Почувши новину про прибуття Кортеса та його людей, імператор ацтеків Монтесума (1466–1520) був не впевнений у тому, що робити далі. Зокрема, це трапилося тому, що спершу іспанського конкістадора прийняли за Кетцалькоатля – прадавнє божество, яке зникло на Заході й, згідно з міфами, мало повернутися. Кортес, у свою чергу, анітрохи не вагався та майстерно й рішуче прямував до своєї мети, при цьому об’єднавшись із іншими містами – такими, як Тласкала, чиї жителі давно виступали проти агресивної політики ацтеків. У травні 1521 р. Кортес оточив Теночтітлан і в серпні завоював його, коли епідемія віспи знищила значну частину населення. Висока централізація імперії ацтеків стала перевагою для іспанців, котрі успадкували владу, яка раніше належала лише правителям ацтеків.
Пісарро і завоювання Перу
Приблизно десять років потому, вже на території, розташованій на кілька тисяч кілометрів на південь, повторилася та сама історія. Так само, як Куба була місцем, звідки кораблі вирушали завойовувати Мексику, з маленької колонії Кастілья-де-Оро у Панамі розпочалася експансія європейців у Південній Америці. Протягом 20-х років XVI ст. було встановлено перші контакти з населенням Анд, підкорених величезній імперії інків, що простягалася від сучасного Еквадору до північного Чилі. У 1532 р. ідальго Франсіско Пісарро (1473?—1541) залишив панамську землю та з невеличким загоном у 180 осіб досягнув землі інків. І в цьому випадку завоювання відбулося дуже швидко.
Інки
Насправді імперія інків була не надто стародавньою і на той момент ще не особливо потужною. Також вона переживала серйозну династичну кризу. Незадовго до прибуття іспанців, у 1527 р., ймовірно від віспи, помер інка Уайна Капак, і два його сини Атауальпа і Уаскар претендували на престол. Атауальпа вийшов переможцем із цього конфлікту, проте на момент прибуття Пісарро він ще не повністю контролював ситуацію. У листопаді 1532 р., у місті Кахамарка, інку підступно захопили іспанці, а для держави з цілком вертикальною владою це означало крах. У 1533 р. люди Пісарро увійшли до Куско, столиці імперії.
Тим часом досягнення інших конкістадорів збільшували іспанські володіння і знання європейців про Америку. Серед них були: Педро де Альварадо на півострові Юкатан, Франсіско де Орельяна на території Амазонської низовини, Дієго де Альмагро і Педро де Вальдівія в Чилі, Альвар Нуньєс Кабеса-де-Вака і Ернандо де Сото між Флоридою та басейном Міссісіпі.
Конкістадори
За кілька десятиліть величезна територія від Каліфорнії до Чилі увійшла до складу земель Карла V (1500–1558). Кортес явно не покривив душею, коли, звертаючись до імператора, нагадав, що він є людиною, яка «дала вам більше земель, ніж вам залишили всі ваші предки», хоча, як ми бачили, це надзвичайне розширення земель було не лише його заслугою. Очевидно, потрібні пояснення того, як групи з кількох сотень людей відносно швидко завоювали великі імперії з мільйонами жителів. До того ж для згаданих держав це були не просто поразка у війні й політичне підкорення, а цілковитий соціальний і культурний розпад.
Знищення індіанців
Саме демографічний аспект дає змогу оцінити тогочасну кількість населення й найяскравіше продемонструвати масштаби трагедії. Чисельність населення Америки до прибуття Колумба оцінювали по-різному. Найзваженішими є цифри у приблизно 30–40 мільйонів осіб, зосереджених здебільшого в місцях проживання цивілізацій ацтеків, майя та інків. Через одне століття після завоювання материка європейцями тут жили близько 15 мільйонів осіб, і це з урахуванням імміграції поселенців з Європи – вони приїжджали більш-менш добровільно – та рабів з Африки. Тобто кількість корінного населення зменшилася приблизно на 80 %.
