Я вперше зустрівся з українцями з діаспори й увіч переконався, що нічим вони від нас не відрізняються – ні поглядами, ані смаками, хіба лише тим, що поводяться розкутіше й ширший у них кругозір. Та це й не дивно: живуть-бо в цивілізованому (маю на увазі пані Горбач), а не в дикому соціалістичному світі й здобувають в університеті справжню освіту, – ніхто ж їм ніколи не туманив голови лєнінським лжевченням. А ще: не вміли вони розмовляти пошепки або порозуміватися на мигах, і доводилося нагадувати їм вряди-годи, що в найдемократичнішій совєтській державі треба тримати язик за зубами.
Минуло відтоді майже сорок років, а з Галею Горбач і Михайлом Козаком ми приятелюємо й досі; іноді зустрічаємося й зрідка листуємося. Я вдячний їм: це ж вони поманили мене в мандрівки й спричинилися до корисних і приємних для мене знайомств з чеськими професорами Орестом Зілинським, Миколою Затовканюком, Костем і Зіною Ґеник-Березовськими та Вацлавом Жидліцьким, з польськими перекладачами і вченими Едвардом Бурим, Збіґнєвом Вуйциком та Степаном Козаком. Кожен із названих особистостей залишив у мені крихту добра і знань; завдяки моїм фестивальним знайомим я переконався ще й у тому, що заощаджений гріш повинен бути витрачений на подорожі, без яких людина залишається невиправним провінціалом, та ще й таким, що своїм провінціалізмом пишається.
Пригадую наш перший з Галею обмін листами: не відразу ми зрозуміли одне одного. Досвідчена вже на той час перекладачка української літератури на німецьку мову Галя Горбач щиро висловилася в листі до мене про критичний стан сучасної української літератури: її за кордоном не знають і знати не хочуть, для чужинця вона нецікава. До того ж наше насильство над словом, політичні компроміси – а що вже казати про колаборантство – компрометують і літературу, і загалом український народ.
Нині я повністю згоден з нею, а тоді був ображений – як же це так: були у нас Хвильовий і Довженко, є в нас Гончар і Первомайський, зрештою – Рильський і Тичина! Одне слово, я посварився в листі з панею Горбач, не усвідомивши того, що відвіювати в українській літературі зерно від полови може тільки українець, а чужинець тим займатися не хоче. То яким чином дізнається зовнішній світ про нас і про нашу вічну боротьбу за незалежність, коли ми не зуміли прокласти або хоч розчистити єдиний канал, який міг би нас єднати із світом, – літературний, адже дипломатичних, політичних, державних інститутів у нас не було.
Звісно, мала рацію Галя, ми потім дійшли порозуміння в листах і безпосередніх розмовах; під час гарячих дискусій з Галею в мене засіялася думка про властивий винятково для України нерозривний зв’язок літератури й держави. Ці думки я розвиваю нині, читаючи студентам Львівського університету спецкурс, який так і називається: «Література і держава». Допомагаю студентам збагнути, в якому матеріалі зросла українська державницька ідея, – в літературному, починаючи з віршів Івана Мазепи…
Знаю, що Галя Горбач писала подібні листи не тільки мені. Вона та й інші діаспорні літератори немало спричинилися до того, що в середині шістдесятих років вибухнув в Україні революційний літературний рух – світ нас почув.
За десять років після фестивалю, коли я вже опублікував декілька книжок, щасливо спрацювало наше московське знайомство з Михайлом Козаком. Він прислав мені запрошення, і я поїхав до Польщі – на зустрічі з українцями в світлицях Українського суспільно-культурного това- риства.
Побував у багатьох містах, тішився переповненими залами: я був чи не першим гостем з України в розпорошених по всій Польщі українців після операції «Вісла»; в Щеціні, Ольштині і Ґданську зустрічався теж і з польською інтеліґенцією. Я із задоволенням спостерігав, як почали просвічуватися перші проблиски порозуміння між поляками й українцями: найповажніші представники польської культури і науки готові були забути старі наші незгоди й обопільні кривди. За час цієї подорожі моїми друзями стали письменник Єжи Єнджеєвич – автор знаменитого роману про Тараса Шевченка «Ночі українські», історик Збіґнєв Вуйцик, який щойно видав історичне дослідження з реалістичним баченням польсько-українських взаємин «Дике поле в огні», та відомий перекладач з української мови Едвард Бурий.
