При Спілці письменників працювала військово-шефська комісія, яка займалася зв’язками письменників з воїнами, – її робота зводилася до виступів поетів у частинах. Та хтось на верхах додумався, що для вивчення солдатської героїки замало двогодинних поетичних «налетів» – хай військовозобов’язаний письменник добровільно запишеться в будь-яку частину на двомісячну службу замість обов’язкової перепідготовки і їде собі за державний кошт хоч і на Камчатку. Мені сказав про те голова комісії поет Григорій Глазов, коли я ще працював у Щирці, – і, ні хвилини не вагаючись, я тицьнув пальцем на карті: «Владивосток, морфлот!»
Повістка з Москви, з головного політуправління армії, прийшла в дуже незручну для мене пору – саме тоді, коли я з сім’єю переїжджав до Львова і на руках у нас була півторарічна донечка Наталя. Та не було ради: заява добровільна, а служба обов’язкова, – за неявку могли б притягти до кримінальної відповідальності як дезертира.
Я вирушив. Спочатку літаком до Москви, а потім поїздом до Владивостока, й тяглася моя поїздка у плацкартному вагоні цілий тиждень. Я побачив такі простори, які для українця видаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними – через їх невикористаність і марнотратність. Тоді я теж зрозумів, що велетенський совєтський колос уже самою своєю критичною масою засуджений на загибель: з одного центру ним керувати неможливо, хіба що руйнувати – соціально, екологічно, національно.
Вибрався я в дорогу з примірником «Нового мира», в якому була опублікована повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича», що спричинилася до інакодумства в головах мільйонів мешканців імперії: їхав я тоді з цим твором, немов із самим молодим Солженіциним в одному купе, – і таки був він поруч зі мною, муж, який рятував честь російського народу. Я йому повірив – «кроткому пророкові», ми багато з ним розмовляли, і я втішався його прихильністю до мене – українця.
Тоді я ще не міг знати, що назустріч цією самою залізницею у віддаленій вперед на тридцять років часовій площині їде під прізвищем знаменитого письменника зовсім інша людина – новітній Гришка Распутін, який зганьбить і так уже зганьблену пролитою кров’ю у Тбілісі, Баку й Вільнюсі Росію, – напередодні найтяжчого в світі злочину проти людства – чеченської різні.
Багатий, як Крез, з распутінською бородою лауреат Нобелівської премії повертався з Америки на батьківщину через Сибір, однією думкою стривожений: а як йому облаштувати Росію, зі складу якої Україна так непоштиво вийшла, і що, власне кажучи, повинні він і цар Борис чинити з непокірними хохлами. Відокремилися, щоправда, від Росії й інші республіки, але ж ота крихітна зелена оаза у підчерев’ї монстра – то його фундамент, без якого осядуть глиняні ноги колоса, і з ним станеться те, що з будинком під час землетрусу; кожен, мабуть, бачив ту руйнацію на кіноекрані без звуку: спочатку розколюються стіни, а потім вони самі тихо валяться, хоч поштовхів уже й немає.
Пізніше я їздив – бо чому ж би не використати безвізову можливість – і на Полярний Урал, і в Середню Азію, але ця мандрівка залишиться матеріалами для роздумів на все життя: я побачив на власні очі величезну імперію, яка здавалася незмірно могутньою своїми розмірами, та якраз ця нібито перевага породжувала в моїй свідомості зухвалу думку про її перевантаженість земними обширами, мов шлунок безнадійного ненажери.
Я не можу сьогодні повністю перенестися у тридцятилітню давність, мені заважає товща років і набутий досвід, а тому я надалі висловлюватиму своє нинішнє трактування вражень від транссибірської подорожі, проте зазначаю, що майже всі мої теперішні думки започаткувалися тоді – хоча б як ембріони.
