– Атож, я його добре знаю…
І він пішов, немовби не мав до мене жодного стосунку. Між нами існувала тільки угода, і більше нічого.
Ще й сьогодні, здається мені, отой посвист міг би злякати мене, якби я несподівано почув його. Відтепер він вчувався мені скрізь, я чув його завжди і невпинно. Не було такого місця, такої гри, такої роботи, такої думки, куди б не долинав цей посвист, від якого я залежав, який став тепер моєю долею. У м’які, теплі, яскраві осінні дні я часто бував у нашому садку, який я дуже любив, і якийсь дивний порух змушував мене повертатися до дитячих ігор минулого. Але я тепер лише удавав хлопчика, який був молодший за мене, був ще ґречний і вільний, непогрішний і захищений. Та в ці ігри завжди, як цього можна було сподіватися, і все ж жахливо несподівано, звідкілясь уривався кромерівський посвист – обриваючи нитку спогадів, руйнуючи фантазії. Я змушений був слідувати за своїм мучителем у ганебні й мерзенні місця, мав звітувати перед ним і вислуховувати його нагадування про гроші. Все це тяглося, напевно, кілька тижнів, але мені вони здавалися роками, вічністю. У мене рідко водилися гроші – п’ятак чи десять пфенігів, украдені з кухонного столу, коли Ліна залишала там свій ярмарковий кошик. Кромер щоразу лаяв мене і змірював зневагою: це я хотів обдурити його і зазіхав на його законне право, це я обкрадав його, це я робив його упослідженим! Тепер лихо підступало до мого серця так близько – я ніколи не відчував більшої безнадії, більшої залежності!
Скарбничку я наповнив фішками і поставив на місце, ніхто цього не помітив. Але і це могло розкритися будь-якої миті. Ще більше, ніж брутального кромерівського свисту, я почав боявся матері, коли вона тихенько підходила до мене, – а раптом вона почне про все розпитувати?
Оскільки я не раз з’являвся до свого кривдника без копійки, він став визискувати мене в інший спосіб. Я повинен був тепер працювати на нього. Якщо батько Кромера посилав його куди-небудь, той відправляв мене замість себе. Або він давав мені якесь важке завдання – проскакати десять хвилин на одній нозі чи приліпити якусь цидулку до спини перехожого. Ночами я уві сні продовжував відчувати ці муки і прокидався в холодному поту.
Я справді на якийсь час захворів. Я часто блював, мене лихоманило, а ночами кидало в жар і вганяло в піт. Мати відчувала, що зі мною щось негаразд, і всіляко виявляла мені свою турботливість, на яку я не міг відповісти їй довірливістю, і це мучило мене ще більше.
Одного вечора, коли я вже ліг спати, вона принесла мені шоколадку. Це був відгомін колишнього, коли я поводився чемно і як винагороду часто отримував перед сном якісь ласощі. І ось зараз вона стояла, простягнувши мені шоколадку. Мені стало нестерпно боляче, і я лише похитав головою. Вона запитала, що зі мною сталося, і погладила по голові. Я зумів тільки вичавити з себе: «Ні! Ні! Не хочу нічого…» Вона поклала шоколадку на нічний столик і пішла. Коли наступного дня вона стала розпитувати мене про це, я вдав, наче нічого не пам’ятаю. Одного разу вона привела лікаря, який, оглянувши мене, призначив вранішнє обмивання холодною водою.
Мій стан у той час був близький до божевілля. Серед порядку і спокою, що панували в нашому домі, я жив у страхові і муках, немов якась примара, не брав участі в житті сім’ї, іноді забуваючись на якусь годину. З батьком, який наполегливо вимагав від мене пояснень, я тримався замкнуто і холодно.
Розділ другий
Каїн
Порятунок від моїх мук прийшов із цілком несподіваного боку. Й одночасно з цим у моє життя увійшло щось нове, що продовжує впливати й понині.
У нашій гімназії з’явився новий учень. Він був сином заможної вдови, що оселилася в нашому місті, і носив на рукаві жалобну стрічку. Навчався він у старшому класі і був на кілька років старший. Але я, як і решта учнів, одразу запримітив його. Цей дивний учень, здавалося, насправді почувався набагато дорослішим, він ні на кого не справляв враження підлітка. Серед нас, пустотливих школярів, він рухався відчужено і вільно, немов дорослий, точніше, немов якийсь пан. Особливою шанобою він не був оточений, участі в іграх не брав, а тим паче – у бійках, проте його впевнений і рішучий тон у поведінці з учителями сподобався всім. Звали його Макс Деміан[3].
