Три століття депортацій
Якщо експорт цукру через Атлантичний океан пов’язав колоніальну американську економіку з європейською, то работоргівля трагічно поєднала африканську частину Атлантики, що належала португальцям, із американською, яка належала іспанцям. Оскільки джерело робочої сили перебувало у сфері впливу португальців, то саме вони більш як століття постачали її для зростання виробництва на американські плантації, кількість яких швидко зростала. У період між 1519 і 1600 р. понад 250 тисяч африканців були вивезені до Америки й приблизно ж стільки померли через ув’язнення та транспортування, що відбувалося в нелюдських умовах. І це було лише початком трагедії тривалістю у три століття. Португальська монополія на трансатлантичну работоргівлю принаймні частково пояснює першість Бразилії у виробництві цукру. У 1570 р. у португальській колонії налічувалось 60 engenhos a assucar – фабрик із виробництва цукру, сконцентрованих у регіонах Баїя і Пернамбуку. У 1585 р. їх кількість сягнула 130, а у 1629 р. – 346 одиниць.
Перевезення срібла з Анд до Китаю
Іншим чинником економіки іспанської Америки, крім рослин, були дорогоцінні метали, oro y plata (золото і платина), які на кінець XVII ст. становили 80 % вартості всіх речей, що експортувалися до Європи. Пошук дорогоцінних металів став однією з причин для дослідницьких подорожей – «за допомогою золота душа може потрапити до Раю», – писав Колумб, але спершу європейці були розчаровані.
Річка срібла в Європі
На Карибських островах було дуже мало дорогоцінних металів. Між 1500 і 1525 р. до Європи перевезли обсяг дорогоцінних металів (особливо золота), еквівалентний 45 тоннам срібла, і те переважно завдяки пограбуванню золотих запасів імперії ацтеків. Упродовж наступних 25 років загальна кількість сягнула 125 тонн, здебільшого завдяки забраним у американського населення запасам металів і початку видобування корисних копалин.
Знайдення у 1545 р. величезних (хоч і в минулому) родовищ срібла на горі Серро Ріко стало переламним моментом. Через офіційні шляхи чи контрабандно, але у другій половині XVI ст. до Європи привозили більш як 250 центнерів срібла на рік.
Срібний шлях
Ця срібна річка справила величезний вплив на економіку Іспанії, Європи і світу загалом. Насамперед ці періодичні отримання платіжних засобів сприяли підтримці нестабільного авторитету іспанської монархії, майже постійно зайнятої вартісними битвами, ще й на кількох фронтах одразу: проти Франції, проти голландських повстанців, проти Англії, турків, берберів. Усвідомлюючи стратегічну цінність такого ресурсу, іспанці приділяли дуже багато уваги безпеці транспортування срібла з Перу до Європи. З Перу срібло потрапляло морем до Панамського перешийка, через який віслюки перевозили його, аби потім морем дібратися до Куби, звідки двічі на рік у супроводі галеонів вирушали два каравани кораблів.
Однак цей потік металів не зміг допомогти іспанській економіці. Насправді, американське срібло швидко витікало з півострова до Північної Європи, звідки Іспанія імпортувала дедалі більшу кількість товарів і сировини. Інша частина грошей надходила на погашення королівських боргів банкірам, зазвичай генуезьким. Значна частина через море відправлялася до Південної і Східної Азії для сплати за спеції, шовк, бавовну та інші східні товари, зважаючи на той факт, що торговельний баланс Європи зі Сходом був дефіцитним. Згідно з підрахунками, близько 150 тонн на рік (а це понад половина срібла з Америки) потрапляли до Азії.
Світ-економіка в Атлантиці
Структура обох американських материків була зруйнованою через завоювання іспанцями та, меншою мірою, португальцями і перебудовувалася на різних демографічних, культурних і економічних засадах таким чином, аби відповідати потребам європейців. Протягом XVI ст. на межі Атлантики утворився економічний простір, компоненти якого – Європа, тропічна й екваторіальна Америка і західне узбережжя Африки – ставали дедалі залежнішими одне від одного. На формування їхніх соціальних, політичних та економічних структур суттєво впливали взаємовідносини між цими регіонами. Отже, починаючи з Чинквеченто, стає неможливим описувати історію цих величезних територій або окремих держав, на них розташованих, не беручи до уваги взаємозалежність між ними.
