– Ну, а тепер, Нете, може, підеш пограєш на скрипці? – запитала вона, ніби вгадавши, чого йому найбільше хотілося. – Спробуй вивчити один зі славнів, які ми співатимемо ввечері.
У будинку стояла глибока, святкова тиша. Нет взяв скрипку й, зайшовши до порожнього класу, розгорнув ноти на освітленому сонцем підвіконні. Дві щасливих години пролетіли непомітно – він наче забував своє важке минуле.
Незабаром з церкви повернулися інші вихованці, й після обіду всі зайнялися різними справами. Одні читали, інші писали листи додому, виконували домашні завдання або просто тихо розмовляли між собою. О третій годині хлопчики разом з паном Баером вирушили на прогулянку, а пані Баер з Дейзі й двома синами поїхала в місто до батьків: вона завжди відвідувала їх у неділю.
Нет почувався ще дуже слабким для тривалої прогулянки, тож попросив залишити його вдома з Томмі, який люб’язно запропонував показати йому всі визначні пам’ятки Пламфілда.
– Ти бачив будинок, а тепер я покажу тобі сад, тік і звіринець, – сказав Томмі, коли їх залишили самих, доручивши Ейзі наглядати передовсім за Томмі, в якого завжди були найкращі наміри, але чомусь якимось незбагненним чином постійно траплялися найнеприємніші історії.
– Що ж це за звіринець? – запитав Нет, слідуючи за новим другом алеєю, яка огинала будинок.
– Усі хлопці мають улюбленців серед тварин, – пояснив він. – Тож тримаємо їх на току й називаємо це звіринцем. Ось ми й прийшли. Подивися, якою красунею виросла моя морська свинка! – Томмі гордо вказав на найпотворнішу тваринку з усіх, які коли-небудь бачив Нет.
Своє враження він, зрозуміло, не озвучив, зате сказав те, що могло б потішити Томмі:
– У мене є приятель, у якого цілих дванадцять морських свинок. Він хотів подарувати мені одну – біленьку з чорними цятками, але я відмовився, бо в нас не було постійного житла. Якщо хочеш, можу забрати її для тебе, – додав він, бажаючи зробити приємність товаришеві.
– Звичайно, хочу, – зрадів Томмі, – а я тоді подарую тобі мою. І вони зможуть жити разом, якщо не битимуться. Ось ці білі мишки належать Робу – їх йому подарував Франц, а кролики – Неду. Тут Демі розводить черепах: торік у нього було шістдесят дві штуки! На спині в однієї з них він надряпав своє ім’я та дату випуску в дику природу. Сподівається побачитися з нею через багато-багато років і упізнати за цими позначками. Він десь прочитав, як одного разу знайшли черепаху, мітка на якій засвідчила, що їй вже сто років. Демі такий смішний!
– А що в цьому ящику? – запитав Нет, зупинившись біля великого глибокого ящика, до половини наповненого землею.
– Тут склад черв’яків Джека Форда, – сказав Томмі. – Він їх викопує із землі й тримає тут, а потім продає нам, коли йдемо на риболовлю. Це дуже зручно, проте дорого – Джек іноді буває дуже скупим. Нещодавно мені довелося викласти два центи за дюжину, так він ще накидав найменших. Я його попередив, що копатиму собі черв’яків сам, якщо ціна не зменшиться.
А ще в мене є дві курки – оті сіренькі. Вони несуть великі яйця, які я продаю пані Баер. До речі, ніколи не беру з неї більше ніж двадцять п’ять центів за десяток, ніколи! Мені було б соромно брати більше, – і Томмі кинув зневажливий погляд на склад черв’яків.
– А чиї це собаки? – запитав Нет, уважно слухаючи розповідь про торгові операції школярів. Він також зрозумів, що заступництво такої людини, як Томмі, буде дуже корисним.
– Велика собака – Еміля. Пані Баер назвала її Колумбом, – відповів Томмі тоном господаря звіринця, який демонструє своїх звірів. Біле щеня – Роба, а жовте – Тедді. Якийсь чоловік хотів втопити їх у нашому ставку, але пан Баер йому не дозволив. Ці щенята якраз підходять для малюків, мене вони не дуже тішать. Їх звуть Кастор і Поллукс[3].
– А мені хотілося б мати ось такого віслючка. Він такий маленький, гарненький, і на ньому, напевно, так приємно їздити, – сказав Нет, згадавши, як йому доводилося довгими годинами ходити пішки і як від цього боліли ноги.
