– Це не жахливий пансіон, Енн, дівчинко. Ось наш кеб. Стрибай всередину – візник візьме твої речі. О, так, пансіон – це насправді дуже гарне місце, ти й саме побачиш завтра вранці, коли добрий сон змінить твій настрій. Це великий, старомодний, сірий кам’яний будинок на вулиці Сент-Джон, до Редмонда можна пішки зайти. Колись це була резиденція важливих людей, але вулиця Сент-Джон вийшла з моди, і будинки на ній можуть хіба згадувати про кращі дні. Вони такі великі, що люди мусять брати пансіонерів, щоб їх якось заповнити. Принаймні наші домовласниці хочуть справити на нас враження. Вони чудові, Енн – наші домовласниці, я маю на увазі.
– Скільки їх?
– Двоє. Пані Ганна Гарві й пані Ада Гарві. Вони народилися двійнею близько п’ятдесяти років тому.
– Бачу, двійнят мені не уникнути, – усміхнулася Енн. – Куди б я не подалася, всюди на них натикаюся.
– О, вони більше не двійнята, люба. Після тридцяти вони більше не були двійнятами. Пані Ганна постаріла, не дуже гарно, а пані Аді залишилося тридцять, ще менш гарно. Не знаю, чи вміє пані Ганна сміятися; я її поки усміхненою не бачила, зате пані Ада усміхається постійно, і це ще гірше. Однак вони дуже люб’язні, добрі душі, і кожного року беруть собі двох пансіонерів, бо заощадлива душа пані Ганни не може пережити, щоб «кімната пустувала» – не те щоби нам це було потрібно, як повторила мені пані Ада від суботи вже сім разів. Щодо наших спалень, мушу визнати, що це дешеві мебльовані кімнати, і моя справді виходить на задній двір. Твоя спереду й виходить на Старий цвинтар Сент-Джон, який від нас просто через дорогу.
– Звучить жахливо, здригнулася Енн. – Напевно, я б надала перевагу виду на задній двір.
– Ой, не надала б. Зачекай і сама побачиш. Старий цвинтар Сент-Джон – премиле місце. Він був цвинтарем так довго, що перестав ним бути й став одним з визначних місць Кінґспорта. Я його вчора весь обійшла. Там є велика кам’яна стіна й ряд велетенських дерев, дерева довкола й дерева по всьому цвинтарі, і чудернацькі старі надгробки, з чудернацькими надписами на них. Ти ще ходитимеш туди вчитися, от побачиш, Енн. Звісно, там уже нікого не ховають. Але декілька років тому на ньому поставили пам’ятник солдатам Нової Шотландії, які загинули в Кримській війні, – дуже гарний. Він зразу навпроти вхідних воріт, і він дає «розгулятися уяві», як ти колись казала. Ось твоя валіза, нарешті, – і хлопці йдуть сказати на добраніч. Я мушу тиснути руку Чарлі Слоану, Енн? Його руки завжди такі холодні й слизькі, як риба. Ми мусимо сказати їм, щоб часом заходили. Пані Ганна серйозно сказала мені, що до нас «можуть приходити в гості молоді джентльмени» два вечори на тиждень, якщо не засиджуватимуться допізна; а пані Ада попросила мене, усміхаючись, щоб вони не сідали на її чудові диванні подушки. Я пообіцяла їй, що подбаю про це; але Господь його знає, де ще вони можуть сісти – хіба на підлозі, бо подушки лежать на ВСЬОМУ.Пані Ада навіть має одну з баттенберським мереживом на піаніно.
Тепер Енн сміялася. Веселий характер Прісцилли її розвеселив, чого й слід було очікувати; туга за домом наразі розвіялася й не повернулася навіть тоді, коли вона залишилася наодинці у своїй маленькій спальні. Вона підійшла до вікна й виглянула. Вулиця внизу була темна й тиха. Над деревами на цвинтарі світив місяць, просто за великою темною головою лева на пам’ятнику. Енн не вірилося, що вона покинула Зелені Дахи щойно сьогодні вранці. Їй здавалося, що це було давно, як це буває після подорожі та зміни обстановки.
– Цей самий місяць зараз дивиться і на Зелені Дахи, – подумала вона. – Але я про це не думатиму – так я знову почну сумувати за домом. Я навіть плакатиму. Я відкладу свій плач до сприятливішої пори, а зараз просто спокійно піду спати.
