Ніколя Дюран де Віллеганьон
Протягом другої половини XVI ст. релігійні війни суттєво уповільнювали будь-які ініціативи монархів. Однак саме гугеноти раніше розпочали плавання до берегів Бразилії – цікаве місце не стільки через наявність там цукру, скільки через бразильське червоне дерево, або пау-бразіл; воно містило екстракт бразилін, який широко використовувався у французькій текстильній промисловості. У 1555 р. гугенот Ніколя Дюран де Віллеганьон на трьох кораблях доплив до затоки біля сучасного Ріо-де-Жанейро, де побудував форт Коліньї, названий на честь адмірала-гугенота. Однак колонія із помпезною назвою Антарктична Франція (France antartique) існувала недовго. У 1560 р. португальці знову отримали контроль над місцевістю і тим самим поклали край спробам французів створити колонії у Південній Америці.
Волтер Релі
Якщо перші спроби французів колонізувати певні території були здійснені з міркувань отримання певних економічних ресурсів – хутра, кольорових речовин, то англійці діяли через відкритий чи прихований конфлікт із королем Іспанії Філіппом ІІ (1527–1598). У 1584 р. Волтер Релі (1552–1618) отримав від королеви дозвіл на дослідження й завоювання земель у Новому Світі. Вибір місцевості, де вперше висадився Релі, що пізніше отримала назву на честь королеви Єлизавети – Віргінія, залежав як від економічного потенціалу регіону, так і від того, наскільки вона може бути зручною для створення бази – загрози для комунікації між іспанськими кораблями. Отже, незважаючи на конкуренцію, попри укладений договір, між європейськими державами – Іспанією і Португалією, до кінця XVI ст. вони твердо контролювали Новий Світ.
Виклик морському володарюванню Іспанії і Португалії
Французи й англійці не обмежували своїх амбіцій водами Атлантичного океану. У 1510 р., наприклад, три французькі каравели приплили до острова Суматра. Однак португальська влада там була настільки міцною, що, попри всі їхні зусилля, ця подорож не привела до жодних результатів. Те саме трапилося й зі спробою англійців у 1591 р. Із трьох споряджених кораблів повернувся лише один. Очевидно, що спроба Франції і Англії кинути виклик гегемонії королівств Піренейського півострова закінчилася поразкою. Досягнення Тюдорів і Валуа в дослідницькій та колонізаторській діяльності не змогли похитнути верховенства Іспанії і Португалії.
Корсари
Однак це не означає, що іспанці й португальці могли спати спокійно. Французи, англійці, а наприкінці століття ще й голландці з успіхом користувалися типовим інструментом тих, хто хоче кинути комусь виклик у морі, але не може зробити цього відкрито, – піратством або, навіть точніше, нападами корсарів. У першій половині XVI ст. переважно французькі корсари зі своїх баз у Ла-Рошелі, Сен-Мало, Дьєппі, Бордо, Дюнкерку влаштовували засідки іспанським галеонам у Атлантичному океані і португальським каракам, що поверталися з Азії з великим вантажом спецій. У 1522 р., наприклад, Жану Флері вдалося заволодіти скарбами Шокойоцина – останнього правителя ацтеків, якого запросив до Іспанії Кортес.
Прославлені діяння
У другій половині Чинквеченто на головну загрозу перетворилися здебільшого посилені англійські й голландські кораблі. У 70—80-х роках Френсіс Дрейк (1542–1596), до того як зробити знищення Непереможної армади найвищим досягненням у своїй кар’єрі, завдав низку страшних ударів по іспанських колоніях і флоту в Атлантичному океані від Панами до Канарських островів і Кабо-Верде. Навіть спокійні води Тихого океану перестали бути безпечними. У 1586 р. інший англійський корсар, Томас Кевендіш (1560–1592), зумів захопити відомий манільський галеон, який з’єднував Мексику з Манілами на Філіппінах. Кілька років потому англійці завдали ще одного удару, і цього разу – португальцям. У 1592 р. Джон Барроу захопив гігантську караку Madre de Deus, що поверталася зі Сходу із сотнями тонн перцю, прянощів та дорогоцінних каменів.
