У першій половині XVI ст. вокоу захопили південнокитайське узбережжя, і це тривало поки генерал Ці Цзігуань (1528–1588) не переміг їх і не навів лад у морях південного Китаю.
1517 р.: Андраде приплив до Гуанчжоу
У той самий час до Китаю припливли португальці: у 1517 р. вісім кораблів під командуванням Фернандо де Андраде висадилися на березі Гуанчжоу. Португальці ніколи не заїжджали вглиб Китаю, не без труднощів обмежуючись торговельною базою в Макао. Макао став осередком, де португальці вели насичену торгівлю з різними країнами Азії, а особливо – з південною Японією. Однак, мабуть, найтриваліший вплив забезпечили не купці, а католицькі місіонери. Алессандро Валіньяно (1539–1606) приплив до Макао в 1578 р. й отримав дозвіл на проведення місіонерської діяльності. За ним приїхали Мікеле Руджері (1543–1607) – перший європейський китаєзнавець, Маттео Річчі (1552–1610), який приплив до берегів Макао у 1582 р. і в 1601 р. отримав дозвіл на постійне проживання у столиці. Тут, завдяки його освіченості й здатності вивчити китайську мову та культуру, він завоював повагу китайців, і ті вважали його вченим нарівні із собою. Річчі не лише поширював християнську віру, а й ознайомлював китайців із культурою гуманізму і наукою Європи в добу Відродження.
Японія в XVI столітті
У XVI ст. Японія переживала період нестабільності й оновлення, під час якого вона змінила свою політичну та соціальну структуру і набула форми, що зберігатиметься аж до середини ХІХ ст. Однак Чинквеченто було періодом великого культурного розвитку, коли розцвіли найтиповіші для японської чуттєвості традиційні мистецтва, насамперед література, а серед релігій – дзен-буддизм.
Із 1338 р., коли полководець Асікаґа Такаудзі (1305–1358) позбавив трону імператора Ґо-Дайґо, посадив свого протеже на престол і назвався сьогуном, клан Асікаґа почав контролювати центральний уряд, залишивши імператору тільки формальну владу над країною. Однак у XVI ст. могутність Асікаґа суттєво зменшилась і не поширювалася за межі столиці Кіото.
Війна Онін
Війна Онін, що тривала десять років, починаючи з 1467 р., не лише зруйнувала більшу частину столиці, а й підірвала владу клана Асікаґа, викривши його крихкість. Водночас вона також продемонструвала могутність місцевих феодалів, котрі бажали скористатися слабкістю сьогунату і таким чином збільшити свої володіння. Війна Онін, зокрема, ознаменувала кінець середньовічної культури й соціального устрою та проклала шлях до формування жорсткішої централізованої і стабільної держави під суворим контролем клану Токуґава, який, однак, здобув владу лише після тривалої і кривавої боротьби між ворогуючими кланами.
Культура Кітаяма
За правління клану Асікаґа при дворі сьогуна розвивалося високе мистецтво, покровителями яких виступали самі сьогуни. Ці люди мали почуття прекрасного, захоплювалися мистецтвом та дзен, оточували себе митцями й учителями і присвячували життя мистецтву не менше, ніж служінню державі. На особливу увагу заслуговує третій сьогун цього клану на ім’я Йосіміцу (1358–1408), котрий сприяв розвитку культури Кітаяма (від назви північного району столиці, де вона розквітла). Тут він звелів побудувати знаменитий «Золотий храм» Кінкакудзі. Крім будівництва храму, Йосіміцу також був покровителем мистецтв, а особливо театру Но, поезії та живопису, натхненням для яких були китайські картини часів династії Південна Сун. У цей період відносини з Китаєм досягають розквіту, і багато творів мистецтва потрапляють до Японії з материка. Китайські твори істотно вплинули на розвиток японського мистецтва, і були для японців зразком, а не об’єктом для сліпого наслідування.
За сприяння восьмого сьоґуна Йосімаса (1435–1490) розквітла культура Хігасіяма, центр якої розміщувався у східній частині столиці. Тут Йосімаса, намагаючись перевершити пращура, звелів побудувати «Срібний павільйон», або Ґінкакудзі, де проводили «чайну церемонію» і збиралися найвидатніші митці тієї епохи.
