– Ми в боргу не залишимося.
– Заради чого? – втрутився брутальний голос.
– Скажімо, я представляю компанію-конкурента, яка хотіла б бачити «Судноплавну компанію Беррінґтонів» у фінансових тарапатах.
– І як ми заробимо наші гроші? – поцікавився вихований голос.
– За результатами. Контракт визначає, що спорудження корабля має здійснюватися у вісім етапів, за кожним етапом закріплені конкретні дати. До прикладу, акти виконаних робіт першого етапу сторони мають підписати не пізніше першого грудня цього року. Пропоную вам по тисячі фунтів за кожен день, на який затягнеться будь-який етап. Якщо процес затримається на рік, ми заплатимо вам триста шістдесят п’ять тисяч.
– Я знаю, скільки днів у році, пане Люнсдорф. Якщо ми пристанемо на вашу пропозицію, то будемо очікувати авансу, як то кажуть, з «вашої доброї волі».
– Скільки? – впевнено запитав Карл, уперше відчувши себе на рівні із співбесідниками.
Двоє чоловіків зашепотілися між собою.
– Гадаю, що перший внесок у двадцять тисяч фунтів допоможе переконати нас у серйозності ваших намірів, – оголосив чемний голос.
– Дайте мені номер вашого банківського рахунку, і завтра вранці я перекажу вам цю суму.
– Будемо на зв’язку, – сказав вихований голос. – Але не раніше, ніж ми розглянемо вашу пропозицію.
– Ви ж не знаєте, де я живу.
– Будинок сорок чотири на Ітон-сквер, у Челсі, пане Люнсдорф.
Настав час замовкнути Карлові.
– І якщо ми погодимося допомогти вам, пане Люнсдорф, глядіть, не припустіться поширеної помилки недооцінювати ірландців, як це зробили англійці майже тисячу років тому.
***
– То як ви спромоглися загубити Люнсдорфа?
– Він утік від сержанта Робертса в «Герродсі».
– Іноді мені хочеться того ж самого, коли йду на закупи з дружиною, – зауважив міністр. – А як щодо Луїса та Дієґо Мартінесів? Вони також звіялися?
– Ні, але вони виявилися не більш ніж димовою завісою, щоб відволікти на себе наші ресурси, поки зникатиме Люнсдорф.
– І скільки був відсутній Люнсдорф?
– Три дні. Повернувся на Ітон-сквер у п’ятницю по обіді.
– Він не міг їздити кудись далеко за той час. Якби я був любителем побитися об заклад, то поставив би на Белфаст, пам’ятаючи, що він провів кілька вечорів минулого місяця, хиляючи «Ґіннес» в ірландському пабі на Пікаділлі.
– А Белфаст – місто, в якому будують «Бекінґем». Але я все ще не знаю, що саме задумав Мартінес, – сказав Скотт-Гопкінс.
– Я також не знаю, але можу повідомити, що нещодавно він поклав трохи більше двох мільйонів фунтів на рахунок у Сент-Джеймському відділенні банку «Мідленд» і негайно ж узявся скуповувати акції Беррінґтонів. Не мине багато часу, як він зможе посадовити й другого директора в правління.
– Можливо, він планує перебрати компанію на себе?
– Для пані Кліфтон ідея Мартінеса керувати їхнім родинним бізнесом була б вельми принизливою. Добре ім’я дорожче за гроші.
– Але Мартінесу доведеться витратити цілий статок, якщо спробує це зробити.
– Сумніваюся в цьому. У цього чоловіка вже готовий план дій на будь-який надзвичайний випадок, але я, чорт забирай, не зможу допетрати, що він задумав.
– Чи можна іще щось зробити?
– Небагато, хіба сидіти й чекати, і сподіваюся, що хтось із них десь схибить.
Міністр допив трунок і додав:
– Інколи я жалкую, що народився не в Росії. Адже зараз уже б очолював КДБ, і мені не довелося б гаяти час на якісь ігри за правилами.
10
– Ніхто не винен, – сказав голова правління.
– Можливо, й так, але ми, здається, уникаємо однієї незрозумілої катастрофи, щоб потрапити в іншу, – зауважила Емма.
Вона почала читати вголос довгий перелік подій, який тримала перед собою.
– Пожежа у вантажному відсіку, яка затримує будівництво на кілька днів; рвуться стропи, коли вивантажують котел, і як результат він опиняється на дні гавані; епідемія харчових отруєнь, у результаті яких сімдесят трьох електриків, сантехніків і зварювальників відправляють додому; страйк «диких котів»[13]…
– І що в підсумку, пане голово? – поцікавився майор Фішер.
