За мить він відпустив мене. Святий Боже… Наш передпокій уже не пахнув спокоєм і безпекою – світ навколо мене зруйнувався. Кромер викаже мене. Я – злочинець, про це скажуть батькові, можливо, поліція прийде до нас… Мені ввижалися всілякі жахіття хаосу, проти мене повстало все потворне і небезпечне у світі… Те, що я не крадій, – не мало жодного значення. Окрім того, я ж поклявся! О Боже…
Сльози ринули з моїх очей. Я відчував, що повинен якось відкупитися, і в розпачі став нишпорити по кишенях. Хоч би яблуко, або хоча б складаний ножик… Тут я згадав: у мене є годинник! То був старовинний срібний годинник, який не працював, – я носив його тільки для прикраси. Він дістався мені від моєї бабусі. Я хутко вийняв його з кишені.
– Кромере… – промимрив я. – Послухай, ти не повинен мене видавати! Це буде негарно з твого боку. Ось, візьми мій годинник. Більше у мене, на жаль, нічого немає. Він срібний, і механізм тут гарний, у ньому є тільки маленький ґандж, але ж його можна полагодити!
Він зневажливо взяв годинник своєю брудною рукою. Я дивився на неї, відчуваючи, яка вона брутальна і глибоко ворожа мені, бо зазіхає на моє життя і спокій…
– Він срібний, – повторив я боязко.
– Плювати мені на твій срібний непотріб! – заявив він з глибоким презирством. – Та ще й поламаний!
– Але ж, Франце! – скрикнув я, тремтячи від страху, що він піде. – Зажди! Візьми годинника! Їй-богу, він срібний. Та у мене й немає чогось іншого…
Він подивився на мене холодно і зневажливо.
– Гадаю, ти знаєш, до кого я зараз піду. А можу заявити і в поліцію – я добре знаю їхнього вахмістра.
Він обернувся, щоб іти геть. Я ухопив його за рукав. Цього ніяк не можна було допустити! Краще вже померти, ніж витримати все, що може статися згодом, якщо він зараз піде.
– Франце, – благав я, захрипнувши від хвилювання. – Не роби цього! Це ж був просто жарт!
– Авжеж, жарт, але тобі він може дорого обійтися.
– Тож скажи, Франце, що мені ще треба зробити? Я все зроблю!
Він поглянув на мене своїми примруженими очима і вишкірив зуби.
– Чого ти клеїш дурня? – промовив він удавано добродушно. – Ти ж знаєш вихід не гірше за мене. Я можу отримати дві марки, і я не багач, щоб відмовлятися від них. А ти багач, у тебе навіть годинник є. Отже, тобі треба лише знайти дві марки – і справу залагоджено.
Я збагнув, куди він веде. Але ж дві марки! Це здавалося мені такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминій кімнаті. У ній, завдяки візитам мого дядечка та іншим подібним оказіям, лежало декілька десяти- і п’ятипфенігових монет. Більше я нічого не мав. Кишенькових грошей мені ще не давали.
– У мене нічого немає, – промовив я сумно. – Але я тобі віддам щось інше. У мене є книга про індіанців, є солдатики, а ще – компас. Я принесу тобі все!
Кромер тільки сіпнув кутиками своїх зціплених вуст і сплюнув на підлогу.
– Не патякай! – наказав він владно. – Свій мотлох можеш залишити собі. Компас! Краще не зли мене, чуєш, давай гроші!
– Але ж мені ніколи не дають грошей! Хіба я винен…
– Тоді принесеш мені ці дві марки завтра. Я чекатиму тебе після школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш – начувайся.
– Але ж де мені їх узяти? Господи!..
– Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твій клопіт. Отже, завтра після уроків. Я повторюю: якщо не принесеш…
Він пронизав мене своїм гострим поглядом, ще раз сплюнув і щез, немов тінь.
Я не міг піднятися, ноги не слухалися. Моє життя було зруйноване… Я думав: може, мені втекти й більше не повертатися, або втопитися? Але то були якісь невиразні марення. Я сів у темряві на нижній приступець східців і весь зіщулився, поринувши у своє горе. Там мене, заплаканого, і знайшла Ліна, яка спускалася вниз із кошиком, щоб набрати дров у повітці.
