Демі схилив голову набік, як пташка, й спрямував свої блискучі очі на дядька. Здавалося, він почав щось підозрювати й насторожився.
Але по обличчю пана Баера нічого не можна було зрозуміти. Він переводив серйозний, проникливий погляд з одного хлопчика на іншого.
– Деякі грядки, як я вже говорив, вимагали меншої праці, їх було легко обробляти, – вів далі професор, – а інші – дуже важко. Була там одна хороша грядочка, що постійно перебувала на сонці. На ній могло б вирости багато ягід, овочів і квітів, але вона не піддавалася жодній обробці, й коли працівник сіяв на ній, між іншим, дині, з цього не виходило нічого доброго, бо грядка не могла сама по собі виростити їх. Це дуже засмучувало працівника, але він все-таки не втрачав надії. Та, попри це, грядка залишалася порожньою, а пояснювала вона це такими словами: «Я забула».
Розповідь перебив вибух веселого реготу і всі подивилися на Томмі, який насторожився при слові «дині» й опустив голову, почувши своє улюблене виправдання: «Я забув».
– Я знав, що дядько має на увазі нас! – плескаючи в долоні, вигукнув Демі. – Ти – садівник, дядько Фриц, а ми – грядки, адже так?
– Так, ти вгадав. А тепер нехай кожен із вас скаже мені, що я повинен посіяти у вас цієї весни, щоб отримати восени хороший урожай з моїх дванадцяти – ні, вже тринадцяти грядок, – виправився пан Баер, глянувши на Нета.
– Адже не можна ж вам, пане Баеру, посіяти в нас пшеницю, горох або боби? Або, може, вам хочеться, щоб ми їх їли й розтовстіли? – сказав Надутий Качан, кругле обличчя якого просвітліло від приємної здогадки, що спала йому на думку.
– Дядько говорить не про таке насіння, – вигукнув Демі, який любив подібні розмови. – Він каже про те, що може зробити нас кращими. А бур’ян означає недоліки.
– Так, – погодився пан Баер. – Подумайте, що вам потрібніше, і скажіть мені, а я допоможу вам виростити це. Тільки й ви самі повинні намагатися з усіх сил, щоб з вами не вийшло так, як з динями Томмі – одні листя без плодів. Я почну зі старших, але перш за все запитаю вашу маму, що їй хотілося б мати на своїй грядці. Адже всі ми – частинки прекрасного саду й повинні приготувати рясні жнива для Бога, якщо любимо Його.
– Я хотіла б посадити на своїй грядці насіння терпіння, вміння володіти собою, яке мені найпотрібніше, – сказала пані Баер так серйозно, що хлопчики почали старанно обмірковувати, які відповіді вони дадуть, коли прийде їхня черга. А деякі навіть відчули докори сумління, згадавши, як часто зловживали терпінням мами Баер.
Франц попросив посіяти на його грядці душевну стійкість, Нед – лагідність, Дейзі – старанність, Демі – «стільки розуму, скільки є в дідуся», а Нет боязко сказав, що йому потрібно дуже багато, тому він просить пана Баера вибрати за нього. Інші хлопчики вибирали головним чином лагідність, старанність, терпіння. Томмі побажав бути серйознішим. Один хлопчик хотів прокидатися вчасно, але не знав, як назвати таке насіння, а бідний Надутий Качан, зітхнувши, сказав:
– Я хотів би любити навчання так само, як люблю обід, але не можу…
– А ми посіємо скромність та стриманість, – сказав пан Баер, – і доглядатимемо за ним, поливатимемо його та так добре виростимо, що на наступне Різдво ніхто не їстиме за обідом дуже багато, а потім хворіти від цього. Якщо ти тренуватимеш свій розум, Джордже, він буде вимагати їжі так само, як і твоє тіло, тож ти полюбиш книжки, як ось цей філософ, – додав він, відкинувши волосся з високого чола Демі. – Та й тобі теж потрібна стриманість, мій милий. Ти любиш забивати собі голову чарівними казками й різними фантазіями не менш, ніж Джордж прагне набивати свій шлунок печивом і цукерками. І те й те недобре. Арифметика, поза сумнівом, не така цікава, як «Тисяча й одна ніч», я розумію це, але вона дуже корисна, тож і тобі пора братися за неї, щоб потім не соромитися й не шкодувати про втрачений намарне час.
