Перед Нетом ніби відкрився новий світ. Коли йому хотілося швидше дізнатися продовження якогось оповідання, він брався за читання сам, і через деякий час став читати не гірше інших хлопчиків. Перемога над собою не могла його не тішити, вимагала подальшого удосконалення, тож йлося навіть про суперництво з Демі в читанні.
Незабаром у житті Нета сталася зовсім несподівана й дуже приємна для нього зміна.
Деякі хлопчики з небагатих родин були «у справі», як вони висловлювалися. Тобто знали, що незабаром їм доведеться самим заробляти на хліб, а Баери намагалися всіляко заохочувати їх до праці й розвивати підприємливість.
Томмі продавав яйця, Джек торгував черв’яками для риболовлі, Франц вів уроки для молодшої групи й отримував за це платню. Нед любив столярувати, тож для нього придбали токарний верстат, на якому він виточував різні корисні й красиві речі для продажу.
Демі майстрував водяні млини й інші – незвичайні, дуже складні, але непрактичні машини.
– Нехай буде механіком, якщо захоче, – говорив пан Баер. – Досить знати хоч якесь ремесло, щоб бути самостійним. Всяка праця корисна, тож маємо розвивати здібності наших хлопчиків, чого б вони не стосувалися – поезії чи обробки землі, якщо згодом це принесе їм користь.
Одного разу Нет прибіг до пана Баера й, задихаючись від хвилювання, запитав:
– Можна мені піти й пограти на скрипці для компанії, яка влаштувала пікнік у нашому лісі? Мені за це заплатять, а я так хотів би заробляти гроші, як інші хлопчики. Але ж я тільки й умію, що грати на скрипці.
Пан Баер, не замислюючись ні на хвилину, відповів:
– Звичайно, іди. Заробляти гроші в такий спосіб дуже приємно, і я втішений, що тобі запропонували цю роботу.
Нет пішов і повернувся з двома доларами в кишені, які показував усім, розповідаючи, як весело йому було, як всі учасники пікніка були добрі до нього, як вони хвалили його музику й обіцяли запросити знову.
– Це набагато краще, ніж грати на вулицях, – сказав Нет, поплескуючи по своєму, тепер вже не порожньому гаманцю й відчуваючи себе справжнім мільйонером. – Тоді я не отримував нічого, а тепер всі гроші дісталися мені. І крім того, мені було дуже весело. Тепер я теж «у справі», як Томмі або Джек. О, як це мене тішить!
Так, він був «у справі», і справ у нього було достатньо. Влітку пікніки влаштовувалися дуже часто, й на Нета був великий попит. Пан Баер охоче відпускав його грати за умови зроблених уроків. Всім було приємно дивитися, як Нет сідав у красивий екіпаж, що присилали за ним, або коли він повертався додому, втомлений, але щасливий, із заробленими грошима в кишені й ласощами для Дейзі та маленького Тедді – про них він ніколи не забував.
– Я збиратиму гроші, – казав він, віддаючи свої долари на зберігання пані Баер, – а коли їх набереться багато, куплю собі власну скрипку. Тоді мені можна буде заробляти собі на хліб, адже так?
– Сподіваюся, що так, Нете. Але перш за все ми повинні зробити тебе сильним і здоровим та вкласти якомога більше знань у твою музичну голову. Згодом пан Лоуренс знайде тобі пристойне місце, а коли-небудь ти виступиш на великій сцені, і ми всі приїдемо слухати тебе.
Нет почувався цілком щасливим. У музиці він робив такі значні успіхи, що пан Баер заплющував очі на його досить посередні знання з предметів. Бо знав: до чого лежить серце, там всього охочіше працює й голова. Щоправда, коли Нет переходив межу й надто недбало ставився до уроків, йому забороняли грати на скрипці протягом цілого дня. Це було таким жорстоким покаранням, що хлопчик одразу брався за розум.
Дейзі дуже любила музику, тож з великою повагою ставилася до музикантів. Коли Нет вправлявся на скрипці, вона майже завжди сиділа на сходах біля його дверей і з мрійливим виразом на обличчі або шила, або няньчила одну зі своїх ляльок. Це тішило хлопчика й спонукало грати для своєї маленької слухачки якнайкраще.
«Точно наша Бет», – думала тоді тітка Джо, згадуючи свою молодшу сестру, й намагалася якнайшвидше піти, щоб не бентежити дівчинку.