ІV. Квітнева Панна
Кінґспорт – чудернацьке старе містечко, історія якого тягнеться до ранніх колоніальних часів, оповите атмосферою давнини, як літня дама вбрана за модою її молодості. Тут і там в ньому пробивається сучасність, але в душі він все ще недоторканий; у ньому ще повно реліквій, а над ним сяє ореол романтики легенд минулих днів. Колись він був станцією на кордоні, за яким починалася дика місцевість, то були часи, коли індіанці не давали першопоселенцям занудьгувати. Потім він став яблуком розбрату між британцями та французами й виходив з кожної окупації зі свіжим шрамом нової битви.
У його парку є вежа мартелло[1], вся в автографах туристів, понівечений французький форт на пагорбах за містом і декілька старезних гармат на міських площах. Є й інші історичні місця для найбільш допитливих, але жодне з них не є настільки чудернацьким і чарівним, як Старий цвинтар Сент-Джон в самому серці, з двох боків від якого простягнулися вулиці з тихими, старими будинками, а з інших – сучасні, метушливі артерії міста. Кожен мешканець Кінґспорта пишається Старим Сент-Джон так, ніби той є їхньою приватною власністю, хоч такі претензії й виправдані, бо щонайменше кожен має там похованого предка з чудернацькою плитою над головою, на якій записані всі головні факти історії. На більшості цих старих надгробків годі побачити й натяк на мистецтво. Більшість з них витесана з бурого або сірого каменю, і лише на декількох можна знайти спроби оздоблення. Деякі з них прикрашені черепом і перехрещеними кістками, і така понура декорація часто поєднується з головою херувиму. Чимало з них лежать ниць. Майже в кожну в них вп’яв свої зуби Час, у деякі настільки, що на деяких надписів не видно взагалі, на інших можна заледве прочитати. Кладовище тісне й густо засаджене, оточене й помережане рядами в’язів і верб, у чиїй тіні мають без снів спочивати ті, що поснули, під колискову вітрів і листя над ними, і шум дорожнього руху їх не тривожить.
Енн відправилася на першу з багатьох своїх прогулянок по Старому Сейн-Джону наступного ранку. Вони з Прісциллою пішли в Редмонд до полудня й зареєструвалися як студенти, після чого їм того дня не було більше що робити. Дівчата радо звідти втекли, бо оточення натовпів незнайомців не підіймало дух, тим пак, що більшість з них мала такий вигляд, ніби не могли знайти собі місця.
Першокурсниці стояли відокремленими групками по двоє-троє, скоса поглядаючи одна на одну; першокурсники ж скупчилися на великих сходах до вестибюля, де на всю силу молодих легень горлали пісні, кидаючи цим виклик своїм споконвічним ворогам, другокурсникам, декілька яких зарозуміло походжали поряд і своїм виглядом показували зневагу до «жовторотих дітлахів». Гілберта та Чарлі ніде не було видно.
– Не думала, що колись настане день, коли б я була рада побачити Слоана, сказала Прісцилла, коли вони йшли університетським містечком, – але зараз я була б майже щаслива побачити витрішкуваті очі Чарлі. Принаймні це була б пара знайомих очей.
– Ох, – зітхнула Енн. – Не можу знайти слів, щоб описати, як я почувалася в черзі до реєстрації – мізерною, незначною, як крапля води в найбільшому відрі. Почуватися незначною вже неприємно, але, крім того, просто нестерпно, коли в тебе в душі посіяна думка, що ти завжди-завжди буде незначною, а саме так я й почувалася – ніби я була невидима для неозброєного ока й хтось з тих другокурсників може на мене наступити. Я знала, що мене поховають без сліз, почестей і співів.
– Зачекай до наступного року, – заспокоїла її Прісцилла. Тоді ми виглядатимемо такими ж знудженими й премудрими, як будь-який другокурсник. Почуватися незначною, звісно, жахливо; але це, думаю, краще, ніж почуватися великою й незграбною, як я – ніби я собою весь Редмонд заступила. Так я почувалася – напевно, тому що я була там на два дюйми вища за всіх. Я не боялася, що другокурсник наступить на мене; я боялася, що вони подумають, що я слон чи зразок перегодованого картоплею острів’янина.
