Детектив Ройкрофт відкрила теку:
– Народився у Севеноуксі у 1942 році, єдина дитина, батьки – парикмахерка та ріелтор. Хоча він про себе не так розповідає своїм друзям з гольф-клубу. Отримав стипендію у Гарроу у віці одинадцяти років, а перед випуском здобув шкільну премію мистецтв. Після Гарроу він вступив до Школи мистецтв Слейда, але щойно зрозумів, що він найкращий студент на курсі, як говориться у директорському звіті про випуск, сказав, що ніколи не стане заробляти мистецтвом собі на життя. Вони порадили йому зробити кар’єру викладача. Він проігнорував цю пораду.
– Коли він випустився зі Слейда, – підхопив Ламонт, – то збагнув, що саме буде робити у світі мистецтв. Проте йому треба було набратися досвіду, перш ніж розпочинати свою справу. Він прийшов до провідної галереї у Вест-Енді як стажер, і там він зрозумів, скільки можна заробити на мистецтві, особливо якщо ти не надто совісна людина. Через кілька років його звільнили за невідомих нам обставин, проте ми точно знаємо, що з того часу жодна галерея його не приймає. Потім він на якийсь час пішов з публічного життя, аж поки полотно Сальвадора Далі не зникло з Інституту Курто, це трапилося за багато років до появи нашого департаменту.
– Чому ви думаєте, що він причетний до цього? – спитав Вільям.
– Ми побачили запис з камери відеоспостереження, як він робив фото картини за місяць до її зникнення. Більше він таких помилок не припускався, – сказав Гоксбі.
– І, мабуть, він мав з цієї справи непоганий зиск, бо знову зник з нашого поля зору аж до моменту викрадення Рембрандта з Музею Фіцмолеан сім років тому. Проте містер Бут Вотсон не зміг домовитися зі страховою фірмою, і це був його перший і єдиний провал. Хоча самому викраденню картини позаздрив би навіть Томас Краун.
Вільям не перебивав.
– Суботнього вечора, одразу після закриття музею, до Фіцмолеану під’їхала автівка банди. Двоє чоловіків у поліцейській формі зайшли до будівлі під приводом того, що спрацювала сигналізація. Вони вдарили вахтера по голові, зв’язали його і за десять хвилин вийшли з будівлі через головні двері з полотном у руках.
– А де була охорона?
– Вони стверджують, що в той момент оглядали верхній поверх, а вниз спустилися через півгодини, о 16:48.
– Це точний час? – спитав Вільям.
– Так, – відповів Ламонт.
– Того вечора «Манчестер Юнайтед» змагався з «Ліверпулем» за Кубок Англії, матч транслювали на «Бі-бі-сі 1». Останній свисток прозвучав о 16:46.
– А де був телевізор? – поставив інше питання Вільям.
– У буфеті для працівників, на цокольному поверсі, – сказав Ламонт, – про що Фолкнер добре знав, бо грабіжники приїхали у той самий момент, як прозвучав свисток до старту другого тайму, а потім ми з’ясували, що обидва охоронці вболівали за «Манчестер Юнайтед», про що Фолкнер, звісно, знав.
– Якщо диявол в деталях, то він диявол, – додав Гоксбі.
– Тепер ви знаєте, що на нас чекає, – сказала детектив Ройкрофт. – Високоорганізований професійний злочинець, який раз на кілька років краде відому картину за лічені хвилини, і це дає йому можливість жити шикарним життям.
– Я, мабуть, щось пропустив, – сказав Вільям. – Чому Бут Вотсон не домовився зі страховою компанією і не подав заяву одразу після того, як Фолкнер викрав Рембрандта?
– У Фіцмолеані страшенно погана страховка. Наразі це проблема кількох провідних галерей. Вартість їхніх картин та скульптур стала настільки високою, що вони просто не в змозі собі дозволити застрахувати їх на реальні суми.
– Проте, – вставив Ламонт, – цей зрив має дати Фолкнеру важливий урок: не кради у галереях, де не всі експонати застраховані, або там, де тобі не заплатять достатньо.
– Іще питання, Ворвіку? – сказав Гоксбі.
– Так, сер, – сказав Вільям. – Тепер ми знаємо, що те полотно, яке ви вважали оригіналом, є копією.
– І що з того? – сказала Джекі, якій досі боліла її помилка.
– Хтось же її намалював.
– Може, сам Фолкнер? – припустив Ламонт. – Урешті-решт, він має художню освіту.
– Тільки якщо довіряти свідченню Слейда про те, що у нього справді є хист. Але це не означає, що він не зміг сам знайти художника, який міг би зробити копію. Це можуть бути люди, з якими він там навчався.