Одного разу, як це вряди-годи траплялося в нашій школі, з якихось причин до нашої просторої класної кімнати приєднали ще один клас. То був клас Деміана. У нас, молодших, тоді був урок Закону Божого, а старші мали писати твір. Коли нам розтлумачували історію Каїна й Авеля,[4] я часто поглядав на Деміана, обличчя якого дивним чином приваблювало мене. Я бачив це розумне, світле, надзвичайно рішуче обличчя, уважно і зосереджено схилене над зошитом; він був схожий не на учня, який виконує завдання, а на дослідника, зануреного у свої власні роздуми. Приємним він мені не здавався, навпаки – я відчував якийсь спротив щодо нього – він був, на мій погляд, занадто зарозумілий і самовпевнений, і в його очах був той дорослий вираз, якого діти ніколи не люблять, – дещо сумовитий, з іскорками глузливості. Однак – із приязню чи з жалем – я раз по раз поглядав на нього. Та варто було йому тільки зиркнути на мене, і я злякано відводив свій погляд. Думаючи нині про те, як він тоді виглядав у ролі учня, я можу сказати: він був геть не такий, як інші, на ньому явно лежав відбиток самобутності, тому-то він і привертав до себе погляди, хоча водночас він робив усе, щоб не привертати до себе уваги, – тримався й поводився, ніби перевдягнений принц, що перебуває поміж селянською дітлашнею і всіляко намагається видаватися таким, як усі.
По дорозі зі школи додому я помітив, що він ішов позаду. Коли інші школярі розійшлися, він наздогнав мене і привітався. Його вітання, хоч він і дотримувався при цьому звичного школярського тону, було якимсь дорослим і ввічливим.
– Пройдемося трохи? – запитав він привітно.
Моє обличчя посвітліло, я зрадів і ствердно кивнув головою, пояснивши йому, де моє помешкання.
– Ага, он там? – промовив він посміхнувшись. – Я знаю цей будинок. У вас над входом висить така штуковина – мене вона дуже зацікавила.
Я відразу не збагнув, що він мав на увазі, виходить, що він знає наш будинок краще, ніж я сам. Справді, кам’яне склепіння над вхідними дверима зображало якийсь герб, але за багато років воно стерлося, його не раз зафарбовували (до нас і до нашої родини, наскільки мені відомо, той герб не мав жодного стосунку).
– Я нічого про це не знаю… – проказав я несміливо. – Отой птах чи щось подібне, напевно, дуже давній. Будинок, казали, належав якомусь монастиреві.
– Цілком можливо, – кивнув він. – Роздивися гарненько як-небудь це зображення. Такі речі часто бувають дуже цікаві. Я гадаю, що це яструб[5].
Ми йшли далі, я був геть збентежений. Деміан несподівано засміявся, немовби пригадавши щось веселе.
– Я побував на вашому уроці, – промовив він жваво. – Ця історія про Каїна з його печаттю… Вона тобі сподобалася?
Ні, мені рідко подобалося щось із того, що нам доводилося вивчати. Але я не наважився про це заявити, у мене було таке відчуття, ніби зі мною розмовляє дорослий. Отож я сказав, що ця історія мені подобається.
Деміан поплескав мене по плечу.
– Не треба прикидатися, хлопче. Але історія ця справді цікава, набагато цікавіша, ніж може здатися, із тих, що їх вивчають у школі. Адже вчитель розповідав про неї дуже скупо, тільки щось про Бога, про гріх і таке інше. Але я гадаю… – він затнувся і посміхнувшись запитав: – А тобі загалом це цікаво?
– Так от, я гадаю, – продовжував він після моєї ствердної відповіді, – цю історію про Каїна можна тлумачити й цілковито інакше. Більшість речей, яких нас навчають, звісно, цілком правдиві і правильні, але на все можна подивитися зовсім інакше, ніж нам розказують, і тоді вони раптом набувають значно глибшого змісту. Ось цим Каїном, наприклад, і печаттю на його чолі не можна ж бути цілковито задоволеним у тому вигляді, в якому нам його подають. Ти так не гадаєш? Те, що він, посварившись, убив свого брата, звичайно, могло трапитися. І що потім йому стало страшно, і він визнав свою провину, таке теж можливе. Але те, що за своє боягузтво він ще й отримує відзнаку, яка, по суті, захищає його і наганяє страх на всіх інших, – це доволі дивно.
