Коли танець закінчився, вона знову звела на нього очі; йому здалося, що він помилився – що вона старша. Провівши її до столика, він мимоволі запитав:
– Ви дозволите ще вас запросити?
– Так, звісно!
Вони бачили лише одне одного, і кожен погляд був гострим, мов цвях – із тих, якими кріплять рейки залізниць, на яких був заснований добробут їхніх родин. Ентоні відчув хвилювання, коли повертався до свого столика.
За годину вони вдвох їхали з кафе Блакстона в його автомобілі.
Усе сталося спонтанно: слова Жозефіни про те, що їй час додому, пролунали після закінчення другого танцю, потім її прохання, і його власна надмірна самовпевненість, коли він йшов позаду неї через спорожнілий танцювальний майданчик. Проводити її до будинку було звичною люб’язністю щодо її сестри; і ще його не полишало безпомилкове відчуття надії…
Проте, вийшовши на вулицю і злегка охолонувши під різким вітром, він спробував іще раз осмислити власні вчинки та міру відповідальності. Але зробити це виявилося доволі складно, тому що на нього тиснула напориста наївна юність Жозефіни. Коли вони сіли в машину, він спробував стати господарем становища – завдяки погляду «справжнього чоловіка», який він направив на неї, але її очі, гарячково-блискучі, миттєво розплавили всю його фальшиву суворість.
Він ненароком потиснув її руку… потім опинився в радіусі дії її парфумів – і, затамувавши подих, він її поцілував.
– Що сталося, те сталося, – прошепотіла вона за кілька секунд. Ошелешений, він замислився, чи не наобіцяв їй чогось зайвого.
– Яке жорстоке зауваження, – мовив він, – саме тоді, коли я в тебе почав закохуватися.
– Я мала на увазі, що будь-яка хвилина поряд із тобою може виявитися останньою, от і все, – гірко сказала вона. – Мої рідні хочуть відправити мене вчитися в інший штат… думають, я досі ні про що не здогадалася…
– Яка прикрість!
– …а сьогодні вони зібралися разом і намагалися мене переконати, що ти взагалі не підозрюєш про моє існування!
Після тривалої павзи Ентоні висловив слабке співчуття:
– Сподіваюся, ти не дозволила їм себе переконати.
Вона усміхнулася:
– Ні, я тільки розсміялася і поїхала в кафе.
Її рука опинилася в його руці; коли він стиснув пальці, її очі, що стали сліпуче-яскравими, поглянули в його очі. Через хвилину йому спало на думку щодо себе: «Брудний спокусник».
Він не сумнівався, що від нього щось залежало!
– Ти така гарна! – сказав він.
– А ти – зовсім як хлопчик.
– Найбільше на світі я ненавиджу заздрість, – несподівано далі мовила Жозефіна, – мені повсякчас доводиться з нею стикатися. А моя рідна сестра – у цьому сенсі найгірша за інших!
– Ох, ні! – запротестував він.
– Адже я не винна, що в тебе закохалася. Я намагалася про тебе не думати. Навіть навмисне йшла з дому, коли ти до нас приходив.
Вплив її брехні породжувався від її щирості, і від простодушної та дивовижної впевненості в тому, що вона завжди матиме взаємність на своє почуття, – хоч би кого вона покохала. Жозефіна ніколи не була сором’язливою і ніколи ні на що не скаржилася. Її світ населяли лише двоє: вона та Чоловік – і покладатися вона могла лише на власні сили. У цьому світі вона впевнено орієнтувалася відтоді, як їй виповнилося вісім років. Вона ніколи нічого не планувала: вона просто з легким серцем попускала віжки, а всепереможна молодість вершила інше. Тільки коли юність минає і досвід наділяє нас уже нічого не вартою сміливістю, ми починаємо усвідомлювати, наскільки прості, по суті, всі ці речі.
«Але коли ти встигла в мене закохатися?» – хотів запитати Ентоні, але не наважився! Він боровся з бажанням поцілувати її знову, ще ніжніше, – і хотів сказати їй, що в її вчинку немає мудрості; але не встиг він почати здійснювати цей шляхетний задум, як вона знову опинилася в його обіймах, і прошепотіла щось, з чим йому довелося погодитися – бо на додачу він отримав поцілунок. А потім, вже на самоті, він від’їжджав від дверей її будинку.