– У цьому разі, – сказав Ламонт, – ви маєте знайти цю людину.
– Згоден, – сказав командор Гоксбі й поглянув на годинник.
– Ще якісь питання, детективе констеблю Ворвік?
– Тільки одне. Як ви дістали цю копію?
– Ми переконали члена магістрату, що у нас є докази того, що Фолкнер може володіти важливим витвором мистецтва, викраденим з Фіцмолеану. Він підписав ордер на обшук, і тієї ж ночі ми обшукали будинок Фолкнера. Доки ви не з’явилися, ми були впевнені, що зірвали джекпот.
– А ви розглянули іншу частину його колекції у будинку?
– Так, – сказав Ламонт, – проте там немає жодної картини з переліку втрачених, і на всі з них у нього були чеки.
– Тож він реінвестує свої нечесно зароблені кошти в інші витвори мистецтва, що переконує мене в тому, що навряд чи він знищить Рембрандта.
– Я б не був у цьому таким впевненим, – сказав Гоксбі, закриваючи теку. – Отже, ми обговорили останні новини, проте мені не треба вам нагадувати, що у нас і без того повно інших справ. Тож давайте не будемо відкладати їх на полиці, щоб вони вкривалися пилом. Зараз мені важко сказати, чого нам це коштуватиме, та будь-які, навіть маленькі зачіпки нам допоможуть. Державу більше цікавлять цифри, аніж скільки реальних злочинців опинилося за ґратами. Тож давайте повернімося до роботи.
Усі присутні за столом зібрали свої теки й пішли до дверей. Але перш ніж Вільям вийшов, Гоксбі сказав:
– На два слова, Ворвіку.
Командор почекав, поки двері зачинилися, і продовжив:
– Вільяме, ви знаєте, що ви розумний, ваші колеги теж про це знають, тому не треба щоразу нагадувати їм, що їхній тріумф закінчився катастрофою. Якщо ви хочете колись опинитися на моїй посаді, не треба бісити людей, з якими ви працюєте. І я вам хочу запропонувати хоч іноді питати поради, а не тільки роздавати їх. І, може, вам варто проводити більше часу у більярдній, бо, судячи з усього, у Ламбеті вам це не заважало.
Вільям згадав батькові слова про те, що командора не варто недооцінювати. Він кивнув, тихо вийшов з кімнати у роздумах про слова командора й повільно пішов коридором. Ворвік ще не був у більярдній Скотленд-Ярду. Коли він повернувся до офісу, де він сидів разом з колегами, то побачив на своєму столі дві теки зі справами. Він майже дочитав ту, на якій було написано «Черчилль», коли побачив, що до нього підійшла детектив Ройкрофт.
– З якої порадите мені почати, сержанте? – спитав Вільям.
– Нагадай, що там, – сказала Джекі.
– «Вінстон Черчилль» або «Місячний пил»?
– «Місячний пил» легший. Професор точно не злочинець, і, чесно кажучи, містер Андервуд, заступник генерального секретаря в Американському посольстві, перебільшує. Але ми не хочемо, щоб стався дипломатичний інцидент, тому будь обережним.
– А «Черчилль»?
– Це вже складніша справа, проте, як Яструб нам нагадав, цифри зараз головне, тому впевнись, що підозрюваного схоплять і засудять, хоча я гадаю, що він отримає умовний термін, та ще й на шість місяців. Та це хоча б щось для статистики. Але що насправді важливо, то це те, що тобі власноруч треба знайти людину, яка підробила Рембрандта, і сподіватися, що це виведе нас на Фолкнера. Ось тобі моя порада, Білле, – сказала вона значуще. – Навіть не думай піти додому, поки в кабінеті Яструба горить світло.
– Дякую за пораду, – відповів Вільям і відкрив теку з написом «Місячний пил».
Після того як він прочитав усі деталі слідства, він погодився з Джекі щодо професора. Він був наївним і в чомусь винуватим, проте точно не злочинцем. Коли Біг-Бен пробив шосту, Вільям вирішив, що вже надто пізно телефонувати до посольства США, бо містер Андервуд навряд чи мав чекати, поки світло в кабінеті Яструба згасне, перш ніж він зможе піти додому.
7
– З’єднайте мене, будь ласка, з містером Чаком Андервудом.
– З ким я розмовляю?
– Детектив констебль Вільям Ворвік зі Скотленд-Ярду.
– Я подивлюся, чи заступник генерального секретаря на місці.
