Задумливо розглядав Ґольдмунд руки свого друга, ці благородні, строгі і разом з тим ніжні, худі й білі руки. Ніхто б не засумнівався, що це руки аскета і вченого.
– Не знаю, – сказав він співучим, дещо нерішучим голосом, розтягуючи кожен звук, який з’явився у нього з якогось часу. – Я справді не знаю. Ти досить суворо судиш про мого батька. Йому було нелегко. Але, можливо, ти й маєш рацію. Я вже понад три роки в монастирській школі, а він жодного разу не відвідав мене. Він сподівається, що я назавжди залишуся тут. Може, так було б найкраще, я ж і сам завжди цього хотів. Але тепер я не знаю, чого саме хочу. Раніше все було просто, просто, як літери у книзі для читання. А зараз все не просто, вже навіть літери. Все стало багатозначним і багатоликим. Не знаю, що з мене має вийти, зараз я не можу думати про такі речі.
– Ти й не повинен, – сказав Нарцис. – Час покаже, куди веде твій шлях. Він почав повертати тебе назад до матері і ще більше наблизить до неї. Щодо твого батька, то я не надто засуджую його. А хіба ти хотів би повернутися до нього?
– Ні, Нарцисе, звичайно, ні. Інакше я зробив би це негайно по закінченні школи або вже зараз. Адже, якщо я не буду вченим, то досить з мене латини, грецької і математики. Ні, повертатися до батька я не хочу…
Він задумливо дивився перед собою і раптом вигукнув:
– Але як тільки тобі вдається постійно говорити мені слова чи ставити питання, які мене осяюють і пояснюють мені мене самого? Ось і зараз твоє питання, чи хотів би я повернутися до батька, раптом показало мені, що я цього не хочу. Як ти це робиш? Здається, що ти все знаєш. Ти говорив мені певні речі про себе і про мене, які я спочатку не дуже-то й розумів, а потім вони стали такими важливими для мене! Саме ти помітив материнське начало в мені, і ти зрозумів, що я був заклятий і забув своє дитинство! Звідки ти так добре знаєш людей? Чи не можу і я цього навчитися?
Усміхаючись, Нарцис похитав головою.
– Ні, дорогенький, тобі – зась. Є люди, які можуть навчитися багато чого, але ти не з таких. Ти ніколи не будеш тим, хто вчиться. Та й навіщо? Тобі це не потрібно. Ти маєш інші таланти. Ти маєш більше хисту, ніж я, ти багатший за мене, але й слабший, твій шлях буде красивішим і важчим, ніж мій. Часом ти не хотів мене зрозуміти, часто ставав дибки, як лоша, не завжди було легко, і часто я змушений був робити тобі боляче. Я повинен був тебе пробудити, адже ти спав. Навіть моє нагадування тобі про матір спочатку завдало тобі болю, сильного болю, ти лежав як мертвий на галереї, коли тебе знайшли. Але так мало статися. Ні, не гладь моє волосся! Облиш! Я терпіти цього не можу.
– Отже, я нічого не можу навчитися? І буду завжди дурним і дитиною?
– Знайдуться інші, у кого ти будеш вчитися. А те, чого ти міг навчитися у мене, дитино, з цим ми підійшли до кінця.
– О ні, – вигукнув Ґольдмунд, – ми не для цього стали друзями! Що ж це за дружба, яка через деякий час, досягнувши мети, припиняється! Я що, набрид тобі? Остогиднув?
Нарцис швидко ходив туди-сюди, потупивши погляд, потім зупинився перед другом.
– Облиш, – сказав він м’яко, – ти прекрасно знаєш, що не набрид мені.
Він з недовірою дивився на друга, потім знову почав ходити туди-сюди, зупинився і ще раз подивився на Ґольдмунда твердим поглядом з суворого й худого обличчя. Тихим голосом, але впевнено і жорстко він сказав:
– Послухай, Ґольдмунде! Наша дружба була хорошою; вона мала мету, і вона її досягла, вона тебе пробудила. Сподіваюся, вона не закінчена; сподіваюся, вона ще відновиться і, відновлюючись раз по раз, призводитиме до нових цілей. На даний момент мети немає. Твоя – невизначена, тому я не можу ані вести, ані супроводжувати тебе. Запитай свою матір, запитай її образ, дослухайся до неї! Моя ж мета визначена, вона тут, у монастирі, вона потребує мене щогодини. Я можу бути твоїм другом, але я не маю права бути закоханим. Я – чернець, я дав обітницю. Перед висвяченням я маю намір отримати відпустку від учительства й усамітнитися на багато тижнів для посту і духовних вправ. У цей час я не зможу говорити ні про що мирське, навіть з тобою.