– Ми дуже відстаємо від графіка, – відповів Бьюкенен. – Жодного шансу, що перший етап буде завершений до кінця цього року. Якщо так триватиме, доведеться переглянути весь наш початковий план.
– А які фінансові наслідки цих невдач? – запитав адмірал.
Майкл Керрік, фінансовий директор компанії, поглянув на свої нотатки.
– Поки що перевитрати становлять близько трьохсот дванадцяти тисяч фунтів стерлінґів.
– Ми зможемо покрити збитки з наших резервів чи доведеться вдатися до короткострокових позик? – поцікавився Доббс.
– У нас грошей більш ніж достатньо, щоб покрити початковий дефіцит нашого капіталу, – запевнив Керрік. – Але доведеться зробити все від нас залежне, щоб компенсувати втрачений час упродовж найближчих місяців.
«Усе від нас залежне», – записала Емма у своєму нотатнику.
– Можливо, що в обставинах, які склалися, – продовжив голова, – буде мудро відкласти будь-які повідомлення про ймовірну дату запуску лайнера, позаяк починає виглядати так, що нам доведеться переглянути свої первісні прогнози як щодо термінів, так і щодо фінансових витрат.
– Коли ви працювали заступником голови правління «Пі енд О», – озвався Ноулс, – то коли-небудь стикалися з низкою подібних проблем? Чи те, що ми переживаємо, нестандартна ситуація?
– Це виняткова ситуація, я зроду раніше не натрапляв на щось подібне, – визнав Бьюкенен. – У кожного будівництва є свої невдачі та сюрпризи, але здебільшого у довготерміновій перспективі все, як правило, стабілізується.
– Чи передбачає наш страховий поліс якісь із цих проблем?
– Ми змогли висловити кілька претензій, – поінформував Діксон, – але страхові компанії завжди встановлюють обмеження, які в одному чи двох випадках ми вже перевищили.
– Але, безумовно, деякі з цих перешкод є прямою відповідальністю «Гарланда і Вольфа», – заявила Емма. – Тож ми можемо посилатися на відповідні штрафні санкції в угоді.
– Я дуже хотів би, щоб це було так легко, пані Кліфтон, – зітхнув голова, – але «Гарланд і Вольф» оскаржують майже кожну з наших претензій, стверджуючи, що вони не можуть нести пряму відповідальність за жодну з перешкод. Нині це перетворилося на поле битви для юристів, що коштує нам іще більших грошей.
– Ви вбачаєте тут якусь систему, пане голово?
– Не впевнений, що розумію вас, адмірале.
– Несправне електричне обладнання від надійної компанії в Ліверпулі, котел, який топлять у гавані вантажники каботажного корабля, харчове отруєння робітників, що не поширюється на інші ділянки, хоча харчі нам привозить один і той самий постачальник із Белфаста?
– Що ви маєте на увазі, адмірале?
– Занадто багато збігів, які трапляються водночас, коли ІРА починає демонструвати свою силу.
– Ну й порівняннячко ви робите, – гмикнув Ноулс.
– Можливо, я забагато начитався про це, – визнав адмірал, – але я народився в графстві Мейо[14], мій батько був протестантом, а мама – римо-католичка, тож я добре знаю, про що йдеться.
Емма зиркнула через стіл, щоб побачити, як Фішер люто щось чиркав у блокноті, але він відклав авторучку, як тільки помітив її зацікавлення. Жінка знала, що Фішер не був католиком, не був ним також фактично і дон Педро Мартінес, чиїм богом насправді був золотий тілець. Зрештою, він продавав зброю німцям під час війни, то чому б йому не мати справу з ІРА, якщо це слугує його меті?
– Будемо сподіватися, що мені вдасться виголосити кращий звіт, коли ми знову зустрінемося наступного місяця, – резюмував голова, але в його голосі не було колишньої впевненості.
Щойно засідання закінчилося, Емма із здивуванням побачила, як Фішер швидко вийшов із зали, ні з ким не перекинувшись і словом. Ще один збіг?
– Еммо, чи можу я з вами переговорити? – попросив Бьюкенен.
– Я повернуся за мить, пане голово, – відказала Емма, перш ніж вийти за Фішером у коридор і побачити, як той збігає сходами.