У водах Атлантичного океану межі між торгівлею, контрабандою, нападами корсарів і справжнім піратством часто були доволі розмитими. Іспанці намагалися захистити власну монополію в Атлантиці, але не завжди інтереси колоніальної експансії збігалися з інтересами Батьківщини, що пояснює потурання й спільництво, якими в іспанських колоніях користувалися ворожі до королів-католиків корсари. Плантатори вимагали знаряддя з Європи й рабів, і для їх отримання вони не цуралися жодних методів. У 60-х роках Річард Хоукінс (1562–1622) та Френсіс Дрейк заробляли на контрабанді невільників, незважаючи на протидію влади.
Див. також:
Домінування на морі, с. 57;
Франція, с. 122;
Англія, с. 136
Піренейські імперії в Новому Світі
Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі
Через іспанську колонізацію Центральна й Південна Америка зазнала суттєвих політичних, економічних, культурних і навіть політичних змін. По суті, за політичною та воєнною колонізацією розгорнулися культурна і духовна. Тим часом між Старим і Новим Світом розпочався процес обміну тварин і рослин, що змінив економіку й навколишнє середовище. Економічна інтеграція країн, що омиваються водами Атлантичного океану, породила під час тривалого процесу експансії світове господарство, і це господарство поєдналося з економікою країн Азії за межами Тихого океану.
Організація конкісти
Попри те, що, здається, завдяки тріумфу Пісарро (1473?—1541) іспанці досягли піка завойовницької політики, вони продовжували розширювати підвладну територію в Центральній, Північній і Південній Америці.
Енком’єнда
Водночас створений завдяки завоюванням новий колоніальний світ визначився зі своєю соціальною, економічною і політичною структурою. На першому етапі фундаментальним інститутом, що регулював відносини між іспанцями й аборигенами, була енком’єнда, згідно з якою певну кількість корінних жителів «доручали» колонізатору. У теорії аборигени ставали для колонізатора робочою силою як свого роду сплати за їхню євангелізацію. На практиці ж ішлося про справжню експлуатацію місцевого населення, яку нещадно критикували ті, хто, як священник-домініканець Бартоломе де лас Касас, намагалися захистити права індіанців. Кастильська корона і сам Карл V (1500–1558) не надто переймалися юридичними й моральними проблемами, спричиненими завойовницькою діяльністю, так само як і долею підкореного населення; звідси навіть з’явилася стурбованість про те, що енкомендеро – поручителі – перетворювалися на спадкову аристократію, яка була здатна уникнути контролю корони. Хоч і на початку через величезну відстань та труднощі з комунікацією можливість центральної кастильської влади втручатися у світ колонізаторів була вкрай обмеженою.
Органи контролю
Врешті-решт, завоювання здійснювалися не самою короною. Вона лише укладала угоди з приватними «підприємцями», котрі інвестували в цю справу власні кошти, а отже, і залишали собі більшість прибутку. Першим органом центрального контролю, заснованим у 1503 р., була Каса-де-Контратасьон (Casa de la Contrataсion de Sevilla), яку в 1521 р. було доповнено Королівською та верховною радою Індій (Consejo real y supremo de las Indias) за синодальною моделлю уряду, характерною для габсбурзької монархії. Ця рада стала справжнім центральним контрольним органом, який виконував за законом суверенні повноваження, подібні тим, що в областях іспанського королівства чи італійських держав.