Вільям чекав на відповідь так довго, що йому почалося здаватися, ніби зі зв’язком щось сталося. Нарешті йому відповіли.
– Ворвік?
– Так, сер.
– Що трапилося з сержантом Ройкрофт?
– Мені передали цю справу, сер.
– Скажіть, а існує нижчий ранг, аніж ранг констебля?
– Тільки практикант, але я носив це звання дуже давно.
– Ви згадаєте своє минуле, якщо я не поверну свій місячний пил назад!
– Я працюю над цим, сер, але мені потрібно поставити вам іще кілька запитань.
– Та годі вже!
– Скажіть, чи уряд Сполучених Штатів Америки подарував фіал місячного пилу професору Френсісу Денінґу з Манчестерського університету?
– Так, ми подарували, проте з певними умовами. Ми пояснили, що цей подарунок не можна передавати нікому та в жодному разі не можна продавати третій стороні.
– І це було зроблено у письмовому вигляді?
– Звісно ж, і ми маємо відповідні документи, що це підтверджують. І, як ви, мабуть, знаєте, доктор Кіт Тальбо виставив фіал на аукціоні «Сотбіс».
– Так, сер, мені це відомо. Я саме зараз тримаю каталог.
– Тоді ви можете знайти його на сторінці тридцять один, лот дев’ятнадцять, фіал місячного пилу, рідкісний, привезений з місії «Аполлону-11» містером Нілом Армстронґом.
– Але покійний професор Денінґ заповів фіал доктору Тальбо.
– Цей фіал не був його власністю, детективе констеблю Ворвік, і я вже пояснював це сержантові Ройкрофт.
– Так, сер. Але ви розумієте, що ми маємо діяти згідно із законом.
– І робите це зі швидкістю равлика, як я бачу, хоча наші юристи до ваших послуг.
– Дякую, що нагадали, сер, бо ми ж не хочемо зіпсувати стосунки між нашими країнами, чи не так?
– Запхайте ваш сарказм подалі, Ворвіку, та просто поверніть мені місячний пил.
Зв’язок урвався. Вільям покрутився на своєму стільці й побачив, як Джекі йому посміхається.
– Ти йому сподобаєшся, – сказала вона, – але Андервуд із тих американців, які вважають Велику Британію одним зі своїх маленьких штатів. Він невдовзі тобі нагадає, що Техас майже втричі більший за Сполучене королівство. Тому якщо ти хочеш запобігти грандіозному дипломатичному скандалу, тобі краще повернути йому місячний пил.
– Я тебе зрозумів, – сказав Вільям. – Але мене зараз цікавить от що: як отримати квиток до Манчестера?
– Тобі треба до Мевіс у відділ відряджень, на перший поверх. Але я попереджаю тебе, вона гірша за містера Андервуда. Порівняно з нею він просто сама чарівність. Якби її воля, королева їздила б другим класом, а такі, як ми з тобою, підкидали вугілля у піч для локомотива.
– Дякую за попередження.
* * *
– Мевіс…
– Місіс Волтерс для вас, юначе. Не смійте називати мене Мевіс, доки не станете хоча б головним інспектором. Почніть наново.
– Вибачте, – сказав Вільям. – Місіс Волтерс, мені потрібно…
– Ім’я, звання, департамент?
– Ворвік, детектив констебль, «Витвори мистецтва та антикваріат».
– Чого ви хочете?
– Стати комісаром.
– Спробуйте ще раз, – сказала місіс Волтерс, але цього разу вона хоча б посміхнулася.
– Квитки до Манчестера та назад.
– Мета та тривалість вашої поїздки?
– Мені необхідно потрапити в університет, і я збираюся того ж дня повернутися назад.
– Тоді туди вам потрібен потяг з Юстона о 7:42, й останній потяг о 22:43. Якщо ви не встигнете, то проведете ніч на лаві платформи номер дванадцять. Вам дозволений один обід вартістю до двух фунтів вісімдесят два центи, це необхідно підтвердити у формі 232, проте мені потрібен чек. – Місіс Волтерс почала виписувати вимогу на перевезення для станції Манчестер-Пікаділлі. – До університету можете доїхати автобусом № 147. Також вам знадобиться парасоля.
– Парасоля?
– Бачу, ви ніколи не були в Манчестері.
* * *
– Доброго ранку, містере Ворвік, – привіталася молода жінка на рецепції. – Я Мелані Клор. Чим я можу вам допомогти?
– У вас на сімнадцяте червня призначений аукціон…
– Лот за яким номером ви бажаєте відкликати?
– Як ви дізналися?..