Чому він не зачекав на ліфт? Вона підійшла до ліфта й натиснула на ґудзик із позначкою G. Коли двері відчинилися на першому поверсі, жінка вийшла не одразу, а спостерігала, як майор штовхає обертові двері й вибирається з будівлі. До того часу, як Емма дійшла до дверей, Фішер уже підходив до своєї машини. Вона залишалася всередині, спостерігаючи, як той їде до воріт. На її превеликий подив, він повернув ліворуч у бік нижніх доків, а не праворуч – у напрямку Бристоля.
Емма штовхнула двері й побігла до своєї машини. Коли дісталася до брами, то кинула погляд ліворуч і помітила автівку майора вдалині. Вона вже хотіла рушити за ним, аж тут шлях їй перетнула вантажівка. Еммі вилаялася, повернула ліворуч і прилаштувалася за нею. Потік транспортних засобів, які прямували у зворотному напрямку, не дозволяв обігнати її. Емма проїхала лише пів милі, коли помітила автомобіль Фішера, припаркований перед пабом «Лорд Нельсон». Під’їхавши ближче, вона побачила майора, який стояв у телефонній будці біля пабу й набирав якийсь номер.
Вона трималася впритул з вантажівкою, аж доки телефонна будка не зникла у дзеркалі заднього огляду. Потім водійка розвернулася й повільно поїхала назад, поки знову не з’явилася телефонна будка. Вона з’їхала на узбіччя, але не глушила двигун. Незабаром майор вийшов із телефонної будки, повернувся до своєї машини й поїхав. Жінка не поїхала за ним, а дивилася вслід, аж поки той не зник із поля зору. Тепер вона знала напевне, куди він їде.
Коли Емма заїхала у ворота верфі за кілька хвилин, то не була здивована, побачивши автівку майора, припарковану на своєму звичному місці. Вона піднялася ліфтом на четвертий поверх і пішла прямо до їдальні. Кілька директорів, зокрема й Фішер, стояли за довгим фуршетним столом, накладаючи собі їжу в тарілки. Емма схопила тарілку та приєдналася до них, після чого присіла поруч із головою правління.
– Ви хотіли про щось побалакати, Россе?
– Атож. Необхідно дещо терміново обміркувати.
– Не зараз, – сказала Емма, побачивши, як Фішер зайняв своє місце навпроти неї.
***
– Це має бути щось важливе, полковнику, оскільки я щойно перервав зустріч із лідером палати громад… – мовив міністр.
– У Мартінеса є новий водій.
– Ну то й що? – не збагнув міністр.
– Він раніше був скарбником Лаяма Догерті.
– Командира ІРА у Белфасті?
– Саме так.
– Як його звати? – узяв олівець сер Алан.
– Кевін Рефферті, псевдо «Чотири пальці».
– Звідки воно?
– Один британський вояк зайшов занадто далеко під час його допиту, як мені сказали.
– Тоді вам знадобиться нова людина у вашій команді.
***
– Я ніколи раніше не пив чаю у «Палм-корті», – зізнався Бьюкенен.
– Моя теща, Мейзі Голкомб, працювала в готелі «Роял», – пояснила Емма. – Але в ті часи вона не пускала Гаррі або мене туди. «Це непрофесійно», – казала вона.
– Ще одна жінка, котра явно випередила свій час, – зауважив Росс.
– Ви знаєте лише половину, – сказала Емма, – але я збережу Мейзі на наступний раз. Насамперед маю вибачитися за те, що не стала розмовляти з вами під час обіду або принаймні доки Фішер міг підслуховувати.
– Ви ж не підозрюєте, що він має щось спільне з нашими клопотами?
– Не напряму. До сьогоднішнього ранку я навіть припускала, що він, можливо, почав життя з чистого аркуша.
– На мою думку, більш лояльного колеги на зборах ради директорів ще не було…
– Згодна. Та лише цього ранку я дізналася, кому він вірний насправді.
– Не розумію… – визнав Росс.
– Пригадуєте, як наприкінці зустрічі ви попросили мене на кілька слів, але мені довелося вийти?
– Ще б пак, але як це стосується Фішера?
– Я подалася за ним і виявила, що він їздив телефонувати.
– Те саме, без сумніву, зробили один чи двоє інших директорів.
– Звісно, але скористалися телефонами в приміщенні. Натомість Фішер вийшов з будівлі, поїхав у напрямку доків, аби зателефонувати з телефонної будки біля пабу, який називається «Лорд Нельсон».