Нет дуже полюбив пані Баер, однак більшу частину свого маленького серця віддав професорові, який, як справжній батько, дбав про слабкого, соромливого хлопчика, що за короткий вік зазнав так багато горя. На щастя, від важкого життя, яке вів Нет, постраждало тільки його тіло, але не душа. Може, любов до музики охороняла його.
Хай там як, але пан Баер досвідченим оком бачив багато хорошого в Неті й з великим задоволенням розвивав ці задатки, водночас виправляючи недоліки. Він прикипів душею до люблячого й лагідного, як дівчинка, Нета й, розмовляючи про нього з дружиною, часто називав «своєю донькою», що дуже смішило її. Самій пані Баер більше подобалися сміливі, мужні хлопчики, вона вважала Нета дуже милим, але слабким. Це, втім, не заважало їй пестити його так само ніжно, як вона пестила Дейзі.
Щоправда, один недолік Нета дуже турбував Баерів, хоч вони й розуміли, що це наслідок його життя в постійному страху – він іноді говорив неправду. Траплялося таке здебільшого через дрібниці, але все-таки то була брехня.
– Будь якомога уважнішим до себе, – сказав якось пан Баер, обговорюючи з Нетом одну з таких ситуацій. – Стеж за тим, що говориш, щоб випадково не збрехати.
– Я намагаюся, але ніяк не можу відвикнути, – відповів Нет. – Я звик брехати, бо боявся тата й Ніколо, а тепер іноді брешу, бо хлопчики сміються наді мною. Я знаю, що це недобре, але забуваю…
І Нет у розпачі схиляв голову.
– Я теж брехав у дитинстві, – вів далі пан Баер, – але бабуся відучила мене. І знаєш як? Батько й мати сердилися на мене, вмовляли й карали, але я все забував, так само як і ти. Тоді бабуся сказала мені: «Я допоможу тобі не забувати й притримаю твій неслухняний язичок». Вона веліла мені висунути його й надрізати самий кінчик ножицями, але кров все одно пішла. Це було жахливо, однак принесло мені велику користь. Язик загоювався досить довго, тож я міг говорити тільки дуже повільно, а отже, мав час обдумати те, що хотів сказати. А коли язик зажив, все одно уважно стежив за собою, бо боявся бабусиних ножиць.
– У мене не було бабусь. Але якщо ви думаєте, що це допоможе мені, розріжте мені кінчик язика, – рішуче сказав Нет, який дуже боявся болю, але бажання відучитися брехати було ще більшим.
Пан Баер усміхнувся й похитав головою.
– Я знаю інший, спосіб, кращий, – сказав він. – Він уже випробуваний мною. Ось як ми зробимо. Щораз, як ти збрешеш, покараний буду я.
– Як же так? – з подивом вигукнув Нет.
– Ти даси мені кілька ударів лінійкою по руці, – сказав пан Баер. – Сам я рідко вдаюся до цього покарання. Може, ти краще станеш стежити за собою, якщо біль доведеться терпіти не тобі, а мені.
– Бити вас лінійкою? Ні, ніколи!
– Тоді постарайся не брехати. Біль, звичайно, не може принести задоволення, але я охоче винесу його, аби викорінити твій недолік.
Ця розмова подіяла на Нета так сильно, що він досить довго утримувався від брехні. Пан Баер розсудив правильно: любов до нього могла втримати Нета краще, ніж страх за себе.
Але в один нещасний день Нет не остерігся. Коли Еміль запитав, чи не він прим’яв його пшеницю, й пригрозив відлупцювати в разі, якщо це так, Нет відповів «ні». А тим часом пшеницю прим’яв справді він, коли біг по саду від Джека, який ганявся за ним.
Нет думав, що ніхто цього не бачив, але виявилося, що Томмі бачив. І коли два дні потому Еміль знову заговорив про свою пшеницю, Томмі розповів, як було. В той час уроки вже скінчилися, й усі були в залі. Пан Баер присів на солом’яний диванчик разом з Тедді, але почувши слова Томмі й побачивши, як спалахнуло перелякане обличчя Нета, зняв Тедді з колін.
– Іди до мами, мій хлопчику, я зараз прийду, – сказав він і, взявши Нета за руку, пішов разом з ним у клас і зачинив за собою двері.
З хвилину хлопчики мовчки переглядалися між собою, а потім Томмі вислизнув з кімнати і, підійшовши зовні до вікна, зазирнув у клас: штора була трохи відхилена, тож у вузеньку смужку було видно все. Томмі вжахнувся, коли побачив, що пан Баер зняв довгу, вкриту пилом лінійку, бо нею рідко користувалися. «Господи, він хоче побити Нета лінійкою! Краще б я нічого не говорив!», – подумав добросердечний хлопчик: покарання лінійкою вважалося страшною ганьбою.
