…Під час найлютіших цькувань за «Мальви» загніздилася в моїй душі туманна мрія – втекти з людських очей, загубитися. Міг був поїхати в туристичну подорож і залишитися за кордоном, але такої спокуси навіть близько до себе не підпускав: для мене найтяжчою покарою було б вигнання з краю; для наших предків-оріянів такий присуд дорівнював смертній карі… Отож я задумав сховатися в Карпатах – в якійсь забутій гуцульській колибі. Нереально? Чому – живуть люди і в колибах. Звісно, не зробив цього, хоч такої хатини вперто дошукувався. Через два десятки років мені знову хотілося втікати – вже від своїх. Та про це потім… А втім, не була б то втеча в нікуди: мандрівки в своєму краю – це пошуки доріг до себе, складний процес усвідомлення свого існування в суворо визначеній іпостасі: мовній, етнічній, національній, державній, бо ж немає людини взагалі: є француз, татарин, англієць чи то українець.
Я усвідомив себе часткою великого народу в студентські роки – під час першої поїздки до Києва. Нею я закінчив подорож, яка почалася на батьковому возі з Трача до Коломиї й продовжилася потім переїздом до Львова.
Нарешті я побачив Київ – столицю моєї України! Чи то тільки мене пройняло відчуття власної могутності й незборимості, коли я став на вершечку української землі – на місці Десятинної церкви? Напевне, кожен це відчував… Довкола, куди не глянь, – безмежна, велика, тучна Україна, розполовинена лезом Дніпра, піді мною – могила предків, загиблих 1240 року, а я стою в столиці колись могутнього українсько-руського князівства – в центрі європейської нації. В одну секунду, в єдину сконцентровану мить я збагнув найголовніше… Була ця мить стиснута в одній точці, як колись Всесвіт перед вибухом космічної енергії, яка перемінилася в безмежжя тіл; я чітко втямив, що неозора українська земля не може бути завше поневолена, що створена вона Богом для державного життя між європейськими державами, – і вибухнула моя мить незмірно радісною мислю, й розкотилися хвилі оптимістичної експлозії по обаполах зеленої землі, щоб згодом скропитися росою слів, які водно стверджували і стверджують мою впевненість у високому призначенні України. Життя моє тоді набрало для мене самого великої ціни, оскільки я вже знав, як його застосувати, і воно раптом втратило б усю вартість, якби я загубив здобуту тоді віру.
Кількома роками пізніше на цьому самому місці я із своїми видавцями святкував вихід моєї книжки «Жарінь», і ми тихо, й не дуже боячись, співали «Ще не вмерла Україна».
На 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка я поїхав до Канева, щоб на вершині нашої духовної зрілості вже не наближенням до древності, а до екстракту сучасної національної мислі, якою є для нас творчість Поета, утвердити свої переконання, які зродилися в мені колись на місці Десятинної церкви. На Канівській горі я остаточно впевнився в них і з усталеним світоглядом і вірою в добру долю мого народу вирушив у подальші мандрівки.
…Усе своє життя із захопленням читаю подорожні записки: книги Тура Гейєрдала, Миколи Миклухи-Маклая, Івана Гончарова, Свена Гедіна були в мене настільними; я самозабутньо заглиблювався в мандри разом з авторами книг і завжди повертався збагачений їх враженнями й досвідом… Та найвеличнішою в історії людства вважаю мандрівку біблійного Ноя в ковчезі – була ж бо вона відповідальною за все прийдешнє життя на землі.
Напевне, чимось дуже забруднився світ, що Господь вирішив очистити його водою. Та благо, що водою; нині Всевишній воліє змивати гріховний накип із землі кров’ю і вогнем. Але й вода – страшна стихія, і треба було народитися відважним мужем, і знань неабияких мусив він набути, щоб втриматися на плаву триста шістдесят п’ять діб із живністю, яка мала дати початок новому, очищеному життю. Весь світ був затоплений, і тільки ковчег Ноя похитувався на каламутних хвилях під захмареним небом, й рятувалися на кораблі першого у світі мореплавця пари плазунів і звірів – на нижній палубі, пари птахів – на верхній, а на середній – чотири пари людей: батько Ной з жоною та їхні сини Сем, Хам і Яфет зі своїми дружинами.
