– Я просто втомилася – от що зі мною, – сказала вона, коли з вдячністю зрозуміла, що залишилася наодинці в себе в кімнаті. І вона чесно вірила, що так і було. Але маленький спалах радості, ніби вона знала якийсь секрет, запік у неї в серці наступного вечора, коли вона побачила Гілберта, який йшов через Ліс Привидів і перетинав старий дерев’яний міст своїм рішучим, швидким кроком. Отже, Гілберт все-таки не проводив свій останній вечір тут із Рубі Джилліс.
– Ти виглядаєш втомленою, Енн, – сказав він.
– Я втомлена, і, навіть гірше – роздратована. Я втомлена, бо весь день пакувала валізу й шила. І я роздратована, бо до мене приходили прощатися шість жінок, і кожна з них змогла сказати щось таке, від чого здається, що життя втратило колір і все стало сірим, сумним і безрадісним, як ранок листопада.
– Злобні старі кішки! – вишукано прокоментував Гілберт.
– О, ні, – серйозно заперечила Енн. – У тому й лихо. Якби вони були злобними кішками, мені б не було до них діла. Але всі вони добрі, милі, по материнському клопочуться, я подобаюся їм і вони подобаються мені, і саме тому те, що вони сказали, чи на що натякнули, так непосильно важко для мене. Вони дали мені зрозуміти, що думали, що я божевільна, що їду в Редмонд і хочу отримати ступінь бакалавра, і відтоді я думаю, чи справді я божевільна. Пані Пітер Слоан зітхнула й сказала, що сподівається, що моя сила допоможе мені протриматися; і я відразу побачила себе безнадійною жертвою нервової прострації в кінці третього курсу; пані Ібен Райт сказала, що, напевно, чотири роки Редмонду, мабуть, багато коштує; і мене тут же пройняло відчуття, що не можна тратити гроші Марілли й мої власні на таку дурницю. Пані Джаспер Белл сказала, що надіється, що коледж мене не зіпсує, як це стається з деякими людьми; і мені перед очима постало, як я через чотири роки в Редмонді перетворилася на нестерпне створіння, яке думає, що все знає й дивиться зверху вниз на всіх і все в Ейвонлі; пані Еліша Райт сказала, що розуміє, що редмондські дівчата, особливо ті, що в Кінґспорті, «страшно модні й чванькуваті», і що я поряд з ними почуватимуся не на місці; і я побачила себе грубою, неохайною, приниженою дівчиною з села, яка човгає по класичних залах Редмонда в рудих чоботах.
Енн закінчила чимось середнім між сміхом і зітханням. З її вразливою натурою будь-яке несхвалення набирало ваги, навіть несхвалення тих, чию думку вона не дуже поважала. Наразі життя втратило смак, а амбіції вивітрилися, як дим загашеної свічки.
– Тобі абсолютно байдуже, що вони сказали, – заперечив Гілберт. – Ти добре знаєш, який вузький їхній світогляд, якими б чудовими вони не були. Робити щось, чого ВОНИ ніколи не робили заслуговує на анафему. Ти перша дівчина в Ейвонлі, яка їде в коледж; і ти знаєш, що всіх першопрохідців вважають божевільними сновидами.
– Ох, та знаю. Але ВІДЧУВАТИ – це не те, що ЗНАТИ. Мій здоровий глузд каже мені те ж, що й ти, але бувають моменти, коли здоровий глузд не має наді мною жодної влади. Мною заволодіває хворий глузд. Справді, після того, як пані Еліша пішла, я не могла навіть закінчити пакуватися.
– Ти просто втомилася, Енн. Забудь про це все і давай пройдемося – через ліс над болотом. Там має бути щось, що я хочу тобі показати.
– Має бути! Ти не знаєш, чи воно там?
– Ні. Я тільки знаю, що має бути, бо бачив дещо минулої весни. Ходімо. Уявимо, що ми знову двоє дітей, і підемо, куди вітер повіє.
І вони весело рушили. Енн, згадавши, яким неприємним був вчорашній вечір, була доброю до Гілберта; а Гілберт, який вчився мудрості, постарався залишатися шкільним товаришем і не більше. Пані Лінд з Маріллою спостерігали за ними через кухонне вікно.
– Ото буде колись пара, – схвально сказала пані Лінд.
Марілла злегка зморщилася. У душі вона сподівалася, що так і буде, але їй не хотілося чути це у сухій формі пліток від пані.
– Вони ще тільки діти, – коротко відказала вона.
Пані Лінд добродушно засміялася.