Загроза нових хвороб
Протягом століть відповідальність за цю небачену досі катастрофу покладали на постійне насильство і масові вбивства, вчинені конкістадорами, а також на подальшу експлуатацію індійців у копальнях і на плантаціях. Ідеться про leyenda negra – чорну легенду, яку розповсюджували ворожі до Іспанії протестанти; одним із її джерел була діяльність саме іспанських авторів, зокрема священника-домініканця, пізніше єпископа Чіапаса, Бартоломе де лас Касаса (1474–1566). Не так давно причиною загибелі місцевих жителів називали хвороби зі Старого Світу, до яких, на подив самих іспанців, аборигени були дуже вразливими.
Тягар принижень
Немає сумнівів у тому, що безпосереднім фактором такого стрімкого зменшення населення є страшні епідемії звичайної віспи, кору, дифтерії, вітряної віспи та різноманітних форм грипу. Однак цей висновок може бути неповним і, що ще гірше, виправдувальним. Якщо є правдивим факт того, що демографічна катастрофа середини XVI ст. значною мірою пояснюється епідеміями, то правдою також є те, що пізніше не було «технічного відскоку» населення, який відбувається після кризи через смертність під час епідемій завдяки раннім шлюбам та високій народжуваності. Замість збільшення кількості населення до попередніх показників аборигени з американських континентів стикнулися з його скороченням, і ця тенденція почне змінюватися лише у другій половині наступного століття. Відповідальність також лежить на формах соціального, культурного та економічного панування, нав’язаних новими володарями. Духовне завоювання, що передбачає руйнування звичного способу життя, вірувань і культури корінних жителів, призвело до поширення аномії і подекуди справжнього відчаю, коли люди втрачали бажання жити.
Чіткіше можна простежити наслідки для економічної сфери. Общини розпадалися, а родини роз’єднувалися задля тяжкої праці, до якої їх примушували іспанці. В Андах, наприклад, кожна община мала поставити певну кількість працівників для роботи у шахтах (mita). Сотні тисяч людей мусили пройти довгий шлях, аби потрапити до гори Серро Ріко, звідки через виснажливу роботу й нелюдські умови життя на відстані понад 4000 метрів над рівнем моря поверталися далеко не всі.
Слабкість Америки та ціна її ізоляції
Незважаючи на розвинуту структуру суспільства й доволі високий рівень культури й техніки, все ж американська цивілізація виявилася заслабкою порівняно з європейською.
Технологічна вразливість
Насамперед їхня вразливість була пов’язана з технічним обладнанням. Ні ацтеки, ні інки не застосовували залізо і сталь під час наступу чи оборони, так само як і бронзу, якою у Старому Світі користувалися вже не менше трьох тисяч років. Очевидно також, що аборигени не здогадувалися про існування вогнепальної зброї, хоч у Європі вона з’явилася десь півтора сторіччя тому. Не бачили вони і коней, які після винайдення стремена стали головною рушійною силою європейців.
Однак брак коней був лише одним з аспектів загальної нестачі великих свійських тварин в Америці, де не було не лише інших представників сімейства коневіх (наприклад, віслюка), а й корів, вівець та свиней. Єдиними великими одомашненими тваринами в Андах, котрих використовували для транспортування речей і як джерело текстильних волокон, були лама й альпака. Цей фактор став дуже серйозною перепоною для розвитку економіки та технологій корінних американців, адже роль великої худоби у Старому Світі була величезною: тварини становили джерело не тільки сировини і продуктів харчування, а й енергії для робіт у сільському господарстві чи ремісничій діяльності. Відсутність цих тварин також істотно гальмувала процес винайдення важливих речей. Навіщо взагалі вигадувати колесо, якщо немає тварин, котрі б тягнули вантаж?