– Поліція не приходить на аукціони «Сотбіс», щоб виставити щось на продаж.
Вільям посміхнувся.
– Лот номер дев’ятнадцять. Фіал місячного пилу з місії «Аполлон-11», у якій брав участь Ніл Армстронґ.
Місіс Клор перевірила каталог.
– Запропонований доктором Кітом Тальбо, який надав заповіт як посвідчення своєї власності.
– Посольство США підтверджує свою власність та каже, що засудить будь-кого у полі зору, хто намагатиметься його продати.
– Але ж нам це не потрібно, чи не так, містере Ворвік?
– Мене це не хвилювало, доки я не думав, що закон на боці доктора Тальбо.
– Навіть якщо так, судовий процес може тривати роками.
– Мій начальник сподівається, що я зможу вирішити все за кілька днів.
– Справді? Що ж, у такому разі ми будемо раді відкликати лот та віддати фіал вам, щоб ви могли повернути його американцям, якщо тільки доктор Тальбо погодиться підписати стандартну форму відмови. Сподіваюся, він не черговий містер Фінлей Айлс.
– Даруйте, а хто такий містер Фінлей Айлс?
– Він позивався на нас у 1949 році через картину вартістю сто фунтів, але ми досі чекаємо рішення суду щодо законного власника.
– Як так вийшло? – спитав Вільям.
– Це Тернер, який зараз коштує більше мільйона.
* * *
Наступного ранку потяг торохтів на шляху до Манчестера, і дорогою Вільям знову вивчав обставини справи про місячний пил, проте не дізнався нічого нового. Він вирішив повернутися до думок про зникле полотно Рембрандта і про те, як йому знайти художника, який зробив з картини копію. Він був певний, що для того, щоб створити таку точну репродукцію, художник мав працювати з оригіналом. Вільяму досі важко було повірити, що людина, яка навчалася у Слейді, може бути здатна знищити національний скарб, але потім згадав слова Яструба: «Зачекайте, доки не побачите його наживо». Вільям перечитав усю теку справи Фолкнера і з’ясував, що хоч той не був публічною людиною, він ніколи не пропускав одну подію – прем’єру фільмів про Джеймса Бонда, а ще він мав колекцію перших видань книжок Яна Флемінга.
Вільям нещодавно прочитав у «Дейлі Мейл», що прем’єра «Виду на вбивство» відбудеться у кінотеатрі «Одеон» на Лестер-сквер через місяць. Але як йому отримати квиток? І навіть якщо він зможе це зробити, місіс Волтерс навряд чи вважатиме це необхідною витратою. Він повернувся думками до доктора Тальбо. Завдяки одному телефонному дзвінку він дізнався, що професор читатиме лекцію на геологічному факультеті у лекційній залі факультету об одинадцятій. Вільяму було цікаво, який він, бо його дивував тот факт, що Американська імперія може мати щось проти простого викладача геології з півночі Англії. Вільям знав, на чиєму боці він у цій справі. Він поклав теку до портфеля і взяв останній випуск журналу Королівської академії мистецтв, але перегорнув кілька сторінок і вирішив почекати зворотного шляху.
Коли потяг в’їхав на станцію Манчестер-Пікаділлі о 10:49, Вільям був одним із перших, хто показав свій квиток контролеру, пробіг повз ряди таксі до найближчої автобусної зупинки й став у чергу. Через кілька хвилин він втиснувся у 147-й автобус, який висадив його прямо біля головного входу до університету. Як узагалі місіс Волтерс знала це? Він усміхнувся, коли побачив групу студентів, які повільною ходою йшли до воріт, а потім розслаблено прогулювались кампусом – Вільям не ходив так з тих часів, як потрапив у поліцію. Він спитав одного з них, як дістатися до факультету геології, та все одно спізнився, бо йому треба було ще дійти до лекційної зали.
Він піднявся на перший поверх, увійшов до зали через задні двері й приєднався до десятків студентів, які слухали лекцію доктора Тальбо. Вільям уважно вивчав викладача із заднього ряду, де знайшов собі місце. Доктор Тальбо, невисокий чоловік з чорнявим кучерявим нечесаним волоссям, був одягнений у вельветовий піджак і картату рубашку з краваткою-шнурком. Його довга чорна мантія була у крейді. Він говорив чітко й впевнено, лише іноді зазираючи у свої записи. Вільям так захопився розповіддю Тальбо про те, як видобуток раніше невідомих копалин на початку 70-х років остаточно зруйнував теорію одного виду, що навіть засмутився через дзвінок, який о 12-й годині сповістив про кінець лекції.