– Справді… – сказав я зацікавлено – це починало мене захоплювати. – Але як же інакше тлумачити цю історію?
Він поплескав мене по плечу.
– Дуже просто! Те, що мало місце і з чого почалася ця історія. Жив собі якийсь чоловік, і на обличчі в нього було щось таке, що відлякувало інших людей, то була справдешня відзнака. Вони не наважувалися торкатися його, він відлякував їх, як і його діти. Але, можливо, і навіть напевно, це не була якась «печать» на чолі, як ото поштовий штемпель, – такі грубі жарти в житті рідко трапляються. Швидше всього, це було щось трохи відразливе, дещо таке, до чого люди не звикли, – а може, то був розум і відвага в його погляді? Цей чоловік, можливо, володів силою – і його боялися. Отака на ньому лежала «печать». Пояснювати це можна як завгодно. А люди хочуть завжди чогось зручного, що підтверджує їхню правоту. Дітей Каїна боялися, на них теж лежала «печать». Ось і вгледіли в «печаті» не те, чим вона була насправді, не винагороду, а її протилежність. Кажуть, що чоловіки з такою печаттю зазвичай відлякують, а вони такими й були. Мужні, та ще й з характером – такі завжди дуже незручні для оточення. Існування роду безстрашних і загрозливих було дуже незручним, і ось до цього роду приклеїли прізвисько й вигадку, щоб помститися йому, щоб якось винагородити себе за всі страхи, яких довелося зазнати. Ти це розумієш?
– Так… тобто… виходить, що Каїн аж ніяк не був таким поганим? І, отже, вся ця історія у Біблії – по суті, неправдива?
– І так, і ні. Давні-предавні історії зазвичай правдиві, але вони не завжди правдиво записані, і пояснюють їх не зовсім так, як треба було б. Одне слово, я гадаю, що Каїн був чудовим хлопцем, і тільки тому, що його боялися, до нього приліпили цю історію, яка була просто вигадкою, чимось таким, про що люди базікають. А обернулася щирою правдою тому, що Каїн і його діти й насправді носили на собі своєрідну «печать» і були не такими, як усі.
Я був неабияк здивований.
– Тобто ти гадаєш, що ця історія стосовно вбивства… неправда? – запитав я схвильовано.
– О ні! Це, напевно, правда. Сильний убив слабкого. От чи то був насправді його брат – тут можна сумніватися. Але це не важливо, зрештою, всі люди – браття. Отже, сильний убив слабшого. Можливо, це був геройський вчинок, а може, й ні. У будь-якому разі, решта слабких людей перебували тепер у страху, вони всіляко нарікали, і якщо їх запитували: «Чому ж ви просто не вб’єте його?», вони не говорили: «Бо ми боягузи», а пояснювали: «Цього робити не можна. На ньому лежить “печать”. Бог його позначив!» Десь так виник цей обман. Однак я, мабуть, затримав тебе. Бувай!
Він повернув на Стару вулицю і залишив мене самого. Я був геть приголомшений. Як тільки він пішов, усе, про що він розповідав, здалося мені абсолютно неймовірним… Каїн – благородна людина? Авель – боягуз? Каїнова печать – винагорода? Це було безглуздо, це виглядало блюзнірством. А що ж тоді милосердний Бог? Хіба він не прийняв жертву Авеля, хіба Авель не був йому любий? Ні, дурниці! І я вирішив, що Деміан кепкував з мене, морочив мені голову. Так, він був збіса розумний й оповідати умів, але таке… Ні!..
Хоч як би там було, я ще ніколи так багато не роздумував ні про біблійну, ні про якусь іншу історію. Дотепер я так цілковито й не зміг забути про Франца Кромера, а тут упродовж усього вечора я не згадав про нього ні разу. Вдома я ще раз прочитав історію про Каїна, як про неї розказано в Біблії. Вона була коротка й зрозуміла, і шукати тут якийсь особливий, потаємний смисл було нісенітницею. Це будь-який убивця може оголосити себе улюбленцем Бога! Ні, це було абсурдно. Приємною була тільки манера, з якою Деміан умів викладати ці речі легко й привабливо, мовби само собою зрозуміло, та ще й з такими щирими очима!
