Може бути, як виявилося, й гірший. У попередній Верховній Раді комуністична більшість складалася з директорів – совєтської аристократії. З ними можна було про щось домовлятися, в чомусь їх переконувати: ми ж таки прийняли Декларацію про суверенітет України, символіку, зрештою – найголовніше: проголосили незалежність. Нинішній комуністичний люмп блокує кожен забарвлений в національне закон – про владу, про українське книговидання; в залі найвищої державної інституції не тільки безкарно лунають заклики до повалення української держави, а й створюється депутатська група «Союз», на яку негайно треба заводити кримінальну справу.
За першого парламенту займав якийсь час посаду Голови Кабінету Міністрів Юхим Звягільський, він прокрався, втік за кордон, за ним подано в розшук, він обізвався з Ізраїлю. У нинішньому – заступником Голови Верховної Ради обрано Олександра Ткаченка, на якого генеральний прокурор завів кримінальну справу, а він спокійно сидить собі в президії поруч із своїм шефом Олександром Морозом і вряди-годи керує роботою парламенту, Генерального ж прокурора Дацюка натомість звільнено з роботи.
У першому парламенті господарював характерник з хитринкою сільського дядька, Іван Плющ – улюбленець демократичного депутатського корпусу, а в нинішньому – особа з моторошно спокійним обличчям чекіста, лідер депутатів-комуністів з підмоченими репутаціями, кликуша, який підставляє де треба й не треба свій труп: то під муляж Лєніна, то ось заявив торік у Львові, що реабілітація УПА може відбутися тільки після його смерті. Та живіть, живіть собі, товаришу Мороз, історія ні вас, ні вашу ідеологію вже не бере до уваги, ви давно опинилися на узбіччі процесу становлення української держави, хоч ще конвульсивно тримаєтеся за махове колесо.
А втім, О. Мороз, О. Ткаченко, П. Симоненко навічно залишаться в антиукраїнській історії. Адже, як керівники п’ятої колони, вони все роблять для того, щоб завалити державу: борються з реформами, з національною символікою, із Законом про владу і з самим Президентом. Олександр Мороз, зокрема, робить це наполегливо, порушуючи елементарні норми регламенту й не реаґуючи на протести депутатів. І взагалі, спостереження за методикою діяльності О. Мороза викликають у мене дивні асоціації…
Знаємо з недалекої історії, що в тридцяті роки до політв’язнів призначали спочатку жорстокого слідчого. Той катував, тортурував, принижував свою жертву, та коли в’язень не здавався, начальник оперативного відділу міняв брутального ката на інтеліґентного – з блідим, ласкавим обличчям і м’яким голосом. Зацькований страждалець, зазнавши дрібку людяності в ставленні до себе, геть розм’якав – чей не всі в цьому пеклі звірі, довірявся «доброму» слідчому, підписував потрібний слідствові протокол, а потім божеволів, коли йому зачитували смертний вирок… 12 квітня 1995 року під час обговорення на сесії Закону про владу Олександр Мороз випускає на трибуну депутата-українофоба Стешенка, з яким, звісно, заздалегідь домовився (депутати про його виступ не були попереджені), – і той змішує Президента з болотом. Демократи обурюються, штурмують трибуну; Мороз заспокоює депутатів, перепрошує Президента, називає виступ Стешенка провокаційним, гасить бурю, але ж мети досягнуто: Президент ошельмований! Які аналогічні методи…
Стежачи за цим фарсом, я згадав: таж на першотравневій демонстрації в Києві Мороз стояв не тільки під портретами Лєніна – Сталіна, десь там позаду на патику хиталася парсуна Берії…
Знаєте, я можу викресати в собі повагу навіть до Станіслава Гуренка, який покинув Верховну Раду України тоді, коли в її залі вивісили синьо-жовтий прапор: то було принаймні чесно. Нинішнім же парламентом керує дворушник – Голова Верховної Ради України із синьо-жовтим прапорцем на лацкані піджака й одночасно голова україножерної соцпартії, вірний лєнінець.