– Але ж «Гаррі й Люсі» і «Франц» – зовсім не чарівні казки, – заперечив Демі. – І там йдеться про барометри, цеглини, підковування коней та інші корисні речі. І я люблю ці книжки, адже так, Дейзі?
– Так, вони корисні, – сказав дядько Фриц, – але ти читаєш «Роланда» набагато частіше, ніж «Гаррі й Люсі», а «Франца» любиш далеко не так, як «Синдбада». Мені хотілося б домовитися з вами обома. Нехай Джордж їстиме тільки тричі на день, а ти читатимеш тільки по одній чарівній казці на тиждень. За це я влаштую вам новий майданчик для крикету. Тільки ви повинні мені пообіцяти, що гратимете на ньому, – додав він якомога переконливіше, бо Надутий Качан терпіти не міг бігати, а Демі зазвичай читав, коли всі гралися в активні ігри.
– Але ми не любимо крикет, – сказав Демі.
– Зараз, може, й не любите, але коли почнете грати, то, напевно, полюбите. Крім того, хоч самі ви не любите грати, але всі ваші товариші люблять, і від вас залежить, чи буде в них новий майданчик, чи ні.
Це вирішило справу, і, на превелике захоплення хлопчиків, Демі й Надутий Качан погодилися на пропозицію пана Баера.
Після цього поговорили про сад, а потім заспівали хором під акомпанемент цілого оркестру: пані Баер грала на роялі, Франц – на флейті, пан Баер – на віолончелі, а Нет – на скрипці. Концерт всім дуже сподобався, навіть кухарка Ейзі, що сиділа в куточку, часто починала підспівувати дуже приємним голосом.
У цій школі в недільному співі брали участь всі: пани й прислуга, старі й молоді, білі й чорні. Коли співи скінчилися, хлопчики потиснули руку пану Баеру, а пані Баер поцілувала всіх, починаючи з шістнадцятирічного Франца й закінчуючи маленьким Робом, який любив цілувати маму в кінчик носа. А потім всі пішли спати.
М’яке світло лампи під абажуром, що горіла в дитячій, падало на картину, розміщену навпроти узголів’я ліжка Нета. Вона була не єдиною в кімнаті, але хлопчик одразу відзначив її особливість. Рамка з моху та соснових шишок, а також вазочка з польовими, мабуть, щойно зірваними квітами, що стояла перед нею на маленькій підставці, додавали їй загадковості в очах Нета. Він не розумів, що на ній зображено.
– Це моя картина, – сказав хтось.
Нет обернувся й побачив Демі, вбраного в нічну сорочку. Він порізав палець і ходив до тітки Джо, щоб вона його перев’язала.
– Хто ж тут намальований? – запитав Нет.
– Це Христос. Він благословляє дітей. Хіба ти нічого не знаєш про Нього? – з подивом запитав Демі.
– Знаю… Трохи, проте мені хотілося б знати більше. Він видається таким добрим, – відповів Нет, все пізнання якого про Бога полягало лише в тому, що він часто чув, як вимовляли Його ім’я всує.
– Я знаю про Нього все, – сказав Демі, – й дуже люблю розповіді про Нього, бо все це правда.
– Звідки ж ти дізнався?
– Мені розповів дідусь. Він знає все і вміє розповідати чудові історії. Коли я був маленьким, то грався з його книжками та будував з них мости, залізниці й будинки.
– А скільки тобі років?
– Уже пішов одинадцятий.
– Ти знаєш багато різних речей, адже так?
– Так. Бачиш, яка в мене велика голова! Дідусь каже, що мені доведеться довго вчитися, щоб її наповнити. Ось тому я й намагаюся набивати її швидше.
Нет засміявся такому дивному поясненню, а потім серйозно сказав:
– Розкажи мені, будь ласка, про Нього.
– Одного разу я знайшов дуже красиву книжку, – почав Демі, – й хотів погратися нею, але дідусь сказав, що не можна цього робити. Він показав мені картинки й розповів, що на них намальовано. Мені дуже сподобалися історії про Йосипа і його злих братів, про маленького Мойсея, який плавав у кошику річкою, але найбільше я полюбив розповіді про Ісуса Христа, й дідусь стільки раз їх мені повторював, що я вивчив усе напам’ять. Він подарував мені цю картину. Якось я захворів, і її повісили в цій кімнаті. Мені швидко вдалося одужати, тож я вирішив залишити її тут, щоб інші хворі діти могли дивитися на неї.
