокими темно-синіми гротами; з-поміж трав визирали блискучі очі невідомих тварин, по гілках ковзали гладкі пружні змії; лози і чагарники були всипані величезними, вкритими росою ягодами, вони наливалися в його руці, коли він зривав їх, і сочилися теплим, як кров, соком або мали очі і поводили ними млосно і нечестиво; він притулявся до дерева, хапався за гілку, і помічав, і відчував між стовбуром і гілкою клубок густого покошланого волосся, що гніздилося там, немов під пахвою. Одного разу він побачив уві сні себе чи то свого святого, Ґольдмунда-Хризостома, він мав золоті вуста і промовляв золотими вустами слова, і ті слова роїлися, мов дрібні птахи, і тріпотливими зграйками відлітали.
Якось йому наснилося таке: він був дорослим, але сидів на землі, як дитина, перед ним лежала глина, і він ліпив з неї фігурки: конячку, бичка, чоловічка, маленьку жінку. Йому подобалося ліпити, і він робив тваринам і чоловічкам сміховинно великі статеві органи, уві сні це здавалося йому дуже забавним. Втомившись від гри, він пішов було далі, як раптом відчув, що позаду щось ожило, щось величезне беззвучно наближалося, він озирнувся і з глибоким подивом і страхом, хоч і не без радості, побачив, що його маленькі фігурки стали великими й ожили. Гігантські німі велетні проходили повз нього, все ще збільшуючись, здоровенні й безмовні йшли вони далі у світ, високі, як вежі.
У цьому світі мрій він жив більше, ніж у реальному. Справжній світ – клас, монастирський двір, бібліотека, спальня і каплиця – був лише поверхнею, тонкою, тремтливою оболонкою над вимріяним світом нереальних образів. Нічого не вартувало пробити цю тонку оболонку: пророче звучання якогось грецького слова під час звичайного уроку, хвиля запаху трав з торбини збирача рослин отця Анзельма, погляд на в’юнець кам’яного листка, що звисає з колони віконної арки, – цих малих подразників було досить, щоб пробити пелену дійсності й за спокійною прісною буденністю виявити бурхливі безодні, потоки й галактики того світу душевних образів. Латинський ініціал перетворювався на запашне материнське обличчя, протяжний звук Аве Марія – на ворота до раю, грецька літера – на коня, що летить стрілою, на здиблену змію, яка тихо зникає між квітів, і ось уже знову замість них застигла сторінка граматики.
Він рідко говорив про це, лише кілька разів натякав Нарцисові на цей світ марень.
– Я думаю, – сказав він одного разу, – що пелюстка квітки або маленький черв’як на дорозі може розповісти і містить значно більше, ніж книги цілої бібліотеки. Літерами і словами нічого не можна сказати. Іноді я пишу якусь грецьку літеру, тету або омегу, і варто мені трохи повернути перо, як літера стає рибою, і вже виляє хвостом, і нагадує через секунду про всі струмки і потоки світу, про прохолоду і вологу, про океан Гомера і про води, якими ходив Петро, або ж літера стає птахом, задирає хвоста, настовбурчує пір’я, надувається, сміючись, відлітає. То як, Нарцисе, ти, мабуть, не дуже хорошої думки про такі літери? Але я скажу тобі: ними Бог написав світ.
– Я про них хорошої думки, – відповів Нарцис сумно. – Це чарівні літери, ними можна вигнати всіх бісів. Щоправда, для занять науками вони не годяться. Розум любить міцне, оформлене, він хоче покладатися на свої знаки, він любить те, що є, а не те, що буде, дійсне, а не можливе. Він не терпить, щоб омега ставала змією або птахом. У природі розум не може жити, лише всупереч їй, тільки як її протилежність. Тепер ти віриш мені, Ґольдмунде, що ніколи не будеш ученим?
Ще б пак, Ґольдмунд вірив цьому давно, він був з цим згодний.
– Я вже зовсім не переймаюся прагненням вашого розуму, – сказав він, майже сміючись. – З розумом і з ученістю у мене складається так само, як і з моїм батьком: мені здавалося, що я його дуже люблю і схожий на нього, я був прихильником всього, що він казав. Але щойно повернулася моя мати, як я знову дізнався, що таке любов, і поруч з її образом батьків став раптом дрібним і безрадісним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батьківським, не материнським, а ворожим материнському і не вартим великої поваги.
Він говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його погляді була ласка! Потім він сказав:
– Я прекрасно розумію тебе. Зараз нам уже немає потреби сперечатися; ти пробудився і тепер вже знаєш різницю між собою і мною, різницю між материнським і батьківським началом, між душею і розумом. А скоро, мабуть, ти визнаєш ще й те, що твоє життя в монастирі і твоє прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотів цим спокутувати пам’ять про матір, а може, й просто помститися їй. Чи ти ще досі вважаєш, що призначений усе життя залишатися в монастирі?