Ґольдмунд зрозумів. Він сумно сказав:
– Отже, ти робитимеш те, що робив би і я, якби вступив до ордену назавжди. А коли закінчиш свої вправи, витримаєш достатньо постів і молитов і неспання – що тоді стане твоєю метою?
– Ти ж знаєш, – сказав Нарцис.
– Ну, так. Через кілька років станеш першим учителем, можливо, навіть керівником школи. Вдосконалиш навчальний процес, збільшиш бібліотеку. Може, й сам писатимеш книги. Ні? Значить, ні. Але в чому ж полягатиме мета?
Нарцис слабо посміхнувся.
– Мета? Може, я помру керівником школи, або настоятелем, або єпископом. Все одно. А мета – завжди бути там, де я зможу служити найкращим чином, де мій характер, мої властивості й обдарування знайдуть найліпший ґрунт, найширше застосування. Іншої мети немає.
Ґольдмунд:
– Для ченця немає іншої мети?
Нарцис:
– Ну, звісно, цілей доволі. Метою життя для ченця може бути вивчення івриту, тлумачення Аристотеля або розпис монастирської церкви, самітництво і медитування або сотні інших речей. Але це не мої цілі. Я не бажаю ані примножувати багатство монастиря, ані реформувати орден або церкву. Я хочу в міру моїх можливостей служити духові так, як я його розумію, й не інакше. Хіба це не мета?
Довго обдумував відповідь Ґольдмунд.
– Ти маєш рацію, – сказав він. – Я дуже завадив тобі на шляху до твоєї мети?
– Завадив? Навпаки, Ґольдмунде, ніхто не допоміг мені більше, ніж ти. У мене були труднощі з тобою, але я не проти труднощів. Я вчуся на них, я їх майже подолав.
Ґольдмунд перебив його, сказавши напівжартома:
– Ти їх чудово подолав! Та все ж скажи: коли ти допомагав мені, керував мною і звільняв, зцілюючи мою душу, ти цим справді служив духові? А може, ти цим самим позбавив монастир ревного і доброзичливого послушника і виховав супротивника духу, такого, що віритиме, прагнутиме й робитиме протилежне тому, що ти вважаєш добрим!
– Чом би й ні? – відповів Нарцис з глибокою серйозністю. – Мій друже, ти все ще так погано знаєш мене! Я, либонь, занапастив у тобі майбутнього ченця, зате я відкрив тобі шлях до незвичайної долі. Навіть якщо ти завтра спалиш наш милий монастир або оголосиш якусь божевільну єресь, я ні на мить не розкаюся, що допоміг тобі стати на цей шлях.
Він лагідно поклав обидві руки на плечі другові.
– Бачиш, малий Ґольдмунде, до моїх цілей належить також ось що: ким би я не був – учителем, настоятелем, духівником або ще кимось, я не хотів би ніколи опинитися в ситуації, щоб, зустрівши сильну, обдаровану й особливу людину, не змогти її зрозуміти, розкрити і підтримати. І я кажу тобі: що б не вийшло з тебе чи з мене, як би не склалося наше життя, якщо я справді буду тобі потрібний і ти покличеш мене, я завжди відгукнуся. Завжди!
Це звучало як прощання і дійсно було передчуттям прощання.