Суперечки стосовно прав індіанців
Згідно з прийнятими у 1542–1543 рр. Новими законами, король ставав також правителем індіанців, а його волю мала виконувати верхівка ієрархії аборигенів. Це юридично затверджене рішення відображає невпевненість самих іспанців стосовно законності колонізації. Різноманітні теологи і юристи, такі як лас Касас і Франсиско де Віторія (1483?—1546), вважали, що язичництво тубільців та необхідність повернути їх до християнства ще не дають іспанцям права їх поневолювати. Згідно з природним правом, політичний устрій самих аборигенів був цілком законним. Так іспанська Америка була поділена на два віце-королівства – на Нову Іспанію в Центральній Америці та Перу. Влада віце-короля була суто військовою. Колоніальна еліта відобразилась в аудієнсіас (audiencias) – органах скоріше політико-адміністративних, ніж юридичних. На місцевому рівні було призначено алькальдів (alcades) і коррехідорів (corregidores), відповідальних за тубільців.
Духовна колонізація
Євангелізація була головним ідеологічним виправданням іспанської колонізації Америки. Так, як Фердинанд (1452–1516) та Ізабела (1451–1504) викорінили іудаїзм та іслам з іспанської землі, так і «їхні нащадки покладуть край цим сектам у всьому світі й остаточно повернуть усі народи до лона Церкви», – писав монах-францисканець Херонімо де Мендьєта. Аби здійснити цю місію в Америці, Африці й Азії, король Іспанії та його португальський колега отримали від понтифіка справжній патронат, тобто повний контроль над усіма церковними установами за межами Європи.
Знищення храмів та ідолів
На відміну від Азії, духовна колонізація в Америці відбувалася паралельно з колонізацією політичною і військовою. Відповідно до цього, передумовою для початку євангелізації було знищення індіанських храмів та ідолів, а також убивство їхніх жерців. Далі відбувалися проповіді й навернення, часто поспішне, з боку священників францисканського, домініканського й августинського орденів, котрі часто виступали проти жорстокості й насильства до індіанців з боку іспанських колоністів. Однак августинців виключили з лав духовенства, принаймні до кінця XVI ст.: «Вони були створені, – писав де Мендьєта, – аби бути учнями, а не вчителями, парафіянами, а не священниками».
Спротив і репресії
Однак і нові віруючі не завжди були покірними й спокійними. Реакція корінного населення на «духовну колонізацію» варіювалася від ентузіазму стосовно прийняття нової віри, що розглядалась як інструмент інтеграції в суспільство завойовників, до активного спротиву, втіленого у формі міжрасових шлюбів та синкретизму. Справжнє та ефективне навернення до християнства спостерігалося лише серед представників еліти корінних жителів Америки, котрі навчалися в таких престижних навчальних закладах, як колегіум Санта-Крус де Тлателолько в Мексиці. Воднораз у селищах під тонким шаром конформізму християнські ритуали й символи опинилися поряд із релігійними традиціями аборигенів, однак не замінювали їх повністю. Викриття поширеного підпільного виконання дохристиянських ритуалів іноді спричиняло жорстку реакцію з боку влади. Наприклад, це відбулося в 60-х роках XVI ст. у місцевості майя, коли тисячі індіанців були допитані й катовані. Зокрема, у регіонах біля Анд, куди складніше потрапити, релігійні традиції корінного населення зберігалися набагато довше.
В останні роки Чинквеченто ентузіазм місіонерів став слабшати. До 1570 р. практично всі єпископи мали європейське походження (багато хто з них мав високий сан у духовенстві) і були щиро заклопотаними своєю місіонерською діяльністю. Згодом відсоток креольських єпископів (тобто тих, хто мав іспанське чи португальське походження, але народився в Америці) збільшився, але це призвело як до певного зниження «якості» самих священників, так і до посилення нерозуміння, якщо не відкритої ворожнечі до корінного населення.