Я вертався додому, окрилений надією на таку потрібну польсько-українську згоду, та ба: коли поїзд під’їжджав до Перемишля, польські жовніри, які їхали на великодній урльоп, на весь вагон загорлали шовіністичну пісеньку «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud»[2], – і я зрозумів, що далеко не всі в Польщі, як теж і в Україні, готові до взаємного порозуміння. Та не надто дивувався: солдати є солдати… Набагато прикріше вразив мене професор Флоріян Неуважний, який у моїй присутності в Спілці письменників заявив, що його дратують синьо-жовті прапори. А вже зовсім несподівано і вельми жорстоко розчавила мої сподівання на щиру дружбу з поляками розмова з найближчим моїм польським приятелем Едвардом Бурим, тим самим, який переклав мої «Мальви». Він, між іншим, сказав мені таке: «Я не розумію, як той самий народ, до якого належите ви, міг сплодити банду нелюдів, що то в сорокові роки вирізувала польські села».
Я намагався переконати колеґу, що тієї страшної різанини українці не розпочинали, що антипольські акції УПА були відповіддю на мордерства, розпочаті Армією Крайовою в Західній і Східній Галичині, і я можу привести свідків з Пустомитівщини, які покажуть братські могили мирних українців, замордованих аковцями в Наварії, Годовиці, Семенівці та інших селах, де мешкало змішане польсько-українське населення. Я не схвалюю того, що УПА в такий самий жорстокий спосіб мстила полякам, але ж не вважаю її першовинною, як не можна нині вважати ініціаторами терору чеченців, які ось вийшли з дощенту спаленого російським військом свого краю, де загинуло близько сорока тисяч мирних мешканців Чеченії, і взяли заложників у Будьоннівську на Ставропільщині… А про операцію «Вісла» забув пан Едвард? А про концтабори для полонених воїнів Української Галицької Армії в Пикуличах і Домб’є, звідки мало хто повернувся додому, – невже зовсім нічого й не чув мій друг? І чому пан Бурий, титулуючи АК армією, обзиває УПА бандою? Яка різниця між цими партизанськими військовими формуваннями? Кожна армія воювала за свою незалежність – невже польська свобода вище ціниться, ніж українська? А ще треба знати панові Едвардові, що банда може складатися із десяти, ста чоловік, а сто тисяч озброєних бійців – це таки армія!
Проте Едвард Бурий, засліплений антиукраїнською літературою типу наклепницьких писань Яна Гергарда «Заграви в Бескидах», не хотів мене й слухати, і я зрозумів, що процес польсько-українського порозуміння буде довготривалий. Буде тривалий тому, що й Польща у свій час була імперією, яка підкорила собі Литву, Білорусь, а потім Україну, – ну а хто хоч раз у житті покуштував українського меду, тому дуже тяжко забути його смак. Поєднати може нас тільки страх перед спільним ворогом, і це вже відчувається в політиці наших стосунків. Від їх поліпшення залежить доля обох держав. Та невже ми й надалі перераховуватимемо по обох боках лінії Керзона жертви, розпалюватимемо обопільну ненависть, а з цього будуть користати західний і східний сусіди?
Передовсім – східний. Нині на світі існує лише один головний ворог свободи – російська надщерблена імперія, а іракці, іранці, серби – то учні Росії. Спадкоємиця СРСР майже безболісно попрощалася з лєнінізмом, який не зумів навіки зміцнити Московщину, й безсоромно повернула собі імперсько-царські символи – двоголового орла й андріївський прапор, чим заявила світові, що від традиційних загарбницьких амбіцій не збирається відмовлятись і не відмовляється: на очах у всього цивілізованого світу методично й по-фашистськи жорстоко знищує маленький чеченський народ та й своїх жертв теж не рахує. Колись комуністична банда з «гуманних» міркувань присилала з Афґаністану цинкові домовини родинам загиблих; двоголова новітня імперія навіть не шле матерям похоронок.