Прибуття європейців
Новий ступінь у торгівлі
У цей критичний момент вперше до японських берегів припливають європейці: у 1542 р. (або 1543 р.) шторм відкинув португальській корабель на острів Танеґасіма, розташований на південь від Кюсю. Відтоді європейці (а особливо португальці, котрі мали торговельну базу в Макао) розпочали торгівлю з Японією, що тривала аж до початку наступного століття. Присутність європейців на японській землі мала певні наслідки. З одного боку, було зроблено акцент на важливості торгівлі задля зміцнення економіки. Також і правителі, і місцеві пани сприяли міжазіатській торгівлі з метою збагачення та посилення власної могутності. Оскільки португальські кораблі з Китаю припливали й зупинялися у південних портах островів Кюсю, Сацума (зараз Каґосіма), Бунго (зараз Оїта), Амакуса, Хірадо, а пізніше насамперед у Нагасакі, саме місцеві даймьо (магнати) отримували від цього найбільший прибуток. Коли ближче до кінця століття країна нарешті буде єдиною, першим завданням нових лідерів було або збереження торговельної монополії за собою, або просто запобігання її формуванню.
Іншим наслідком була поява вогнепальної зброї, котра спричинила революцію в тактиці як нападу, так і захисту. Через необхідність захищатися від нового типу зброї у стратегічних пунктах держави почали будувати великі палаци. Та й під час жорстоких війн використання вогнепальної зброї відіграло далеко не останню роль у японській історії.
Католицькі місії
Слідом за європейськими торговцями до Японії прибули християнські місіонери. У 1549 р. Франциск Ксав’єр (1506–1552?) висадився в Кагосімі разом з Анджіро, японцем, котрого він зустрів у малайзійському місті Малакка і якого сердечно прийняв до своєї компанії. Відтоді почалося проповідування християнства, яке було зосереджене на острові Кюсю та навколо столиці і спершу мало дуже позитивні результати. На початку успіхам християнства сприяли самі місцеві даймьо, однак пізніше об’єднувачі країни побачили в іноземній релігії загрозу для власної, поки що крихкої, влади. Одразу почалися переслідування, які завершилися повним викоріненням християнства і закриттям для іноземців усієї держави, за винятком острова Дедзіма біля Нагасакі, де голландці могли вести торгівлю – хоч і дуже обмежену – аж до початку сучасної епохи.
Із культурного погляду зустріч із європейцями, а особливо з португальцями та італійцями під час так званого століття християнства (середина XVI – середина XVII ст.), можна розглядати як втрачену можливість. Японці вбачали в жителях Заходу загрозу для власної держави – сусідні Філіппіни вже були колонією – і навідріз відмовилися поглиблювати культурні відносини. Зображення європейцями японського суспільства, за окремими винятками, також було сповнене упередженнями та зверхнім ставленням до жителів Сходу, що аж ніяк не сприяло гармонічним відносинам між державами.
Об’єднання Японії
Знищення буддійських монахів
У 1568 р. перший етап боротьби за об’єднання Японії виграв Ода Нобунаґа (1534–1582) з Кіото. Перший серед «трьох об’єднувачів» і володар провінції Оварі в центральній Японії, після низки успішних битв, він із власним військом із тріумфом увійшов до столиці і призначив сьогуном Асікаґу Йосіакі, тим самим примусивши останнього заприсягтися, що всі політичні рішення прийматиме Нобунаґа. Шлях до об’єднання країни на чолі з одним єдиним лідером був відкритим. Також Нобунаґа знищив буддійських монахів і ліквідував великі монастирі, які фактично стали центрами незалежної влади. У 1573 р. він захопив сьогуна Йосіакі з Кіото і став володарем офіційно, тим самим припинивши тривале панування клану Асікаґа. У 1582 р. ця невпинна жага до влади над усією країною перервалася, коли Нобунаґу вбив власний генерал. Перед смертю Нобунаґа зробив спадкоємцем молодого племінника і створив раду з чотирьох великих васалів, котрі також були наставниками для юного володаря. Серед них був видатний генерал на ім’я Тойотомі Хідейосі (1536–1598), який прославився за свої здібності на полі бою й незабаром зумів позбутися своїх суперників і сам стати справжнім спадкоємцем Нобунаґи та завершити його справу. У 1585 р. Хідейосі був готовий продовжити кампанію з того місця, де її було перервано; у 1590 р. після тривалих битв проти могутніх даймьо, після підкорення Кюсю і перемоги у битві проти Ходжо в Одаварі, Японію нарешті було об’єднано. Не маючи благородного походження, Хідейосі не міг отримати розрахований лише на аристократів титул сьогуна, і взяв собі титул кампаку, тобто «регента».