– Ти пам’ятаєш, що я казав тобі останнім разом? – сумно, але не сердито запитав пан Баер.
– Пам’ятаю, тільки, будь ласка, будь ласка, не змушуйте мене робити це! Я не можу! – в розпачі вигукнув Нет, задкуючи до дверей і ховаючи руки за спину.
«Що ж це таке, він, здається, страшно боїться! Якби така штука сталася зі мною, я переніс би покарання як чоловік», – подумав Томмі, хоч серце в нього калатало.
– Я дотримаю свого слова, а ти постарайся на майбутнє запам’ятати, що не слід брехати, – сказав пан Баер. – Візьми лінійку й вдар мене гарненько по долоні шість разів.
Томмі так вразили ці слова, що він мало не впав з лавки, на якій стояв. Але хлопчик міцно схопився за підвіконня, бо не міг пропустити драму, яка розгорталася перед його очима.
Пан Баер говорив тоном, що не допускав заперечень, і Нет був змушений коритися. Він взяв лінійку й з переляканим виглядом двічі вдарив свого вчителя по долоні. Відтак зупинився й, піднявши залите сльозами обличчя, глянув на пана Баера.
– А зараз бий сильніше, – твердо сказав той.
Бачачи, що ніякі прохання не подіють на пана Баера, й бажаючи якнайшвидше закінчити це катування, Нет закрив обличчя рукавом і вдарив так, що долоня чоловіка почервоніла. Проте, біль, який відчував у ту хвилину Нет, був набагато сильнішим.
– Може, досить? – задихаючись, запитав він.
– Ні, залишилося ще два рази, – відповів пан Баер.
Нет знову вдарив його по руці, майже не бачачи, куди потрапляє, а потім кинув лінійку й, схопивши руку пана Баера, притулився до неї обличчям і заплакав від сорому, любові й каяття.
– О, тепер я запам’ятаю! Тепер я пам’ятатиму! – вигукнув він.
– Сподіваюся, що так, – лагідно сказав пан Баер, поклавши руку йому на плече. – Попроси Бога допомогти тобі й постарайся надалі позбавити нас обох від подібних сцен.
Томмі відскочив від вікна й повернувся в зал. У нього було таке збентежене обличчя, що хлопчики, оточивши його, почали наперебій випитувати, яке страшне покарання пан Баер застосував до Нета.
Томмі аж занадто виразним шепотом почав розповідати, а вони слухали з таким виглядом, ніби чекали, що небо ось-ось впаде на них. Це порушення звичного порядку речей приголомшило всіх без винятку.
– Одного разу він змусив мене зробити те саме, – сказав Еміль так, ніби зізнався в жахливому злочині.
– І ти вдарив його? Ударив нашого милого, старого тата Баера? – вигукнув Нед, міцно схопивши Еміля за комір. – Хотів би я подивитися, як би ти зробив це зараз!
– Це було давно. Тепер я радше дам відрубати собі руку, ніж ударити його, – сказав Еміль і, обхопивши Неда руками, обережно поклав його спиною на підлогу, хоч за інших обставин той отримав би кілька болючих стусанів.
– Як ти міг? – розгублено промовив Демі.
– Мені спочатку здавалося, – ділився спогадами Еміль, – що це дрібниці, й буде навіть кумедно виконати таку штуку. Але коли я вдарив дядька, то раптом згадав все, що він зробив для мене, й не зміг більше підняти лінійку. Ні, ні за що у світі! Якби він навіть звалив мене з ніг і почав топтати ногами, я не став би опиратися – таким винуватим почувався!
Еміль вдарив себе кулаком у груди, щоб висловити своє каяття.
– Нет, мабуть, все ще плаче, він страшенно засмучений, – сказав Томмі. – Не скажемо йому й слова про те, що трапилося, добре?
– Звичайно, не скажемо, але брехати дуже погано, – сказав Демі, із жахом думаючи про те, що покаранню піддався такий добрий дядечко Фриц.
– А чи не піти нам звідси? – тактовно запропонував Франц. – Тоді Нету можна буде непомітно пройти нагору.
І він разом із хлопчиками попрямував до звіринцю – їхнього улюбленого притулку у важкі хвилини.
