За цими переживаннями я, щоправда, ще міркував про Каїна й Авеля, але вже менше про Деміана. Коли ми згодом знову стали ближчими, то це відбувалося дивовижним чином – теж уві сні. А було так: мені наснилися тортури і знущання, яких я зазнавав, але замість Кромера цього разу мене душив коліном Деміан. І то було цілком щось нове і справило на мене дивне враження: все, що я зазнавав від Кромера, оті муки й спротив – від Деміана я сприймав охоче, з відчуттям блаженства, але й страху. Цей сон я бачив двічі, потім на його місце знову прийшов Кромер.
Що я відчував у цих снах, а що в реальності – я вже давно не міг чітко розмежувати. Однак принаймні мій ганебний зв’язок із Кромером тривав, він не припинився й тоді, коли я врешті-решт виплатив йому заборговану суму, здійснивши низку дрібних крадіжок. Тепер він знав про ці крадіжки, бо завжди запитував мене: звідки я взяв гроші, і тримав мене в руках ще цупкіше, ніж спочатку. Він часто погрожував, що розповість про все моєму батькові, і тоді страх мій ставав іще сильнішим. Чому я з самого початку сам цього не зробив? І хоча я був дуже нещасним, я не в усьому розкаювався, принаймні не завжди, і часом у мене було таке відчуття, що все так і має бути. Наді мною висів фатум, і боротися з цим було марною справою.
Ймовірно, мої батьки теж потерпали від усього цього. Мною оволодів якийсь чужий дух, я вже не вписувався в нашу спільноту, яка була такою згуртованою і за якою мене часто охоплювала якась божевільна туга, немов за втраченим раєм. Зі мною поводилися (зокрема мати) радше як із хворим. Але як воно було насправді – найкраще я міг судити з поведінки обох сестер. З цієї поведінки, яка була дуже обережною і все ж безмежно мене засмучувала, чітко випливало, що я був таким собі одержимим, якого треба радше жаліти, ніж лаяти, але в якого все-таки вселилося якесь зло. Я відчував, що за мене моляться вже інакше, ніж зазвичай, і відчував марність цих молитов. Я часто відчував пекуче бажання полегшення, потребу в щирій сповіді, і водночас передчував, що ні батькові, ні матері розповісти й по-справжньому все пояснити я не зможу. Я знав, що це буде сприйнято доброзичливо, що мене будуть пильно оберігати, навіть жаліти, але цілковито не зрозуміють і на все це подивляться, мов на якусь хибну витівку, тоді як це – фатум.
Я знаю, хтось не повірить, що дитина у свої неповні одинадцять років здатна на такі відчуття. Не таким слухачам я розповідаю свою історію. Я розповідаю її тим, хто розуміє людей глибше. Дорослий навчився перетворювати частину своїх почуттів на думки і, зауваживши відсутність цих думок у дитини, часом вважає, що ніяких подібних переживань у неї просто не існує. Однак у моєму дорослому житті рідко траплялися такі глибокі переживання і страждання, як у дитинстві.
Одного разу, коли надворі дощило, мій мучитель звелів мені з’явитися на Фортечну площу. І от я стояв і чекав, розгрібаючи ногами мокре листя каштанів, яке все ще спадало з чорних промоклих дерев. Грошей я не мав, але взяв із собою два шматки пирога, аби хоч що-небудь віддати Кромеру. Я давно звик до того, що маю стояти десь у кутку і чекати його – іноді дуже довго, і сприймав це так, як людина сприймає щось невідворотне.
Нарешті Кромер прийшов. Сьогодні він довго не затримався. Тицьнув мене раз-другий під ребра, посміхнувся, узяв запропоновані шматки пирога, навіть дав мені мокру цигарку (од якої я відмовився) і був привітнішим, ніж зазвичай.
– Ага, – сказав він мимохідь, – ледве не забув… Наступного разу прихопи з собою свою сестру, оту старшу. Як її звати?
Я не зрозумів нічого, тільки здивовано витріщився на нього.
– Ти що, не петраєш, чи що? Ти маєш привести з собою сестру.
– Що ти, Кромере! Я не зможу цього зробити, та й вона не захоче.
Я подумав, що це знову якась каверза, якийсь вибрик. Він часто так робив: спочатку вимагав чогось неможливого, наганяв на мене страху, принижував, а тоді починав торгуватися. Я відкуповувався від нього грішми чи іще чимось.
Але цього разу він навіть не розізлився на мою відмову.