– Енн вісімнадцять; я вийшла заміж, коли була її віку. Нам, старим, Марілло, завжди здається, що діти ніколи не виростуть. Енн – молода жінка, а Гілберт – чоловік, і він готовий цілувати землю, по якій вона ходила, всі це бачать. Він хороший хлопець, і Енн годі й сподіватися на кращу партію. Сподіваюся, у Редмонді вона не заб’є собі голову різними романтичними дурницями. Не подобається мені це спільне навчання для хлопців і дівчат, і ніколи не подобалося. Я не вірю, – похмуро підсумувала пані Лінд, – що студенти в таких коледжах роблять щось, крім того, що фліртують.
– Вони ще мають трішки вчитися, – з усмішкою сказала Марілла.
– Люба моя, – пирхнула пані Рейчел. – Тим не менш, я думаю, Енн буде вчитися. Вона ніколи не була кокеткою. Але вона не цінує Гілберта так, як мала б, от у чому біда. Ох, знаю я дівчат! Чарлі Слоан теж від неї шаліє, але я б ніколи не радила їй виходити за Слоана. Слоани, звичайно, добрі, чесні, поважні люди. Але, зрештою, вони ж СлоанИ.
Марілла кивнула. Для сторонньої людини фраза, що Слоани це ж Слоани, мабуть, не багато означала б, але вона зрозуміла. У кожному селі є така родина; вони можуть бути добрими, чесними, поважними людьми, але при цьому вони є будуть СлоанАМИ, хоч і говорять мовами людськими й ангельськими.
Гілберт і Енн, щасливі в незнанні того, як вирішила їхнє майбутнє пані Рейчел, повільно йшли крізь тіні Лісу Привидів. За ним урожай на пагорбах грівся у світлі призахідного сонця, під блідим, невагомим небом рожево-блакитної барви. Ялинові гаї вдалині зайнявся бронзою, і їхні довгі тіні розтинали нагірну луку. Але навколо них між китиць смерекових гілок співав вітерець, і в співі його вчувалися ноти осені.
– Тепер у цьому лісі справді живуть привиди – наших старих спогадів, – сказала Енн, нагнувшись, щоб нарвати папороті, вибіленої морозом. – Таке відчуття, ніби ті дівчатка, якими ми з Діаною були, все ще тут бавляться, сидять біля Джерела Дріади в сутінках, на побаченні з духами. Знаєш, я не можу підійматися цією стежкою в сутінках без відчуттястраху й тремтіння. Був один особливо страшний привид, якого ми вигадали – привид вбитої дитини, який підкрадався ззаду й клав свої холодні пальці на твої. Зізнаюся, до сьогоднішнього дня я не можу не уявляти його тихенькі кроки за собою, коли приходжу сюди за ночі. Я не боюся Білої Пані чи безголового чоловіка, чи скелетів, але краще б я ніколи не уявляла того привиду дитини. А як Марілла та пані Баррі через нього лютували, – договорила Енн, засміявшись від спогадів.
Ліси попереду болота розкидалися пурпуровими краєвидами, переплетеними павутиною. За похмурою плантацією вузлуватих ялиць і за сонячною, обрамленою кленами долиною вони знайшли те «щось», яке Гілберт шукав.
– А, ось вона, – сказав він задоволено.
– Яблунька – аж тут! – радісно вигукнула Енн.
– Так, справжня яблунька, яка родить яблука, тут, посеред сосен і беріз, за милю від фруктового саду. Я якось був тут минулої весни й знайшов її, всю в білому цвіті. Тоді я вирішив прийти сюди знову восени й подивитися, чи родить вона яблука. Як бачиш, вона аж гнеться. Виглядають добре – червонясті. Дикі яблука зазвичай зелені й зовсім не апетитні на вигляд.
– Напевно, вона виросла тут багато років тому з зернятка, яке тут випадково впало, – сказала Енн замріяно. – І як вона тут виросла й втрималася сама поміж чужинцями? Яка відважна й рішуча!
– Ось повалене дерево, обросле мохом. Сідай, Енн – буде як лісовий трон. Я залізу й нарву яблук. Вони всі ростуть на верхніх гілках – дерево тяглося до сонця.
Яблука виявилися смачними. Під червонястою шкіркою була біла-біла м’якота, з ледь помітною червоною сіточкою; і, крім власне свого яблучного смаку, вони мали своєрідний дикий, приємний аромат, якого не мало жодне яблуко, вирощене в саду.
– Саме фатальне яблуко в Едемському саду не могло мати більш унікального смаку, – прокоментувала Енн. – Але нам пора додому. Дивися, ще три хвилини тому було сонце, а тепер світить місяць. Шкода, що пропустили момент переходу. Але, мабуть, такий момент неможливо вловити.