Й народилися потім від Сема семіти, що означає «прославлені», – євреї, ассирійці, арамеї; від Хама, проклятого за глузи над батьком, – філістимляни, моавіти, ефіопи, котрих потім завоювали семіти, бо ж мусила впасти покара за Хамів гріх, а від Яфета – «прекрасного» – народилися ми з вами: блідолиці й жорстокі бестії, які запанували на обидвох земних півкулях і пролили на землі найбільше крові. Та світ прощає нам усі гріхи за те, що наш праотець Яфет перед потопом врятував для людства таємницю письма: віднайшов шкатулку покійного Мафусаїла, Ноєвого батька, з сувоєм, на якому був записаний секрет… Прощають, бо ми подарували людству культуру в книгах, починаючи з Біблії й кінчаючи порнографічними бестселерами та томами з кресленнями атомних та водневих бомб. Прощають до пори…
А все ж таки, яка біда загніздилася була у світі, що Бог постановив його затопити? А сталося непоправне лихо на землі: Господні сини-ангели, непослушні Творцеві, зійшли на землю й зачарувалися найкращим Божим творінням – дівчатами; вони брали собі їх за жон, і від цих не дозволених Богом шлюбів народжувалися велетні. Всі вони, крім Єноха, діда Ноєвого, були сильні, а тому злі, й, будучи півбогами, – богами стати хотіли. Світові почав загрожувати хаос… Мав рацію Леонід Кравчук, коли казав, що навіть у ангела, якщо йому дати необмежену владу, виростають роги…
Отже, злих велетнів затопила вода, й світ після цього мав стати мирний і справедливий. Проте до біди часто спричиняються зовсім невинні людські гріхи, як-от: цікавість або надмірна доброта. Світ вічно страждатиме від хвороб через цікавість Пандори, цей самий гріх погубив дружину Лота, яка перемінилася у стовп солі, оглянувшись на содомський вогонь, і Орфей теж втратив Евридіку через марницю. Син же Ноя, Яфет, своєю жалістю з домішкою практицизму звів нанівець усю місію батька. Одного дня Яфет побачив за бортом велетня, що борсався у воді, допливаючи до ковчега, й пожалів його, та за милосердя якусь віддяку хотів мати, тож запитав нещасного, що він обіцяє за порятунок. «Я зроблю так, – відказав виснажений голодом і втомою злий титан, – що у всіх твоїх нащадків однаковий буде розум й тому вони стануть незалежні один від одного. Що винайде один, до того додумається й другий; якщо один створить імперію, то й інший зуміє це зробити; якщо в одній державі винайдуть атомну бомбу, то зразу до цього додумаються в іншій; якщо один витворить у своїй голові ідею фашизму, то негайно ця ідея виникне в мозку ближнього, а коли хоча б одну голову затуманить мана комунізму, то нею вмить заразиться многість твоїх нащадків, але й загине ця ідея у всьому світі водночас, – і в результаті всі люди стануть схожими в добрі і злі».
Яфет був улюбленцем Ноя, й батько виконав просьбу сина: вилізти на середню палубу велетневі не дозволив, щоб не затопив ковчега, зате погодився, щоб титан тримався однією рукою за борт, а Яфет годував його з рук.
Кого ж вигодував наймолодший син Ноя на нашу голову? Хто ті нащадки врятованого злого велетня: Нерон, Грозний, Лєнін, Сталін, Пол-Пот, Кастро чи Борис Єльцин? Та, напевне, – всі згадані й не згадані, колишні й майбутні тирани.
Будьмо обачні в мандрівках, панове, лихі сили повсюдно чигають на нас: Господь бо після потопу змирився з тим, що зло таки зосталося на світі, помножилося тисячократ, й перестав удосконалювати людство, залишивши за собою право карати за гріхи.
Та не занепадаймо духом. Найбільша цінність мандрівок полягає в тому, що вони дають можливість знаходити й антиподів злих нащадків велетня: є вони на світі як противага добра злу. Тож вирушайте в дорогу, відшукуйте їх і знахідками добра добро помножуйте.