– Це віслючок Тедді. Пан Лоуренс подарував його пані Джо, щоб їй не доводилося на прогулянках носити Тедді на руках. Ми всі любимо Тобі, він такий чудовий!
А ці голуби – спільні, щоправда, в кожного є свій улюбленець. І всі пташенята, яких вони висиджують, теж спільні. Вони такі смішні – зовсім голі! Тепер їх немає, але якщо хочеш поглянути на старих, залізь нагору сходами. А я гляну, чи не знесли яєць мої Химка й Бабуся.
Нет піднявся на просторе горище й довго дивився на гарненьких голубків, які цілувалися носиками й воркували. Деякі сиділи на гніздах, інші злітали із залитого сонцем даху на вистелений соломою двір, де шість красивих корів з гладкою шерстю меланхолійно жували жуйку.
«У кожного тут є що-небудь, тільки в мене нічого немає, – подумав Нет, відчуваючи себе дуже бідним, після того як побачив скарби інших хлопчиків. – Хотілося б і мені мати голуба, або курку, або хоча б черепаху, але тільки свою… власну».
– Де ж ви дістаєте всю цю живність? – запитав він, спустившись донизу.
– Ми або знаходимо їх, або купуємо, або нам дарують. Моїх курей подарував мені тато. А коли я наберу достатньо грошей від продажу яєць, то куплю пару качок, – тоном мільйонера сказав Томмі. – У нас є хороший ставок позаду комори. За качині яйця платять дуже дорого, а маленькі каченята такі миленькі, й так весело дивитися, як вони плавають.
Нет зітхнув. У нього не було ні батька, ні грошей, нічого в усьому світі, крім старого порожнього гаманця й майстерних пальців, які вміють діставати чудові звуки зі скрипки. Томмі, мабуть, зрозумів, чому Нет зітхнув, бо після кількох хвилин глибокого роздуму раптом сказав:
– Слухай-но, що я придумав. Якщо ти погодишся розшукувати яйця моїх курей – я цю справу ненавиджу, – то даватиму тобі одне яйце з кожної дюжини. А коли ти сам набереш дюжину яєць, то продаси їх мамі Джо. Вона заплатить тобі двадцять п’ять центів, і ти зможеш купити все, що захочеш.
– О, це було б чудово! – вигукнув Нет, потішений такою блискучою пропозицією. – Який ти добрий!
– Годі тобі, це такі дрібниці! Починай прямо зараз шукати яйця, а я почекаю тебе тут. Бабуся кокоче, значить, одне яйце ти обов’язково знайдеш.
І Томмі розвалився на сіні з приємним відчуттям, що уклав вигідну угоду й водночас зробив послугу товаришеві.
Нет весело взявся за пошуки й довго нишпорив по всіх закутках, перш ніж знайшов два великих яйця, одне – в найдальшому куточку, а інше – в старому кошику, яку привласнила собі пані Химка.
– Я візьму одне, а ти бери друге, – сказав Томмі. – У мене тепер якраз буде дюжина. А завтра почнемо новий рахунок. Записуй свої яйця крейдою ось тут, біля моїх, – і Томмі показав на ряд якихось таємничих значків на гладкому боці старої віялки.
Так власник одного яйця гордо відкрив рахунок поруч з товаришем, який зі сміхом написав над значками: «Т. Бенг і Ко».
Бідному Нету яйця здавалися такими спокусливими, що Томмі насилу умовив його віднести свою першу власність у комору Ейзі. Потім вони повернулися до екскурсії, й Нет познайомився з двома кіньми, шістьма коровами, трьома свинями й телям.
Томмі завершив огляд біля старої верби, яка схилилася гіллям над струмком, повідомивши, що наостанок покаже йому дещо дуже цікаве.
Ставши на паркан, хлопчики видерлися на дерево й дісталися широкого розгалуження. Товсті гілки щороку підстригали, а вони пускали молоді пагони, які утворювали над головою густе зелене склепіння. Під ним у розвилці стояли маленькі стільчики, а в дуплі була влаштована шафка, де лежали дві книжки, кілька недороблених свистків і човник.
– Ми з Демі тут все облаштували, – сказав Томмі. – Це наша власність, тож ніхто не може приходити сюди без дозволу. Крім Дейзі, звичайно, але вона не береться до уваги.
Нет дивився із захопленням то вниз на струмочок, що дзюрчав свою вічну мелодію, то на зелене шатро вгорі, де гули бджоли.