Динамічний і об’єднаний світ: системний підхід
Іммануїл Валлерстайн (1930–2019) і Фернан Бродель (1902–1985) назвали цей тип сукупності господарств світ-економікою. Світ-економіка – це простір, чия єдність не має ні політичного характеру (у такому разі йшлося би про імперію), ні культурного, як у випадку з цивілізацією, однак визначається товарообігом і відносинами між владою різних держав. Взаємодоповнюваність між компонентами світ-економіки в Атлантиці, що встановилася у XVI ст., фактично спиралася на істотну асиметрію між ними. Упродовж Чинквеченто центральний регіон, окреслений трикутником Севілья – Антверпен – Генуя, диктував умови й зберігав за собою політичний та економічний контроль завдяки технічній і організаційній перевагам. А периферійні регіони безпосередньо (як Америка) чи опосередковано (як Східна Європа та африканське узбережжя) керувалися владою центральних держав, тоді як їхні економіка і суспільство були перебудованими таким чином, аби постачати харчові продукти, зокрема пшеницю, м’ясо, цукор; сировину, наприклад, деревину, барвники, дорогоцінні та менш дорогоцінні метали за низькою ціною, а також бути джерелом підневільної робочої сили – рабів з Африки та кріпаків зі Східної Європи. Між центром і периферією розміщувалися проміжні райони, такі як частина Північної чи Центральної Європи або сама Італія. Інколи центральні регіони занепадали, а інші, навпаки, набували піднесення, аби кинути виклик гегемонії центральних держав, як у другій половині XVI ст. зробили Англія і Голландія, виступивши проти іспанської імперії Габсбургів.
Коло замикається: від Мексики до Китаю
Світ-економіка – це не світова економіка, тому слід відчувати відмінність між створенням тісно інтегрованого економіко-політичного простору в Атлантиці й загальнішою, хоч і менш чіткою тенденцією до примноження економічних, культурних і політичних зв’язків на світовому рівні, як і тенденцією до інтернаціоналізації історії. Поза сумнівом, вторгнення португальців та іспанців у азіатську торгівлю та їхні зусилля щодо поширення християнства мали важливі наслідки для цих двох держав Піренейського півострова, для Європи в цілому й, меншою мірою, для азіатських цивілізацій, з якими контактували Іспанія і Португалія.
Особливість Сходу
Однак це і близько не стоїть поряд із наслідками, що виникли після зустрічі Європи з Америкою. У XVI та й, правду кажучи, у XVII ст., Європа, Індія та Далекий Схід, хоч і зміцнювали відносини між собою, але не могли назватися цілісним економічним всесвітом, органічною системою. Іншими словами, на економічний, соціальний та культурний розвиток у межах кожної з цих сфер не мали вирішального впливу відносини, які їх пов’язують.
Поширення Колумбового обміну на весь світ
Проте це ще не означає, що навіть без істотного посилення вказані відносини не є важливими. Більше того, у середині XVI ст. іспанці розуміли, хоч і дещо по-іншому, що справжнім замислом Колумба було дістатися Сходу – Китаю і Японії, пливучи на Захід. У 1564–1565 р. Мігель Лопес де Легаспі і Андре де Урданета проторували шлях через серце Атлантичного океану між західним узбережжям Мексики і Східною Азією. До того моменту шляхів до Китаю і його багатств було лише два: португальський – з Індійського океану через Малаккську протоку та іспанський – через Мексику, Тихий океан та Філіппіни.
Через Манілу (осередок Іспанії на Філіппінах) іспанці всіляко намагалися втамувати «жагу до срібла» імперії Мін, обмінюючи американське срібло на такі китайські товари, як шовк і порцеляна. Але й названі на честь мексиканського порту «галеони Акапулько», які забезпечували торгівлю з Азією, також привезли туди окремі види рослин з Америки – солодку картоплю, кукурудзу, арахіс, що згодом стали дуже популярними на Сході, тим самим поширивши «Колумбів обмін» (або, у цьому випадку, «Магелланів») на весь світ.
Див. також:
Домінування на морі, с. 57;
Завоювання Америки, с. 77;
Англія і Франція за межами Атлантики, с. 83;
Місіонерство, с. 94;
«Міжнародна республіка грошей», с. 240;
Мінералогія і металургія, с. 479
Місіонерство
Еліза Нові Каварріа
Прогресивна інтеграція народів, що жили за Атлантичним океаном, до європейської культурної моделі відбувалася, зокрема, завдяки прозелітизму місіонерів. Проповіді, сповіді та навчання дітей основ віри: ті самі методи використовувалися й у Європі, як для того, аби привернути людей до протестантизму, так і для того, щоб посилити релігійне життя католиків.
Євангелізація заокеанських народів
Коли 3 серпня 1492 р. Христофор Колумб (1451?—1506) залишив порт Палос у Іспанії з метою досягти Індії, він ще не знав, що через 40 днів висадиться на березі острова неподалік континенту, який пізніше назвуть Америкою. До цієї подорожі та після неї були й інші численні географічні відкриття, але саме плавання Колумба спричинило справжній перелом в історії не лише Європи, а й цілого світу. Дослідження та завоювання європейцями Америки привело до багатьох непередбачуваних наслідків у політичній, а також соціально-економічній сфері, серед яких також була й прогресивна інтеграція Otro mundo (іншого світу) до культурної моделі європейців. Конкіста і подальша асиміляція аборигенів відбувалися швидко, разом із репресіями і переконаннями з боку як військового апарату конкістадорів, так і священників. Переконані у своєму верховенстві та наслідуванні істинної віри, європейці прибули на незвідані землі з жагою до повернення до християнства всіх, як це було за часів апостолів.