– Давай підемо назад довкола болота, і далі підемо додому Стежкою Закоханих. Ти все ще така ж роздратована, як тоді, коли прийшла з дому, Енн?
– Не я. Ті яблука як манна небесна для голодної душі. Тепер мені здається, що мені сподобається в Редмонді, і я проведу там чотири чудові роки.
– А що через чотири роки?
– О, а за ними – ще один поворот на шляху, – не замислюючись відповіла Енн. – І гадки не маю, що може бути за ним – і не хочу мати. Краще не знати.
Стежка Закоханих тієї ночі була чарівним місцем, тихим і оповитим серпанком місячного сяйва. Вони мовчки йшли нею, як добрі друзі, і жоден з них не хотів порушувати тишу.
– Якби Гілберт завжди був такий, як цього вечора, як би все було гарно й просто, – подумала Енн.
Гілберт дивився на Енн, яка йшла поруч. У своїй легкій сукні, струнка, вона нагадувала йому білий ірис.
– Цікаво, чи зможу я колись зробити так, щоб вона була до мене небайдужа, – подумав він із муками невіри у власні сили.
ІІІ. Вітання і прощання
Чарлі Слоан, Гілберт Блайт і Енн Ширлі покинули Ейвонлі вранці наступного понеділка. Енн сподівалася на гарний день. Діана мала відвезти її на станцію, і вони хотіли, щоб їхня остання поїздка разом вдалася. Але коли Енн лягала спати в неділю ввечері, довкола Зелених Дахів завивав східний вітер, що не обіцяло нічого доброго, і так воно й сталося. Коли Енн прокинулася, краплі дощу били по вікну й розходилися широкими колами на сірій поверхні ставу; пагорби й море ховалися в тумані, і все здавалося темним і понурим. Яким би безрадісним та сірим не був ранок, Енн вдяглася, бо щоб встигнути на поїзд до пароплава, вирушити треба було рано; вона намагалася не розплакатися, але сльози все одно наверталися на очі. Вона залишала дім, який так любила, і щось підказувало їй, що вона залишає його назавжди – крім того, що приїжджатиме на канікули. Все вже ніколи не буде так, як раніше; приїжджати на канікули не те саме, що жити тут. А яке все було дороге її серцю – веранда, якій вона довіряла свої дівочі мрії, Снігова Королева біля вікна, струмок в лощині, Джерело Дріади, Ліс Привидів, Стежка Закоханих – всі тисяча й одна місцина, де жили роки спогадів. Чи зможе вона ще десь бути по справжньому щасливою?
За сніданком в Зелених Дахах панував скорботний настрій. Деві, можливо, вперше в житті, не міг їсти, а тільки безсоромно плакав над своєю кашею. Ніхто не мав апетиту, крім Дори, яка спокійно наминала. Дора, як безсмертна й найбільш розсудлива Шарлотта, яка продовжувала різати хліб з маслом, коли поряд несли тіло її коханого, була однією з тих щасливих істот, яких рідко щось тривожить. Навіть о восьмій нелегко було порушити спокій Дори. Їй, звичайно ж, було шкода, що Енн їде, але хіба це причина не отримати насолоду від тосту яйцем пашот? Аж ніяк. А побачивши, що Деві їсти не може, Дора доїла ще й за нього.
Рівно в домовлений час з’явилася Діана з конем й екіпажем, її рожеві щоки виглядали з плаща. Тоді треба було якось попрощатися. Пані Лінд прийшла, щоб обійняти Енн і попередити її, аби вона вважала на здоров’я, що б не робила. Марілла, без церемоній і без сліз, цмокнула Енн в щоку й сказала, що сподівається почути від неї звістку, коли вона буде на місці. Випадковому спостерігачеві цієї сцени могло б здатися, що від’їзд Енн значить для неї небагато – якби тільки цей випадковий спостерігач не зазирнув їй у вічі. Дора стримано поцілувала Енн і видавила дві маленькі слізки; але Деві, який сидів на сходинці веранди й плакав, відколи вони встали з-за столу, навідріз відмовився прощатися. Коли він побачив, що до нього наближається Енн, то скочив на ноги, помчав сходами нагору й сховався в гардеробній, звідки відмовлявся вилазити. Його заглушені ридання були останнім звуком, який почула Енн, від’їжджаючи зі Зелених Дахів.