Нет не спустився до обіду, тож пані Джо принесла йому поїсти, сказавши при цьому кілька ласкавих слів, які трохи полегшили його біль, однак підвести на неї очі він так і не зміг.
Через деякий час хлопчики, що гралися поблизу, почули звуки скрипки й подумали: «Значить, заспокоївся». Так, він заспокоївся, але все ще соромився зійти вниз. Нарешті зважився трохи прочинити двері, щоб якомога непомітніше прослизнути надвір і побігти в ліс. На сходах сиділа Дейзі, цього разу без роботи й без ляльки, але з носовичком у руках. Ймовірно, вона плакала через свого друга, який сидів на самоті.
– Я йду гуляти. Хочеш зі мною? – запитав Нет, намагаючись удавати, ніби нічого особливого не сталося, але відчуваючи глибоку вдячність до Дейзі за її безмовне співчуття. Йому здавалося, що тепер всі повинні дивитися на нього, як на злочинця.
– О, так! – вигукнула Дейзі й побігла за капелюхом, горда від того, що великий хлопчик запросив її гуляти.
Товариші Нета бачили, як вони з Дейзі йшли до лісу, але жоден з них не кинувся їх наздоганяти, бо знали, що ця добра маленька дівчинка буде для нього найкращою супутницею і втішить краще, ніж будь-хто інший. Хлопчики з Пламфілду були набагато делікатнішими, ніж вважали люди, які не схвалювали методів виховання в школі Баерів.
Прогулянка пішла Нету на користь: повернувшись додому, він був хоч і мовчазнішим, ніж зазвичай, однак так само приязним. Ніхто й словом не обмовився про ранкову подію, але вплив її на Нета був очевидним. Причому з часом він тільки посилювався. Хлопчик щосили намагався виправитися, в чому йому терпляче допомагав пан Баер.
І щоразу, коли Нет торкався руки свого доброго вчителя, він згадував, що той заради нього добровільно терпів біль.
V. Форми для пиріжків
– Що трапилося, Дейзі?
– Хлопчики не хочуть, щоб я гралася з ними.
– Чому ж?
– Вони кажуть, що дівчатка не грають у футбол.
– Ні, вони грають, бо я теж грала, – й пані Баер засміялася, згадавши свої дитячі витівки.
– І я знаю, що можу грати. Ми з Демі часто грали в футбол, і нам було дуже весело. А тепер він не хоче, бо товариші сміються над ним.
– А знаєш, адже він, мабуть, має рацію, моя люба. Удвох вам було добре грати, але футбол занадто галаслива гра, якщо в ній беруть участь дванадцять хлопчиків. Я на твоєму місці придумала б для себе якусь іншу хорошу гру.
– Мені набридло гратися на самоті, – похмуро заперечила Дейзі.
– Я скоро прийду й пограюся з тобою. А зараз мені потрібно приготуватися для поїздки в місто. Ти теж поїдеш зі мною, побачишся з мамою, а, якщо захочеш, то залишишся вдома.
– Я дуже хочу побачитися з мамою й Джозі, але краще повернуся. Без мене Демі нудьгуватиме, та я й сама більше люблю жити тут, тітонько.
– Ти не можеш обійтися без свого Демі, так? – запитала Джо, мабуть, цілком розуміючи її любов до єдиного брата.
– Звичайно, не можу. Ми близнюки, тому любимо одне одного більше, ніж інші брати й сестри, – відповіла Дейзі, й обличчя її прояснилося: вона вважала, що бути близнюками – найбільше щастя, яке тільки можна собі уявити.
– То чим же ти вирішила займатися, поки я збиратимуся? – запитала пані Баер, водночас швидко розкладаючи на полицях білизну.
– Не знаю, – відповіла Дейзі, схопившись за двері й ліниво гойдаючись на них. – Ляльки та іграшки мені набридли. Як було б добре, якби ти, тітонько Джо, придумала якусь нову гру для мене.
– Добре, я постараюся придумати, але на це потрібен час, моя люба. А поки чи не хочеш зійти вниз і подивитися, що готує Ейзі на сніданок?
– Хочу, якщо тільки вона не сердита.
І Дейзі вирушила на кухню, де повновладно панувала негритянка Ейзі.
Через п’ять хвилин дівчинка повернулася веселою, зі шматочком тіста в руці й борошном на кінчику носа.
– Можна мені покуховарити з Ейзі, тітонько? Ми робитимемо пиріжки. Вона сьогодні добра й дозволила мені допомагати їй. А це так весело! – одним духом випалила Дейзі.