Не народився ще в Росії муж, який витруїв би із свого народу імперську ментальність і повернув його обличчям до історичної землі – Нечорнозем’я, на якій, і тільки на ній, може витворитися згодом демократична російська нація, котрої на світі поки що немає. Існує й надалі московська орда, що мріє, як і колись, завойовувати чужі краї, нині ж вона воює із власним народом.
Чи то аж такий непохитний закон історії, що кожна імперія мусить конати в крові: римська, турецька, австрійська, британська, сербська, російська? Та якщо так, то хто може гарантувати, що кров не проллється в Польщі і в Україні? І коли таки, не дай Боже, проллється, то тільки через наші польсько-українські незгоди: наші землі – найвразливіше місце Європи. Світові нині загрожує смертельно зранений звір – і тому європейські народи, які вийшли з-під опіки російської імперії, мусять забувати колишні чвари й об’єднуватися проти спільного ворога.
У травні 1995 року я побував на святкуванні 150-річчя від дня народження автора українського гімну Михайла Вербицького в селі Млинах біля Перемишля. Виступали там львів’яни, посол України в Польщі, перемиський воєвода. Лунали з трибуни палкі слова про дружбу між нашими народами, а біля мене стояв старий млинівський українець і зі сльозами на очах скаржився, що на перемиській землі для українців життя немає…
З великою утіхою я зустрівся – через багато років – з Михайлом Козаком. Не знаю, яким йому видався я, а він зовсім не змінився – такий, як і був: елеґантний нобілітований шляхтич. Просив мене приїхати до них: потрібна допомога польським українцям. Українофобський плебс осквернює впорядковані могили воїнів УПА, аґітує проти проведення в Перемишлі фестивалю української пісні, вимагає від влади заборони об’єднання українців Польщі. Чому ж так? Адже Львів давно дозволив полякам реставрувати на Личаківському цвинтарі пантеон «польських орлят», загиблих у війні з Українською Галицькою Армією; у Львові працюють польські школи, функціонують костели, розгорнуло свою діяльність Польське культурне товариство, та й так званим «мілосьніком Львова» ніхто не забороняє любити наше місто.
Чому не берете з нас приклад, заповзяті в неактуальній нині українофобії найближчі сусіди? Звертаюся до вас словами Тараса Шевченка: «Подай же руку козакові і серце чистеє подай!» – невже й на заклик нашого ґенія глухими будете?
Минулого року заходами професора Варшавського університету україніста Степана Козака вийшов у Польщі мій роман «Орда» в перекладі Єжи Литвинюка. Це моя мандрівка до вас, поляки. Приходьте й ви до нас не із затиснутими дулями в кишенях, а з книгами, добром, піснею; приходьте й на торги – й тільки цим ми зможемо переконати світ, що наші народи дозріли до життя у європейській спільноті.
Таж немає кровної ненависті між нами, є тільки задавнений біль, і його треба втихомирити: забудьмо про Умань і Кодню, пам’ятаймо про Тараса Шевченка і Броніслава Залеського!
Примірник перекладеної в Польщі «Орди» привіз мені до Львова сам перекладач пан Єжи Литвинюк. І знаєте: він обняв мене – й від себе та Едварда Бурого привітав з незалежністю України! І це так природно: адже Польща першою в світі визнала нашу державу.
Хтось може мене спитати, чи хотів би я ще раз податися в мандрівку до Москви. Наразі не хотів би. Та я б з радістю поїхав, якби знав, що бодай два російські письменники – як оце Єжи Литвинюк і Едвард Бурий – зустрінуть мене з розкритими обіймами і щиро порадіють разом зі мною, що моя Україна вже вільна… Обізвіться, може, вже є такі письменники в Росії?
6
Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно і луком, і стрілою… Хтось із філософів сказав таке, а я розшифровую: лук – то пристрасть до пізнання, а стріла – сам подорожній, який долає віддаль, адекватну закладеним у ньому спонуці й витривалості.