…Я повернувся з ходіння у владу: не мій то хліб. Щось, очевидно, зробив потрібного за час свого депутатства, інакше не запрошували б мене до повторного балотування Дрогобич і Батурин. Не зважився йти вдруге: я політик емоційний, тобто нездалий політик. Не вмію навчати комуністичну голоту, яка чигає на дармовий хліб, принципів порядності. Я кажу комуністам в очі, що вони паразити, жадібні до грабунку: щоб підкорити собі зубожілий народ, свідомо знищують талант господарника. «Про який голод в Україні ви говорите сьогодні? – кричав я завше до них. – Голод можуть зробити тільки комуністи!» А вони цинічно насміхалися з мене, бо ж про яку комуністичну порядність може йти мова?
Я вернувся з політичної дороги, зійшов на часину з магістралі, повернувшись у свій теремок у Наварії. Не хочу більше подорожувати, зрештою, кожному пора у свій час йти на пасіку… ох, якби ж то серед мирних бджіл сповільнився біг часу! Але ж бо ні – летить! Та, може, вистачить мені його хоча б для того, щоб осмислити деякі зі своїх мандрівок.
Вельми трудний час переживаємо в нашій боротьбі за незалежність. Проте залишаюся оптимістом. Був у мене такий випадок: якось мене й моїх дітей забрав до авта Володимир Яворівський і повіз до Канева. Отож я й діти у тій подорожі до святого місця самі ставали святими. І раптом при самому в’їзді до міста перегородив нам дорогу транспарант, на якому чорним по червоному був виписаний вирок усім сущим в Україні: «Комунізм – неминучий!»
Й тоді ми разом розреготалися, зрозумівши, що ця злочинна ідея і створена нею суспільна формація конають в істериці і їх смерть викликає не співчуття, а глузи.
4
А що ж таке – дорога? Чому вона так нестримно кличе і манить, що люди, набувши тяжкою працею певного достатку й отримавши нарешті змогу втішатися спокоєм у колі сім’ї чи друзів, сито споживати зароблене, приймати гостей і ходити в гості, читати захоплюючі книги в умебльованих квартирах, зливатися з природою на тихих дачах, відкладати чесно зароблені гроші для дітей і онуків, зі смаком одягатися й у вільний час грати в шахи або преферанс, одне слово – насолоджуватися життям, за першої нагоди ці влаштовані громадяни зриваються з місць і саможертовно беруть на себе дорожні клопоти.
А ті клопоти у наших умовах неймовірно обтяжливі: лише в чергах за квитками скільки треба настоятись, а вже, не дай Боже, перед поїздкою за кордон витримати бюрократичні тортури в овірах за паспортом і в посольствах за візою, мужньо перенести всілякі приниження, а потім недосипати в душних вагонах, де хтось, хоча б один в купе, всю ніч солодко похропує, промучитись на пересадках або ж годинами, якщо не добами, вичікувати на рейс в аеропортах у нельотну погоду, блювати в гальюнах на кораблі під час штормів – та всіх можливих випробувань ніколи й не перерахуєте, й не передбачите. А все одно: найщасливіший на світі суб’єкт, отримавши квиток і паспорт з візою, з тривожно-солодким тремтінням у грудях, мов перед побаченням з коханою, вгинаючись під тягарем клунків і валіз, покидає домівку з таким відчуттям полегші, ніби з тюрми вийшов, і подається в мандри.
О той незбагненний чар незнайомих доріг! Що це – може, втеча від життя, яке щоденно з тобою, бажання очиститись від накипу буднів? Напевне, й це: я ще не бачив у жодній дорозі розсварених подружжів; того оптимізму, який опановує людиною в поїздках, ніхто й ніколи не міг ще викресати в собі дома: сам подорожній настрій і мандрівні люди спонукують до життєрадісності. Якось у черзі за квитками на сімферопольському вокзалі я підслухав розмову двох старих євреїв: один обурювався на велику чергу, а другий його заспокоював: «Не нервничай, ты приехал отдыхать – ну и отдыхай, что тебе здесь мешает это делать?»
