Вільям почекав, поки всі студенти вийдуть із зали, а доктор Тальбо збере свої записи, і підійшов центральним проходом до головного злодія.
Тальбо подивився на Вільяма крізь окуляри й спитав:
– Ми знайомі?
Вільям дістав своє службове посвідчення, від чого доктор схопився за край довгого дерев’яного столу, що стояв перед ним.
– Але я ж сплатив цей штраф за паркування!
– Певно, що так, сер. Але я маю поставити вам кілька запитань.
– Звісно, – сказав Тальбо, нервово розправляючи мантію.
– Почнемо з фіала місячного пилу. Як ви отримали його у власність?
– Так ви тут через це? – недовірливо спитав Тальбо.
– Так, сер.
– Це був подарунок професора Денінґа, який він мені заповів. А американці подарували йому фіал за публікацію його дослідження місячної поверхні.
– Чому він залишив такий важливий історичний артефакт саме вам?
– Я тоді працював з ним, був його асистентом, коли він писав дисертацію, а коли він пійшов на пенсію, я зайняв його посаду голови факультету.
– Мені дуже прикро вам це повідомляти, докторе Тальбо, але американці хочуть повернути свій місячний пил назад.
– З чого б це вони вирішили, що він належить їм? Вони не володіють Місяцем.
– Так, але вони здобули цей пил у своїй космічній місії, і, мабуть, містер Денінґ забув, що він підписав договір, який забороняє продавати або передавати його третій стороні.
– А що як я відмовлюся віддати його? – спитав Тальбо вже з більшою впевненістю.
– Американці почнуть судовий процес, і боюся, що їхні гаманці більші за ваш.
– То чому б їм просто не придбати цей бісів фіал на аукціоні?
– Згоден, це було б найлегше, – відповів Вільям. – Але вони стоять на тому, що цей фіал належить їм, і «Сотбіс» вже відкликав лот зі свого каталога. І ви не повірите, зараз фіал замкнений у сейфі як режимний об’єкт.
Тальбо розсміявся, направив скрючений вказівний палець на Вільяма й сказав, намагаючись наслідувати Клінта Іствуда:
– Давай, зроби мені ласку!
– Якщо ви підпишете форму відмови, сер, я заберу фіал із «Сотбіс» й поверну його у посольство, вирішивши цим проблему.
– Знаєте, містере Ворвік, якби я був мільйонером, я б поборовся із цими янкі, навіть якщо ціна йому лише кілька тисяч фунтів.
– І я був ви на вашому боці, але боюся, ми все одно програли б.
– Ви, мабуть, маєте рацію. Отже, що підписати?
Вільям відкрив портфель, витяг три однакові форми й поклав їх на стіл.
– Тут, тут і тут.
Тальбо уважно прочитав документи й підписав кожен з них.
– Дякую, сер, – сказав Вільям, поклав дві форми до портфеля, а одну передав доктору.
– Не хочете пообідати разом? – спитав Тальбо й зняв свою мантію, здійнявши хмару крейди.
– Тільки якщо ви знаєте паб, у якому можна було б пообідати в межах двох фунтів та восьми центів.
– Є краща ідея.
* * *
На шляху додому Вільям перевірив підписи доктора Тальбо. Йому дуже сподобався обід у їдальні викладачів разом з професором. Виявилося, що той теж шаленіє від мистецтва та палкий прихильник одного з місцевих художників, з яким він познайомився іще за часів бакалаврату. Доктор Тальбо придбав картину вулички у Селфорді авторства Лоренса Стівена Лорі за п’ятдесят фунтів, сума, яку він тоді не міг собі дозволити, та, власне, і зараз теж, хоча, як він зізнався Вільяму, він не міг би її продати.
– Тож на яких художників варто звернути увагу мені, враховуючи мою зарплатню? – поцікавився Вільям.
– Даяна Армфілд, Крейґ Еткінсон та Сідні Харплі. Ви можете побачити їхні роботи на Літній виставці Королівської академії мистецтв.
Вільям записав імена.
За обідом Вільям жартома запропонував замінити кілька піщинок місячного пилу на пісок з пляжа Блекпул, бо він був упевнений, що заступник генерального секретаря не помітить різниці. Тальбо це розсмішило, проте він уточнив, що його колега зі Смітсонівського інституту точно це помітить, хоча він, скоріше за все, ніколи й не бував на Блекпулі.
