Вона одягалася у своїй кімнаті, збираючись піти до Ліліан, та думала час від часу то про Тревіса де Коппета, то про те, як вона вчора їхала додому з балу в Девідсонів. Тревіс носив під смокінгом вільну накидку синього кольору, успадковану ним від якогось старого дядечка. Тревіс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очі часто описували ровесниці протилежної статі як «глибокі й темні», хоча дорослі бачили звичайні карі очі, обведені темними, схожими на синці, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревіса, це було першим і останнім, що ви помічали – крім сліпуче-білих зубів. Як і Жозефіна, він теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в ті часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповіді, зауважимо: Жозефіна була «новітньою з нових».
Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочинені двері вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, і в спину їй дув суворий бриз. Вона йшла повз холодні кути будинків, повз закутки житлових кварталів, у яких чаївся вітер. Від цієї пори й до початку квітня Чикаго стає містом, в якому життя ховається за стінами будинків, де увійти у двері означає потрапити в інший світ – бо холод озера Мічиган завжди непривітний і не схожий на справжній північний холод; він слугує лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що відбувається всередині, а не ззовні. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – і навіть в сприятливий час року багатії, які проїжджають повз у лімузинах, радше дратують, ніж зачаровують тих, хто ходить бруківками. А всередині будинків панує глибока, повна тиша, – або шум, неначе ті, хто живе всередині, весь час зайняті винаходом нових танців. І все це – лише частина того, що люди мають на увазі, вимовляючи: «наш Чикаго».
Жозефіна мала намір зустрітися зі своєю подругою Ліліан Хаммел, але відвідування кінотеатру в їхні плани не входило. Якби лише матері знали, куди насправді збираються їхні дочки, то негожий, найпохмуріший фільм видавався б їм кращим. Тому що дівчата зібралися на автопрогулянку з Тревісом де Коппетом і Говардом Пейджем, і збиралися виїхати якнайдалі, щоб встигнути вдосталь націлуватися. Усі четверо виношували цей план ще з минулої неділі, коли поїздку довелося відкласти через несприятливі обставини.
Тревіс і Говард уже чекали, уособлюючи собою готовність до дій і безмовно кваплячи дівчат назустріч прийдешньому. Тревіс був одягнений в пальто з хутряним коміром, у руках у нього була тростина із золотим держаком. Він напівжартома, напівсерйозно поцілував руку Жозефіни, і дівчина мовила йому: «Вітаю, Тревісе!» з теплотою політика, який вітає свій електорат. Через хвилину дівчата вже обмінювалися новинами.
– Я бачила його, – прошепотіла Ліліан, – тільки-но!
– Справді?
Їх очі обох засяяли.
– Він дивовижний, еге ж? – мовила Жозефіна.
Дівчата мали на увазі двадцятидворічного містера Ентоні Харкера, який навіть і не здогадувався про їхнє існування, хіба Жозефіну якось представили йому в будинку Перрі як молодшу сестричку Констанції Перрі.
– У нього найгарніший у світі носик! – вигукнула Ліліан, несподівано розсміявшись. – Вона намалювала в повітрі контур носа пальцем, і це розвеселило їх обох. Але Жозефіна відразу ж зробила серйозне обличчя, тому що в одвірок, що виходив у коридор, визирнули темно-карі очі Тревіса, такі ясні, немов їх створили лише вчора ввечері.
– Ну-бо! – нетерпляче проронив він.
Четверо молодих людей вийшли на вулицю, пройшли нелегких п’ятдесят кроків назустріч вітру і сіли в машину Пейджа. Усі вони були впевнені в собі і точно знали, чого хочуть. Дві дівчини свідомо не слухали своїх батьків і, подібно солдату, який втік із ворожого полону, не відчували жодних докорів сумління з цього приводу. На задньому сидінні Жозефіна і Тревіс дивилися одне на одного; вона чекала, коли його обличчя стане червоним від хвилювання.
– Поглянь, – сказав він, діставши квитки; його рука тремтіла. – До п’ятої ранку! Вар’єте! Зігфелда[13]!
– О, Тревісе! – за звичкою вигукнула Жозефіна, однак уперше не відчула задоволення від такого способу спілкування.
Вона взяла його руку, а сама намагалася збагнути, що ж з нею трапилося.