А може, мандрівка – то виховування в собі іншої людини, набагато досконалішої, ніж та, яка вгніздилася в тобі серед домашнього антуражу: кожен побачений новий світ міняє тебе хоча б на один гран, і ти, мандруючи, – немов той пияк, що за кожною наступною чаркою перемінюється в іншу людину, – зазнаєш метаморфоз, для тебе непомітних, зате відчутних для тих, хто тебе оточує: з тобою цікавіше спілкуватися, ти стаєш ширший світоглядом, розкованіший у поведінці й, щонайістотніше, – врівноваженіший, бо після поважних мандрів все менше й менше вважаєш себе й свою домівку центром світу.
У цьому всьому я сам переконався. А для мене особисто подорожі ще й оплачуються морально – поверненням додому. Я люблю покидати свою вітцівщину, щоб уздріти й пізнати інший світ, та ще більше – повертатися: зранений ностальгією, яку ні з яким болем не зрівняєш, бо цей біль приправлений пекучим солодом розчулення, кожного разу, допадаючи до свого порога, усвідомлюю, що альтернативи моїй батьківщині на світі немає.
Та що це я заговорив про труднощі сьогоднішніх мандрівок – поїздами, літаками, космічними кораблями… Сміхи! Як же тоді зрозуміти подорожі в далекому минулому: на конях, возах, пішки, каретами, поштовими диліжансами? Хто з нас може уявити собі прогулянки Миколи Гоголя: ось вирушає він у кибитці з Петербурґа до Рима, та раптом примхливому письменникові на той раз Італія чомусь не сподобалася, й він квапно повертається додому… Уявляєте? Я не можу. А мандрівки Тараса Шевченка по всій Україні: Господи, та щоб перетяти нашу державу швидким поїздом упоперек, треба трястися цілу добу! А як міг витримати турне по всій Європі старий Моцарт із своїм ґеніальним сином? А Хмельницький, дізнавшись про зраду дружини, помчав конем з-під Берестечка в Чигирин, як ото я ровером з Наварії до Львова… Як люди могли переносити такі труднощі, а Гоголь до того ж ще й виспівував натхненний пеан дорогам!
Гаразд, але ми взагалі не можемо уявити життя в минулому, коли люд обходився без газу, нафти, електрики… Та без тих проклятих енергоносіїв прирікається нині будь-який народ на вимирання, а колись держави спокійно собі без них жили – будувалися, торгували й воювали, якщо виникала така потреба.
Невже нас обезсилила цивілізація? А так – ослабив власний розум. З розвитком прогресу ми деґрадуємо фізично й духовно, і може нас врятувати тільки бережливе ставлення до вічних моральних цінностей. А для того, щоб знати їх у проявах буття народів світу, треба мандрувати: пізнавати нашу планету і людей на ній.
Мовив я про добровільні мандрівки. Та є ще вимушені, й різні вони бувають.
Президент України, наприклад, добровільно одягнувши на себе Мономахову шапку, виконує службові функції вже з примусу обов’язку, взятого на свої плечі. Я не заздрю йому: весь час він проводить у вимушених мандрівках.
Під примусом страху вимандровують нині біженці з гарячих точок у чужі краї. Та якби-то тільки в чужі: росіяни втікають з окупованих земель на покинуту предками батьківщину, якої фактично нині в них немає, – приходять чужинцями на свої історичні землі. Сповнюється кара над імперіями, та страждають невинні, і мені їх щиро жаль.
У минулому столітті нестатки гнали наших земляків на заробітки у заморські краї, а в нинішньому – аж двічі котилася на Захід політична еміґрація, й мало хто вертався. Я бачив їх – заможних фермерів, промисловців, бізнесменів, суддів, конґресменів, менеджерів: вони чомусь вважають своїм обов’язком дати гостеві з України, ніби відкупне, кілька доларів, а той гість за подарунок нічим віддячитись не може, хіба заспіває ізгоєві призабуту ним пісню й витисне в нього сльозу, а найбільшого свого багатства не віддасть, бо то рідна земля, яка не дарується, не продається і яку треба захищати або хоч ніколи не покидати її.