– Ну, отже, малий, – проказав він мимохідь, – подумай про це. Я хотів би познайомитися з твоєю сестрою. Коли якась нагода трапиться. Ти просто візьмеш її з собою на прогулянку, а я потім приєднаюся. Завтра я тобі свисну, і ми обмізкуємо це як слід.
Коли він пішов, я похолов: мені раптом став зрозумілим сенс його домагань. Я був іще зовсім зеленцем, але з чуток знав, що коли хлопчаки й дівчатка стають старшими, вони іноді проробляють одне з одним щось таке таємниче, якісь негідні і заборонені речі. І ось я, виходить, повинен… Мене раптом пройняло: але це жахливо! Я відразу вирішив: не робитиму цього нізащо.
Що тоді буде і як помститься мені Кромер – про це я навіть і думати не наважувався. Починалися нові мої тортури, попередніх, виявляється, було недостатньо…
Невтішно брів я через порожню площу, засунувши руки в кишені. Нові муки, нове рабство…
Тут мене гукнув чийсь бадьорий низький голос. Я злякався і хотів дременути. Але чиясь рука м’яко лягла мені на плече. Виявилося, це був Макс Деміан.
Я не став опиратися.
– Це ти? – промовив я розгублено. – Ти мене налякав…
Він подивився на мене, і його погляд був поглядом цілком дорослої, проникливої людини, яка усвідомлює свою перевагу. Ми вже давно не спілкувалися.
– Мені шкода, – промовив він ввічливо і водночас рішуче. – Але послухай: не треба так сахатися.
– Ну, з ким не буває…
– Воно-то так. Але коли ти тремтиш перед кимось, хто тобі не заподіяв нічого поганого, він замислиться про це, його це здивує і збудить цікавість. Він так поміркує: надто вже хлопець полохливий. Так буває тільки тоді, коли хтось чогось дуже боїться. Боягузи завжди полохливі; але боягузом тебе начебто не назвеш, правда? Хоча героєм тебе теж не назвеш. Очевидно, є речі, яких ти боїшся. А боятися не потрібно, нікого не потрібно боятися. Адже мене ти не боїшся?
– О ні, анітрохи.
– Ось бачиш. Але є люди, яких ти боїшся?
– Не знаю… Облиш про це, чого ти мене розпитуєш?
Він продовжував іти поруч, і я відчував збоку його пильний погляд. Я пришвидшив ходу, збираючись чкурнути.
– Припустімо, – почав він, – що я хочу тобі добра. У будь-якому разі боятися мене тобі не варто. Я хочу провести з тобою один дослід, це весело і, можливо, навчить тебе дечого дуже корисного. Так от, слухай. Я практикую іноді вправи, які називаються читанням думок. У цьому немає ніякого чаклунства, але якщо не знати, як це здійснити, то воно виглядає дуже незвично. Людей цим можна неабияк здивувати… Ми якось спробуємо це проробити. Так от, я прихильно ставлюся до тебе і хочу довідатися, що в тебе на душі. Перший крок щодо цього я вже зробив. Я мимохідь налякав тебе – отже, ти полохливий. Виходить, що є такі речі або люди, яких ти боїшся. Звідки це йде? Не треба нікого боятися. Коли ти когось боїшся – це відбувається тому, що ти дозволив, аби той «хтось» мав над тобою владу. Ти, приміром, вчинив щось негоже, а інший про це знає і цим користується. Зрозумів? Адже це так?
Я безпорадно поглянув йому в обличчя – воно було серйозним і розумним, як завжди, і щирим теж, але без будь-якої сентиментальності. Була в ньому справедливість, чи щось на кшталт цього. Я не розумів, що зі мною відбувається; він стояв переді мною, мов якийсь чарівник.
– Ти зрозумів? – запитав він іще раз.
Я лиш кивнув, бо не міг промовити й слова.
– Я ж тобі сказав, це здається дивним – як це – читати чиїсь думки? Але все робиться найприродніше. Я міг би, приміром, досить точно сказати тобі, що ти подумав про мене, коли я якось розповів тобі історію Каїна й Авеля. Ну, це загалом інше. Цілковито припускаю, що ти міг бачити мене уві сні. Проте облишмо це. Ти – розумний хлопець, а більшість такі дурні. Мені приємно розмовляти з хлопцем, який викликає в мене довіру. Ти ж не заперечуєш?
– О ні. Я тільки не зовсім розумію…
– Продовжимо, однак, наш цікавий дослід. Отже, ми з’ясували, що такий-то хлопчик полохливий… Він когось боїться… Його з цим «іншим» пов’язує, ймовірно, якась таємниця, що його дуже непокоїть… Десь воно так?