Дощ лив всю дорогу до Брайт-Рівер, де вона мала сісти на поїзд, бо з Кармоді до порома не було чим добратися. Чарлі та Гілберт вже стояли на платформі, коли вони прибули на станцію, а поїзд свистів. Енн якраз вистачало часу, щоб купити квиток і здати валізу, поспіхом попрощатися з Діаною й заскочити у вагон. У той момент вона хотіла повернутися з Діаною в Ейвонлі; вона знала, що вмиратиме від туги за домом. Ох, і якби хоч не лив той проливний дощ, так ніби весь світ плакав за літом і на землі не залишилося жодної радості! Навіть присутність Гілберта її не втішала, бо Чарлі Слоан теж був там, і «Слоанівство» можливо було толерувати хіба за гарної погоди. У дощ воно було абсолютно нестерпним.
Але коли пором рушив з причалу Шарлоттауна, все стало краще. Перестав падати дощ, і сонце розливало золоте світло з-поміж хмар, поліруючи сіру морську гладінь мідними фарбами й розсіваючи туман, який огортав червоні береги Острова Принца Едварда, золотими променями, що все ж таки обіцяло погожий день. Крім того, Чарлі Слоан мусив прилягти через морську хворобу, а Енн з Гілбертом залишися на палубі наодинці.
– Добре, що всі Слоани дістають морську хворобу, щойно вийдуть в море, – безжально подумала Енн. – Та й не думаю, що я змогла б кинути прощальний погляд на неньку-батьківщину з Чарлі за спиною, який би вдавав, що теж сентиментально дивиться на неї.
– Ну, ми відпливли, – несентиментально зауважив Гілберт.
– Так, я почуваюся як Байронів Чайльд Гарольд – от тільки це не зовсім мої рідні береги, – сказала Енн, енергійно кліпаючи сірими очима. – Мої рідні береги, гадаю – Нова Шотландія. Але ж насправді рідна земля та, яку ти любиш най-дужче, і для мене це старий добрий Острів Принца Едварда. Аж не віриться, що я не все життя прожила на ньому. Ті одинадцять років, які я прожила, перш ніж переїхала туди, здаються страшним сном. Пройшло сім років, відколи я прибула цим самим поромом – від вечора, коли пані Спенсер привезла мене з Хоуптона. Так і бачу, як я пливу в тій жахливійсірій сукні та вилинялій безкозирці й із цікавістю вивчаю каюти та палуби. Тоді був гарний вечір; а як виблискували на сонці ті червоні береги. І ось я знову перетинаю протоку. Ой, Гілберте, я все ще сподіваюся, що мені сподобаються Редмонд і Кінґспорт, але думаю, цього не станеться!
– Куди поділася вся твоя філософія, Енн?
– Вона похована під велетенською хвилею самотності й туги за домом. Я три роки мріяла про Редмонд – а краще б не мріяла! Але не зважай! Я поверну свою бадьорість і філософію, як тільки добре поплачу. Я МУШУ поплакати, але треба зачекати, поки я не опинюся у своєму ліжку сьогодні вночі, де б воно не було. Тоді Енн знову стане собою. Цікаво, чи Деві вже виліз з гардеробної.
Була дев’ята година, коли їхній потяг прибув у Кінґспорт, де вони опинилися в біло-блакитному блиску залюдненої станції. Енн почувалася страшенно спантеличеною, але за якусь мить її схопила Прісцилла Грант, яка приїхала в Кінґспорт у суботу.
– А ось і ти, люба! І ти, напевно, така ж втомлена, як і я була в суботу ввечері.
– Втомлена! Прісцилло, і не кажи. Я втомлена, я зелена, я провінціалка, і мені десь із десять років. Заради Бога, візьми свою бідну, розбиту подругу в яке-небудь місце, в якому вона зможе почути власні думки.
– Я повезу тебе просто в пансіон. На нас вже чекає кеб.
– Це подарунок небес, що ти тут, Пріссі. Якби тебе тут не було, я б, напевно, просто сіла на валізі, прямо тут і зараз, і гірко заплакала. Яке добре бачити знайоме обличчя серед натовпу незнайомців.
– Це Гілберт Блайт он там, Енн? Як він виріс за останній рік! Він був тільки хлопчиком, коли я вчила в Кармоді. І, звичайно ж, Чарлі Слоан. Хто-хто, а він не змінився. Він виглядає точно так само, як тоді, коли народився, і так само виглядатиме, коли йому буде вісімдесят. Сюди, люба. Ми будемо вдома за двадцять хвилин.
– Вдома! – застогнала Енн. – Ти маєш на увазі в якомусь жахливому пансіоні, у ще жахливіший спальні, з видом на брудний задній двір.