З чим же він погодився? Все, що вони говорили одне одному, лунало в його вухах, немов його раптово охопив жар: завтра о четвертій, на розі.
«Боже милосердний! – подумав він, відчуваючи себе якось незатишно. – Вся ця нісенітниця про мою «відставку»… Це божевільна дитина, і вона обов’язково влаштує якісь неприємності – якщо їй трапиться той, хто їх шукає. Так і побіг я до неї завтра на побачення!»
ІІІ
Два тижні потому, чекаючи Мері Вейлі в безликій, бідно обставленій вітальні, Ентоні дістав із кишені якісь напівзабуті листи. Три листи він засунув назад, а четвертий – прислухавшись на мить до того, що відбувається в будинку, швидко розгорнув і прочитав, ставши спиною до дверей. Цей лист був третім у серії листів, які він одержував від Жозефіни після кожного побачення – і він був таким само дитячим і кумедним, як і всі інші. Хоч би якими щирими були її почуття, коли вона висловлювала їх особисто, на папері вони перетворювалися на нісенітницю. У листі чимало говорилося про «твої почуття до мене», і про «мої до тебе»; речення починалися з «Так, я знаю, що видаюся сентиментальною», або ще більш незграбно: «Я завжди була об’єктом поклоніння для чоловіків, і я нічого не можу з цим вдіяти»; там неодмінно траплялися цитати з популярних пісеньок – ніби вони висловлювали стан адресантки виразніше, ніж її власні літературні потуги.
Цей лист викликав у Ентоні занепокоєння. Коли він дочитав до постскриптуму, в якому холоднокровно призначалося побачення сьогодні о п’ятій вечора, то почув, як спускається Мері, та швиденько сховав лист у кишеню.
Походжаючи кімнатою, Мері тихенько наспівувала якусь пісеньку. Ентоні запалив цигарку.
– Я бачила тебе у вівторок увечері, – раптово сказала Мері. – Ти, схоже, не нудьгував.
– У вівторок?.. – повторив Ентоні, ніби пригадуючи. – Так, справді. Зустрів знайому компанію дітей, пішли потанцювати. Весело було.
– Коли я тебе помітила, ти був майже на самоті.
– На що ти натякаєш?
Мері знову почала щось наспівувати.
– Ходімо, а то запізнимось на виставу.
Дорогою Ентоні пояснив, як опинився поруч із «молодшою сестрою Констанц». Необхідність виправдовуватися його дещо сердила. Вислухавши, Мері різко випалила:
– Якщо тебе потягнуло на німфеток, навіщо було вибирати саме цю відьму? У неї така репутація, що місіс Макрі навіть не хотіла цього року давати їй уроки танців та взяла лише тому, що не хотіла образити Констанцію.
– Невже і справді в неї настільки жахлива репутація? – занепокоївся Ентоні.
– Навіть говорити не хочеться.
Під час денного сеансу вистави всі його думки крутилися навколо призначеного йому побачення. Хоча зауваження Мері привели лише до того, що йому стало вельми шкода Жозефіну, проте він вирішив, що ця зустріч мусить стати останньою. Він постійно потрапляв у незручне становище через те, що його помічали в компанії Жозефіни – хоча він чесно намагався її уникати. Інтрижка легко могла перерости в щось зовсім хаотичне і небезпечне, що не дало б нічого доброго ні Жозефіні, ні йому самому. Обурення Мері його зовсім не турбувало; всю осінь вона лише й чекала, що він запропонує їй руку та серце, і ладна була для цього на все; але Ентоні не хотів одружуватися: він взагалі не хотів нічим себе пов’язувати.
Сонце вже сіло, коли він звільнився та поїхав на машині лабіринтами Гранд-Парку, що перебудовувався, до нового «Філантропологічного будинку»[15]; на годиннику було о пів на шосту. Похмурість місця і часу гнітила його, надаючи всій справі відтінок нездоланних труднощів. Вийшовши з машини, він пішов слідом за хлопцем, який вийшов із зупиненого «родстера» – обличчя юнака на мить здалося йому знайомим – і зустрівся з Жозефіною в невеличкому напівтемному приміщенні, яке утворювали подвійні «штормові» двері вестибюля готелю.