– Думаю, ми не можемо пробачити великому Редмонду, що він не маленька Королівська академія, – сказала Енн, намагаючись зібрати рештки своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити занепалий дух. – Коли ми закінчували академію, ми всіх знали й мали своє місце. Ми ніби несвідомо чекали, що життя продовжиться з того моменту, на якому воно перервалося зі закінченням Королівської академії, а тепер нам земля втікає з-під ніг. Я вдячна, що ні пані Лінд, ні пані Еліша Райт не знають і не дізнаються, про що я зараз думаю. Вони б із тріумфом заявили: «А я тобі казала» й були б переконані, що це початок кінця. Хоча насправді це лише кінець початку.
– Точно. Тепер я впізнаю Енн. Скоро ми акліматизуємось і зі всіма познайомимося, і все буде добре. Енн, ти зауважила дівчину, яка весь ранок стояла сама просто за дверима вбиральні – така гарненька, з карими очима й вигнутим ротом?
– Так. Я звернула на неї увагу, бо вона здалася єдиною істотою, яка ВИГЛЯДАЄ так само самотньо, як я ПОЧУВАЮСЯ. Я мала тебе, а вона нікого не мала.
– Мені здається, вона також почувалася так, ніби зовсім сама. Декілька разів я бачила, як вона поривається до нас підійти, але так і не підійшла – напевно, вона надто сором’язлива. Шкода. Якби я не почувалася слоном, я б підійшла до неї. Але я не могла сунути через вестибюль при всіх тих хлопцях, які там завивали. Вона була найгарнішою першокурсницею, яку я сьогодні бачила, але, мабуть, навіть з краси немає ніякої користі в перший день в Редмонді, – договорила Прісцилла й засміялася.
– Після обіду я йду прогулятися на Сент-Джон, – сказала Енн. – Не знає, чи цвинтар гарне місце для того, щоб збадьоритися, але це єдине відоме мені тут місце з деревами, а мені зараз потрібні дерева. Сяду на якійсь старій могилі, заплющу очі й уявлятиму, що я в лісах Ейвонлі.
Цього Енн, однак, не зробила, бо на Старому Сент-Джоні виявилося досить всього цікавого, щоб очі залишалися широко розплющеними. Вони минули вхідні ворота й минули просту, масивну, камінну арку з великим англійським левом нагорі.
«На Інкермані багряні грона ожини,
А ці холодні висоти увійдуть в історію з цієї ж хвилини», – процитувала Енн зі захопленим поглядом. Вони опинилися в тьмяному, прохолодному, зеленому місці, де муркотіли вітри. Вони блукали довгими, порослими травою проходами, читали чудернацькі багатослівні епітафії, викарбувані в часи, коли люди мали більше вільного часу, ніж тепер.
– «Тут лежить тіло Альберта Кроуфорда, есквайра», – прочитала Енн зі старої, сірої плити, – «багаторічного Доглядача Артилерії Його Величності в Кінґспорті. Він служив в армії до укладення миру в 1763, коли вийшов на пенсію за станом здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим чоловіком, найкращим батьком, найкращим другом. Він помер 29 жовтня 1792 у віці 84 років». Тобі мала б сподобатися ця епітафія, Пріссі. У ній точно є «де розгулятися уяві». Скільки пригод мало бути в його житті! А щодо його персональних рис, годі придумати більше похвальних слів. Цікаво, чи хтось йому все це говорив, коли він ще був живий.
– Ось ще одна, – сказала Прісцилла. – Слухай…
«Пам’яті Александра Роса, який помер 33 вересня 1840, у віці 43 років. Поставлено як вияв вдячності тим, кому він вірно служив 27 років, і свідчення того, що він вважався другом, який заслуговує найбільшої довіри та прив’язаності».
– Дуже гарна епітафія, – замислено прокоментувала Енн. – Кращої годі й бажати. Всі ми тим чи іншим чином слуги, і якщо той факт, що ми вірні, може бути правдиво вигравіюваний на наших надгробках, більше нічого додавати й непотрібно. Дивися, який сумний камінь, Пріссі, – «пам’яті улюбленої дитини». І ось ще «поставлено на пам’ять того, хто похований деінде». Цікаво, де та невідома могила. Справді, Пріс, сучасні цвинтарі ніколи не будуть такими цікавими. Ти була права – я часто сюди приходитиму. Мені вже тут подобається. Бачу, ми тут не самі – в кінці алеї якась дівчина.
– Так, і мені здається, це та сама дівчина, яку ми вранці бачили в Редмонді. Я за нею спостерігаю вже п’ять хвилин. Вона починала йти до нас алеєю зо п’ять разів і зо п’ять разів розверталася та йшла назад. Давай підійдемо до неї й познайомимося. Думаю, на цвинтарі знайомитися легше, ніж у Редмонді.