5
У п’ятдесятих-сімдесятих роках совєтські окупанти з усіх сил намагалися перетворити Київ, а також Львів у глухі провінційні міста, й це їм почасти вдалося зробити. Адже ні в політиці, ні в адміністративному врядуванні, як теж і в науці й культурі, в цих найбільших центрах України ніхто нічого самостійно не вирішував: наукові проекти, плани будівництва, кадрові призначення, дисертації, ба навіть посади прибиральниць у вищих партійних і державних установах затверджувала Москва.
Львів до того ж завжди вважався особливим містом: ми його потаємно називали українським П’ємонтом, не завше знаючи, що це означає, а окупанти без упину мусували думку про буржуазно-націоналістичний характер Львова: в результаті у нашому місті виростали все нові й непотрібні для реґіону заводи, до яких спроваджувано на роботу російськомовний люмпен, що то мав русифікувати непіддатливий для денаціоналізації край, шаленіла цензура, і, як допінг страху, періодично відбувалися у Львові показові повторні суди над колишніми членами ОУН та перезахоронення останків так званих «жертв бандерівщини» – насправді жертв каральних загонів НКВД і провокаторів, які проникали в УПА. Комуністи ще й сьогодні поширюють антиукраїнську пропаґанду про «звірства УПА», та це вже звучить як виття шакалів у пустелі, що то лякають, а вкусити не можуть, – народ знає всю правду: розкопки в одному лише Яблуневі Косівського району засвідчили, хто чинив розправи над мирним населенням у сорокових роках і начинював трупом криниці.
У ті часи, які для сучасного читача вже є історією, народ Галичини невпинно перебував під московською лупою, й тому постійний зв’язок інтеліґенції з Москвою був вимушений. Більшовицьке керівництво не довіряло навіть найавторитетнішим львівським ученим, письменникам, художникам; їх доскіпливо контролювала, атестувала й допускала або не допускала до більш-менш відповідальних посад столиця СРСР.
Тому наші поїздки до Москви були життєво потрібними; вони ставали узвичаєними й навіть престижними, й нині я можу тільки дивуватися, що Москва перестала бути для мене щоденно необхідною, як і Мадрид або Лондон, до яких я протоптував би дорогу лише з потреб власної роботи та інтелектуального збагачення. Тоді ж кожен за першої нагоди радо їхав до «столицы нашей родины», щоб хоч трошки заглянути в інші світи: у столичних, великих та малих містах совєтських республік жилося, немов у темницях.
Отож я дуже втішився, коли в 1957 році – після закінчення університету й перед тим, як стати на учительську роботу в містечку Щирець поблизу Львова, – Львівський обком комсомолу нагородив мене, як переможця в літературному конкурсі серед молодих, путівкою на VI Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Москві. Нагороду я отримав за першу публікацію циклу новел в журналі «Жовтень», серед яких був мій «Бузьків огонь», що розчулив казенні серця комсомольських керівників… Хоча мушу сказати, що серед комсомольчиків, на відміну від партійних гайдуків, траплялися й гарні хлопці: для прикладу наведу імена покійного Богдана Котика – знаменитого мера Львова, народного депутата України та Ореста Шейки – організатора Товариства Лева у Львові: виросли вони в комсомолі.
Чимало молоді поїхало тоді зі Львова на фестиваль. Перед вів популярний в Україні Дмитро Павличко, були серед нас молодий філософ Михайло Горинь, тодішні поети-початківці Микола Петренко та Іван Гущак й знамениті, голосні й чарівні сестри Байко: Марія, Даниїла й Ніна.
Одного фестивального дня, коли нам уже приїлися нескінченні відвідування концертів, форумів, круглих столів, ми зібралися на дачі в Останкіні, де мешкали наші співачки.