– А навіщо Він благословляє дітей? – запитав Нет, який не міг відвести очей від обличчя Христа.
– Бо Він любив їх.
– Це були бідні діти? – з цікавістю запитав Нет.
– Так, мабуть, бідні. Бачиш, як погано вони одягнені, і їхні матері очевидно теж небагаті. Ісус Христос любив бідних, допомагав їм і умовляв багатих, щоб вони були добрішими до них. І бідні дуже, дуже любили Його! – гаряче говорив Демі.
– Він був багатий?
– Ні, дуже бідний. Він народився в печері, а коли виріс, у Нього не було ніякого житла й не було чого їсти, якби люди не давали Йому їжу. Він ходив усюди й проповідував, намагаючись зробити людей кращими. А потім злі люди вбили Його.
– За що вони Його вбили? – запитав Нет і сів на ліжку, щоб краще чути.
Йому так хотілося дізнатися більше про Христа, який любив бідних.
– Я розкажу тобі. Тітка Джо не розсердиться за це.
І Демі сів на сусідньому ліжку, дуже задоволений, що може розповісти свою улюблену історію такому уважному слухачеві.
Через деякий час няня зазирнула в кімнату, щоб подивитися, чи заснув Нет, але одразу нечутно причинила їх і попрямувала до пані Баер. Її глибоко схвилювало й зворушило те, що відбувалося в дитячій.
– Чи не хочете зайти в дитячу, пані, – сказала вона, – й помилуватися на дивовижну картину? Нет уважно слухає Демі, який розповідає йому про немовля Ісуса.
Пані Баер саме збиралася зайти до Нета та поговорити з ним перед сном. Вона знала, що кілька серйозних слів в цей час приносять велику користь. Але коли підійшла до дверей дитячої та побачила, як жадібно Нет слухає свого маленького друга та як гаряче той розповідає чудову історію про Христа, піднявши очі на зображене на картині Його прекрасне, лагідне обличчя, її очі наповнилися слізьми й вона тихенько пішла.
«Демі, – думалося їй, – несвідомо принесе цьому бідному хлопчикові більше користі, ніж я. Мені краще не втручатися».
Ще довго чувся шепіт у дитячій, але ніхто не турбував хлопчиків і не зупиняв Демі. А коли нарешті все затихло, й пані Баер прийшла взяти лампу, Демі вже пішов, а Нет міцно спав. Його обличчя було лагідним і спокійним. Пані Баер зрозуміла, що один день турботи та доброти зробив стільки, скільки зазвичай робить рік терплячого виховання. Тож ця маленька грядка у занедбаному досі саду неодмінно принесе рясний урожай. Маленький проповідник вже засіяв її найкращим насінням.
IV. Перший крок
У понеділок вранці Нет з острахом йшов у клас. Та як йому було не боятися? Адже зараз всі побачать, що він нічого не знає.
На щастя, пан Баер відвів йому дуже зручне місце в ніші біля вікна й доручив Францові провести з ним перший урок. Тож ніхто з дітей не чув, як він затинався під час читання, не бачив, які каракулі виводив у своєму зошиті. Нет був глибоко вдячний за це й навчався з таким завзяттям, що пан Баер, глянувши на його розпашіле обличчя й забруднені чорнилом руки, з усмішкою сказав:
– Не варто перевтомлюватися, мій хлопчику, – в нас ще багато часу попереду.
– Але мені потрібно працювати якомога більше, а то я не наздожену інших, – заперечив Нет. – Вони знають так багато, а я – нічого…
Слухаючи, як хлопчики твердо й упевнено відповідають уроки з історії, географії та граматики, Нет мало не впав у відчай.
– Зате ти знаєш багато того, чого не знають вони, – сказав пан Баер, сідаючи ближче до Нета, бо Франц вже допомагав молодшій групі долати труднощі таблиці множення.
– Я? – недовірливо запитав Нет.
– Звичайно. Ти вмієш стримуватися, володіти собою, а Джек, котрий так швидко розв’язує арифметичні задачі, не вміє. Адже звичкою до стриманості теж потрібно опанувати, і, гадаю, ти цей урок добре засвоїв. Крім того, ти вмієш грати на скрипці, чого не вміє жоден з наших хлопчиків, хоч їм дуже цього хотілося б. І нарешті, найголовніше, ти від щирого серця бажаєш вчитися, а це вже половина справи. Спочатку тобі, може, й буде важко, але не падай духом і працюй, працюй… З кожним днем навчання підкорюватиметься тобі.