Мене завжди манив простір – не так на своє лоно, як поза межі уже баченого й осмисленого: а що там далі, за лінією пізнаного, яке воно – те, про котре отримав інформацію в словесних або графічних символах: величніше, ніж я собі уявляв, чи набагато мізерніше, й мене чекає розчарування? Одне слово, треба зігнути до критичної напруги дугу свого лука й випустити себе у стрімливий політ поза лінію відомого… А що, зрештою, вивело людину в космос, як не жага пізнання світів, відмежованих дослідженим простором?
Ще в ґімназії, під час вивчення історії Єгипту, я підсвідомо поставив перед собою недосяжну мету – начебто для того, щоб усе, що я досліджу, не вдовольняло мене, не могло вдовольнити тільки тому, що я ще не бачив найзаповітнішого: реального, та недоступного для мене, й це невдоволення мало бути стимулом до безперервного пізнання. Напевне, я не уявляв собі тоді того джерела невгасимого пориву саме так, та знав одне: завжди бажатиму осягнути недосяжне і через те, що недосяжного, а саме єгипетських пірамід, ніколи не побачу, не матиму ніколи й спокою. Та про піраміди пізніше…
Після «визволення» 1939 року мій батько-вчитель повісив у класі на стіну величезну, мов верета, мапу Совєтського Союзу, до котрого ми мали нещастя щойно прилучитися, і коли у підчерев’ї колосального монстра, зображеного червоною плямою, що розлилася по всій мапі, я побачив різнобарвні латки республік, а між ними крихітну зелену оазу України, яка, я знав, крихітною зовсім і не була, – збагнув ураз шаленість простору, безмежного й не потрібного одній державі, але ж він таки у ній вміщувався, – і не ділять його кордони, і не треба жодних документів для того, щоб отак стати й піти з крайньозахідного Трача до крайньосхідної Чукотки, тисячі обріїв переступити й ніколи не досягнути останнього, і все за одним переходом побачити; той простір велетенської північної імперії, яка своєю вагою притиснула весь південний світ, ще до моїх мрій про піраміди, став першим стимулом пізнання недосяжного.
А десь посередині безмежної мапи голубіла вигнута смужка, схожа на розгорнуті крила лелеки, що летить, – а відпущених за вітром ніг і витягнутої шиї не видно, лише голубінь крил, – летить з північного заходу на південний схід, та зупинив кордон лелеку, й він упав, розпластаний, долі, й називається ця синя смужка Байкал – найглибше в світі озеро з найчистішою на землі прісною водою.
Коли я служив у армії, почув дивну пісню, яку співали солдати-сибіряки, – «Славное море, священный Байкал»; урочиста мелодія пісні чимось нагадувала відомі російські пеани завойовникам Сибіру типу Єрмака. Та коли загарбник «Ермак, объятый думой» викликав у мене ненависть, то втікач-каторжанин із байкальського сюжету зачаровував своїм волелюбством: ось на бочці від омуля, розіп’явши в руках дірявий халат, мчить він під вітром-баргузином по голубій воді до берега, на якому – свобода… Та пісня, немов поклик, весь час звучала в мені: я «захворів» Байкалом.
Далеко пізніше, вже побувавши на його березі, я напишу першу свою новелу з циклу «На перевалі» і назву її «Байкал». То не про озеро твір, а про жадання людини осягнути найзаповітніше; ідея новели закладена в словах героїні Діани, яка з гіркотою говорить коханому, що той по-маніловськи марить таємничним озером: «У кожної людини є свій Байкал. А в тебе вже був, та ти його навіть не помітив…»
Я теж марив Байкалом, та добратися до нього було так само неможливо, як і до пірамід: звідки ж у мене, письменника-початківця, могли знайтися кошти на таку подорож?
Та в кожної людини є своя Доля, яка інколи ласкаво сповнює бажання. Певне, вони закодовуються на магічних хвилях в ефірі – Божій пам’яті – й, коли прагнення надто сильне, пам’ять позитивно відреаґовує.