Біологічна вразливість
Та крім цієї нерозвинутості в технологічній сфері саме біологічна вразливість сприяла високому рівню смертності аборигенів. Причина цього полягала в неспроможності імунної системи захиститися від захворювань, із якими американці, на відміну від європейців, ніколи раніше не стикалися. Такі, відносно безпечні для європейців, хвороби, як кір або грип, для корінного населення Америки виявилися смертельними.
Чи то йдеться про культурний і технологічний аспект, чи про біологічний, остаточне пояснення вразливості американців під час зустрічі з Європою слід шукати у багатотисячолітній ізоляції Америки від решти світу. Екосистема і культура на материку не мали можливості скористатися обігом інформації, знань, рослин, тварин і навіть збудників хвороб, котрі більш-менш швидко впливали на Євразію і частково Африку. Із самого зародження й упродовж тисячоліть великі цивілізації Старого Світу, інколи навіть самі цього не знаючи, обмінювалися технікою, канонами культури, міфами та хворобами (до яких згодом виробили імунітет), взаємно збагачуючи одна одну. Тому американські цивілізації залишилися маргіналізованими. Їх розвиток був суто ендогенним, і навіть обмін між жителями Центральної Америки й Анд був дуже скромним. А от ціна, яку вони за це заплатили, коли прибули європейці, була надто високою.
Див. також:
Англія і Франція за межами Атлантики, с. 83;
Піренейські імперії в Новому Світі, с. 87;
Технології, подорожі, мореплавство, с. 520
Англія і Франція за межами Атлантики
Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі
Перші кроки Англії і Франції, спрямовані на експансію за межі Атлантичного океану, були доволі нерішучими, зокрема через внутрішні конфлікти, що розривали обидві держави. Тимчасово відкинувши можливість розширення власних територій у тропічній частині Американського материка, Франція і Англія присвятили себе дослідженням і першим, спершу невдалим, спробам колонізації східного берега Північної Америки.
По той бік Атлантики: рибалки й китолови
Поки іспанці й португальці досліджували води Атлантичного океану у пошуках нових шляхів до земель, повних золота й прянощів, інші народи, що живуть біля північної частини Атлантичного океану та Північного моря, також почали розширювати свої землі, шукаючи скромніший, однак, можливо, вагоміший ресурс для європейської економіки: рибу та китоподібних.
Від риболовства біля берегів до риболовства у відкритому морі
Протягом останніх століть Середньовіччя важливий прогрес у техніці засолювання риби дав змогу значно розширити радіус дії рибальських човнів і, відповідно, перейти від рибальства на березі, зумовленого необхідністю одразу ж продавати рибу, що швидко псується, до рибальства у відкритому морі. У свою чергу, потреба мати на борту корабля також сіль для обробки улову сприяла збільшенню тоннажу суден.
У другій половині XIV і у XV ст. англійські рибалки, котрих ганзейці витіснили з норвезьких вод, шукали нові косяки риб спершу у водах Ісландії, а потім і біля Нової Землі[11] та в Атлантиці. До них долучилися французи – бретонці, нормани й жителі прибережних міст від Бордо до Нанта, а також баски, галісійці і португальці. Потреби риболовецьких суден у Новій Землі надали поштовх створенню португальських і французьких солеварень, де поповнювали запаси і рибалки з півночі, де невелика освітлюваність не давала солі пересихати.
«Піст Сесіла»
Лише у Франції наприкінці XVI ст. було задіяно понад 500 великих риболовних суден. А найбільш розвинутий у XV ст. англійський риболовецький флот тепер зазнав кризи через Реформацію, яка зумовила відмову від посту – заборони їсти м’ясо по п’ятницях. Криза була настільки серйозною, що міністр королеви Єлизавети Вільям Сесіл (1520–1598) запропонував закон, який передбачав утримання від споживання м’яса по п’ятницях, суботах і навіть у половині дня середи. Аби не образити почуття найрадикальніших протестантів, Сесіл уточнив, що запропонував такі заходи не з релігійних, а суто з економічних міркувань: це мало надати поштовх розвитку риболовства й мореплавства. Однак подібне зауваження не завадило парламенту відхилити цей закон, назвавши його «Піст Сесіла».