– Як тут добре! – вигукнув він. – Може, ви дозволите мені іноді приходити сюди? Я ніколи в житті не бачив такого дивовижного місця. Мені хотілося б бути птахом і завжди жити тут.
– Так, тут чудово. Приходь, коли захочеш, якщо погодиться Демі, а я знаю – він погодиться, бо ще вчора мені сказав, що ти йому сподобався.
– Невже? – сказав Нет, радісно всміхнувшись.
– Так. Демі любить тихих хлопців, і ви зійдетеся, особливо, якщо ти любиш книжки.
Рум’янець задоволення, який виступив на щоках Нета, згустився при цих словах.
– Я не дуже добре читаю, – пробурмотів він. – У мене не було часу вчитися, бо доводилося цілими днями ходити вулицями й грати на скрипці.
– Я теж не мастак у читанні, але коли захочу, можу читати добре, – сказав Томмі, з подивом глянувши на Нета. Цей погляд цілком прозоро натякав: «Це ж треба, дванадцятирічний хлопчик – і не вміє читати!».
– Ось ноти я вмію читати, – додав Нет, засмучений тим, що йому довелося зізнатися у своєму невігластві.
– А я не вмію, – повідомив Томмі вже іншим, збентеженим тоном.
Це підбадьорило Нета, й він твердо проказав:
– Я працюватиму з усіх сил і навчуся всього, що мені запропонують. Пан Баер задає важкі уроки?
– Ні, він взагалі не суворий. Все пояснює й допомагає, коли важко дається. Інші так не роблять, як, наприклад, мій старий учитель. Якщо, бувало, пропустиш хоч одне слово, він одразу – лясь по голові!
І Томмі потер собі голову, ніби вона ще тріщала від отриманих потиличників, які, власне, тільки й залишилися в пам’яті після цілого року занять з тим учителем.
– Гадаю, я міг би це прочитати, – сказав Нет, розглядаючи книжки.
– Так спробуй, а я допоможу тобі, – поблажливим тоном запропонував Томмі.
Нет, затинаючись у важких місцях, прочитав цілу сторінку, а Томмі підбадьорював його і врешті-решт оголосив, що той скоро читатиме не гірше за інших.
Потім вони поговорили про різні цікаві речі, зокрема й про садівництво, бо Нет, дивлячись вниз зі свого сідала, побачив по той бік струмка невеликі латки обробленої землі.
– Це наш город, – сказав Томмі. – У кожного є своя грядка. Ми садимо й сіємо, що хочемо, тільки все різне. І передумувати вже не можна. Треба тільки чекати, поки виросте те.
– Що ж ти посієш у цьому році?
– Боби – вони ростуть швидше за інші рослини.
Томмі зсунув капелюха на потилицю, заклав руки в кишені й вимовив ці слова, немилосердно їх розтягуючи, бо несвідомо наслідував Сайлеса. Нет не зміг втриматися від сміху.
– Чого ти смієшся? Виростити боби набагато легше, ніж пшеницю або картоплю. Торік посадив дині, але з ними були страшні клопоти. Ще й вродили далеко не всі – виросла одна велика й дві маленьких.
Останні слова Томмі знову протягнув, як Сайлес.
– А пшениця красиво росте? – запитав Нет, намагаючись тепер утриматися від сміху.
– Так, але з нею ще більше метушні. А боби ростуть дуже швидко. Я перший вибрав боби. Надутий Качан теж хотів їх садити, але запізнився й вирішив посіяти цукровий горох. З ним теж нічого робити, тільки збирати. Ну а це Качан зробить із задоволенням – він страшенно любить поїсти.
– А в мене теж буде грядка? – запитав Нет, думаючи, як приємно було б посадити хоч що-небудь.
– Звичайно, буде, – відповів хтось знизу.
Це був пан Баер, який повернувся з прогулянки й пішов на пошуки хлопців. У неділю він завжди намагався приділити увагу кожному хлопчикові, вважаючи, що спілкування сам на сам для них найкраще.
Щире, гаряче співчуття часом творить чудеса. Кожна дитина в школі знала, що пан Баер – добра людина, тож багато хто готовий був відкрити йому серце, навіть охочіше, ніж жінці. Особливо старші хлопці, котрі довіряли йому всі свої мрії й плани. Щоправда, коли хворіли або сумували, то інстинктивно зверталися до Джо, яку маленькі діти робили своєю повіреною завжди й у всьому.