Уже стемніло; Тревіс нахилився до Жозефіни, але вона вперше відвернулася від нього. Розсерджений, він цинічно кивнув головою і стурбовано відсунувся від неї в дальній кут машини. Йому обов’язково потрібно було зберегти ту похмуру загадковість, яка змушувала її ним зачаровуватися. Вона зауважила, що таємниця з’явилася в його очах і почала переповзати на його обличчя, погрожуючи заполонити його цілком – але ніяк не могла змусити себе думати лише про нього. Романтична загадка світу раптом перемістилася в іншого чоловіка.
Добрих десять хвилин Тревіс чекав на її капітуляцію; потім спробував ще раз її поцілувати, і цієї миті вона вперше подумала, що він негарний. Цього було достатньо. Уява та бажання Жозефіни могли працювати лише до певної межі, після досягнення якої її починала захищати інша властива їй риса – імпульсивність. Зараз, цілком несподівано, вона відчула неприязнь до Тревіса, і в її голосі чувся глибокий смуток.
– Я чула про те, що ти сказав учора.
– Що ти маєш на увазі?
– Ти сказав Еду Бементу, що залишаєшся на танцях допізна лише тому, що хочеш відвезти мене додому у своєму автомобілі.
– І хто тобі про це розповів? – запитав він, не відчуваючи за собою жодної провини.
– Сам Ед Бемент, і ще він додав, що мало не дав тобі ляпаса, коли це почув. Ледь стримався.
Тревіс знову посунувся у дальній куток сидіння. Він припустив, що в цьому і полягає причина її відстороненості, і певною мірою мав рацію. За теорією доктора Юнга, в підсвідомості жінки сперечаються один з одним незліченні чоловічі голоси, які інколи навіть говорять її вустами; певно, цієї миті вустами Жозефіни висловлювався Ед Бемент.
– Я вирішила більше ні з ким не цілуватимуся – інакше у мене не залишиться нічого, що я зможу подарувати чоловікові, якого щиро покохаю.
– Нісенітниця! – відповів Тревіс.
– Ні, це правда. У Чикаго і так про мене ширяться чутки. Чоловік не стане поважати дівчину, яка дозволяє себе цілувати, коли йому заманеться! А я хочу, щоб чоловік, за якого я коли-небудь вийду заміж, мене поважав.
Ед Бемент був би вражений ступенем свого впливу на Жозефіну цього вечора – якби лише знав…
Юнаки завбачливо висадили її з машини за рогом, і, прямуючи до свого дому, Жозефіна відчувала приємне полегшення, яке з’являється після завершення якої-небудь тяжкої праці. Тепер і назавжди вона стала «хорошою дівчинкою», не ходитиме на побачення, слухатиметься своїх батьків, а в школі місіс Бенбовер спробує увійти до когорти «Зразкових Учениць Бенбовер». А наступного року, в школі місіс Брірлі, вона стане «Зразковою Ученицею Брірлі». Тим часом над шосе Лейк-Шор засяяли перші зірки, і все навколо нагадувало їй про те, що Чикаго, обертаючись разом з планетою, робить свій шлях орбітою зі швидкістю сотень миль на годину; тоді Жозефіна зрозуміла, що їй хотілося такого безбарвного життя лише подумки.
Насправді у неї не було ані найменшого бажання здійснювати подібні чудеса аскетизму. Її дід змінював цей світ, її батьки усвідомлювали, що його можна змінити, – а вона просто брала його таким, як він є. Це був Чикаго – зовсім не схоже на Нью-Йорк місто-держава, де старовинні родини формували особливу касту, а інтелект був представлений університетськими професорами, – і не було жодних винятків із цього правила, через що навіть Перрі змушені були підлещуватися до десятків іще більш заможних та впливових родин. Жозефіні подобалося танцювати, а поле жіночої слави, бальна зала, було тим, що випадало з життя дівчини, тільки-но поруч з нею опинявся Чоловік.
Жозефіна підійшла до металевої брами свого будинку й помітила на ґанку сестру, яка прощалася з юнаком; потім вхідні двері зачинилися й хлопець попрямував алеєю. Жозефіна знала, хто це був!
Він пройшов повз, кинув на неї розсіяний погляд – але все-таки її впізнав.
– Доброго вечора! – сказав він.