Немов уві сні, я скорився його голосу й у відповідь тільки кивнув. Може, це промовляв голос, який виходив з мене самого, який все знав? Краще й чіткіше, ніж я сам?
Деміан міцно ляснув мене по плечу.
– Отже, правда? Так я й гадав! Тепер ще одне-єдине запитання: ти знаєш, як звати того хлоп’яка, який щойно пішов звідси?
Я злякався до знемоги, моя таємниця від необережного дотику болісно стиснула груди – їй не хотілося виходити на світ Божий.
– Який іще хлоп’як… Ніякого хлоп’яка тут не було…
Він засміявся.
– Ану ж бо кажи! Як його звати?
Я прошепотів:
– Ти… говориш про Франца Кромера?
Він вдоволено кивнув.
– Чудово! Ти молодець, ми ще станемо з тобою друзями. Але я мушу сказати тобі одну річ: цей Кромер, чи як його там, – гидкий хлопець. Щось підказує мені, що він негідник. Що скажеш?
– О, так… – зітхнув я. – Він мерзенний, він – диявол! Але заради Бога – він нічого не повинен знати! Ти хіба його знаєш? Чи він тебе?
– Заспокойся. Він пішов, він не знає мене. Ще не знає. Але я був би не проти якось познайомитися з ним. Він, мабуть, навчається у народній школі?
– Так.
– А в якому класі?
– У п’ятому… Але благаю – не кажи йому нічого! Будь ласка, нічого не кажи!
– Заспокойся – тобі нічого не буде. Невже ти не хочеш розповісти мені про цього Кромера трохи більше?
– Я не можу! Облиш це!
Він помовчав.
– А шкода… – сказав він перегодом. – Ми могли би продовжити наш цікавий дослід. Та я не хочу завдавати тобі переживань. Але ти маєш усвідомити: твій страх перед ним не є виправданим. Такий страх нас цілковито руйнує, його треба позбутися. Ти повинен звільнитися від нього, якщо хочеш стати дорослим хлопцем. Розумієш? Звісно, ти можеш не розповідати… Але ти ж бачиш, що я знаю дещо більше – здогадуюсь… Чи не винен ти йому якісь гроші?
– Винен… Але не це головне! Я не можу про це розповісти – не можу!
– А якщо я дам тобі ту суму, яку ти йому винен? Я б міг спокійно дати її тобі.
– Ні-ні, не в тім річ! Я прошу тебе: нікому про це не кажи! Ні слова! Ти зробиш мене нещасним!
– Довірся мені, Сінклере. Гаразд, свою таємницю ти відкриєш мені як-небудь згодом…
– Ні, ніколи, ніколи! – вигукнув я запально.
– Як хочеш. Я мав на увазі, що коли-небудь, можливо, ти розкажеш мені більше. Але добровільно, звісно. Ти ж не думаєш, що я вчиню так само, як той Кромер?
– О, ні… Але ж ти нічого про це не знаєш!
– Авжеж, нічого. Я тільки розмірковую про це. І ніколи не вчиню так, як отой Кромер, можеш мені повірити. Та й ти ж мені нічого не винен…
Ми мовчали досить довго, і я зрештою заспокоївся. Але обізнаність Деміана загнала мене в глухий кут.
– Тепер я піду додому, – сказав він і щільніше запнув під дощем грубе вовняне пальто. – Хочу тільки нагадати тобі ще раз: ти повинен відв’язатися від цього типа! Якщо вже ніяк не виходить по-іншому – убий його! Ти б викликав у мене повагу і схвалення, якби так зробив. Я б тобі допоміг.
Мене охопив жах. Я згадав історію про Каїна. Мені стало моторошно, і я тихо заплакав. Занадто багато страхіть було довкола мене.
– Ну, гаразд, – посміхнувся Макс Деміан. – Іди додому. Якось упораємося. Хоча вбити було б найпростіше. У таких справах чим простіше – тим краще. Нічого доброго ти від цього приятеля Кромера не діждешся.
Я прийшов додому, і мені здалося, що я не був тут бозна-скільки часу. Все виглядало інакше. Між мною і Кромером зажевріла якась надія, якесь майбутнє! Я більше не був сам-один! Тільки зараз я побачив, яким самотнім був я зі своїми думками впродовж усього цього часу. І я тут же подумав про те, про що вже не раз розмірковував: зізнання батькам принесло б мені полегшу, але повного звільнення воно б не дало. Натомість я мало не зізнався сторонній людині, і на мене повіяло передчуттям порятунку!