– Не можу сказати, що знаю, де це.
– Тому, мабуть, він його і вибрав. Дзвінок зайняв менше двох хвилин, і він ще встиг на обід у будинку правління, перш ніж хтось помітив його відсутність.
– Цікаво, чому він вважав за потрібне приховувати, до кого телефонує?
– Бо вирішив, що те, що сказав адмірал, слід негайно повідомити своєму покровителю, і він не міг ризикувати, щоб його хтось почув.
– Ви ж не вірите, що Фішер якимось чином пов’язаний із ІРА?
– Фішер – ні, а от дон Педро Мартінес – так.
– Хто такий дон Педро?
– Гадаю, що настав час розповісти вам про чоловіка, якого представляє майор Фішер, про те, як мій син Себастьян із ним познайомився, і про значення скульптури Родена під назвою «Мислитель». Тоді ви зрозумієте, з ким ми маємо справу.
***
Пізніше того вечора троє чоловіків сіли на пором у Гейшемі до Белфаста. Один мав при собі торбу, другий – течку, а третій нічого не мав. Вони не були друзями й навіть знайомими. Насправді ж їх поєднали лише їхні професійні навички та переконання.
Подорож до Белфаста зазвичай займала близько восьми годин, і за цей час більшість пасажирів намагалися трохи поспати; але не ці троє. Вони подалися до бару, замовили три пінти «Ґіннесса», одну з небагатьох спільних речей для них, і зайняли місця на горішній палубі.
Трійця дійшла згоди, що найкращий час для виконання роботи – близько третьої години ночі, коли більшість інших пасажирів спатимуть, захмеліють або будуть занадто виснажені, щоб реагувати. Призначеної години один із них відділився від гурту, переліз через ланцюг із попереджувальною табличкою «Тільки для членів команди» й безгучно спустився трапом до вантажної палуби. Він опинився в оточенні великих дерев’яних скринь, і йому було неважко знайти ті чотири, які шукав. Зрештою, вони були чітко позначені логотипом «Гарланд і Вольф». За допомогою обценьків він повисмикував усі цвяхи з чотирьох скринь, їх було аж сто шістнадцять. За сорок хвилин він знову приєднався до своїх супутників і повідомив їм, що все готово. Без жодного слова двоє його колег пробралися на вантажну палубу.
Кремезніший із двох чоловіків, з вухами, як цвітна капуста, та зламаним носом, котрий виглядав, як боксер у важкій вазі на пенсії, яким, можливо, й був, повитягував цвяхи з першої скрині, позривав із неї дерев’яні рейки й оголив електричну панель, що складалася зі сотень дротів із червоним, зеленим і синім покриттям. Прилад призначався для капітанського мостика «Бекінґема» і був спроєктований так, аби капітан мав змогу підтримувати зв’язок із будь-якою частиною корабля – від машинного відділення до камбуза. Групі висококласних інженерів-електриків знадобилося п’ять місяців, аби збудувати цей чудовий пристрій. А щоб його знищити, вистачило одного молодого аспіранта з Королівського університету в Белфасті зі ступенем кандидата фізико-математичних наук, обценьків і двадцять сім хвилин. Зловмисник зупинився, щоб помилуватися справою своїх рук, але лише на мить, а потім засунув рейки по боках скрині на старе місце. Перевіривши, чи вони досі самі на палубі, узявся за другу скриню.
Там лежали два бронзових гвинти, які з любов’ю виготовила команда майстрів у Даремі. Робота тривала шість тижнів, і творці справедливо пишалися результатом. Аспірант відкрив свою течку, вийняв звідти пляшку з азотною кислотою, відкрутив корок і повільно налив уміст у пази гвинтів. Коли пізніше того ранку зняли обшивку, гвинти виглядали так, ніби їм шлях на склад металобрухту, а не на корабель.
Уміст третьої скрині – те, на що молодий кандидат наук давно чекав із нетерпінням, і коли його колега, граючи м’язами, нахилився вбік, щоб продемонструвати приз, він не був розчарований. Навігаційний комп’ютер «Ролекс» був піонером у цій царині, про нього публікували інформацію в усіх рекламних матеріалах Беррінґтонів, пояснюючи потенційним пасажирам, чому, коли йдеться про безпеку, варто відмовитися від усіх інших на користь «Бекінґема». Знадобилося лише дванадцять хвилин, аби перетворити унікальний прилад на непотріб.