Стоячи перед другом і дивлячись в його рішуче обличчя, цілеспрямований погляд, Ґольдмунд остаточно зрозумів, що вони більше вже не брати і товариші і що шляхи їхні розійшлися. Той, хто стояв перед ним, не був мрійником і не чекав якихось покликів долі; він був ченцем, він здав себе, він належав чіткому порядку й обов’язку, був слугою і солдатом ордена, церкви, духу. А він сам, сьогодні це йому стало ясно, не належав сюди, він був без батьківщини, невідомий світ чекав на нього. Те саме було колись з його матір’ю. Вона залишила дім і господарство, чоловіка й дитину, спільноту й порядок, обов’язок і честь і пішла у невідомість і, мабуть, давно там загинула. У неї не було мети, як і в нього. Мати цілі дано було іншим, а йому ні. О, як добре все це вже давно побачив Нарцис, як він мав рацію! Незабаром після цього дня Нарцис ніби зник, він наче став раптом невидимим. Інший учитель вів його уроки, його кафедра в бібліотеці була порожня. Він ще був тут, ще не повністю став невидимий, іноді можна було бачити, як він проходить по галереї, іноді чути, як шепоче молитви в одній з каплиць, стоячи на колінах на кам’яній підлозі; було відомо, що він почав готуватися до постригу, що він постить і встає по три рази за ніч читати молитви. Хоч він і був тут, та все-таки перейшов уже в інший світ; його можна було бачити, досить рідко, але він був недосяжним, з ним не можна було ні спілкуватися, ні говорити. Ґольдмунд знав: Нарцис з’явиться знову, займе свою кафедру, своє місце в трапезній, знову розмовлятиме, – але минулого не повернеш, Нарцис ніколи більше не належатиме йому. І коли він думав про це, то зрозумів, що Нарцис був єдиною причиною, чому монастир і чернецтво, граматика і логіка, навчання і дух стали для нього такими важливими і так йому подобалися. Його приклад вабив його, стати, як він, – було його ідеалом. Правда, був ще й настоятель, його він теж шанував і любив і бачив у ньому високий приклад для наслідування. Але інші – вчителі, учні, дортуар, трапезна, школа, уроки, богослужіння, весь монастир – без Нарциса йому не було до них діла. Що він тут ще робив? Він чекав, він залишався під дахом монастиря, як нерішучий подорожній зупиняється в дощ під яким-небудь дахом або деревом, просто щоб перечекати, просто як гість, просто зі страху перед суворою невідомістю.
Життя Ґольдмунда в цей час було лише зволіканням і прощанням. Він відвідав усі місця, що були йому дорогими або важливими. З дивним відчуженням він зауважив, як мало людей і облич було тут, прощання з якими далося б йому важко. Нарцис, старий настоятель Даніель та ще добрий любий отець Анзельм, і хіба ще лагідний сторож і життєрадісний сусід мірошник – але й вони стали вже майже нереальними. Важче, ніж з ними, буде попрощатися з великою кам’яною Мадонною в каплиці, з апостолами при вході. Довго стояв він перед ними, а також перед прекрасним різьбленням хорів, перед фонтаном в галереї, перед колоною з трьома головами тварин, притулився до лип у дворі, до каштану. Все це стане колись для нього спогадом, маленькою ілюстрованою книжечкою в серці. Вже зараз, коли він ще був тут, воно почало зникати, ставало нереальним, примарно перетворюючись на минуле. З отцем Анзельмом, який охоче брав його з собою, він ходив збирати лікарські трави, коли у мірошника спостерігав за працівниками, його частенько запрошували на вино з печеною рибою; але все було вже чужим і напівспогадом. Так, як його друг Нарцис, хоч і ходив, і жив там у сутінках церкви й сповідальні, але став для нього тінню, так і все навколо було позбавлене дійсності, дихало осінню і тлінністю.
Справжнім і живим було тільки життя у нього всередині, полохливе биття серця, болюче жало туги, радість і страх його мрій. Їм він належав і присвячував себе. Під час читання або занять, у колі товаришів він міг поринути в себе і все забути, віддавшись тільки потокам і голосам всередині, які затягували його в глибини, повні темних мелодій, у кольорові безодні, повні казкових переживань, усі звуки яких звучали, як голос матері, і тисячі очей яких були очима матері.
Розділ шостий
Одного дня отець Анзельм покликав Ґольдмунда до своєї аптеки, затишної комірчини, що гарно пахла травами. Ґольдмунд добре орієнтувався тут. Отець показав йому якусь засушену рослину, що лежала між чистими аркушами паперу, і запитав, чи знає він цю рослину і чи може точно описати, як вона виглядає в полі. Так, Ґольдмунд знав: рослина називалася звіробій. Він детально описав усі його прикмети. Старий чернець був задоволений і дав своєму юному другові завдання назбирати після обіду добрячий оберемок цих рослин, підказавши, де їх краще знайти.
– За це ти будеш звільнений від пообідніх занять, мій милий, сподіваюся, ти не проти, втім, ти нічого не втрачаєш. Знання природи – теж наука, а не тільки ваша безглузда граматика.