Я попросив її, щоб вона нічого не розповідала батькам, а сам пішов нагору. На вішалці біля скляних дверей висів батьків капелюх і мамина парасолька від сонця. Від усіх цих предметів на мене повіяло домашнім затишком і ніжністю, моє серце зустріло їх із благанням і вдячністю, як вітає блудний син вигляд і запахи рідної домівки. Але все це тепер уже не належало мені – воно було світлим батьківським світом, а я злочинно занурився в чужу стихію, заплутався у гріхах, опинився під ворожою загрозою, в очікуванні небезпеки, страху і ганьби. Капелюх і парасолька, стара добра кам’яна підлога, велика картина над шафою у передпокої, а зсередини, з вітальні, голос моєї старшої сестри – все це в ту мить було милішим, ніжнішим і дорожчим, ніж будь-коли, але вже не було розрадою, надійним прихистком, а лише суцільним докором. Усе це вже не було моїм, не могло впустити мене у свою безхмарність і тишу. На моїх ногах був бруд, який не можна було видалити, просто витерши черевики об килимок, – я приніс із собою зловісні тіні, про які цей рідний світ нічого не знав. Скільки досі не було у мене таємниць чи страхів – усе те видавалось забавкою і жартом порівняно з тим, що я сьогодні приніс із собою до цих покоїв. Доля гналася за мною, її хижі руки тяглися до мене, від них навіть мати не змогла б захистити, про це все вона не повинна була навіть і знати. В чому полягав мій злочин – у крадіжці чи у брехні (хіба я не заприсягнувся, не поклявся Богом і душею?), мені все одно. Мій гріх полягав у тому, що я простягнув руку дияволові. Навіщо я пішов з ними? Навіщо послухався цього Кромера – покірніше, ніж будь-коли свого рідного батька? Навіщо я наплів історію про крадіжку, та ще й вихвалявся цим, неначе якимсь геройським вчинком? Тепер диявол не відпустить мою руку, і ворог не відстане від мене.
На якусь мить я відчув уже не страх перед завтрашнім днем. Я відчув жахливу впевненість, що відтепер мій шлях неухильно поведе мене донизу, в пітьму. Я чітко відчував, що за цією провиною неодмінно потягнуться інші, і моя поява перед сестрами, моє вітання і поцілунки з батьками будуть тепер облудою, бо я ношу з собою страшну гріховну таємницю…
Коли я подивився на батьківський капелюх, на якусь мить у мене зблиснула надія. Я все розповім батькові. Прийму його вирок і покарання, він буде моїм повіреним і рятівником. Адже це буде всього лише покаяння (а каятися мені доводилося вже не раз) – важка, гірка година, важке і сповнене каяття благання про прощення…
Як заманливо це звучало! Як спокусливо вабило… Але це було неможливо. Я знав, що не зроблю цього. Знав, що тепер маю таємницю, провину, яку повинен розплутати сам, тільки сам. Можливо, я зараз на роздоріжжі, і може, з цієї миті я тепер перебуватиму під владою поганого і завжди повинен буду ділити таємниці зі злими людьми, залежати від них, скорятися їм, бути такими, як вони. Ну що – вдавав із себе «дорослого і героя»? Тепер терпи наслідки цього всього…
Батько, коли я увійшов, пожурив мене за мокре взуття. Слава Богу, це відвернуло його увагу, він не помітив гіршого, і я легко витерпів докір. Раптом у мені виникло якесь дивне нове відчуття – зле, гостре і колюче: я відчув свою перевагу над батьком! На якусь мить я відчув навіть зневагу до нього, до його необізнаності, його докору з приводу моїх мокрих черевиків. Пхе, який дріб’язок… «Якби ти знав…» – подумав я і на мить відчув себе злочинцем, якого спіймали за крадіжку булочки, тоді як йому слід було б зізнатися у вбивстві. Це було кепське, мерзенне відчуття, але досить сильне, у ньому була якась незвідана привабливість, і воно міцніше, ніж будь-яка інша думка, прив’язувало мене до моєї таємниці, до моєї провини. Можливо, міркував я, Кромер зараз уже пішов до поліції і заявив, і ось-ось вдарить гроза, а тут мене пожурили, немов якогось шмаркача!
У всій цій події, про яку я щойно розповів, ця мить була найважливішою, вона запам’яталася мені найбільше. Це була перша тріщина у світлому образі батька, перший надлом у тих засадах, на яких базувалося моє дитяче життя і які кожна людина, перед тим як намацати свою суть, повинна зруйнувати. З цих переживань, які ніхто не помічає, складається внутрішня, найсуттєвіша лінія нашої долі. Така тріщина, такий надлом згодом заростають, загоюються і забуваються, але вони продовжують існувати й кровоточити в найпотаємніших закутках.