У 1590 р., одразу після підкорення всієї країни, Хідейосі видав акт із трьома пунктами, за якими соціальний устрій було структуровано на чотири верстви: найвищими були буші, або самураї, котрі керують країною; потім селяни, що забезпечують харчами все населення; за ними – ремісники, а в самому кінці – купці, яких зневажали за те, що вони збагатіли, нічого не виробляючи. Ця структура з ші (самураями), но (фермерами), ко (ремісниками) і шо (купцями) існувала аж до середини ХІХ ст.
Маючи на меті завоювати Китай (караїрі), Хідейосі здійснив два походи на Корею – ворота до Китаю. У 1592 р. японська армія висадилася на півострові й вступила в марну боротьбу проти китайського та корейського війська. У 1597–1598 рр. Хідейосі розпочав другий похід, але його смерть поклала край цій ризикованій та безуспішній пригоді.
Див. також:
Дослідження та відкриття, с. 52;
Європейці на Сході, с. 64;
Шляхи на суходолі та на морі, с. 236
Завоювання Америки
Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі
У першій половині XVI ст. іспанці вирушили з баз на Карибських островах і почали завойовувати Американський континент. Перевага у військових технологіях та епідемії, із якими прийшли європейці, стали причиною швидкого краху таких великих і густонаселених держав, як імперія ацтеків у Центральній Америці та держава інків у Південній. Наслідками були небачене раніше винищення місцевого населення та зникнення їхньої культури, зумовлене також інтенсивною експлуатацією аборигенів.
Іспанська Америка: з островів на материк
Винищення індіанців
Іспанська Америка народилася майже випадково, коли Колумб (1451?—1506) висадився на острові Сан-Сальвадорі 12 жовтня 1492-го р. У наступні десять років, протягом яких генуезець здійснить ще три подорожі, можна буде охарактеризувати зустріч двох світів, які протягом тисячоліть не знали про існування одне одного: хвороби, жорстокість, інтенсивна експлуатація аборигенів іспанськими колонізаторами спричинили швидке зменшення населення Карибських островів, а в окремих випадках і повне зникнення цілих общин. На момент прибуття іспанців на острові Гаїті налічувалося 300 тисяч жителів. Півстоліття потому їх залишилося тільки 500 осіб. Тим часом економіку, ландшафт, флору й фауну островів змінювали відповідно до потреб колонізаторів та європейського попиту на тропічні продукти. У цей період інші дослідники, багато з яких були італійцями, сприяли кращому визначенню меж і особливо характеристиці природи на знайдених Колумбом землях. Одному з них, флорентійцю на ім’я Амеріго Веспуччі (1454–1512), традиційно приписують першість у висловленні думки про відкриття нового материка – Америки.
Епіцентром іспанської експансії у першу чергу був острів Санто-Домінго, який завойовували насамперед у пошуках робочої сили, срібла й золота: без людей, які б тут працювали, земля була б нічого не вартою. У 1508 р. розпочалася окупація інших великих Карибських островів: Пуерто-Ріко, Куби і Ямайки, які пізніше стали точками відправлення кораблів для дослідження континенту.
У 1509 р. було побудовано маленьку колонію Санта-Марія де ла Антігва, що розташована неподалік Панами, у районі, який називався тоді Кастілья-де-Оро. У 1513 р. Васко Нуньєс де Бальбоа вирушив звідси, перетнув Панамський перешийок і прибув на узбережжя Тихого океану. У 1519 р. була засновано Панаму, якій судилося стати одним із найважливіших центрів іспанської Америки. Того самого року португалець на службі в іспанської корони Фернан Магеллан (1480–1521) знайшов прохід між Атлантичним і Тихим океанами через пролив, який пізніше назвали його ім’ям. Магеллан виплив із Севільї в 1519 р. і не зміг завершити навколосвітню подорож, хоч окремі кораблі з його маленького флоту в 1521 р. все ж повернулися до Іспанії.