Жозефіна повернулася так, щоб він міг розгледіти її у світлі ліхтаря; підняла голову, щоб хутряний комір не заважав йому її роздивлятися, а потім усміхнулася.
– Вітаю! – скромно відповіла вона.
Вони розійшлися. Жозефіна, мов черепаха, втягнула голову в комір.
«Ну ось, тепер він хоч знає, яка я зовні», – схвильовано подумала вона, переступаючи поріг будинку.
II
Через кілька днів Констанція Перрі вирішила серйозно поговорити з матір’ю:
– Жозефіна настільки переймається собою, що я вже сумніваюся в її розсудливості.
– Так, вона справді поводить себе дивно, – погодилася місіс Перрі. – Ми з татом вашим порадилися і вирішили, що на початку навчального року відправимо її в пансіон на сході країни. Але ти їй поки нічого не говори – спочатку слід владнати формальності.
– Святі небеса, мамо, ще не пізно! Вона з’являється скрізь із тим молокососом Тревісом де Коппетом, який не розлучається зі своїм жахливим плащем, і влаштовує справжнісінький цирк! Того тижня застала їх у кафе Блакстона – мурахи по спині аж затанцювали. Вони були схожі на маніяків: Тревіс, який крався, немов злодій, і Жозефіна, яка робила гримасу таку, ніби почався танок святого Віта[14]. Справді…
– А що ти почала говорити про Ентоні Харкера? – перебила її місіс Перрі.
– Вона в нього закохалася по вуха, але ж він їй в дідусі годиться.
– Ну, не зовсім так…
– Мамо, йому двадцять два, а їй лише шістнадцять. Проходячи повз нього, Жозі та Ліліан щоразу починають хихикати й витріщатися на нього.
– Заходь-но, Жозефіно, – мовила місіс Перрі.
Жозефіна повільно увійшла, злегка похитуючись, до кімнати та оперлася об одвірок.
– Що, мамо?
– Люба, ти ж не хочеш, щоб з тебе сміялися?
Спохмурнівши, Жозефіна поглянула на сестру:
– А хто з мене сміється? Здогадуюся. Ти єдина, кому це могло спасти на думку!
– Ти настільки переймаєшся собою, що нічого не помічаєш довкола. Коли ти і Тревіс з’явилися в кафе Блакстона, у мене мурашки по спині побігли. За нашим столиком усі реготали, та й за сусідніми теж – усі, окрім тих, хто був шокований.
– Напевно, що шокований було більше, – самовдоволено припустила Жозефіна.
– Добра буде в тебе репутація, коли ти почнеш виходити у світ!
– Помовч, будь ласка! – вигукнула Жозефіна.
Закралася нетривала тиша. Потім місіс Перрі рішучим тоном прошепотіла:
– Мені доведеться розповісти про це твоєму татові, тільки-но він повернеться додому.
– Нумо, розкажи йому. – Несподівано Жозефіна заплакала. – Чому ніхто, ніхто не може дати мені спокій? Я хочу померти!
Мати обняла її та примовила:
– Жозефіно… ну-ну, Жозефіно.
Але Жозефіна продовжувала схлипувати – здавалося, що плач виходить у неї саме із серця.
– Лише купка потворних і заздрісних дівчат, які, варто тільки-но кому-небудь на мене поглянути, божеволіють і вигадують цілком безпідставні плітки – і все лише тому, що я можу заволодіти ким завгодно! Напевно, Констанція лютує від того, що я просиділа цілих п’ять хвилин наодинці з Ентоні Харкером, поки він чекав її внизу вчора ввечері!
– Так, мені було жахливо неприємно! Я потім всю ніч плакала! Зокрема через те, що він прийшов поговорити зі мною про Мері Вейлі. Та що там говорити! Ти за ці п’ять хвилин настільки запаморочила йому голову, що він нестримно реготав усю дорогу, поки ми йшли до Ворренсів.
Жозефіна схлипнула востаннє і заспокоїлася:
– Якщо хочеш знати, я вирішила йому дати відставку.
– Ха-ха-ха! – Констанція вибухнула зі сміху. – Ти чула це, мамо?! Вона вирішила дати йому відставку! Начебто він хоч один раз у житті поглянув на неї, ніби він взагалі знає про те, що вона існує! З усіх самозакоханих…
Але місіс Перрі була не в змозі більше це витримувати. Вона обійняла Жозефіну і попросила її піти до себе в кімнату.