Спускаючись із дерева, Томмі, як завжди, за щось зачепився й упав у струмок. Відтак спокійнісінько виліз з води й відправився додому перевдягатися.
Нет залишився наодинці з паном Баером, який саме цього й хотів. Вони перейшли через струмок, і пан Баер підкорив серце хлопчика, виділивши йому шматочок землі для грядки й обговоривши разом із ним, що б на ній посіяти, причому так серйозно, ніби достаток усієї школи залежав від того, що і як вродить на цій грядці.
Після приємної розмови вони перейшли до інших предметів, і завдяки цій прогулянці в голові Нета зародилося багато нових думок. Він вбирав свіжі враження так само жадібно, як суха земля – вологу. Навіть за вечерею роздумував над почутим, часто поглядаючи на пана Баера, ніби намагаючись сказати: «Мені дуже сподобалося все, що ви говорили. Як би мені хотілося послухати вас знову!».
Не знаю, чи зрозумів пан Баер це німе прохання, але коли всі хлопчики зібралися у вітальні Джо на звичну недільну бесіду, він обрав для неї тему, яка стосувалася прогулянки в саду.
«Яка ж це школа? – думав Нет, озираючись навколо. – Це просто велика родина!».
Хлопчики півколом сиділи біля каміна, одні на стільцях, інші на килимі. Демі й Дейзі примостилися на колінах дядька Фрица – так вони його називали, а Роб влаштувався за спиною мами, яка сиділа в кріслі. Він звик там дрімати, якщо розмова ставала йому незрозумілою.
Усі, здавалося, були задоволені – таким приємним є відпочинок після тривалої прогулянки. І всі уважно слухали: кожен знав, що пан Баер може звернутися до когось із питанням, тому хлопці намагалися не відволікатися, щоб одразу відповісти.
– Жив-був мудрий і майстерний садівник, – почав на старовинний лад пан Баер. – У нього був величезний, надзвичайної краси сад, за яким він дбайливо доглядав. Багато садівників допомагали йому. Деякі з них працювали сумлінно й цілком заслуговували на ту добру платню, яку отримували від нього. Але були й такі, що ставилися до справи недбало, погано обробляючи землю. Це дуже засмучувало садівника, але він був терплячим і працював тисячі років, чекаючи великих жнив.
– Який же він, мабуть, був старий, – сказав Демі, який не спускав очей з дядька Фрица, ловлячи кожне його слово.
– Т-с-с, Демі! – прошепотіла Дейзі. – Це чарівна казка.
– Ні, це, напевно, алегорія, – сказав Демі.
– А що таке алегорія? – запитав Томмі, який любив ставити різні запитання.
– Поясни йому, якщо зумієш, Демі, – попросив пан Баер. – А якщо ти не розумієш, що означає це слово, то марно його вжив.
– Ні, я знаю, що це означає, дідусь пояснював мені! – вигукнув Демі. – Байка, наприклад, – алегорія. Це історія, під якою мається на увазі що-небудь. Ось моя «Історія без кінця» – теж алегорія, бо в ній під дитиною мається на увазі душа. Адже так, тітонько?
– Так, мій милий, – погодилася пані Джо. – І дядькова історія, звичайно, теж алегорія. А тому слухай і постарайся здогадатися, що вона означає.
Демі знову став уважно слухати, а пан Баер вів далі:
– Цей садівник відвів дюжину грядок одному працівникові й наказав йому старанно їх обробляти. Чоловік цей не вирізнявся ні видатним розумом, ні особливими здібностями, але йому хотілося зробити все, як слід, бо садівник був дуже добрий до нього. Тому з радістю взявся за роботу. Грядки були різної форми й величини, одні – з родючою землею, інші – майже непридатні для вирощування рослин. Але на кожній потрібно було працювати день у день, бо на хорошій землі невпинно ріс бур’ян, а погану треба розчищати від каміння.
– Що ж ще на них було, крім бур’яну й каміння? – запитав Нет. Він так захопився, що забув свою сором’язливість і зважився заговорити. – Що на них росло?
– Квіти, – ласкаво глянувши на нього, відповів пан Баер. – Навіть на найгірших грядках росли якісь простенькі квіточки, а на деяких – троянди, запашний горошок, маргаритки – тут він ущипнув пухку щічку Дейзі, яка сиділа, притиснувшись до нього, – чи якісь інші красиві квіти й виноградна лоза. Адже за цією землею старанно доглядав майстерний садівник, що все своє життя працював у таких садах.