Вони пішли довгою трав’янистою аркадою до незнайомки, яка сиділа на сірій плиті під велетенською вербою. Вона дійсно була дуже гарна, гарна яскравою, неправильною, чарівною красою. Її горіхово-коричневе волосся виблискувало, як шовк, а її круглі щоки сяяли, як достиглі яблука. Її очі були великі, карі й бархатисті, під незвичайної форми чорними бровами, а її вигнутий рот був червоний, як троянда. Вбрана вона була в елегантний коричневий костюм, з-під якого визирали модні туфельки; а її блідо-рожевий солом’яний капелюшок, прикрашений золотисто-коричневими маками, всім своїм виглядом виказував, що вийшов з-під рук майстра. Прісцилла нараз усвідомила, що її капелюх був зроблений сільським капелюшником, а Енн задумалася, чи її блузка, яку вона пошила сама, і яку потім підігнала пані Лінд, мала ДУЖЕ сільський вигляд поряд з елегантним вбранням незнайомки. На якусь мить обоє дівчат захотіли розвернутися.
Але вони вже обоє зупинилися й повернулися до сірої плити. Відступати було запізно, бо кароока дівчина вже явно зробила висновок, що вони йдуть до неї. Вона миттю скочила на ноги й підійшла з простягнутою рукою та веселою, приязною усмішкою, в якій не було ані сліду сором’язливості чи обтяженого сумління.
– О, хочу знати, хто ви, – нетерпляче вигукнула вона. – Я аж вмирала від цікавості. Я вас побачила в Редмонді сьогодні зранку. Жахливо було, правда? Вперше в житті я подумала, що краще було б залишитися вдома й вийти заміж.
Енн з Прісциллою нестримно засміялися з такого несподіваного висновку. Кароока дівчина теж засміялася.
– Чесно. Я б могла. Ходімо, сядемо на цей могильний камінь і познайомимося. Буде неважко. Я вже знаю, що ви обожнюєте одна одну – я це зрозуміла, як тільки вас побачила в Редмонді сьогодні зранку. Я так хотіла відразу підійти й вас обох обійняти.
– Чому ж не підійшла? – спитала Прісцилла.
– Бо ніяк не могла відважитися. Я сама ніколи не можу відважитися щось зробити – я така нерішуча. Як тільки я вирішу щось зробити, одразу серцем чую, що правильно б вчинити по-інакшому. Страшне нещастя, але така вже я вродилася, і нема сенсу мене за це картати, як роблять деякі люди. Тому я не могла до вас підійти й заговорити, хоч і хотіла.
– Ми подумали, ти надто сором’язлива, – сказала Енн.
– Ні-ні, люба. Сором’язливість не належить до численних недоліків – чи чеснот – Філіпи Гордон – скорочено Філ. Прошу, називайте мене Філ. Ну а ви хто?
– Це – Прісцилла Грант, – сказала Енн, показуючи на подругу.
– А ЦЕ – Енн Ширлі, – сказала Прісцилла, теж показуючи.
– І ми з Острова Принца Едварда, – сказали вони разом.
– Вітання з Болінґброку, Нова Шотландія, – сказала Філіпа.
– Болінґброк! – вигукнула Енн. – Я ж там народилася.
– Справді? То ти новошотландка!
– Ні, зовсім ні, – заперечила Енн. – Здається, Ден О’Коннел казав, що коли й чоловік і народиться в конюшні, це його не робить конем. Я наскрізь острів’янка.
– Що ж, все одно я рада, що ти народилася в Болінґброку. Це робить нас кимсь на кшталт сусідів, хіба ні? І мені це подобається, бо коли я розказуватиму тобі секрети, то буде так, наче я розказую їх незнайомці. А я мушу їх розказувати. Я не вмію берегти секрети – нема чого й намагатися. Це моя найгірша вада – це та нерішучість, про яку я вже розказала. Можете в таке повірити – я пів години вирішувала, який капелюшок мені надягти, коли збиралася сюди – СЮДИ, на цвинтар! Спочатку я схилялася до коричневого з пером; але щойно його вбрала, то подумала, що ось цей рожевий з м’якими крисами більше пасуватиме. Коли я його закріпила на місці, то відразу захотіла поміняти на коричневий. Нарешті я поклала обидва на ліжку один біля одного, заплющила очі й тицьнула шпилькою для капелюшків. Шпилька проколола рожевий, тому я надягнула його. Мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мій вигляд?