Треба сказати, що лункішої слави в Україні, ніж сестри Байко, тоді не мав ніхто. Можливо, ці депортовані з Польщі талановиті лемкині ніколи б не стали відомі у світі, якби не те лихо, що зруйнувало лемківський етнос: що не кажіть, а Україна таки скористалася і з насильного «возз’єднання всіх українських земель», і з насильних переселень, хоч – не дай, Боже, жодному народові зміцнювати такою ціною свій потенціал…
У Львові дівчата здобули музичну освіту, котрої, як українки, не могли б здобути в Польщі, й принесли із свого краю в український світ нікому не відомі мелодійні лемківські пісні, які на тлі радянської тарабарщини типу «Любила Миколу, бо він гарний хлопець, тепер люблю Йвана, бо він стахановець» зазвучали витонченою ліричністю, тихим українським смутком, а то й шугаївською бравадою й засвідчили нормальну тональність українського мелосу. Звісно, й тематика пісень була людською – без фальшивого совєтського пафосу й обов’язкової похвали «щасливого й радісного життя»; пісні сестер зачаровували, промовляли до національної свідомості й інколи витискали сльозу; славне тріо юних лемкинь було на той час явищем революційним: переповнені концертні зали, оплески, скандування, вигуки «слава-браво-біс» розбуджували зацькований люд, гуртували, вселяли віру у високу духовність нашого народу; тріо, крім усього, промовило до українців за кордоном, що не згас іще український дух, – ми є!
Не можна не сказати й про зовнішню ефектність дівчат. Це моє визнання стосується всіх трьох, та немає, мабуть, на світі мужчини, який не був би Парісом і не творив над жінками свій суд: у Ніну, тонесеньку й гнучку, мов бадилина, мрійливу і для мене найкращу із сестер, я був палко закоханий, але ж – хіба мав сміливість підійти до неї й признатися у своїх почуттях: легше було згоріти у вогні!
На фестиваль я поїхав уже одружений: моя Софія милостиво відпустила свого молодого мужа; я їй і сьогодні вдячний, що ніколи не тримала мене на поворозці жіночих ревнощів. Можливо, це й спричинилося до того, що ми удвох відносно мирно прожили вік, і хто знає, як склалось би в мене життя з іншою… Та юне серце – шалене, сліпе й навіжене: ой, як забилось воно, коли в гуртожиток, де ми мешкали з Петренком, зайшов Павличко і сказав: «Хто хоче – їдьмо в Останкіно до сестер Байко в гості!»
Хто хоче?! Звичайно, я зібрався перший. Проте чекало на мене того дня тяжке розчарування, та одночасно й велика полегша: ті складнощі, які могли зайти в житті трьох людей, вмить були усунуті…
Після обіду на траві ми зайшли до якогось там залу на танці; я запросив Ніну до танґо. І зважився! Не гаючись і не думаючи про наслідки, підніс її руку до уст, та не встигли ще прошелестіти слова освідчення, як осліпив мене блиск золота: на перстеневому пальці у Ніни сяяла шлюбна обручка!.. Минуло відтоді багато літ, а щемливе почуття юнацького захоплення залишило слід у серці: я й досі люблю зустрічатися з далеко вже не схожою на гнучку бадилинку жінкою й відчувати свою симпатію до неї. Дивне те життя… До речі, моя дружина вчила у школі Нінину дочку – улюблену мною артистку Львівського театру ім. Марії Заньковецької – Лесю Бонковську.
Над Останкінським озером, на зеленій леваді ми простелили дастархан й заходилися бенкетувати. Тоді ще ніхто з нас не вживав горілки, ми пили вино й чудово від нього хмеліли, співали – й сестри Байко мусили мужньо витримувати наші голоси… У своєму альбомі я зберігаю фотографію нашого товариства на імпровізованому бенкеті: крім сестер-господинь і львів’ян ви побачили б на ній закордонних гостей; не знаю навіть, як вони там опинились, а залишилися приятелями на весь вік. Це повновида красуня Галина Горбач з Німеччини й інженер з Польщі, на вигляд нобілітований шляхтич, Михайло Козак.
Ото й відкрилося тоді для мене перше віконце в інший світ, який був заслонений від нас залізними жалюзі, й могло воно прочинитися тільки в Москві на Всесвітньому фестивалі, на який з’їхався з усіх усюдів молодий люд, що то на відміну від старих пасічників, анахоретів і бурчунів прагне і легко вміє спілкуватися та нав’язувати контакти.