Місіонерство і Реформація
Новина про існування величезної кількості людей, котрі живуть у повному невігластві стосовно християнської віри, немовби ввело свіжу кров до рушійної сили послання Церкви. Іспанці й португальці, а за ними й голландці, англійці та французи з перших експедицій використовували присутність місіонерів у Новому Світі для виконання особливого завдання, а саме навернення до християнства невіруючих. Успіх перших християнських проповідей неєвропейським народам був таким, що в сучасників склалося враження, ніби спричинені протестантським розколом втрати цілком компенсуються наверненням заокеанських народів.
Мільйони хрещених
Шлях до місіонерства відкрився для дванадцяти ченців францисканського ордену в 1523 р., коли вони висадилися на березі щойно завойованої Мексики на запрошення Ернана Кортеса (1485–1547). Відтоді й протягом усього XVI ст. католицька Церква досягала дедалі більших успіхів у цій сфері. У 1526 р. тут висадилися ченці домініканського ордену, а в 1533 р. – августинського; до прибуття єзуїтів у 1572 р. євангелізацію корінного населення здійснювали переважно священники зі спеціально реформованих представництв трьох згаданих орденів. Завзяття ченців і швидкий занепад місцевих общин пояснюють надзвичайно велику кількість осіб, які в ті роки офіційно назвали християнство своєю релігією. У написаному в 1532 р. листі до Карла V брат Мартіно ді Валенсія розповідає про щонайменше мільйон аборигенів, котрі прийняли християнство менше ніж за десять років. Дехто говорить про ще тріумфальніші досягнення: наприклад, Торібіо де Бонавенте оцінює кількість американців, навернених до християнства між 1524–1536 рр., у п’ять мільйонів осіб.
У Південній Америці євангелізація відбувалася значно повільніше, ніж у Мексиці. Перші отці ордена єзуїтів прибули до Бразилії наприкінці 40-х років; приблизно в той самий час домініканці заснували свою церкву в Перу, а францисканці й августинці висаджувалися у Парагваї та Чилі. Не менш позитивні результати можна було побачити і за межами Нового континенту, зокрема на певних узбережжях Африки, особливо біля гирла річки Конго, разом із успіхами, які здобули єзуїти, Франциск Ксав’єр (1506–1552) у Японії (де наприкінці століття налічувалося щонайменше 300 тисяч християн) і Маттео Річчі (1552–1610) у Китаї між 1583 і 1610 рр.
Повідомлення як джерело відомостей з антропології
У Європі про місіонерську діяльність серед невіруючих із Нового Світу дізнавалися завдяки друку листів і брошур, де поширення християнства перепліталося з етнографічною документацією. Вивчення далеких народів із геть іншою культурою відбувалося поступово, і отримані новини спонукали представників різних орденів подорожувати по нових маршрутах й оселятися серед незвіданого населення. У доповідях церковній владі в Римі місіонери надавали численні відомості про реалії, в яких вони працюють: про клімат, навколишнє середовище, ландшафт і, особливо, про ритуали й релігії корінних народів. З огляду на те, що ці доповіді зумовлювалися необхідністю добре знати місцевість і людей, аби ефективніше провадити просвітню діяльність, їхнім результатом стала обізнаність європейців у антропології інших народів світу, хоч оцінки характеризувалися крайнощами й були або позитивними, або негативними.
Вплив виховання
У середині XVI ст. стратегія масового навернення й примусового хрещення, а також «колонізаторське» сприйняття аборигенів першими місіонерами стали повільно змінюватися більш шанобливим ставленням до місцевих традицій і поширенням сучасної ідеї місіонерства, яке покликане виховувати душі, а не завойовувати їх. Цей метод полягає в адаптації християнства до культур, геть відмінних від європейської, і застосовували його єзуїти та капуцини – два християнських ордени, створені, відповідно, у 1540 і 1528 рр., – із метою ефективнішої євангелізації в нових землях. Використовувані ними інструменти становили комплексну стратегію втручання до іншої культури й охоплювали проповіді, сповіді та релігійну освіту дітей. Однак ченці не залишили ідею християнізації, що ґрунтувалася на проповіді Євангелія та хрещенні. Навіть наприкінці XVI ст. історіографія францисканців базувалася на великій кількості новохрещених і тим самим прославляла діяння ордену в Америці.
Місіонерство та розкол Церкви
Водночас поширення протестантизму в Європі створило для церковних ієрархій не лише тривожну проблему симуляції серед як неофітів, так і самих християн, а й гострішу потребу ретельно утверджувати навіть серед католиків стиль життя згідно зі словом Церкви. Далі відкриваються нові обрії для місіонерства, а його інструменти й методологія вдосконалюються.
Місіонерство у межах Європи
Поширення єретичних рухів, розкол у християнстві через появу протестантизму і посилення позицій ісламу, неосвіченість великих верств населення стосовно найпростіших елементів віри (особливо у сільській місцевості), неналежне дотримання (або взагалі ігнорування) церковних обрядів навіть серед тих, хто продовжував називати себе католиками, турбували Церкву, котра почала процес оновлення й реорганізації, що характеризував епоху Тридентського собору. Таким чином, у її стратегіях формувалася ідея місіонерської діяльності, яку слід проводити серед невіруючих європейських жителів.