Дивлячись крізь вікно вагона й цілими днями не відходячи від нього, я все ж таки щиро захоплювався безмежжям світу – мов та дитина, що в короткій льолі вперше вибігла з хати й стетеріла, втямивши, що той світ набагато ширший, ніж це їй здавалося досі, що простору на землі відведено для неї набагато більше, ніж хатня долівка, і можна йти куди хочеш… Але ж постривай, маленька людино: на тому, як тобі здалося, необмеженому просторі існують перепони, які зупиняють, застерігають, не дозволяють. Тут паркан, там сусідська межа, а ще далі три кіпці або хрест, які означають, що за ними починається чуже село, а дорогу до лісу перегородила рогачка; потім у церкві почує дитина заповідь «не кради», а в школі учитель розповість про кордони твого народу й покаже на мапі різнокольорові клаптики, окреслені штрих-пунктирними кривими лініями, які означають «зась» непрошеним гостям; і звивається, карлючиться той штрих-пункт, бо кожен клаптик землі надто дорогий тій чи іншій державі, – прямолінійні кордони існують хіба що в пустелях; про ті межі домовляються високі державні мужі й уряди – сперечаються, погоджуються й тільки тоді їх переступають, коли це дозволено, а як хтось порушить готар – то воюють; а тут: лежить стратована державною сваволею одна шоста частина земної суші, й належить вона не окремим людям, які б її любили, відповідали за неї, оберігали, змагалися між собою, – хто краще свій клаптик обробить, хто краще про свою землю скаже, напише, проспіває, – а відчуженій від людей всевладній державі, яка ту сваволю чинить, й кочують державною й разом з тим нічиєю землею конфірмовані владою пройди, які нищать, руйнують, крадуть земне добро, замулюють ріки, труять гербіцидами ґрунти, щоб нині вродило, а про завтра байдуже; нищать живність у річках, відводять мертвотні стоки в чисті озера, вирубують ліси, висушують життєдайні болота, затоплюють чорноземи, щоб мати свої власні моря, позбавляють автохтонів почуття прив’язаності до рідних місць, руйнують інстинкт власності, ініціативу й перетворюють господаря в бомжа: мандруйте, бездомні, безматірні, безнаціональні волоцюги, змішуйтесь, забувайте, хто єсьте з роду, давіть слабшого, відбирайте в нього право говорити так, як його навчила мати, й примусьте його спілкуватися «человеческим» суржиком, забороняйте справляти старовинні обряди, насміхайтеся над вірою і звичаями – ось яка вона, безмежна російська воля на безмежних просторах! Сваволя, розбій, хамство, блюзнірство, денаціоналізація – бо власник однієї шостої частини земної суші не має поняття про нормальні взаємини вільного з вільним.
Мої прикрі роздуми над знеособленням людини й народів у російському світі підсилились, здавалось би, марною деталлю: в жодному сибірському селі я не побачив такого звичного для цивілізованих громад атрибута як паркан, пліт, загорожа. То чи ж може стати найдобродушніший сибіряк добрим сусідою, коли він не знає, де сусідське починається, коли – «Россия вольная, страна прекрасная и все вокруг моё!» З відсутності цієї дрібної деталі починається ментальність бездомного кочівника, або ж відсутність її є наслідком кочового способу життя: спочатку пройда топчеться по чужих городах, далі йому все дужче й дужче не вистачає простору – й він валить тини й шлагбауми, руйнує дотла тих, які його на свої обійстя не впускають, заполонює чужі землі й держави і прямує до останнього моря, гнаний азіатським кочовим інстинктом, який нічого спільного з психологією осілих слов’ян не має.
…Мій поїзд перетяв Волгу, і я згадав, що в Нижньому Новгороді над священною російською рікою виріс великий гуманіст, і мій душевний бунт проти московсько-імперської сваволі, яка витруїла в людях такі моральні категорії як пошана до традицій, чужої мови, домашньої звичаєвості, віри, а теж і фізичні – межу, обмеження, врешті-решт, той же паркан, який весь час мав би нагадувати про недоторканість людської власності, – мій бунт ураз пригас, бо наші голови тоді були ще затуманені міфами про злих і добрих більшовиків, а Максима ґорького я зараховував до добрих.