Ґольдмунд подякував за таке приємне доручення кілька годин збирати квіти, замість того щоб сидіти в школі. Для повного щастя він випросив у конюха Блеса й відразу після обіду вивів зі стайні коня, який радісно його привітав, і, осідлавши гнідого, неймовірно задоволений, пустився риссю в теплу сяйливу далечінь. Годинку або й більше їхав він верхи, насолоджуючись повітрям і пахощами полів, а найбільше їздою, потім згадав про своє завдання і знайшов одне з місць, описаних отцем. Там він прив’язав коня під тінистим кленом, погомонів з ним, погодував хлібом і вирушив на пошуки квітів. Тут було кілька шматків необробленої ріллі, зарослих усілякими бур’янами, дрібні вбогі маки з останніми блідими квітами і численними, вже зрілими маківками піднімалися серед засохлих вусиків віки і небесно-блакитних квітів цикорію та вицвілого гірчаку, кілька куп зібраного каміння між двома полями заселяли ящірки, тут також квітли жовтим перші кущики звіробою, і Ґольдмунд почав їх збирати. Назривавши добрячий пучок, він сів на каміння відпочити. Було спекотно, і він важко поглядав на тінь далекої лісової галявини з іншого боку, але йому не хотілося йти так далеко від рослин і від коня, якого звідси ще було видно. Він залишився сидіти на теплій польовій ріні, причаївшись, щоб виманити назад полохливих ящірок, нюхав звіробій, тримаючи його маленькі пелюстки проти світла, щоб розгледіти в них сотні крихітних стібків.
Дивовижно, думав він, на кожній із тисячі маленьких пелюсточок висічене крихітне зоряне небо, тонке, як вишивка. Проте дивним і незбагненним було все: ящірки, рослини, навіть каміння, взагалі все. Отець Анзельм, який так любить його, сам уже не може збирати звіробій, має проблеми з ногами, а в деякі дні він і зовсім не може рухатися, і власне лікарське мистецтво не допомагає йому. Можливо, він незабаром якогось дня помре, а трави в комірці продовжуватимуть пахнути, хоча старого отця вже не буде. А може, він проживе ще довго, років десять чи двадцять, і у нього буде таке ж біле рідке волосся і такі ж смішні віхтики зморщок біля очей; а сам він, Ґольдмунд, що буде з ним через двадцять років? Ет, усе було незрозуміло і, власне, сумно, хоч було й гарно. Нічого не відомо. Ось живеш і ходиш по землі або їдеш верхи лісом, і щось подивиться на тебе так вимогливо й обнадійливо, і сумовито: вечірня зірка, блакитний дзвіночок, заросле зеленим очеретом озеро, око людини або корови, а часом здається, ось зараз відбудеться щось небачене, але давно жадане, зі всього спаде пелена; потім це минає, і нічого не відбувається, і загадка не розгадана, й таємні чари не розвіяні, і зрештою ти старієш і стаєш таким досвідченим, як отець Анзельм, чи таким мудрим, як настоятель Даніель, і все ще нічого не знаєш, і чекаєш, і все ще прислухаєшся.
Він підняв порожню раковину равлика, що рипнула між камінцями, добряче нагріту сонцем. Поринувши у роздуми, роздивлявся завитки раковини, зубчасту спіраль, що кумедно зменшувалася до кінця, порожнину, що виблискувала перламутром. Він заплющив очі, щоб відчути форму на дотик, це була його стара звичка і гра. Обертаючи раковину розслабленими пальцями, він легенько, ковзаючи, мацав її, пестив її форми, щасливий від дива творіння, від магії тілесного.
Ось у чому, думав він замріяно, був один з недоліків школи і вченості: розум, здавалося, був схильний бачити й представляти все так, ніби воно пласке і має лише два виміри. У цьому він вбачав певну збиткову неповноцінність розумового підходу, але вже не міг утримувати думку, раковина вислизнула з його пальців, він відчув себе втомленим і сонним. Схиливши голову на свої трави, які, в’янучи, пахли дедалі більше, він заснув на сонці. По його черевиках бігали ящірки, на колінах в’яли трави, під кленом з нетерпінням чекав Блес.
Здаля від лісу хтось наближався, молода жінка у вицвілій синій спідниці, зав’язана червоною хусткою поверх чорного волосся, із засмаглим на літньому сонці обличчям. Жінка підійшла ближче, з вузликом у руках і маленькою пломенистою гвоздикою в роті. Вона помітила, як хтось сидить, довго придивлялася здалеку, з цікавістю й недовірою, побачивши, що він спить, підійшла ближче, обережно ступаючи босими засмаглими ногами, зупинилася прямо перед Ґольдмундом і подивилася на нього. Її недовірливість зникла, красивий юнак, що спав, не виглядав небезпечним, він, навпаки, сподобався їй – як це він потрапив сюди, на цілину? Він збирав квіти, зауважила вона з посмішкою, вони вже зів’яли.