Шляхи, відкриті мореплавцями
І знову в ті самі роки європейці зробили рішучий стрибок у проникненні до Нового Світу. Після кількох дослідницьких подорожей уздовж мексиканських берегів, де жили майя, 18 лютого 1518 р. ідальго Ернан Кортес (1485–1547) без дозволу губернатора Веласкеса відплив з Куби з одинадцятьма кораблями й більш як чотирма сотнями членів екіпажу. Пізніше він причалив до мексиканського берега, де заснував місто Веракрус.
Поділ світу та португальська Бразилія
Відкриття нових земель та нових шляхів у вирішальному останньому десятилітті XV ст. поставило тернисті питання з юридичного та релігійного поглядів стосовно законності європейських завоювань і тих відносин, які слід підтримувати з аборигенами, переважно язичниками. Також це спричинило певні труднощі у відносинах між християнськими народами, зокрема в аспекті розмежування сфер інтересів двох держав на Піренейському півострові, що були головними героями цієї історії завоювань і відкриттів – Іспанії та Португалії.
Поділ Папою землі між іспанцями та португальцями
Перше рішення запропонував Папа Олександр VI (1431–1503) у 1493 р. у своїх буллах (особливо у буллі Inter coetera), за яким лінія кордону проходила приблизно за 300 миль на захід від Азорських островів. Усе розташоване на захід від цієї лінії – іспанською мовою raya – належало іспанцям, а землі на південний-схід від Канарських островів входили до володінь португальської корони, згідно з Алкасоваським договором, підписаним у 1479 р. Пізніше король Франції Франциск І (1494–1547) іронічно запитав би себе, де саме був той пункт із заповіту Адама, за яким світ розділили іспанці та португальці.
У будь-якому випадку підписаний у 1494 р. двосторонній Тордесільяський договір змінив цей поділ, встановивши кордон на 46°3̕ південної широти, тобто на 370 ліг на захід від островів Кабо-Верде. На перший погляд, це була зовсім неістотна зміна, але насправді пізніше вона визначила перебіг історії Південної Америки. Завдяки цьому зміщенню кордону, коли в 1500 р. португалець Педру Алвареш Кабрал (1467?—1526?) робив особливо широке коло, аби дійти до мису Доброї Надії, і натрапив на землі, які назвуть Бразилією, він з упевненістю міг від імені суверена назвати їх власністю своєї держави. Так почалася історія іншої Латинської Америки, де нині розмовляють португальською мовою, яка становить приблизно половину континенту.
З’ясувалося, що у Бразилії не так багато золота, однак ця місцевість була більше ніж придатною для вирощування цукрової тростини, яку португальці вже успішно вирощували на Азорських островах і Мадейрі. Звідси систему плантацій імпортували по той бік Атлантики разом із рабами, що відігравали ключову роль у вирощуванні різноманітних культур.
Кортес і завоювання Мексики
На бразильських землях Кабрал та його послідовники стикнулися з народами, чий рівень соціального й культурного розвитку не надто відрізнявся від рівня тих народів, яких Колумб знайшов на Карибських островах. Ідеться про відносно невеликі поселення, де люди займалися полюванням, риболовством, збором врожаю та примітивним сільським господарством. Однак культури, знайдені іспанцями в Центральній Америці, були геть іншими.
Майя і ацтеки
У місцевості сучасного півострова Юкатан, а також на території Белізу і Гватемали тисячі років тому процвітала цивілізація майя, котра створила вражаючі пам’ятки архітектури (насамперед релігійного характеру), які, навіть занедбані, все одно становлять велику культурну цінність. Трохи на південь, на центральному плато Мексики, де століття тому вже були розвинутими такі передові цивілізації, як тольтеки й ацтеки, – войовничий народ, що, ймовірно, прийшов із земель сучасних Сполучених Штатів Америки, котрі збудували величезну імперію із столицею Теночтітлан. Імперія ацтеків (або мешика, як вони самі себе називали) була великою політичною структурою де, ймовірно, жило понад 15 мільйонів жителів; тут були оригінальний соціальний устрій і розвинута економіка, а також суворий військовий апарат. Іншими словами, це була держава, яка за розмірами й рівнем прогресу не відрізнялася від королівств та імперій Старого Світу.