Я одразу жахнувся цього нового почуття і був готовий кинутись цілувати батькові ноги, щоб перепросити його за це. Але відвернути невідворотне неможливо, кожна дитина це відчуває і знає так само глибоко, як і будь-який мудрець.
Я усвідомлював необхідність обдумати все це, поміркувати, як мені діяти завтра, але на той час нічого не міг придумати. Увесь вечір я був зайнятий тільки тим, що звикав до зміни атмосфери в нашій вітальні. Ось настінний годинник і стіл, Біблія і дзеркало, книжкова полиця і картини на стіні… Вони немовби прощалися зі мною, я із завмиранням серця бачив, як мій світ, моє славне, щасливе життя відходить у минуле, відокремлюється від мене. Але я відчував, як пов’язаний з отим новим, що сковує мене, і як наповзає оте темне й чуже. Я вперше відчув подих смерті, а смак її гіркий, бо вона – це тремтіння і страх перед страхітливим переродженням.
Я зрадів, коли нарешті опинився у ліжку… До того ж я пройшов через останнє чистилище – вечірня молитва, і потім ми заспівали псалом, що мені найбільше подобався. Але я не співав разом з усіма – кожен звук був отруєний жовчю… Я не молився разом з іншими, коли батько виголошував благословення і завершив: «…нехай пребуде з нами всіма!» Якась судома вирвала мене з цього кола. Милість Божа була з ними всіма – але вже не зі мною… Змерзлий і глибоко виснажений, я пішов геть.
У ліжку, коли я трохи відлежався і мене лагідно огорнуло тепло і захищеність, серце моє від страху ще раз метнулося і тоскно затріпотіло від згадки про те, що сталося. Матінка, як завжди, побажала мені на добраніч, її кроки ще відлунювали в кімнаті, світло її свічки ще жевріло за нещільно причиненими дверима. Зараз, думав я, ось-ось вона повернеться (вона ж відчула!), поцілує мене й запитає лагідно, вибачливо, і тоді я розплачуся, розтане грудка у мене в горлі, я обійму її і розповім усе-усе, і я буду врятований! Але щілина між дверима й одвірком уже стемніла, а я все ще дослухався і думав: ось так воно й мусило неодмінно статися…
Потім я думками повернувся до скоєного й поглянув своєму ворогові в обличчя. Я виразно побачив, як він примружив одне око, його рот брутально кривився, і поки я дивився на нього, переймаючись неминучим, він усе більшав і потворнішав, його злісне око сатанинськи зблискувало. Він стояв зовсім близько біля мене, аж поки я не заснув. Але потім сни мої були вже не про нього і не про скоєне. Мені снилося, що ми пливемо в човні – батьки, сестри і я, навколо нас тільки спокій і відблиски гарного літнього дня. Я прокинувся серед ночі, ще відчуваючи смак блаженства, що залишався в мені, ще бачив, як мерехтять на сонці білі сукні сестер, і перенісся з усього цього раю в те, що відбулося нещодавно: ось навпроти мене знову стояв ворог з його злісним поглядом.
Вранці, коли до кімнати квапливо увійшла мати і сказала, що вже пізня година, а я ще чомусь у ліжку, вигляд у мене був кепський, а коли вона запитала, чи мене не турбує щось, мене знудило.
Цим, здавалося, дещо вдалося виграти. Я коли хворів, дуже полюбляв валятися в ліжку, попивати ранковий чай із ромашки, прислухаючись, як мати прибирає в сусідній кімнаті, а Ліна зустрічає в передпокої різника. До обіду без уроків у школі. То було щось чарівно-казкове; сонце заглядало в мою кімнату й було не тим сонцем, від якого в школі затуляли зелені фіранки. Але сьогодні це не потішило, а набуло якогось фальшивого звучання.
От якби я був мертвий… Але я тільки трохи нездужав (що траплялося часто), і це нічого не вирішувало. Це захищало мене від шкільних уроків, але аж ніяк не від Кромера. Він однаково буде чекати мене об одинадцятій на ринку. І в материнській ласці теж не було зараз нічого втішливого – вона лише обтяжувала і завдавала болю. Невдовзі я вдав, що сплю, а сам став розмірковувати. Нічого це не вирішувало – об одинадцятій мені необхідно бути на ринку! Отож о десятій я тихенько встав і сказав, що вже почуваюся краще. Як завжди в таких випадках, це означало, що я повинен або все-таки валятись у ліжку, або ж по обіді піти до школи. Я сказав, що краще вже піду до школи.