Я зазнав від українських еміґрантів багато уваги, прихильності й любові, та деякі вражали мене пихою, самовдоволенням, зарозумілістю; іноді вдавалися навіть до осуду, коли заходила мова про нашу колишню підсовєтську впокореність, – начебто бридились нас, замурзаних гноєм рабства, самі ж чисті до кінчиків нігтів й до шпунту запатріотілі. Проте все це – щиру правду вам кажу – змивалось ураз ностальгійною сльозою, що її витиснула з очей пригадана з дитинства пісня. Мені не раз серце боліло, коли я відчував на устах солоний присмак сльози добровільного вигнання, і не раз проймала мою душу лють, коли ситий і безпечний втікач із своєї землі повчав мене, як треба будувати українську державу, або ж докоряв, що ми недостатньо сміливо протестували проти більшовицького терору. Я втрачав тоді терпець: яке ж бо має право утікач з тюрми докоряти тому, хто в тюрмі залишився? Та й, зрештою, що сталось би з Україною, якби всі її полишили? А втім, дорогі земляки, допомагайте нашій державі матеріально, а теж і порадою її будівникам: ви знаєте те, чого не можемо знати ми, та ще краще вчините, коли слідом за справжніми патріотами з діаспори повернетесь на рідну землю, спродавши свої маєтки, бо ж «нема на світі України, немає другого Дніпра». 1 Бог вам усі гріхи простить. А ми свої давно спокутували в совєтському чистилищі, якого вам щасливо вдалося уникнути.
Та найстрашніші вимушені мандрівки я спостерігав після Другої світової війни в наших галицьких землях. Серед лютих зим вривалися на обійстя ординці в кирзяках і кашкетах з п’ятикутними зірками й забирали людей в ясир. На збирання давали щонайбільше годину – за той час бранці не мали навіть часу прийти до тями; жінок, дідів, бабусь, дітей заштовхували бузувіри на сани, а коли лаштована валка вирушала у напрямі районного центру – на кожних санях енкаведист з автоматом напереваги, а на передку сільський фірман, що його забрали у форшпани: свій своїх везе в ясир, до такого не примушували ні монголи, ні турки, ні кримські татари, – й лунала команда «впєрьод», моторошний плач – не плач, а виття, так кричить смертельно зранений звір, злітав у морозно свинцеве піднебесся і там ціпенів, хрустів, ламався і падав на сніги. Ті зрозпачені голоси ще й нині розмерзаються, і скиглять, і бринять, і плачуть – те голосіння завжди буде в мені, звучатиме вічно в душі ще й через те, що невольничі плачі закодувалися в генетичній пам’яті мого народу, по якому прокотилася орда століть.
Де ті люди нині – не всі ж загинули в снігах? Чому їх так мало повернулося на рідну землю, чому ослаб для них її магніт? Чей поверталися протягом тисячоліть гебреї в обітований – пісний, безводний і зовсім не подібний до раю край, й кримські татари покинули обжиті місця в Середній Азії й живуть нині в наметах – принижені, цьковані, але ж дома. Чому наших людей так міцно прив’язує чужина – може, причиною цього є закладений у генах українців інстинкт осілості й відсутність інстинкту кочового?
Та все-таки дехто не витримував ностальгійних мук. У голодні післявоєнні роки вернувся в моє село з Америки еміґрант Федір Микитин: приїхав автом, повним добра, зайшов до своєї хати, пороздавав родині гостинці, подихав трохи хатнім духом і помер… За Хрущова повернувся до Коломиї із Сибіру мій ґімназійний учитель природознавства – славний есперантист Орест Кузьма, який здивував сибіряків вирощеним різносортним садом. «Что же это за народ – эти бендеровцы: у них растє, а у нас не растє», – знизували плечима москалі й почали поговорювати, що пора вже розкуркулювати професора, та підтримала, як не дивно, мудрого садівника місцева влада, й створив він зразкове господарство. Кажуть, що Кузьма плакав за своїм садом, коли їхав додому. Але ж приїхав!
Молюся Богу, щоб повернув нашому народові стратовану чужинцями пам’ять. Скільки рук потрібно зараз Україні! Невже українцям у діаспорі заміняє рідний край ностальгійна сльоза?