Нарешті Вільям розгорнув свій журнал, щоб подивитися, на які виставки варто піти. Він обрав три й обкреслив дати, які записав у свій щоденник: Пікассо, ранні роботи; Гокні, Каліфорнія чи смерть; та щорічна Літня виставка Королівської академії мистецтв, де він збирався подивитися на художників, яких йому порадив доктор Тальбо. Але він швидко про них забув, щойно перегорнув сторінку й побачив, що доктор Тім Нокс, директор Музею Фіцмолеан, проводить лекцію з історії музею та екскурсію через кілька тижнів.
Квитки коштували п’ять фунтів, а кількість відвідувачів обмежена до п’ятдесяти людей. Цікаво, чи місіс Волтерс вважатиме це необхідною витратою? Так чи інакше, він збирався туди піти.
Вільям погано спав уночі, хоча його єдиним подорожнім був замкнений портфель. Він хотів би розірвати обидва екземпляри форми, але знав, що це не допоможе й американці все одно отримають своє.
Уранці Вільям не поїхав до Скотленд-Ярду, а почав з Нью-Бонд-стрит. Він довго чекав біля будинку аукціону, доки швейцар не відчинив йому двері о дев’ятій. Мелані Клор уважно роздивилася підпис доктора Тальбо й порівняла його з підписом на документі на продаж, перш ніж попрощатися з лотом номер дев’ятнадцять. Вона вийшла за сейфом, у якому зберігався фіал, і повернулася за кілька хвилин. Вільям був шокований: фіал був меншим за його мізинець. Він обережно обгорнув його у носовичок, поклав до коробки та підписав іще кілька форм, перш ніж поїхати на Площу Гросвенора. Через п’ятнадцять хвилин він уже піднімався сходами Посольства США та доповів про мету свого візиту піхотинцю на рецепції. Вільям попросив дозволу побачитися з містером Андервудом.
– Вам призначено зустріч, сер?
– Ні, – відповів Вільям і дістав своє посвідчення. Піхотинець натиснув три кнопки на своєму телефоні, і коли з іншого боку почувся голос, повторив прохання Вільяма.
– На жаль, заступник генерального секретаря зараз не може вас прийняти, у нього зустріч, проте він має час о четвертій вечора.
– Скажіть йому, що у мене його місячний пил, – мовив Вільям.
Він почув: «Пропусти його нагору».
Вільям доїхав до четвертого поверху ліфтом. Заступник генерального секретаря вже чекав його у коридорі. Вони потиснули один одному руки.
– Доброго ранку, детективе, – сказав він, але продовжив, тільки коли за Вільямом зачинилися двері офісу. – Ви дуже швидкий як на англійця.
Вільям мовчки відкрив свій портфель і витяг звідти маленьку коробочку. Він розкрив її, обережно зняв носовичок та, ніби чарівник, дістав фіал.
– Оце воно? – розчаровано спитав Андервуд.
– Так, сер, – відповів Вільям і передав йому скриньку Пандори.
– Дякую, – сказав Андервуд, поставивши містилище на стіл. – Я зв’яжуся з вами, якщо будуть інші проблеми.
– Тільки якщо хтось викраде одну з ваших ядерних боєголовок, – сказав Вільям.
8
– Чи можу я отримати компенсацію за відвідування лекції у Фіцмолеані?
– Це пов’язано напряму зі злочином, який ви розслідуєте? – спитала місіс Волтерс.
– І так, і ні.
– Може, ви визначитеся?
– Так, це пов’язано зі злочином, який я розслідую, але я б усе одно пішов.
– Тоді це ні. Іще щось?
– Ви можете замовити мені квиток на прем’єру нового фільму про Джеймса Бонда? – Вільям чекав, що вона вибухне.
– Це пов’язано напряму зі злочином, який ви розслідуєте?
– Так.
– Який ряд вам потрібен?
– Це жарт?
– Я тут не жарти жартую, детективе констеблю. Який ряд?
– Позаду Майлза Фолкнера. Він…
– Ми тут усі знаєм, хто такий містер Фолкнер. Я подивлюся, що можна зробити.
– Але як…
– Не треба питань. І якщо у вас більше немає інших побажань, йдіть звідси.
* * *
Вільям приїхав до Фіцмолеану на кілька хвилин раніше. Він ще трохи постояв на вулиці Принца Альберта, щоб помилуватися чарівним архітектурним ансамблем, розташованим півколом. Він добре знав, що після викрадення Рембрандта у музей заразом пускають тільки п’ятдесят людей. Він зміг дістати сорок сьомий квиток на вечірню лекцію. Ще півтори години, і квитки були б розпродані. Він показав свій квиток охоронцю у формі, який направив його на другий поверх, де Вільям приєднався до невеликої групи поціновувачів мистецтва, які спілкувалися між собою та з нетерпінням чекали на появу доктора Нокса, знаного спеціаліста з епохи Відродження.