Колумбів обмін
Зернові
Мікробний шок, який виник одразу після прибуття європейців і став однією з причин різкого зменшення корінного населення, був, на щастя, не єдиним аспектом того, що історик Альфред В. Кросбі визначив як «Колумбів обмін», або гібридизацію екосистем Нового і Старого Світу. Протягом тривалої історії їхнього культурного й біологічного відчуження, Америка з одного боку, а Євразія й Африка – з іншого, мали зовсім різні флору та фауну і, відповідно, різні системи ведення сільського господарства. Зернові культури, на яких базувалася неолітична революція з епіцентром на Близькому Сході та в Китаї, а саме пшениця, ячмінь, просо, рис та інші рослини, були невідомими в Америці. Замість них на мексиканських рівнинах і уздовж берега Південної Америки люди вирощували кукурудзу і картоплю, про які, у свою чергу, не чули у Старому Світі.
Картопля й кукурудза
Акліматизація цих рослин у новому для них середовищі ніколи не була ні швидкою, ні легкою через сам клімат, але також і внаслідок культурних особливостей. Зернові з Євразії знайшли придатні для них клімат і ґрунт лише у помірному поясі Америки, а іспанці стикнулися з труднощами, намагаючись вирощувати звичні для них оливкові дерева й виноград у тропічній місцевості. Хоч і далеко не одразу, кукурудза і картопля досягли в Європі приголомшливого успіху. Порівняно з традиційними зерновими, вони мали таку перевагу, як вищий урожай на одиницю площі, й, особливо картопля, краще адаптувалися до суворого клімату та гірських ґрунтів – тобто ті якості, що компенсують низьку харчову цінність. Однак і Америці було що запропонувати і, хоча цих продуктів було не так багато в раціоні європейців, але вони суттєво змінили їхні смаки і харчові звички. Варто згадати лише про помідор, перець, різні види квасолі, какао і таку псевдо-їжу, як тютюн.
Тварини
Щодо фауни, то Америка була бідною як на робочих тварин, так і на тих, з яких можна було отримати продукти харчування чи сировину. Таких великих тварин, як бики, вівці, свині та коні, не було взагалі, і це значно обмежувало економіку американських народів до прибуття Колумба. Цих істот почали завозити з Європи ще на початку колонізації, і пізніше вони поширились, часто повертаючись у лоно дикої природи. Водночас єдиним представником американської фауни, що поширився у Старому Світі, був індик.
Трансатлантична работоргівля
Слід зробити важливе уточнення, коли ми говоримо про рослини і тварини, завезені зі Старого Світу в Новий. В окремих випадках ці продукти призначені для місцевого споживання, наприклад, зернові культури, інколи виноград і олія, м’ясо, а в інших продукти рослинного і тваринного походження мають на меті задоволення потреб споживачів зі Старого Світу. Якщо природні умови колонізованих іспанцями й португальцями тропічного та екваторіального поясів Америки були не завжди придатними для розведення тварин і рослин, звичних до середземноморського чи помірного клімату, то вони виявилися вельми придатними для вирощування тих видів рослин, які не мали необхідних кліматичних умов у Європі, зате користувалися величезним попитом серед європейців. Насамперед до цих продуктів належала цукрова тростина, до якої в наступних століттях додалися кава, бавовна, каучуконосні рослини…
Економіка плантацій
По суті, засадження Центральної Америки цукровою тростиною (передусім у другій половині XVI ст.) було свого роду перенесенням в особливо великих масштабах економічної і соціальної моделі, яку іспанці та португальці випробовували на найближчих до Європи островах у Атлантичному океані. Клімат на Карибських островах і у Бразилії також був добрим, але, як у минулому столітті показав досвід Канарських островів, відсутність робітників-аборигенів спричиняла певні труднощі для колонізаторів. Було вирішено зробити те саме, що й завжди, тобто завезти рабів з Африки. Так утворилася плантація – економіко-соціальна система, що, можна сказати, поєднує сучасні елементи, тобто вирощування на великій площі товару, призначеного на експорт до географічно віддалених ринків, і такий, на перший погляд, архаїчний інститут, як рабство.