Проте мій страх аж ніяк не був подоланий, і я ще чекав довгих і важких розмов із батьком. Тим дивнішим було для мене, що все відбувалося так тихо, мовчки, без галасу.
Однак свисту Кромера перед нашим будинком не було чутно вже день, два – ні, три дні, тиждень! Я боявся цьому повірити і внутрішньо був насторожений: чи не з’явиться він несподівано саме тоді, коли його вже перестанеш чекати? Але він так і не з’явився! Не довіряючи своїй свободі, я все ще цілковито в це не повірив. Поки нарешті випадково не зустрів… Франца Кромера. Він плентався Канатною вулицею просто мені назустріч. Побачивши мене, він здригнувся, скорчив якусь криву гримасу і тут же повернув назад.
Це було неймовірно! Мій ворог тікає від мене? Схоже, мій диявол боявся мене! Я не пам’ятав себе від радості.
У ці дні Деміан якось вигулькнув знову. Ми зустрілись біля школи.
– Добридень, – привітався я.
– Доброго ранку, Сінклере. Ну як твої справи? Кромер уже не чіпляється до тебе, як раніше?
– Це… ти з ним таке вчинив? Але… як же? Яким чином? Я не розумію… Він зовсім зник!
– Ну то й добре. Якщо він раптом з’явиться знову (гадаю, він цього не зробить, але він же нахаба!) – ти йому тільки скажи, хай згадає про Деміана.
– Але… який тут зв’язок? Ти затіяв з ним сварку і віддухопелив його?
– Ні, я не люблю цього робити. Я просто поговорив із ним, як от із тобою, і зумів пояснити, що йому краще буде відчепитися від тебе.
– Але ж ти не давав йому грошей?
– Ні, хлопче. Адже цей шлях ти вже пройшов.
Як я не розпитував його, він більше нічого мені не сказав. У мене після цього залишилося якесь дивне відчуття: суміш подяки й боязні, захоплення й тривоги, приязні й внутрішнього спротиву.
Я вирішив побачитися з ним невдовзі ще раз і поговорити про все детальніше, зокрема, й стосовно історії з Каїном.
Вдячність – це взагалі не та чеснота, яку я сповідую, та й вимагати її від хлоп’яти було б, по-моєму, смішно. Тому я не дуже-то дивуюся своїй невдячності, виявленій щодо Макса Деміана.
Але сьогодні я абсолютно впевнений, що був би геть скалічений і зламаний для подальшого життя, якби він не вирвав мене з лабет Кромера. Це звільнення я й тоді вже відчув, як найважливішу подію свого юного життя, але від самого визволителя я відсторонився, щойно він сотворив своє диво.
Ця невдячність, повторюю, не здається мені дивною. Вражає мене тільки слабка зацікавленість, яку я виявив тоді. Як я міг спокійно прожити хоча б день, не наблизившись до таємниць, з якими зіткнувся завдяки Деміану? Як я міг потамувати жагу довідатися більше про Каїна, про Кромера, про читання думок?
Це важко збагнути, одначе так було. Раптом я відчув, що виплутався з гемонських тенет, знову побачив світ світлим і радісним, не відчував більше нападів страху і тривожного серцебиття. Чари були розбиті, я більше не був проклятим і замордованим грішником, я знову був хлопчаком-школярем, як і раніше. Щоб знов віднайти рівновагу і спокій, моя природа прагнула передусім відкинути геть, забути все потворне і загрозливе. Навдивовижу швидко зникла з пам’яті вся ця мутна історія моєї провини і заляканості, не полишивши жодних помітних слідів чи рубців.
А те, що я намагався якнайшвидше забути свого помічника і рятівника, – мені це зрозуміло сьогодні. З прірви свого прокляття, із жахливого рабства у Кромера я всіма силами своєї зраненої душі подався туди, де раніше був задоволений і щасливий, – у втрачений рай, що відкрився знову, у світлий батьківський світ, до сестер, до пахощів чистоти, до богоугодності Авеля.
Після моєї короткої розмови з Деміаном уже того ж дня, цілковито переконавшись, зрештою, у своїй новонабутій свободі і не побоюючись більше жодних повернень до колишнього, я зробив те, чого так часто і так палко прагнув, – я висповідався. Я пішов до матері, показав їй скарбничку з пошкодженим замком, наповнену фішками замість грошей, і розповів їй, як із власної провини тривалий час перебував у лабетах немилосердного мучителя. Вона не все зрозуміла, але побачивши скарбничку, мій щирий погляд, почувши, як змінився мій голос, збагнула, що я одужав і повернувся до неї.