Вільям дуже чекав на цю лекцію й сподівався, що у директора музею буде власна теорія щодо зниклого Рембрандта. О першій хвилині на восьму до групи вийшла молода жінка, кілька разів поплескала в долоні, щоб привернути увагу групи, і сказала:
– Доброго вечора, пані та панове. Мене звати Бет Рейнсфорд, я наукова співробітниця галереї. На жаль, доктор Нокс захворів на ларингіт і ледь розмовляє. Сьогодні я прочитаю вам лекцію. Він щиро вибачається.
У залі пролунали невдоволені вигуки.
– Утім, директор впевнений, що вже за кілька днів повністю одужає, тому якщо ви прийдете сюди наступного четверга, то зможете послухати його лекцію. Тим, хто не зможе повернутися наступного четверга, повернуть гроші за квитки. А тим, хто хоче залишитися, я прочитаю лекцію та покажу нашу колекцію. Проте не хвилюйтеся, – додала вона, – вам теж повернуть гроші.
Її слова викликали легкий сміх.
З тих п’ятдесяти, хто прийшов, лишилося близько десятка, і Вільям був одним із них. Та він не міг відірвати очей від заміни директора. Її охайно підрізане волосся каштанового кольору окреслювало овал обличчя, і їй не треба було макіяжу, щоб притягувати погляд.
Але навіть не обличчя чи її стрункість причарували його; це був ентузіазм, з яким вона розповідала про голландців у мереживних рубашках та чорних штанях, котрі її оточували.
Коли вона вказала на першу картину, Вільям крадькома подивився на її ліву руку та зрадів, бо на її пальці не було обручки. Але ця чарівниця, мабуть, має хлопця, подумав він. І як йому дізнатися?
– Фіцмолеан, – розповідала Бет із сяючими очима, – був породженням місіс ван Гаасен, жінки видатного економіста Якоба ван Гаасена. Після смерті свого чоловіка ця неймовірна жінка зібрала колекцію голландського та фламандського живопису, яка поступається лише Рейксмузею або Ермітажу. У своєму заповіті вона відписала всю колекцію народові в пам’ять про свого чоловіка, з яким вона ділила цей будинок сорок три роки шлюбу.
Бет повела невелику компанію до наступної зали. Там вона зупинилася навпроти портрета молодого чоловіка.
– Франц Галс, – почала вона, – народився у Антверпені близько 1582 року. Його найдовершенішою роботою є картина «Веселий вершник», яку ви можете побачити у Зібранні Воллеса.
Вільям намагався сконцентруватися на Галсі, проте вирішив, що зробить це наступного тижня, коли доктор Нокс повернеться і не буде справляти на нього таке всеохоплююче враження. Він слідував за Бет, доки вони не зупинилися біля великої порожньої золоченої рами з табличкою «Рембрандт, 1606–1669».
– Саме тут, – шанобливо сказала вона, – висів шедевр Рембрандта «Синдики» до того, як сім років тому його викрали. На жаль, його досі не вдалося повернути.
– А галерея призначила винагороду за повернення картини? – спитав хтось із помітним бостонским акцентом.
– Ні. На жаль, місіс ван Гаасен ніколи не могло спасти на думку, що хтось може вкрасти один з її шедеврів, можливо, тому, що сама вона свого часу заплатила за картину шість тисяч доларів.
– Скільки це було б зараз? – поцікавився молодший голос.
– Картина безцінна, – сказала Бет, – і незамінна. Деякі романтики серед нас досі вірять, що одного дня картина повернеться у свій рідний дім.
Фразу супроводили легкі аплодисменти. Бет продовжувала:
– Рембрандт свого часу був найпопулярнішим художником Золотого віку Голландії і дуже амбіційною людиною. На жаль, він жив не відповідно до своїх достатків, а під кінець життя розпродав майже все своє майно на аукціонах, включно з кількома видатними полотнами, щоб роздати борги. Йому дивом вдалося уникнути банкрутства та боргової тюрми. Після смерті у 1669 році він був похований як жебрак, а його картини майже на сторіччя вийшли з моди. Але місіс ван Гаасен не сумнівалася в його генії і багато зробила для відновлення репутації найвеличнішого з голландських майстрів. Знавці мистецтва з усього світу приїжджали до Лондона, щоб побачити «Синдиків», які вважаються однією з найвидатніших його робіт, і місіс ван Гаасен ніколи не приховувала, що це її найулюбленіша картина з усієї колекції.