– Твою сестру турбує лише одне: щоб із тебе не сміялися, – пояснила їй вона.
* * *
– Ну, гаразд, це він дав мені відставку, – похмуро вимовила Жозефіна.
І вона відмовилася від нього, відмовилася від тисячі поцілунків, яких у неї ніколи не буде, від безлічі довгих неймовірних танців у його обіймах, від сотень вечорів, які неможливо буде нічим відшкодувати. Вона зовсім не надавала значення листу, який написала йому напередодні й не встигла ще надіслати, – а тепер уже не надішле ніколи.
– У твоєму віці рано думати про такі речі, – сказала місіс Перрі. – Ти ще дитина.
Жозефіна підвелася та підійшла до дзеркала:
– Я обіцяла завітати до Ліліан. І вже спізнююся.
* * *
Повернувшись до своєї кімнати, місіс Перрі подумала: «До січня ще два місяці». Вона була вродливою жінкою, яка хотіла, щоб її любило все оточення; їй ніколи не хотілося керувати іншими людьми. У душі вона вже акуратно спакувала і відправила на пошту згорток із Жозефіною всередині, адресуючи його в безпечну й тиху школу Брірлі.
* * *
Годину потому в кафе Блакстона Ентоні Харкер і ще один юнак спокійно сиділи за столиком. Ентоні був приємним хлопцем: трохи ледачим, досить заможним і задоволеним своїм нинішнім успіхом у суспільстві. Після того, як його виключили з одного університету на сході країни, він зарахувався до одного з найвідоміших університетів Вірджинії, де й здобув освіту в більш сприятливих обставинах. Там він зміг увібрати в себе певні звички та манери, які дівчата з Чикаго вважали чарівними.
– А ось і Тревіс де Коппет, – зауважив приятель. – Цікаво, чого він кирпу гне?
Ентоні поглянув здалеку на зграю юнацтва в дальньому кутку кафе й упізнав Перрі-молодшу та ще якихось дівчат, котрі часто траплялися йому на очі на вечірніх вулицях. Поводилися вони невимушено, надто гучно розмовляли і мали досить безглуздий вигляд. Він відвів від них погляд і став шукати собі партнерку на танець, але все ще сидів за столиком, коли кімната – вона була напівтемна, попри запалені вогні й цілковиту темряву за вікнами – ніби прокинулася від гучної та зворушливої музики. Вільних дівчат ставало дедалі менше. Чоловіки в костюмах вільного крою, які виглядали так, немов вони щойно закінчили якісь нагальні справи, і жінки в капелюхах, які, здавалося, були готові негайно вирушити в політ, надавали всьому особливе, непередаване, відчуття часу як непостійної величини. Головним для Ентоні було те, що це суспільство – ніби й не випадкове, але й не ретельно обране – могло миттєво зникнути, як гості після званого обіду, а могло і провести разом усю ніч, як гості на вдалому весіллі. Ентоні занепокоївся, що не встигне схопити свою частку веселощів. Він дедалі більше пильно вдивлявся в юрму, намагаючись знайти хоч одне знайоме жіноче обличчя.
І таке обличчя несподівано з’явилося поблизу Ентоні; на мить з-за плеча якогось чоловіка він спіймав на собі сумний і трагічний погляд. Це була усмішка, – і не усмішка; великі сірі очі з яскравими трикутниками тіней під ними, вуста, що усміхалися всьому світу, в який можна було вмістити їх обох – водночас виражали не смуток жертви, а, радше, смуток демона в стані ніжної меланхолії. Вперше Ентоні по-справжньому побачив Жозефіну.
Він негайно зреагував – подивився, з ким вона танцює. Виявилося, що то був знайомий юнак, а тому він негайно підвівся з-за столу, швиденько обсмикнув піджак і вийшов на танцювальний майданчик.
– Дозволите запросити вашу даму?
Жозефіна майже притиснулася до нього, коли вони почали танцювати, зазирнула йому в очі, але миттєво відвела погляд. Вона мовчала. Розуміючи, що їй ніяк не більше ніж шістнадцять, Ентоні все ж таки сподівався, що дама, з якою він домовився танцювати увесь цей вечір, не прийде зовсім – або хоча б затримається, поки не скінчиться цей танець.