Зараховував, бо ж таки пролунало на весь світ ґорьківське «Человек – это звучит гордо!» Зачаровані такою високою атестацією людини, ми не хотіли звертати уваги на підступний дозвіл того ж ґорького у тій же знаменитій п’єсі «На дні» – бути фальшивим: «В жизни безвыходной и ложь красива», – і ми, не заглиблюючись у філософську суть афоризму, взяли собі за правило його зовнішню формулу: вчилися інакше думати, інакше говорити, а ще інакше діяти… Ми теж не бажали вникати в ґорьківський кримінальний кодекс, де є такий параграф: «Если враг не сдается – его уничтожают», хоч знали, що більшовицькі гекатомби виростали саме за цим рецептом: з ворогом не дискутували, не переконували, не вели переговорів, не брали в полон – розстрілювали… Чи то можемо ми нині, вражені хай і вимушеним гріхом двоєдушності, дурити себе й молодше покоління байками про власну ні в чому неповинність? Ба ні: неповинними були тільки ті, хто чесно витримав совєтську тюрму.
Ми, українці, пропускали повз вуха ґорьківське образливе найменування нашої нації – «хохли», якими рясніли романи письменника, й розчулювалися його поблажливими компліментами на адресу Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського… Ми намагалися забути ґорьківську зневагу української мови – він не дав дозволу на переклад свого роману «Мать»: мовляв, немає жодної потреби перекладати з російської літературної мови на її діалект… Ми теж іґнорували ганебну мандрівку більшовицького гуманіста на будівництво Біломорканалу і його славослів’я совєтському методові перевиховання; ми не допитувалися – а що сталося з хлопчиком-в’язнем, який під час відвідин прошепотів письменникові на вухо, що ті харчі на столі, газети й книги – то блеф, обман, а хлопчика розстріляли, як тільки ґорький полишив барак, і гуманіст про це добре знав… А ми зовсім не відали того, що расист ґорький у листі до сліпоглухонімої Ольги Скороходової признавався, що має намір просити владу про дозвіл проводити медичні досліди на класових ворогах, адже тих, які не здаються, можна знищувати у будь-який спосіб. Ні, таки не було добрих більшовиків: сама більшовицька ідеологія заперечувала людяність.
Але тоді мені стало затишно, бо я ще вважав ґорького добрим більшовиком, і думки про нього втихомирили мій бунт. А ще зі мною був мій сучасник-гуманіст Олександр Солженіцин – росіянин, який пережив пекло в совєтських концтаборах і написав про це. А як він тепло згадував галицьких каторжан: ті бандерівці, писав він, вирізнялися серед інших у таборі тим, що, як сідали до столу, знімали шапки, осіняли себе знаком хреста, а потім ділилися між собою хлібом… Ні, то неправда, буцімто нема таких росіян, які люблять українців: ось ґорький, ось Солженіцин, а ще живе у Воркуті колишній в’язень, приятель і табірний однокашник мого брата – історик і літератор Павло Негретов, я про нього колись розповім… А ще: цей самий Солженіцин, який товаришує мені в подорожі, отримає незабаром Нобелівську премію і на весь світ проголосить найгуманнішу декларацію, і зробить це росіянин!
«Останнім часом, – скаже він у своїй Нобелівській промові 1974 року, – стало модно говорити про нівелювання націй, про знищення народів у казані сучасної цивілізації. Я не згоден з тим: зникнення націй збіднило б нас не менше, ніж якщо б усі люди уподібнилися в один характер і в одне обличчя. Нації – це багатство людства: найменша з них несе свої особливі барви, таїть у собі особливу грань Божого замислу».
В Омську потяг стояв дві години, і ми з симпатичним і суворим Олександром Ісайовичем пішли в ресторан пообідати. Я з розчулення просльозився, оскільки він подібно висловився й при мені, й подякував йому від всієї України за прихильність до моєї нації. Потім я довго слюнявив про його «Івана Денисовича», про «Матрёнин двор» та про роман «Раковый корпус», який колись прочитав у самвидаві; злегка підхлібив йому стосовно Михайла Шолохова, котрий Солженіцину і в підметки не годиться, бо все життя те й робив, що вислужувався перед владою й багатів, а герої тим часом сиділи по тюрмах, – і то ще не знати, хто написав «Тихий Дон».