З кожним словом, промовленим паном Баером, обличчя Нета прояснялося: він радів, що знає хоч щось.
«Так, я можу стримуватися, – думав він. – Мене навчив цього батько, коли бив мене час від часу. І я вмію грати на скрипці, хоч і не знайду на мапі Біскайську затоку», – подумав він із, здавалося б, недоречним відчуттям комфорту. А потім сказав так серйозно й голосно, що Демі почув його:
– Я хочу вчитися, тож старатимуся. Я ніколи не ходив до школи, але не винен у цьому. І якщо товариші не сміятимуться наді мною, то сподіваюся, що впораюся, адже ви й пані Баер такі добрі до мене!
– Ніхто не сміятиметься над тобою. А якщо хтось спробує, то я скажу, щоб він не робив цього! – крикнув Демі, забувши, що сидить на уроці.
Молодша група, яка зупинилася на множенні сім на дев’ять, теж обернулася, як за командою, бажаючи дізнатися, що трапилося.
Вважаючи, що бесіда про те, як треба допомагати один одному, важливіша за урок арифметики, пан Баер розповів історію Нета. Вона вийшла такою цікавою і зворушливою, що добрі хлопчики навперебій обіцяли підставляти плече новому товаришеві. Крім того, їх тішила можливість поділитися своїми здобутками з тим, хто так чудово грає на скрипці. Відтоді не було жодного разу, щоб в разі потреби хтось не простягнув Нетові руку підтримки, якщо він спіткався на сходах до знань.
Щоправда, поки хлопчик не зміцнів, йому не дозволяли багато вчитися. Зате міг більше часу проводити на своїй грядці. Це заняття приносило більше користі для здоров’я, ніж будь-які ліки.
Нет засіяв її квасолею. Він радів кожному новому листочку, кожній стеблинці, які підіймалися з землі під дією теплого весняного повітря. Жодна грядка не була оброблена так добре – Нет рився в ній, як кріт. Пан Баер навіть висловлював припущення, що на ній нічого не встигне вирости, так енергійно Нет ворушив землю. Тому він часто давав йому якусь легку роботу у квітнику або на полуничних грядках, де той, наспівуючи, працював так само старанно, як бджоли, що літали навколо нього.
– Ось така зміна мені дуже подобається, – говорила пані Баер, дивлячись на колись бліді, а тепер рум’яні щоки Нета, або поплескуючи його по плечах, які вже почали розпрямлятися від роботи на свіжому повітрі, здорової їжі й відсутності тяжкого гніту бідності.
Демі став другом Нета, Томмі – його покровителем-опікуном, а Дейзі – утішницею в усіх його бідах. Хоч ці діти були молодшими за нього, їх компанія подобалася йому більше: він не любив брати участь в активних іграх старших хлопчиків.
Пан Лоуренс не забув Нета. Він надсилав йому одяг, книжки, ноти, а час від часу приїздив сам, щоб подивитися, як живеться його хлопчикові, або брав його із собою в місто й водив на концерти. У великому будинку пана Лоуренса Нет бачився з його милою дружиною й чарівною маленькою донькою, смачно обідав і відчував себе таким щасливим, що після кожного такого відвідування думав про нього цілими днями й марив ночами.
Для щастя дитини потрібно так мало! Боляче бачити, коли на прекрасній, осяяній сонцем землі зустрічаються сумні дитячі личка й самотні сердечка. Розуміючи це, Баери збирали для своїх голодних пташенят всі крихти, які могли дістати, бо самі були багаті лише своєю добротою.
Багато заможних приятельок пані Баер надсилали їй іграшки, котрі вже набридли їхнім дітям, і лагодити їх взявся Нет. Це було підхожим заняття для його спритних пальців. Часто в дощові дні він сидів з клеєм, фарбами та складаним ножем, доводячи до ладу лялькові меблі, домашніх тварин і диких звірів, а Дейзі в цей час шила вбрання для обшарпаних ляльок.
Відновлені іграшки ховали в особливу, відведену для них шафу, а на наступне Різдво ними прикрашали ялинку, яку Баери влаштовували щороку для всіх бідних дітей, які жили по сусідству.
Демі ніколи не набридало читати й переказувати свої улюблені книжки. Нет провів багато приємних годин, слухаючи «Арабські казки», «Робінзона Крузо» та інші безсмертні твори, які діти ще довго читатимуть із захопленням.