Невизначено хмикнув замість привітання, Жозефіна рішуче кинулася в його обійми й закинула голову.
– Я страшенно поспішаю, – швидко заговорила вона, ніби це він благав її про зустріч. – Нас із сестрою запросили на весілля, але мені необхідно з тобою поговорити!
Було холодно, і коли Ентоні вимовляв слова, ті відразу перетворювалися на білі клаптики серпанку, чітко помітні в темряві. Він повторив усе те, що говорив їй і раніше, – але цього разу він говорив непохитно і рішуче. Тут, в цьому місці, це було значно простіше – бо він ледь розрізняв у напівтемряві риси її обличчя, і ще тому, що десь посеред його тиради вона розплакалася, що розлютило його.
– Я знала, що тебе вважають легковажним, – прошепотіла вона, – але такого я не очікувала. Хоч би як там було, у мене вистачить гордості більше тобі не докучати. – Вона завагалася. – Але я хочу з тобою ще раз зустрітися, щоб попрощатися інакше.
– Ні.
– Якісь заздрісні дівчата наговорили дурниць про мене?
– Ні. – Потім, зневірившись, він завдав їй останній удар. – Я зовсім не легковажний і раніше таким не був. Я просто ніколи тебе не кохав і навіть ніколи не обмовився словом про це.
Здогадуючись про той безпорадний вираз, який з’явився на її обличчі, Ентоні відвернувся і зробив крок убік. Коли він знову подивився туди, де вона тільки-но стояла, то побачив лише, як зачиняються двері – вона пішла.
– Жозефіно! – вигукнув він з безпорадною жалібністю, однак жодної відповіді не пролунало. Він так і стояв, збентежений тим, що тільки-но накоїв – серце його похолонуло, коли він почув звук автомобіля, що від’їжджав.
Під’їхавши до будинку, Жозефіна віддячила маленьким тістечком і слабкою надією Едові Бементу, який люб’язно погодився стати на сьогодні її шофером; увійшла в будинок із чорного ходу і піднялася до своєї кімнати. Одягаючи вечірню сукню, вона встала якнайближче до відчиненого вікна – щоб застудитися і померти.
Розглядаючи себе в дзеркалі ванної кімнати, вона не витримала і розплакалася, потім сіла на край ванни і видала такий звук, ніби хотіла придушити кашель, що раптово підступив до горла, після чого зайнялася своїми нігтями. Трохи пізніше, в ліжку, у неї ще буде час, щоби проплакала хоч цілу ніч, коли всі заснуть, – але треба було пережити цей вечір…
На весільній церемонії Мері Джексон і Джексона Ділана сестри і матір стояли поруч. Це була сумна і сентиментальна церемонія, що знаменувала завершення прекрасної юності чарівної дівчини, яку всі любили й обожнювали. Хоча жодний сторонній спостерігач не помітив би нічого, що символізує закінчення юності, з позиції цього десятиліття певні моменти церемонії видавалися припорошеними старомодністю і злегка віддавали лавандовим ароматом старовини. Наречена підняла фату з обличчя та усміхнулася тією чарівно-серйозною усмішкою, яка й робила її «чарівною». Коли вона подивилася на друзів і подруг, ніби обіймаючи їх востаннє, на її щоках забриніли сльози. Потім вона повернулася до чоловіка, такого ж невинного і серйозного, як і вона сама, немов говорячи: «Все скінчено. Тепер я, віднині і навіки, належу лише тобі».
Констанція, яка вчилася в одній школі з Мері Джексон, сиділа на церковній лаві і, не криючись, від щирого серця, яке калатало у неї в грудях, ридала. Обличчя Жозефіни, яка сиділа поруч, виражало складніші почуття – здавалося, вона пильно спостерігала за тим, що відбувається. Один або два рази – хоча обличчя її залишалося все таким само зосередженим – її щоками покотилися скупі сльозинки. Вона була неприємно ними здивована. Вуста зухвало-нерухомо стиснулися, немов у дитини, якій суворо веліли не пустувати в будинку. Лише один раз вона дозволила собі щось більше; «Дивіться, а он молодша дочка Перрі, – чи не так, симпатична?» – почула вона за спиною і відразу почала пильно розглядати різнобарвний вітраж, щоб невідомий обожнювач помилувався її профілем.