Бет повела свою маленьку групу до наступної картини, а після закінчення екскурсії ще довго відповідала на запитання. Урешті-решт, вона підійшла до «Весільного бенкету в Кані» Яна Стена, якого вона назвала «художником-оповідачем».
– Є ще питання? – наостанок мовила вона.
Коли група пішла, Вільям урешті наважився заговорити.
– Чудова лекція, – сказав він.
– Дякую, – відповіла Бет. – У вас іще якесь питання?
– Так. Ви вільні сьогодні ввечері?
Вона відповіла не одразу:
– На жаль, ні. У мене побачення.
Вільям посміхнувся.
– Що ж, я все одно запам’ятаю цей вечір. Дякую вам, Бет.
Коли він уже розвернувся до виходу, то почув:
– Але я вільна завтра.
* * *
Наступного ранку Вільям знайшов на теці зі справою на своєму столі жовтий стикер з текстом: «ТЕРМІНОВО: зателефонувати Ліз, тел. 01 735 3000».
– Що це? – спитав він Джекі.
– Не знаю, Яструб сказав, що це терміново і ти маєш передати діалог з Ліз йому у звіті в письмовій формі.
– Буде зроблено, – сказав Вільям, набираючи номер. За хвилину йому відповіла жінка:
– Вітаю, чим я можу вам допомогти?
– Це детектив констебль Ворвік зі Скотленд-Ярду. Мені потрібна Ліз.
– Підкажіть її прізвище, будь ласка, або відділ, у якому вона працює.
– Усе, що мені відомо, це те, що я маю поговорити з нею. Вона чекає на мій дзвінок.
– Це комутатор Букінгемського палацу, сер. У нас є тільки одна Ліз, і, на жаль, вона зараз зайнята.
Вільям почервонів.
– Вибачте, – вичавив він. – Я помилився номером.
Щойно він поклав слухавку, Джекі та детектив старший інспектор Ламонт розсміялися.
– Вона точно тобі передзвонить, – сказала Джекі.
– До речі, – сказав Ламонт, – Яструбу дзвонив американський посол, дякував за місячний пил. Молодець, хлопчино, тепер до роботи над «Вінстоном Черчиллем».
Вільям відкрив теку під назвою «Черчилль» і спробував зосередитися, але йому це не вдавалося, бо минулий вечір не виходив у нього з голови. Він не міг згадати, коли востаннє жінка захоплювала всі його думки. Сьогодні він точно піде з роботи до сьомої, навіть якщо у кабінеті командора все ще горітиме світло.
Він зібрався з думками, поки читав про майстерну махінацію, яку вигадав дрібний шахрай для свого збагачення. Коли він дочитав до останньої сторінки, то зрозумів, що йому доведеться обійти багацько книжкових магазинів Вест-Енду, щоб спіймати крадія на гарячому. Він попередив детектива старшого інспектора Ламонта, який був зайнятий пошуком міжнародного викрадача прикрас, що він має поборсатися у книжковій пилюці та не повернеться до кінця робочого дня.
Вільям вирішив розпочати у «Гетчардс» з Пікаділлі, де працював менеджер Пітер Гідді – він перевірив його ім’я ще раз, – який подав заяву. Він вийшов зі Скотленд-Ярду та пішов у бік «Моллу» і, проходячи повз Букінгемський палац, не міг не думати про той сором, коли він намагався подзвонити Ліз, потім повернув до площі Сент-Джеймс та випірнув на Пікаділлі, де пройшов крізь двері з трьома ордерами постачальника королівського двору.
Вільям спитав жінку за прилавком, чи може він побачити містера Гідді. Той з’явився і, перевіривши посвідчення Вільяма, повів його в офіс на четвертому поверсі й запропонував йому кави.
– Що першим викликало ваші підозри? – спитав Вільям, відкриваючи блокнот.
– Спочатку я взагалі не побачив чогось підозрілого, – відповів Гідді. – Черчилль був політиком, тому підписав величезну кількість своїх книжок. Але дуже важко знайти його шеститомник «Друга світова війна», повністю підписаний. Але коли я побачив таку ж серію у «Гейвуд Гілл», а за тиждень іншу в «Меггс», я почав сумніватися.
– Можете описати людину, яка принесла вам її на продаж? – запитав Вільям.