Солженіцин на мою мову поблажливо і згідливо покивував головою, а я вряди-годи поглядав у дзеркало, що висіло на протилежній стіні ресторанного залу: був я самовдоволений, чорноволосий, молодий і запальний. Та враз помітив, що в дзеркалі немає відображення Олександра Ісайовича, повернув голову в його бік, та крісло, в якому він сидів, – таки сидів! – було порожнє, а на столі лежав зачитаний примірник «Нового мира». Я схопився, щоб податися на розшуки великого письменника, та враз сталося несподіване і незрозуміле…
Загримотів на пероні зустрічний поїзд Владивосток – Москва, зупинився, різко гальмуючи: в ресторані знявся збуджений гамір, пасажири кинулися до вхідних дверей, вахтери дружно відчинили обидві стулки, і до зали увійшов бородатий вельможа з утомленими очима пророка, він хвилину помовчав і, окинувши поглядом занімілих людей, прорік:
«Росія в небезпеці, господа! Сепаратисти хочуть завалити велику Росію: ця небезпека йде передусім від так званої України, яка відділилася від нас. Усі сили віддаймо для відновлення імперії в дореволюційних кордонах, рятуймо родіну! Той гидкий народець у західній Малоросії, який розмовляє штучною польсько-німецько-російською мовою і сплодив бандерівщину, хоче прилучити до ґаліції малоросійський Схід і утворити свою імперію. Абсурд! Існує на світі одна-єдина російська імперія, яка ділиться на губернії, і перша з них – Малоросія!»
«Слава російському месії!» – заревіла зала, горнучись до пророка, та біля нього, ніби охороняючи, підскакував, забігаючи то з одного, то з іншого боку, рудий жидок і раз у раз повторював: «Я це перший сказав, ваша достойносте, шанований народами пророче! Ви ще були в Америці, як я вже говорив: губернії і тільки губернії! А уряд нинішньої так званої України хай їде в Житомир, він там колись уже був – у дев’ятнадцятому році!» Я знову глянув у дзеркало і здригнувся від жаху: на мене дивився зовсім сивий, з білою борідкою дідусь, і я зрозумів: минуло вмить тридцять літ, протягом яких мій знаменитий супутник у транссибірській подорожі перемінився з видатного письменника на новітнього Гришку Распутіна…
Але покиньмо умовності… Час моєї мандрівки до Владивостока на початку шістдесятих років був періодом фанатичного захоплення Солженіциним, на якого покладала великі надії світова й особливо українська демократія, і ніхто не міг передбачити солженіцинської метаморфози, юродства і його політичної деґенерації. А треба ж було пам’ятати науку академіка Вернадського, який говорив, що російська демократія закінчується там, де починається українська незалежність. Та нам тоді хотілося вірити у краще…
У роздумах про можливе народження демократичного покоління в Росії, – а воно, здавалося, йде і зрозуміє нарешті імперський гріх своїх батьків, – я вийшов з ресторанного залу, та мусив у дверях зупинитися: коридор швабрувала стара бабуся й на чому світ по-галицьки лаяла пасажирів, які їй заважали в роботі.
«Та вступися набік, москалю, шляк би тя трафив!» – закричала на мене.
Я підійшов до жінки й спитав як тільки міг ласкаво:
«Звідки ви, бабусю?»
«Ге, – видивилася стара. – Та, певне, звідти, звідки й ви!»
«А багато тут вас з нашого краю?»
«А де нас мало? Як там нема України, то най хоч тут буде…»
Я обминув бабусю – скорбну українську реальність, й розлетілися вмить, мов рій сполошених комах, мої мрії про російську демократію. Звідки вона візьметься: чи бачила стара бабуся хоч натяк на неї у цій заґратованій стодолі?.. За весь свій вік? І з якого часу живе тут старенька: з післявоєнного, тридцятих років, столипінських чи мазепинських? Горе нам! Горе Україні – невільничій матері…