Після вінчання родина Жозефіни вирушила на банкет, тому вечеряти дівчині довелося на самоті – радше, майже на самоті, адже молодшого брата і його гувернантку складно було вважати товариством.
Вона відчувала себе цілком спустошеною. Сьогодні ввечері Ентоні Харкер – «вельми коханий – ніжно коханий – вельми, ніжно коханий!» – йшов на побачення з іншою, щоб цілувати її огидне, потворне обличчя; і невдовзі він зникне назавжди – як і всі інші чоловіки його покоління – в обіймах якоїсь жінки, яка зовсім його не кохатиме, залишивши їй лише безліч Тревісів де Коппетів і Едів Бементів – тих, хто до того не цікаві, що навряд чи варті навіть тіні усмішки
Коли вона побачила власне відображення в дзеркалі ванній, на неї знову нахлинули почуття. А що, коли вона помре сьогодні вночі, уві сні?
– Ох, яка ганьба, – прошепотіла Жозефіна.
Відчинивши вікно, вона стиснула в руці єдине нагадування про Ентоні – велику носову хустку з його ініціалами, і зі смутком залізла під ковдру. Проте не встигли простирадла ще нагрітися, як почувся стукіт у двері.
– Вам терміновий лист, – мовила покоївка, увійшовши до кімнати.
Увімкнувши світло, Жозефіна розкрила конверт і передусім глянула на підпис. Потім почала читати; її груди важко здіймалися та опускалися під нічною сорочкою.
Моя люба маленька Жозефіно: все марно. Я нічого не можу із собою вдіяти, не брехатиму тобі. Я страшенно, відчайдушно кохаю тебе. Коли ти пішла сьогодні, я збагнув, що ніколи не зміг би з тобою розлучитися. Я приїхав додому і не міг ані їсти, ані навіть спокійно сидіти – я міг лише ходити туди-сюди кімнатою та думати про тебе і твої сльозах у вестибюлі. І зараз я пишу цей лист…
Лист був на чотирьох сторінках. Десь наприкінці Ентоні заявляв, що різниця у віці не має жодного значення, а прикінцеві слова були такі:
Я знаю, що ти зараз, певно, відчуваєш себе абсолютно нещасною, і я б віддав десять років свого життя за те, щоб опинитися наразі поруч із тобою, поцілувати і побажати тобі солодких снів.
Дочитавши до кінця, Жозефіна застигла на кілька хвилин; смуток несподівано зник, вона була настільки пригнічена, що тепер їй здалося, що її охопила радість. Вона підморгнула самій собі – але відразу насупилася.
– Боже мій! – вимовила вона вголос. І перечитала лист ще раз.
Першим бажанням було поділитися новиною з Ліліан – але вона вирішила не поспішати. Подумки несподівано сплив образ нареченої на весіллі – нареченої бездоганної, незаплямованої, коханої та майже святої, з легким рум’янцем на щоках. Чистота юності, безліч друзів, потім з’являється Він – ідеальний і коханий. З деяким зусиллям вона покинула світ мрій. Мері Джексон безумовно не стала б зберігати у себе такі листи… Вставши з ліжка, Жозефіна порвала лист на дрібні шматочки, поклала клаптики на скляний столик і спалила, заповнивши кімнату димом. Жодна добре вихована дівчина не дасть відповіді на такий лист; правильне рішення – удати, ніби нічого не відбулося.
Примечания
1
Енд – в американському футболі один із гравців-лайнменів, який може приймати м’яч. – Тут і далі прим. ред.
2
«Китайський квартал» – хіт 1906 року в стилі регтайм; музика Жана Шварца, слова Вільяма Джерома.
3
Квотербек – позиція в американському та канадському футболі. Квотербеки входять до атакувального складу команди і під час вводу м’яча в гру розташовуються за захисною лінією.
4
«Череп і кістки» (англ. Skull & Bones) – найстаріше таємне товариство студентів Єльського університету.
5
Школа Св. Ріджиса – вигадана Фіцджеральдом назва навчального закладу; його прототипом стала підготовча школа Ньюмана в місті Гакенсак (штат Нью-Джерсі), де навчався Фіцджеральд.
6
Такл – в американському футболі півзахисник, який блокує.
7
«Хаутонівська» манера – від прізвища тодішнього головного тренера гарвардської команди Персі Д. Хаутона.