Щось, однак, було негаразд у мені самому, точніше, якийсь безлад. Раніше я жив у світлому й чистому світі, таким собі Авелем, а тепер я глибоко застряг в «іншому» світі, так низько впав. І все ж виходить, я вже не так дуже й винен у цьому? Як же це так? І тут у моїй голові промайнув спогад, від якого в мене аж дух перехопило. Того злощасного вечора, коли почалися мої теперішні знегоди, тоді-то й сталося це у мене з батьком – я несподівано на мить немовби побачив його наскрізь, зневаживши його самого і його світлий світ! Так, тоді я сам був Каїном і ніс на собі «печать», уявивши собі, що ця печать – не ганьба, а винагорода, і що мій ганебний вчинок і моє злощастя «підносять» мене над батьком, над усіма добрими і благочестивими людьми.
Не в такій, як оце зараз, формі збагнув я це тоді, але воно містило в собі всю суть, то був лише спалах незвичайних відчуттів, які завдали мені болю, але все ж наповнили мене пихою.
Я почав замислюватися над почутим. Дивовижно розповідав Деміан про безстрашних і боягузів! Як незвично витлумачив він «печать» на чолі Каїна! Як чудово сяяли його очі, його проникливий погляд дорослого! І в моїй голові неясно промайнуло: а чи не є він сам, цей Деміан, відлунням Каїна? Чому він захищає його, якщо не вважає себе подібним до нього? Звідки така сила в його погляді? Чому він так глузливо висловлюється про «інших», про боязких, якщо вони, по суті, благочестиві і любі Богу?
Такі думки тоді не привели мене ні до чого. Просто у криницю було кинуто камінь, а тією криницею була моя молода душа. І довго, дуже довго ця історія з Каїном, убивством і печаттю залишалася тим витоком, звідки зароджувалися всі мої спроби пізнання, сумніви і критика.
Я помітив, що й інших учнів Деміан теж дуже захоплював. Про історію з Каїном я нікому не розповідав, але, схоже, він викликав постійний інтерес і в інших учнів. У всякому разі, про «новенького» ходило чимало різних чуток. Якби я тільки їх усі пам’ятав, то кожну треба було б розтлумачувати, кожна пролила б якесь світло на нього. Приміром, казали, буцімто мати Деміана дуже багата. Також подейкували, що вона ніколи не ходить до церкви, і син її теж. Вони, здається, євреї, запевняв хтось (хоча цілком могли бути й прихованими магометанами). Ще розповідали всілякі байки про фізичну силу Макса Деміана. Незаперечним було те, що він страшенно принизив найсильнішого свого однокласника, який викликав його на двобій, а коли Макс відмовився, то назвав його боягузом. Ті, хто були там присутні, розповідали, що Деміан при цьому схопив його за комір і так міцно стиснув, що хлопчина аж зблід, а тоді непомітно зник і ще кілька днів не міг ворухнути рукою. Одного дня навіть промайнула чутка, буцімто він помер. Певний час розповідали всілякі речі, всьому вірили, все хвилювало і вражало. На якийсь час цього виявилося достатньо, однак невдовзі серед нас, учнів, стали поширюватися нові чутки, в яких ішлося вже про те, що Деміан «плутається з дівчатами» і що «він усе знає».
Тим часом моя історія з Францом Кромером розвивалася своїм невідворотним штибом. Я не міг відв’язатися від нього, бо навіть якщо він і залишав мене в спокої на якийсь день-два, я так само залежав від нього. У моїх снах він жив, мовби зловісна тінь, і та уявна шкода, якої він заподіював мені, з’являлася в моїй уяві, в моїх снах, у яких я ставав цілковитим його рабом. У цих снах (а я завжди був великим мрійником) усе було яскравіше, ніж у реальності, я марнував сили і життя на такі-от тіні. Серед усього іншого мені часто снилося, що Кромер катував мене, плював на мене, здавлював мене коліньми і, що іще гірше, спокушав мене на тяжкі злочини – вірніше, не спокушав, а просто силоміць змушував мене їх скоювати. У найжахливішому з цих снів, від якого я прокинувся, мов навіжений, я підняв руку на батька! Кромер буцімто нагострив ножа і дав його мені в руки. Ми причаїлися за деревом якоїсь алеї, чекаючи на когось, кого саме – я не знав. Але коли той «хтось» з’явився, Кромер, стиснувши мою руку, підштовхнув, щоб саме цю людину я заколов. То був, як з’ясувалося, мій батько! І тут я прокинувся.