Я виробив собі план. Без грошей прийти до Кромера не можна. Отже, треба забрати свою скарбничку, хоча цього недостатньо. Грошей там замало, далеко не та сума, яка була потрібна; але все ж таки хоч щось, і чуття підказувало мені, що це краще, ніж нічого, і, може, вдасться якось задобрити Кромера.
Мені було кепсько на душі, коли я навшпиньки скрадався до материної кімнати й забрав з її письмового столу свою скарбничку; правда, було не так кепсько, як учора. Моє серце стискалося, і стало ще гірше, коли при першому ж огляді в коридорі унизу я побачив, що скарбничка замкнена. Зламати її виявилося дуже просто, треба було тільки пробити тонку бляшану кришку; але це все далося мені нелегко, бо тепер я скоїв крадіжку. Досі я тільки крадькома цупив солодощі, цукерки, фрукти. А це була таки крадіжка, хоча то були й мої власні гроші. Ну от, тепер я ще на крок наблизився до Кромера та його світу і швидко скочуюся донизу… Я хотів опиратися, закусивши повіддя. До дідька все! Але вороття назад уже нема… Я з острахом перелічив гроші – у скарбничці вони дзвеніли так обнадійливо, а в руці – їх було мізерно мало. Там виявилося шістдесят п’ять пфенігів. Я сховав скарбничку внизу в передпокої, затиснув гроші в руці і вийшов із дому – інакше, ніж будь-коли виходив за ці двері. Мені здалося, що згори хтось гукнув мене, але я поспіхом подався геть.
Залишалося ще багато часу, я плентався вулицями. Місто неначе змінилося під цими хмарами, будинки видивлялися на мене вікнами, перехожим я напевне здавався якимсь підозрілим. По дорозі мені згадалося, що один мій однокласник хвалився якось, що знайшов цілий талер на базарі, де продавали худобу. Я б охоче помолився за те, аби Бог сотворив чудо і подарував мені таку ж знахідку. Однак я уже втратив право на молитву. Та й скарбничка була вже зламана…
Франц Кромер побачив мене здалеку, але підходив спроквола, неначе зовсім не помічаючи мене. Він підійшов упритул і кивком голови звелів слідувати за ним. Не оглядаючись, він неквапно йшов Солом’яною вулицею, через місток, поки не зупинився біля останніх будинків якоїсь новобудови. Там ніхто не працював, стіни стояли ще голі, без дверей і без вікон. Кромер роззирнувся і шаснув через пройму дверей. Я – слідом за ним. Він зайшов за стіну, кивком голови підкликав мене до себе.
– Приніс? – запитав він холодно.
Я витягнув із кишені стиснутий п’ястук і витрусив гроші в його грубу долоню. Він полічив їх раніше, ніж дзенькнув останній п’ятак.
– Тут шістдесят п’ять пфенігів, – проказав він зневажливо.
– Так, – промовив я боязко. – Це все, що у мене є, це занадто мало, я знаю. Але у мене більше немає…
– Я гадав, ти маєш кебету, – докорив він мені, цвиркнувши слиною. – Між людьми честі усе робиться за правилами. Я не хочу відбирати в тебе більше, аніж мені належить, – ти це знаєш. Отже – забирай свої мідяки! Той, інший, – ти знаєш, хто – не стане зі мною торгуватися. Він заплатить.
– Але ж у мене більше немає! То були єдині мої заощадження.
– Це твій клопіт. Але я не хочу здаватись здирником. Отже, ти винен мені ще одну марку і тридцять п’ять пфенігів. Коли я їх матиму?
– О, клянуся, ти їх отримаєш, Кромере! Зараз я не знаю… Може, скоро у мене буде більше – завтра чи післязавтра… Ти ж розумієш, я не можу про це розповісти батькові…
– Мене це не турбує. Але я не з тих, хто хоче тобі накапостити. Хоча я міг би отримати ці гроші ще до дванадцятої години. Розумієш? Ти чепурно вбраний, і твій обід смачніший, ніж мій. Але я згоден ще трохи почекати. Післязавтра я свисну тобі після дванадцятої – ти маєш усе владнати. Ти чув, як я свищу?
Він свиснув, щоб я добре запам’ятав. Я часто чув цей посвист.