Починаючи з другої половини XVI ст., води навколо Нової Землі стали не лише місцем ловлі тріски, а й майданчиком для біскайських і французьких китобійних суден. Вони розробили свою техніку у багатій на китів Біскайській затоці, а безпосередньо на Новій Землі встановили базу для переробки власної здобичі.
Шляхи на північний захід і північний схід
Маршрут до Азії
Немає сумнівів у тому, що діяльність рибалок і китобоїв сприяла збільшенню знань про вітри й складні морські течії. Також можливо, що європейські рибалки, які плавали у берегів Нової Землі, могли натрапити на Американський континент навіть раніше за Колумба. Хоч як там було, але широкі знання англійців і французів про місцеві води були однією з причин, що спонукала їх до пошуку альтернативних маршрутів до Азії через португальський шлях повз мис Доброї Надії. По суті, йдеться про один із варіантів маршруту Колумба, тобто про подорож на Схід через Захід, з урахуванням того, що між Європою й Азією було відкрито новий континент. Отже, для того, щоб обійти нові землі, слід було знайти «шлях на північний захід».
Джон Кабот
Першим, хто здійснив цю спробу, був ще один житель Генуї на ім’я Джон Кабот (1450?—1498) котрий служив королю Англії Генріху VII (1457–1509); останній раніше відмовився від послуг Колумба (1451?—1506). У 1497 р. Кабот покинув Бристоль і на невеличкому кораблі «Метью» приплив до Нової Землі. Наступного року він здійснив другу подорож, під час якої, на жаль, помер. У останній чверті століття інші англійські мореплавці намагалися знайти оманливий шлях на північний захід: серед них були Мартін Фробішер, Гемфрі Гілберт і Генрі Гудзон, на честь якого назвали річку й невелику затоку. Маршрут до Азії вони так і не знайшли, однак завдяки цим подорожам було зроблено значний внесок у дослідження північного узбережжя Північної Америки.
Водночас англійці плавали й у протилежному напрямку, тобто шукаючи маршрут на північний схід уздовж небезпечного через лід шляху, який проходив на північ від Скандинавії і Московії. Вони і цього разу не досягли своєї мети, однак їм удалося встановити нові торговельні відносини з таємничим Російським царством. У 1555 р. англійці заснували Московську торговельну компанію, мета якої полягала в розвитку торгівлі з Росією і яка отримала від царя Івана Грозного (1530–1584) право на торговельну монополію.
Джованні да Верраццано і Жак Картьє
Через двадцять років після подорожі Кабота флорентієць Джованні да Верраццано (1480?—1528), котрий служив королю Франції Франциску І (1494–1547), вирушив у плавання з тією самою метою – знайти маршрут на північний захід. Верраццано приплив до Нової Землі й у подальшому досліджував американський берег. Важливішими були результати, отримані іншим великим дослідником на службі у Франції, Жаком Картьє (1491–1557). Ще під час свого першого плавання в 1534 р. він знайшов річку Святого Лаврентія, а під час другого проплив по ній аж до того місця, де згодом було засновано місто Монреаль.
Перші спроби співпраці: Канада, Бразилія і Віргінія
Третя подорож Картьє, що розпочалася в 1542 р., не стільки мала дослідницький характер, скільки ставила мету створити поселення для колоністів і каторжників неподалік від згаданої річки Святого Лаврентія. Насправді, європейці зрозуміли, що у Північній Америці є такий дорогоцінний ресурс, як хутро, і це стало головною причиною для вторгнення до північної частини континенту. Однак кліматичні умови тут були суровими, а тубільці – незамінні партнери в торгівлі хутром – часто були налаштовані доволі вороже. Таким чином, спроби самого Картьє, так само як і Жана Франсуа де ла Рок де Роберваля, виявилися марними. Для народження французької Канади доведеться чекати наступного століття.